Зображення користувача Анатолій Висота.
Анатолій Висота
  • Відвідувань: 3
  • Переглядів: 3

Анатолій Висота: Третя подорож до Лівану-2015

 Щоб оцінити  українську землю, треба побувати в іншій країні. Сподіваюсь, що  ви дізнаєтеся більше про Ліван, прочитавши  цей опис про нашу подорож до цієї країни у серпні-вересні 2015 р. А потім озирнетеся навколо й Україна може стане вам милішою. Ліванська земля тут дорога й давно вже в чиїйсь приватній власності. Вартість її доходить до 10 тисяч доларів за сотку. Більше в ціні положисті схили в крутизною 10-20 градусів. На мій погляд середня крутизна схилів тут десь 30 градусів. А є ж тут і багатосотметрові провалля й ущелини. Люди тут такі трудолюбиві, що їх не лякає тяжка робота по прокладці терас і вергання тонних брил каменю 














 

Де це той Ліван?

Уяви собі, що ти коло Дніпра біля Києва і твої очі спостерігають за течією, а потім ти злітаєш і лебедем прямуєш на південь. Ось вже Дніпро впадає  в Чорне море і ліворуч із звивистими берегами позаду зникає Крим. Далеко внизу помітно дріботять чорноморські хвилі і, он дивись, знову під тобою жовті й зелені прямокутники полів, а далі якісь жовті піски і висохлі русла рік, але це вже Туреччина. Праворуч десь так далеко, що  й не видно, знані ще зі школи протоки Дарданели й Босфор, які з’єднують два моря, і людський мурашник – Стамбул. Турецька земля десь зникла, а під тобою знову хвилюються великі води і це Середземне море. Ти може здивуєшся, побачивши праворуч звивисті густо забудовані береги, але це не Крим, це острів Кіпр.

 Як летіти й далі прямо на південь, то так можна долетіти й до Африки. Тож повертай ліворуч до східного узбережжя Середземного моря і прямуй над водами, які, може, поглинули колись перший Рай. Не забудь повернути знову на південь, бо  скоро  Ліван і ти справді вже летиш над його узбережжям. Треба оминути ці кам’яні нетрі Бейрута і ти  по крутій дузі опускаєшся на дивну полянку й ховаєшся від палючого сонця у густу тінь широколистих бананів…

Треба розпитатися і хтось таки та розкаже щось про Ліван. Республіка Ліван має загальну площу 10452 км кв., з яких по тисячі квадратних кілометрів займають сільсько-господарські угіддя та ліси. Тут живуть 4,6 млн. людей і ти, мабуть, здивуєшся, що 89% з них живуть у містах. Та ще додай півтора мільйона сирійців, які втекли сюди від війни; це переважно вони тут пересуваються пішки селами і містами. Ліван простягається з півночі на південь десь на 250 км і з заходу на схід на 30-80 км. Гористість країни збільшує площі і відстані принаймні удвоє. Географія підказує, що центр країни знаходиться на 34 градусі північної широти і на 36 градусі східної довготи. А от моє рідне Красне знаходиться на 50 градусі північної широти  і на 30 градусі східної довготи, отож часовий пояс у нас однаковий. А клімат різний: у нас помірний, а в Лівані середземноморський і тут з квітня по жовтень дощів нема.

Із мінеральних ресурсів у Лівані є вапняк, камінь-пісковик, пісок, залізна руда і навіть сіль. Але все це лише для внутрішнього споживання. Нафта, газ і деякі продукти, наприклад, борошно  й олію, як і метали, завозять з України.

Про перші дві подорожі

Наша молодша дочка Ірина навчалася в Київському державному університеті ім. Шевченка разом із  ліванцем Зуканом. Там вони стали економістами і подружжям ще в 1993 році. Довгенько вони жили в Україні, а потім перебралися в Ліван.

