– Ви – відомий журналіст, зробили дуже багато в журналістиці Литви, а зараз стали вчителем вищої школи. Що з Вашого досвіду стане в нагоді молодим в професії завтрашнього дня?

– Знаєте, кожен раз на зустрічі з молодими я приношу весь свій досвід. Зараз в середній та вищій школі багато здібних молодих людей, вони мають хороші знання. В журналістиці дуже важливо вміння пов'язувати факти, аналізувати їх. Цьому я і навчаю своїх студентів.

– Який він – сьогоднішній випускник і завтрашній студент?

– Вони інші. Якби у мене не було онуків, то відгукнувся б гірше про нинішню молодь, а так я дивлюся, що вони дуже допитливі, всім цікавляться і вони розумніші, ніж були ми в 10-14 років. Сьогодні студент першого курсу приблизно такий, яким був в наш час третьокурсник. Я дуже позитивно дивлюся на молодих людей. І сподіваюся, що вони зроблять наше життя кращим. Маю застереження: я говорю про 10 відсотків студентів, а 90 відсотків з мого курсу журналістики в житті не написали жодної статті, хоча у них є диплом журналіста. Я не знаю, що з цих молодих людей вийде, може, хороші політики.

До речі, про політиків. Три роки тому я з одним з директорів шкіл Вільнюса пішов в Литовський Сейм, де ми задумали експеримент. Дали написати членам Сейму диктант 8 класу. Знаєте, вони раділи, було весело, але тільки до того часу, поки ми не показали, які вони зробили помилки. Після цього вони нас в Сейм не пускали. До речі, в цій каденції Сейму нема журналістів. Був час, коли їх було до 10.

На практичному семінарі «Професійні стандарти в журналістиці, пропаганда та інформаційні війни» у Калайпеді слухають виступ Генрікаса Вайтєкунаса

– Які з цих понять: Свобода, Сила слова, Совість, Страх є головною рушійною силою сьогоднішніх Ваших випускників?

– Якщо Ви хочете, щоб я був відвертий, то Ви це слово не назвали... Гроші.

Я працював останнім часом на денній програмі «Добрий день, Литва», і ми кожен працювали по одному дню. Якось я не зміг в одну п'ятницю вийти на роботу і попросив помінятися, щоб колега попрацював за мене мій день, а я відпрацюю його. Всі четверо молодих людей сказали, що дуже зайняті. Я поскаржився керівнику і запитав, що робити, я не можу вийти в п'ятницю..., вони не міняються. Він подзвонив і запитав: «Хто хоче замість мене попрацювати, не мінятися, а отримати за цей день додаткових 100 євро». Погодилися всі четверо. Помінятися вони не хотіли, а за гроші погодилися.

Якщо говорити про ті поняття, які стоять в питанні, я можу розповісти, яка є різниця. Адже я починав працювати за радянських часів, працюю і у вільній Литві. Ніякої брутальної цензури тоді не було, просто вона сиділа в наших головах. Ми знали, чого не можна робити. Коли я своєму онукові сказав, що сосиски я міг купити тільки в буфеті Сейму, він відповів: «Раз не було сосисок в одному магазині, ти повинен був піти в інший магазин». Він не розуміє, як так могло бути, це дрібниця, але у них поняття інші.

– Як Ви вважаєте, чи потрібно тим журналістам, хто віддав професії 30 років, сьогодні заново вчиться формам сучасної комунікації в ЗМІ? Ви розумієте, чому я не використовував слово «журналістика».

– Я вчуся щодня і роблю уроки перед кожною новою зустріччю зі студентами. І розумію, що повинен вчитися, інакше полишу професію. Думаю, чим ти старше, тим більше треба вчитися, накладаючи свій досвід на сучасні виклики і вимоги.

 – Ілюзії Свободи Слова або що чекає читач, слухач, глядач завтра?

 – Я вчу їх життю і кажу, що абсолютної свободи не буває. Питаю, наприклад: є популярний виконавець пісень, молодь його любить, а є в аудиторії той, хто не любить? Буває, один-два піднімуть руку, їм і даю завдання: до завтрашнього дня написати 3-4 сторінки тексту про цього виконавця, дуже похвальну статтю. Ці студенти кажуть: «Я не буду це писати. Ви ж не можете мене змусити». Тоді я їм кажу: «Дякую, але ви у мене вже не працюєте». Приблизно так їм скаже і роботодавець. На рахунок свободи – сьогодні вона розуміється зовсім по-іншому.

На практичному семінарі «Професійні стандарти в журналістиці, пропаганда та інформаційні війни» у Калайпеді 

 – Багато журналістів завтрашнього дня працюють дистанційно, а чи можливі, наприклад, майстер-класи, курси або університети майстрів журналістики дистанційно?

– Я пам'ятаю, в 1975 році в одному з литовських журналів був ряд карикатур. Перша – сидять студенти і викладач. Друга – сидять студенти, а замість викладача стоїть магнітофон, і третя – багато магнітофонів на місцях, де сиділи студенти, і один магнітофон на місці викладача. Я вважаю, що треба зустрічатися особисто і говорити. Важливий індивідуальний підхід до студента, коли можеш подивитися йому в очі і передати більше, ніж знання.

Я завжди кажу – дивіться телевізор, адже дурість там видно яскраво. Змушую зніматися, а потім продивлятися сюжет. Я це теж проходив на початку шляху. Особистий контакт завжди важливий.

У мене є хороший приклад. Завжди кажу своїм студентам: щоб знайти актуальну тему, треба йти на базар. Там ми купуємо не тільки редиску і картоплю, ми купуємо почуття. Моя дружина завжди при покупці картоплі вибирає бабусю, обов'язково в білій хустині з синіми крапками. Відразу видно, що зі справжнього села, не просто продавець, а людина від землі. Так я вчу відчувати і сприймати дихання життя.

– Сьогодні попит на журналістику великий, а що треба робити, щоб повернути професії престиж?

– Засмучу Вас своєю відповіддю. Треба міняти назву професії. Сьогодні кожна людина, навіть молода красива дівчина, яка написала три рядки і її надрукували в газеті або інтернет-порталі, вважає себе журналістом. Не можна кожного називати журналістом. У мене в дипломі записано «журналіст» і коли присутній на вступних іспитах до університету на факультет журналістики, я питаю: чому ти вибрав цю професію? Відповідь дають відразу – я вмію писати. Так, якщо ти вмієш писати, то маєш шматок хліба. Краще ці роки навчання витрать на юридичні науки, англійську мову або медицину. Що б ти не закінчив, якщо в тобі сидить журналіст, ти їм будеш. А якщо у тебе є диплом журналіста, невідомо, чи будеш ти їм.

– Ваша мрія, здійснення якої Ви чекаєте умовно завтра?

– Той, хто називає себе Вчителем, хоче, щоб його учні чогось навчилися. Моя мрія і бажання: щоб пам'ятали свого вчителя і його уроки, які мають застосування в житті. У нас у всіх були вчителі, і те, що ми пам'ятаємо від них, є їх продовження в день завтрашній. А ще я хочу, щоб мрія багатьох стала реальною, і журналісти робили наш світ добрішим, а життя людей гарніше і щасливіше.

Петро Олар – Київський прес-клуб