Перша риса кампанії-2007, яка впадає в око: відсутність нових ідей в учасників виборчого процесу. Передвиборна боротьба проходить нудно: партії та блоки клянуться підвищити, посилити, підняти, покращити, проте всерйоз їм ніхто не вірить. Популістські слогани – звичний атрибут українських виборчих кампаній, тому нічого іншого від вітчизняних політиків ніхто й не чекав. Звинувачення опонентів у некомпетентності й розвалі економіки України та перебільшення власних заслуг – теж традиційна риса українського політичного менталітету. Спроби ж «покреативити» у цьогорічній кампанії виглядають просто недолуго. Ну от як інакше оцінити, наприклад, прикрашення біл-бордів однієї маленької, але гордої партії словом «ублюдки» або спробу переконати пересічного виборця у тому, що слово «Кучма» – це насправді абревіатура «Конституція, Україна, Честь, Мир, Антифашизм»?

До відсутності нових ідей у цьогорічній кампанії додається і практично повна відсутність гучних скандалів та чорного піару, які ще недавно були неодмінними атрибутами українських виборчих процесів. З одного боку, політики зрозуміли: наш народ уже бачив стільки і такого, що пропустить повз вуха будь-які звинувачення на адресу представників цієї професії. З іншого – до політиків нарешті приходить усвідомлення, що після виборів їм так чи інакше доведеться домовлятися між собою, а тому стосунки краще не псувати ні з ким. Можливо, з криниці, у яку плюнеш сьогодні, завтра доведеться брати воду, щоб долити до коаліційного баняка...

Ще одна причина того, що кампанія проходить майже непомітно, – це наше власне ставлення до неї. Соціологи стверджують, що понад половина населення України вважає, що дострокові вибори не допоможуть вирішити політичну кризу, а 46% навіть не підтримують самої ідеї їх проведення (підтримують 41% – дані «ФОМ-Украина»). Українці не чекають від виборів ніяких змін на краще, а прогнози досить високої явки на дільниці пояснюються мало не тим, що ми звикли ходити на вибори та голосуємо по інерції.

Більшість наших співгромадян розчарувалися в усіх жителях політичного Олімпу і 30 вересня віддадуть свій голос за ту партію, яку вважатимуть меншим злом. Тож учасники виборів у своїй агітації насамперед керуються не тим, як би залучити на свою підтримку якомога більше прихильників, а тим, як не збільшити кількість противників. Тому партії свідомо уникають нових, нестандартних ходів, звертаючись до українців з-під знамен того ж кольору та не експериментуючи з головними положеннями своїх ідеологічних платформ.

Утім, українці розчарувалися, здається, не лише в політиках та партіях, а й у парламенті та парламентаризмі взагалі. Соціологи помічають загрозливі :))) тенденції: дедалі більше наших співгромадян вважають, що сильні лідери можуть зробити для блага країни більше, аніж усі закони та дискусії (за даними фонду «Демократичні ініціативи», цю точку зору підтримуть 56% українців). Посилення авторитарних тенденцій помітне не лише в українському суспільстві, а й у політикумі: чимало експертів вважають, що млявість нинішньої виборчої кампанії пояснюється ще й тим, що вітчизняні політики розглядають її як спробу сил, «нульовий тур» президентських виборів 2010 року. Мовляв, хто потрапить до Верховної Ради і так більш-менш зрозуміло, тому парламентську кампанію варто використати як стартовий майданчик для розгортання бойових лав у кампанії президентській. А у цій справі головне – не перестаратися, не дати фальшстарт.

От і немає у парламентській кампанії-2007 того виру пристрастей, того драматизму, яким вирізнялися кілька попередніх виборів. Цьогорічні перегони – це не «боротьба чоловіцтва зі звірством», як окреслювала кампанію-2004 одна серйозна газета, і навіть не протистояння «помаранчевого наступу» «біло-синьому реваншу», як це було минулого року. Вибори-2007 – це формальність, імітація боротьби. Учасники цього фарсу розміщують свої біл-борди, рекламують себе по телебаченню не тому, що це вплине на результати виборів, а радше тому, що так заведено. Для того, щоб переконати нас із вами – пересічних українців – у тому, що парламентські вибори – це серйозно, і ми можемо на щось повпливати. Аби люди повірили, що у країні й справді в розпалі виборча кампанія.


Експертна думка


Андрій Єрмолаєв, керівник Центру соціальних досліджень «Софія»:

- Активність політиків неадекватна тому, чим живе суспільство. Саме це є головною проблемою виборчої кампанії. Начебто є і тури містами, і доволі агресивна рекламна кампанія, й агітація, і референдумні ініціативи – а суспільство залишається пасивним. Ці вибори характеризуються не млявістю політиків, а швидше млявістю виборців, для яких передвиборна кампанія лишається чужою. Адже неадекватність політиків породжена їх захопленістю виборчим маркетингом та відсутністю потрібних людям пропозицій.