Вперше ми вибралися в Ліван  влітку 2008 р. Це було знайомство з дивною країною й дивними, доброзичливими, людьми. Пригадую подорожі країною, найперше в Біблос, де мене здивував фінікійський алфавіт, який науковці вважають найпершим у світі. Я не міг збагнути, як це могли опустити у 10-метрової глибини могилу багатотонний саркофаг, а ще як це фінікійці могли перепиляти гранітну колону метрового діаметру. Кого це зацікавить – розповім окремо. Багато хто знає про такий артефакт, як «баальбекська веранда», а от нам вдалося побувати в долині Бекаа в м. Баальбек. Ці кілька тисячотонних кам'яних блоків уклали (як??) у фронтон древнього римського храму. Стоїш і дивуєшся, як і нащо  спорудили комплекс із трьох храмів, які займали більшу площу, аніж Олімпійський стадіон  у Києві. Руїни біблейських міст Тиру й Сидону, де я назбирав камінців, не так мене здивували, як зустрічі з ліванцями, які розповідали про друге життя своїх рідних і близьких. Ми познайомилися із Надимом Жарамані, якого признають за батька, як теперішня, так і старша родини, коли він жив у тілі Бадіяра Деу. Охочі можуть прочитати  оповідь про  цей феномен в моєму блозі на сайті Народний Оглядач під назвою: «Друге життя Надима – факт».

З другої подорожі, яка відбулася знову влітку в 2010 році, мені ще й досі на пам’яті поїздка з Лівану до Сирії, звідки родом мати нашого зятя. Там, в провінції Суейда живуть родини п’яти сестер нашої свахи, як і інші друзі, які утворюють більшість населення провінції. Пригадую, як вийшли з  «Крайслера» перепочити під Дамаском, а в лице пахнуло жаром, як із печі – 45 градусів – це не 34 градуси ліванські, до  яких ми вже були звикли. Обабіч дороги і далі аж до горизонту були нагорнуті вали каміння, зібраного із землі після оранки – це вам не український чорнозем. Коли ліванська земля утворилася із кілометрової товщі морського мулу, піднятого землетрусами на поверхню, то сирійську землю ще й підсмажили вогнем вулканів. Там трапляється і пісок, і каміння перепечено чорні.

У Суейді не такі крутосхили, як в Лівані і багато положистих гір місцеві друзи перетворили на яблуневі сади - сам бачив і яблука їв. Недалеко від міста Суейда є музей революції, присвячений визвольній боротьбі сирійського й ліванського народів під проводом національного героя Султана Атраша від французького протекторату. Незалежність обох країн була здобута у 1943 році. Будівля музею вражає: чисельні підпірні колони пронизують дах і небо чорними «багнетами».

Були ми і в подорожі до провінції Дараа, що межує з Йорданією. Там, в м. Босра є величезна фортеця, збудована ще за римського володіння з амфітеатром, здається, на кілька тисяч місць (!), а також з похилим торгівельним коридором довжиною так метрів із сто. Це з Босри почалося в 2011-12 рр. народне повстання проти режиму Башара Асада, яке переросло у громадянську війну. Про другу подорож десь теж є окрема оповідь, мабуть, треба розмістити її  в своєму блозі.

Термінал-Д

У першу подорож сім років тому ми вилітали з Бориспольського аеропорту з терміналу-В, а в другу – з терміналу-С. В третю подорож ми мали відлітати з нового терміналу. Термінал-Д був відкритий у 2012 р. і він вразив мене своїми розмірами, бо перевершує розміри всіх трьох терміналів-А, В і С, взятих разом.

Вперше нам придбали авіаквитки через інтернет. 4 серпня 2015 р. у величезному виблискуючому мармуром і металом нижньому залі відльоту я помчав до каси Середземноморських авіаліній України. –Рейс до Бейруту є? -Є! -Ось квитанції! –Ваші дані занесені до бази і далі ви нікому квитанцій не показуйте – лиш свої паспорти! – заглянула касирка у свій комп’ютер.

Третій поверх – таке враження, що кілометрової довжини, має 25  виходів прямо  в літаки і заповнений сяючими чисельними магазинами з цінами в євро. А пасажирів щось малувато: збираються коло нашого 8-го виходу та ще коло двох.

