Діти тікають на вулицю через бідність, байдужість батьків та держави, які не можуть їх ні захистити, ні виховати.

Періодично міліція та соціальні служби таких дітей виловлюють під час рейдів і відвозять до притулків. Але більшість з них звідти знову тікають. Виявляється, вулиця набагато гостинніша за державні установи.

В цьому я переконалася, після того, як побувала у одному з таких рейдів.

Шукати безпритульних дітей ми їдемо на “Газелі”. У машині, крім мене та міліціонера Юлі, ще три жінки із соціальної служби молоді. Вони обговорюють, куди нам краще їхати, щоб когось знайти.

Соціальний педагог Людмила Антонівна багато спікується з дітьми вулиці, і тому гарно знає їхні звички. Вона радить не їхати сьогодні на вокзали чи базари, бо влітку безпритульні звідти перебираються на пляжі. Багато таких дітей поїхало з Києва на Південь до моря.

Спочатку ми оглядаємо кілька підвалів, потім їдемо до станції метро Лівоборежна. Там безпритульні бувають часто, але у цей день нікого не знаходимо. Міліціонер Юля показує мені тільки порожні лігва під мостом, де діти сплять. Після цього ми їдемо у Гідропарк.

Опівдні Гідропарк ще напівсонний. Біля порожніх кафе продають шаурму та хот-доги. Блукають перші пляжники. Життя тут починається під вечір. Тоді виходять і безпритульні – уночі більше можливостей заробити або щось украсти. Але у нічні рейди міліція їздить нечасто, тому ми продовжуємо шукати дітей вдень. І ось ми натрапляємо на дві маленькі постаті.

Хлопчика звати Саша. Йому одинадцять років. До Києва він приїхав з села Червоне Фастівського району. У Гідропарку Сашко живе. Збирає пляшки – тим і заробляє собі на їжу.

- У тебе тато, мама є? – питаю я у нього.

- Да.

- А чого ти поїхав у Київ?

- Бо нерідний батько б’ється. П’є, приходить п’яний і б’ється.

- А вони знають, куди ти поїхав?

- Знають. Я багато раз тікав. Там ще отчима батько мене ганяє. Сокири, молотки, шо попало кидає в мене.

- А що, мама тебе не захищає?

- Захищає, а потім отчим її б’є. Вона мені сама казала, щоб я втік з дому, бо вона не може на це дивиться. Я вже тут майже три роки живу, з другом.

Хоча вигляд у Сашка майже домашній. Про те, що він живе на вулиці, нагадує хіба що брудний, завеликий на нього одяг.

Саша приречено іде з нами до машини. А от його 10-річна подружка Віка пручається. Її забирати не можна – вона тут з мамою. Мама працює у пункті прийому пляшок. Говорити з нами Віка не хоче, гордо відвертається від мікрофона і дивиться на нас з зневагою. Порозмовляти з нею мені її вдається тільки після того, як вона переконалася, що я не з міліції. При згадці про притулок, Віка починає плакати.

- Він мені вже надоїв. Я була там цілий місяць. Знаєте, як трудно жить без мами в притулках тих. Тут я з мамою, я знаю, що постійно мама зі мною, і мені добре, - схлипує дівчинка, яка ще мить тому на мене кричала.

- А що тобі найбільше не подобається в притулках?

- Саме більше, що діти обзиваються, курять, б’ються.

- Вас там, може, робити щось змушують?

- Писать! Я не хочу там писать. Я хочу біля мами писать. Сиджу дома і пишу собі.

- А що ти пишеш?

- Різні стішки переписую з книжок.

Одяг, який видають у притулках, Віці теж не подобається:

- Мене мама краще одіває, чим вони. Там штани дають не такі, як я оце ношу зараз. Юбку пошти не давали мені. Кофточок класних нє било”, - каже дівчинка, на якій синтетичні спортивні штани та замазаний білий светр.

Ми вже виходили з Гідропарку, коли натрапили на дівчинку у брудному платтячку. Вона щойно розгорнула морозиво і з задоволенням його їла.

10-річна Свєта розповіла нам, що приїхала сюди з маминим другом, який і дав їй гроші на морозиво. Свого прізвища Свєта не пам’ятає, бо, як вона каже, недавно у неї був струс мозку. Де живе, теж точно не знає. Спочатку казала, що батьки її на Майдані, потім, що вона з дитячого будинку, потім, що у них у Києві квартира.

Міліціонер дівчинці не повірила і вирішила, що її треба забрати.

Спочатку Сашу і Свєту ми веземо на обстеження у шкірно-венерологічний диспансер.

У лікарні обідня перерва, тому нам доводиться чекати, доки дітей оглянуть - візьмуть на аналіз кров та подивляться у волосся.

Лікарі оглядають дітей з вулиці неохоче, тому обстеження триває недовго. Нам видають папірці, де написано, що діти здорові. І ми їдемо розвозити їх по притулках.

Сашко потрапив у притулок благодійний. Там в коридорі м’які крісла, на стінах малюнки та фотографії дітей. На одній з них Сашко знаходить і себе. Два роки тому, він вже тут був, але втік.

Свєту вирішили віддати у притулок державний. Прийняли її туди неохоче, бо мало місць. Чоловік, що нас зустрів, швидко ставить печатку на міліцейському рапорті, і обіцяє, що дівчинку помиють і перевдягнуть. І Свєта, яка увесь цей час була весела, починає тихо плакати. Від безтурботного вуличного життя у неї залишилася тільки зіжмакана гривня, яку вона міцно затисла у руці.

-------------------------------
В тему:

Тотальна війна

Фашизм чи солідаризм?

«Перехід-IV» на радіо «Бі-бі-сі»: Народжуваність в Україні — кількість чи якість?

Євгеніка для України

Дайош безотцовщину!