Проблема цієї кампанії – дискредитація інституту виборів. Якщо у 2006 році виборець відчував, що бере участь у виборах, і ці вибори доводили, що зміни можливі, то у 2007 році повертається старе радянське правило «Голосуй–не голосуй –все одно отримаєш...». Це головна помилка, за яку українська політика розплачуватиметься подальшими кризами.


Олексій Гарань, професор, директор Школи політичної аналітики НаУКМА:

- Попри те, що це дострокові вибори і гравці та гасла лишаються тими самими, кампанія протікає менш гостро та поляризовано, порівняно з виборами 2004 року.

У кампанії немає драйву, стьобу, якими характеризувалися вибори 2004-го, коли Інтернетом гуляла купа матеріалів, коли була самодіяльність, ентузіазм, креативність. Я пов’язую це із двома речами. По-перше, попри гучні заяви, головні гравці розуміють, що всі ми перебуваємо в одному човні. І що, зрештою, ці вибори не є грою з нульовою сумою, грою на взаємознищення. Незалежно від того, якою буде конкретна конфігурація сил у парламенті, основні політичні гравці усвідомлюють, що треба буде шукати компроміси.

Друга причина – певна втома і розчарованість виборців з обох таборів. З одного боку, це тягне негативи, але з другого – це явище, характерне для розвинених демократій, коли певна частина виборців розчарована в політиці й не ходить на вибори.


Володимир Фесенко, голова Центру політичних досліджень «Пента»:

- Перебіг передвиборної кампанії млявий. Я чув від російських колег і журналістів запитання: «Вибори у вас взагалі відбуваються чи ні? Скандалів практично немає, а ті, що є, – не дуже потужні».

Цьому є декілька причин. З одного боку, очевидна певна домовленість щодо принципових рішень. Наприклад, існував ризик зриву чи конфлікту під час формування окружних виборчих комісій, але спрацювали стратегічні домовленості. Були тактичні конфлікти, але відчувалося, що їх обов’язково розв’яжуть. Так воно й вийшло. Я не виключаю, що такі домовленості є між головними гравцями – Президентом і керівництвом Партії регіонів, що вибори проводяться, і все вирішуватиметься на голосуванні. Крім того, у всіх основних гравців, у принципі, сталі позиції.

Основна боротьба йде приблизно за третину виборців, які не визначилися і вагаються. Ще до початку кампанії виборці вже знали, за кого голосувати. Також є чітко визначені зони впливу партій по регіонах (щоправда, ведеться боротьба за області Центральної України). До того ж, основна боротьба перейшла з Києва у регіони. Так що нинішнє затишшя – перед бурею.

Отже, хоч поки все тихо і спокійно, та це оманливий стан. І експерти, і політики відчувають, що вибух може статися відразу після голосування. Є такий ризик, і про це багато говорять, що хтось із провідної «трійки» не визнає результатів голосування. От тоді ситуація може загостритися.


Вадим Карасьов, директор Інституту глобальних стратегій:

- Кампанія ця протікає не суперактивно, але й не мляво. Радше нецікаво. Демократична процедура виборів в Україні стає рутинною, навіть дещо заформалізованою і затехнологізованою. Вибори в Україні перетворилися із флешового фесту та шоу на нудне ремесло – а це завжди не стільки кураж, скільки тягар. Тим паче, що після президентських виборів 2004 року та парламентської кампанії 2006-го нинішні вибори не є вирішальними. І всі це розуміють. Кризу вони не знімають та змінити суттєво, кардинально розклад політичних сил не можуть.

З одного боку, ці вибори можна розглядати як завершення електоральної епопеї 2004–2007 років, а з іншого – як початковий, нульовий цикл нової президентської передвиборної кампанії, етап, на якому провідні політичні гравці, як досвідчені стайєри, не хочуть витрачати зайвої енергії, приберігають оригінальні смислові й технологічні заготовки, не намагаються викластися по повній програмі – і в буквальному, й у фігуральному сенсах цього слова.

Ще один момент, на який треба звернути увагу, – вибори стали більш технологічними. Вони не такі яскраві, але більш запрограмовані – на цих виборах відбулась абсолютна та беззаперечна перемога американських політтехнологій над російськими і навіть українськими. Американські політтехнології – річ радше технологічна, технічна, аніж онтологічна, тим паче, екзистенціальна. США давно живуть виборами, вони навчилися стилізувати та стандартизувати їх. Це зробили американські політтехнологи і з українськими політстратегіями. До речі, це пішло українській виборчій кампанії на користь, бо вона стає не змаганням технологічних команд, а боротьбою добра і зла.

Вибори в Україні – більше не «Війна і мир» Толстого, а голлівудська мелодрама. Але будемо сподіватись на те, що електоральне «мило», на яке перетворилися передвиборні кампанії в Україні, може перерватися якимось електоральним флеш-беком у 2009-му чи 2010 році, коли за виборчим календарем будуть президентські вибори.