Ось нарешті ми з дружиною вже в рідному Боїнгу-737 і місця, здається, ті ж самі, в 13-ряду, що  й 5 років тому. Ось стрімкий розбіг, колеса стрибають по бетонці, корпус літака здригається й вібрує від реву двигунів і раптом –тиша, ми злетіли, як на гойдалці, і через кілька секунд внизу вже пропливали зелені й жовті прямокутники полів та городів і блюдця ставків – це наша українська земля.

Ліван зблизька і радісна зустріч із рідними

Після трьох годин польоту наш літак легко приземлився під оплески пасажирів в Бейрутському аеропорту. Йдемо безконечними коридорами і я штовхаю возика з нашими валізами – не загубилися! Якийсь чоловік допоміг нам заповнити прильотні папірці й прикордонники швиденько поставили в наших паспортах свої червоні печатки. Отак  автоматично ми отримали ліванську візу на місяць.

Що таке? Нас ніхто не зустрічає… Таксист хапає за руку –ми довеземо, куди скажете. Ні. Будемо чекати на наших тут у залі прильоту, бо надворі жара, череда машин і людей. І ось я нарешті помітив здалеку дочку, зятя й онуку Мар’яну, яка радо махала нам рукою. Обіймаю Іринку і вона притискається до моїх грудей, до зів’ялих чорнобривців. -Де це ви забарилися? – А в нас була причина! – вихоплюється Мар’янка.

Мчимо тунелями  й мостовими переходами в потоках машин і таки вихоплюємося із кам’яних нетрів Бейруту. Ось ніби знайомі вузькі і звивисті гірські дороги. Призупиняємося, бо праворуч чорно вигоріла трава – це наші тут гасили лісову пожежу, й онука розмахує руками, показуючи, як саме вони це робили наламаним гіллям, тому й забарилися в аеропорт. – Гарні дороги! – Та де там! – заперечує зять. Півроку були так розкопані, що  й не проїхати! Тиждень тому, як позасипали траншеї й заасфальтували. Зате тепер всі телефонні лінії в землі і до кожного будинку в околишніх селах підведена каналізація.

Ось і гора Радар і видніється будинок-красень, ще залишилося подолати крутий підйом. Нас зустрічають онуки – як вони підросли за рік. Увечері біля розкритих валіз роздаємо  подарунки з України. Вишиванки, футболки й так, дрібнички, радо беруть онуки, дякують  і тут же приміряють. А головний подарунок  це дід  і баба, яких можна обійняти й щось радо їм промовити.

На закладці спільного будинку-управи сіл навколо Байсура

Минуло кілька перших днів, які пролітають у пам’яті чергою знайомих і нових облич ліванців. Я пригадую імена численних родичів – не забув за 5 років, не забули й вони нас. Домовляємося з Мар’янкою, що завтра підемо пішки до свахи Лутфії. Скажу, що в Байсурі ніхто з місцевих пішки не ходить ні в магазин, ні до сусідів, а в машину і гайда.

Зараз Марі 12 років і вона зовсім забула, як 5 років тому ми йшли цією ж дорогою. Ось знайома теплиця, ось праворуч купа свіжого гною, а далі кілька нових будинків і розпочато нові будови. Ми опускаємося все нижче, ліворуч росте виноград, праворуч дика ожина. Назустріч нам йдуть двоє жінок в чорному й трійко діток. -Хто це? – питаю в онуки. –Так це ж біженці з Сирії! А потім онука повела мене вже ліворуч якимись дворами, щоб скоротити відстань. А ось і свашин будинок, якому років зо 100, і тераса зі смужкою землі шириною так з 4 метри. Дерева зеленіють, а трава геть вигоріла. В Лівані з весни й до осені дощів нема.

Гора Радар така велика, що на її схилах розкинулося кілька сіл. Крім Байсуру, в якому живе вже понад 8 тисяч друзів і є 400 магазинів та магазинчиків, на західному схилі лежить село  Айнеб, а далі Кабрішмон, в якому є кілька філій відомих банків, а ще села  Абей, Біней і Кфарматта. Ось ці села, а ще дальні села з інших гір Кайфун, Сукельгарб та Габун з дозволу райцентру - міста Алей, ухвалили збудувати будинок спільної управи.

9 серпня 2015 р. ми із зятем та дочкою  й поїхали вниз у центр села, де поблизу школи відбудеться урочисте закладання згаданої управи. Жаркий полудень, стадо  машин  і охоронці Валіда Джумблата з автоматами пильно приглядаються до байсурців та гостей з метою запобігти можливому теракту. Наближаємося до парку, де серед сосен та кедрів стоять рядами білі крісла. Розтривожені тисячею людей місцеві цвіркуни-цикади вчинили неймовірний вереск. Не встигли ми знайти вільні крісла, як лунає ліванський гімн, схожий на бойовий марш. Виступають голови вказаних  сіл і міста. Хвалять, керівника Прогресивної соціалістичної партії Джумблата, який і допоможе звести вказану управу. Появу Джумблата ми зустрічаємо оплесками. Високий сивочолий чоловік, якого тягар відповідальності за весь Ліван вже зсутулив. Люди слухають його, сміються. Дочка пояснює мені, що  це він порівняв себе із сміттярем, бо  в Лівані вже з тиждень, як застрайкували сміттярі.

Поки начальство пішло закладати перший камінь, ми роззираємося й вітаємося із знайомими. Ось Надим (двічі народжений) з дружиною. За минулі 5 років він, схоже, споважнів. Обіймаємося, ніби й не минуло стільки років. Розпитую, розказує… Згодом і ми підійшли до того першого каменя й зазнимкувалися. -А це що за штабель виблискуючих алюмінієм десятиметрових стовпів? –питаю. –Так це ж тепер по селах встановлюють скрізь такі стовпи з сонячною батареєю, акумулятором і світильником, щоб освітлювати вулиці вночі! – пояснює нам зять.

Земля і люди, дороги й будинки

Ліванська земля тут дорога й давно вже в чиїйсь приватній власності. Вартість її доходить до 10 тисяч доларів за сотку. Більше в ціні положисті схили в крутизною 10-20 градусів. На мій погляд середня крутизна схилів тут десь 30 градусів. А є ж тут і багатосотметрові провалля й ущелини. Люди тут такі трудолюбиві, що їх не лякає тяжка робота по прокладці терас і вергання тонних брил каменю. (Зятів небіж весельчак Хаттім займався цією ювелірною роботою. Це ж треба, що за місяць до нашого приїзду в його екскаватора лопнуло колесо і чоловік загинув у проваллі). Ми їздили серпантинами доріг, шириною переважно 5-6 м або й вужчих. І щоб прокласти кожну таку дорогу, доводилося спочатку вирубувати в горі терасу, а потім обкладати вертикальний зріз підпірною стіною від двох до п’яти  і більше метрів. Та, головне, що ліванці не крадуть один  в одного. Тут залишають машини незамкненими. Ми залишали свої речі на березі й шли у море купатися.

І будинки тут будують не так, як у нас. Ми копаємо траншею, закладаємо фундамент, а потім муруємо стіни. На стіни кладемо перекриття, а вже потім зводимо другий поверх+ і дах. Ліванці копають ями під кожну підпірну колону. Залита бетоном яма є основою колони, яка формується із залізобетону. На численних колонах із залізобетону потім формують перемички, а вже на них формують залізобетонне перекриття. Потім зводять дах, а проміжки між колонами закривають цегляною кладкою. І все це робиться без підйомних кранів. Це бачив я сім літ тому, коли поруч нашого будинку зводили водосховище об’ємом 130 м куб.

Ліванські сільські будинки в порівнянні українськими по селах – це справжні дво-три-поверхові палаци. Найперше вони вразили нас своїми розмірами та оздобленням. До прикладу, наш будинок там має ширину15, а довжину 25 метрів. На першому й другому поверсі живе родина нашої дочки, на третьому – родина середнього зятевого брата, а на четвертому – родина молодшого зятевого брата. У дворі та в гаражі разом 6 машин на три родини. У дворі, буває, галасують одинадцятеро дітей.

Артистка Мар’яна

Майже щодня то зять, то дочка возили вечорами на репетиції вистави аж  в Біней  нашу онуку Мар’янку. Там зо три десятки самодіяльних артистів з околишніх сіл готували виставу з  піснями та танцями. І ось 16 серпня 2015 р. увечері на 20=00 ми їдемо всією родиною на цю виставу,  а за день перед цим дочка прасувала три різнобарвні костюми для артистки Марі.

Добралися ми до Бінею, до літнього відкритого залу і поставили свою машину серед десятків інших машин. Заледве ми знайшли собі місця, бо глядачів тут мабуть із тисяча, прийшли багато цілими родинами, з малими дітьми. Звучить гучна музика. Виносять звідкись з-за сцени трибуну – спочатку має поговорити начальство, поети й режисери. Та всі встають, бо лунає бойовий ліванський гімн. Ось чеканить свою промову голова Бінею. Напружуюся і розумію лиш окремі слова: Біней, Байсур, Кемаль Джумблат, Фалестина та іхтідат (союз).

Суть цієї комедійної вистави в тому, що молода дівчина не хоче віддавати землю, яку в неї хоче загарбати поміщик, і знаходить вона для своєї землі несподівано оригінальне застосування. Колоритні артисти, барвисті костюми і я розумію, що так одягалися в Лівані понад як 100 років тому. Говорять  і співають під фонограму. А ось виходить і наша Мар’янка серед хористів-танцюристів. І раптом губить свою зелену серпанкову накидку – хтось наступив позаду. Але не розгубилася, одягла накидку і за кілька секунд увімкнулася в загальний потік. Прямо не вірю, що  це наша онука діє так професійно на сцені – не соромиться, не боїться.

 Пізної ночі, не дочекавшись фінальних оплесків, натомившись за день, я їду додому – мене і старшу онуку Сюзанну  везе її наречений Шаді.

Посольство України в Баабді  

23 серпня 2015 р. двома машинами поїхала вся наша родина в посольство України на свято Національного прапора. Під Бейрутом є зеленолиста місцинка, яка називається Баабда. Тут резиденції президента Лівану і всіх посольств. Під’їжджаємо і ось наше посольство – високий новий чотириповерховий будинок з оригінальною архітектурою. Один ліванець здобув освіту в Україні й за це отак подякував: купив землю і спорудив цей будинок для посольства. Чого це я так хвилююся? Бо це вже частка нашої землі!

На хвіртці нас вітає консул і його юна дружина. У залі десь на сотню місць вже є люди з прапорцями, багато дітей. Вітаємося з ними гаслом: Слава Україні! Вже більше року, як відкликаний з Лівану посол-комуніст і зять знайомить нас із Тимчасовим повіренним у справах України в Лівані Віталієм Коробком, бо нового посла ще не призначили. Бачу, що штат посольства невеликий: разом з охоронцями набереться з десяток. А ось і наша знайома – Олена Себлані, родом зі Львова. Дочка знайомить нас з багатьма українцями й ліванцями, імена яких я забуваю через кілька хвилин.

Спочатку до нас промовляє повіренний, а потім нам показують фільм «Шлях до незалежності». Встаємо  й підіймаємося сходами у внутрішній дворик, де вже наші військові готові до підйому прапора. Звучить Гімн, ми співаємо, і ось вже прапор майорить в потоці гарячого ліванського вітру.

Вертаємося до залу, де нам читають віршики та показують танці і діток, і дорослих. Розумію, як керівниці «культурного центру посольства» Юлії було нелегко поставити ці танці із українськими дітьми, які народилися вже тут у Лівані. Ось запрошують до танців усіх. Я пориваюся теж, але щось мене стримує не кинутись  тут навприсядки. Але коли почався «кривий танець», мене й дружину таки підхопили, а потім бачу, що танцює  і вся наша родина. Захеканий, присів і дивлюсь, а мій зять показує клас, танцюючи навприсядки.

 Треба перепочити і нас запрошують до трапези із скромними напитками й наїдками. Із всього загалу виокремлюється співочий гурт. Співаємо «Розпрягайте, хлопці, коні», «Горіла сосна, палала», «Через наше село» та інші. Бачу й чую, що один ліванець знає всі ці пісні, ще й пропонує інші. Хто ж це такий. Запитую: - Як тебе звати? - Василь! – відповідає. Я не вірю: - А звідки ж ти? – З Тернопільщини! Ми з жінкою приїхали в гості до дочки, як, бачу, й ви…

Весілля Нури – дочки Мосауда

Якось до нас у гості зайшов був Мосауд з дружиною Ліндою. Прийшли запросити на весілля дочки Нури, якій виповнилося 18 років. Питаю: -А скільки буде запрошених? –Тисяча! – відповідає, усміхаючись. Ну як нам не піти на ліванське весілля у друзів? Тим паче, що Мосауд ще й родич нашого зятя.

16 серпня 2015 р. якраз була неділя і день весілля Нури. А хто ж наречений? Це Мажді – парубок, якому 22 роки, він із  сусіднього села Габун. Перед поїздкою я отримав інструкцію від зятя: треба зайти зо залу церемоній, стати в шеренгу навпроти шеренги родичів, а потім привітати їх , потискаючи руки кожному й кажучи: «мабрук», що означає – «вітаю!».

А ось і кількаповерховий величезний будинок церемоній, він один на все село такий, де справляють  і весілля, і похорони. На першому поверсі збираються жінки і вони будуть вітати рід матері нареченої, а на другий це нам, чоловікам, іти, а що робити там, я вже знаю.

Зайшли ми у величезний зал, де стільці були зсунуті праворуч і стали новою шеренгою вітальників і було нас зо  два десятки. Проти нас встала шеренга родичів молодої. Чогось я розхвилювався і, коли дійшла черга до потискання рук став казати «мархаба», що означає «добридень». Та, не зважаючи на це, ми обнялися по-братському із Мосаудом, а потім і з братами нашого зятя. Потім  я схаменувся і згадав, яке слово треба казати при вітанні.

Бачу, що наш зять прилучився до родичів і тепер вже і його  вітали все нові й нові шеренги тих чоловіків, які прийшли на весілля. Мені ж за перекладача надалі став Самір – давній товариш  зятя, який ось недавно приїхав з Одеси, де вже живе років з  двадцять українцем і має родину та бізнес.

Дивлюсь і бачу, що  число родичів вже 33, серед яких 11 поважних шейхів старшого віку у чорному вбранні й білих циліндричних шапках. І зал ставав заповненим. Ось до залу зайшов чималий гурт, так чоловіків із 100, на чолі з батьком молодого – це гості з села Габун.

Що це? А це заскакують  в зал під бойову музику танцюристи у напів-камуфляжній уніформі: четверо високих парубків і дві дівчини. Раптом крик і лемент – то на плечах чоловіка «заїжджає» в зал молодий. Що це? Та тут під молодим вже аж двоє «коней» один на одному! Мажді в чорному костюмі з метеликом вимахує руками аж під стелею. Потім при зміні «коня» молодий опустився нижче. Під ту бойову музику, під гуркіт реальних барабанів вони рухаються углиб залу. Ось на «конях» вже й старший боярин, а потім і батько молодого. Очі мої наповнилися сльозами… Я раптом усвідомлюю, що народ, який отак танцює  і співає – непереможний.

-Дивись! – кажу до Саміра, - он вже молодий літає  в повітрі! Та й високо ж його підкидають!

Потім все трохи стишилося й гостей стали пригощати, розвозячи й розносячи ласощі, шоколад, напої в баночках і на завершення морозиво. Люди розступилися, бо  в зал із піснями й почтом, а це ті ж переодягнені в княжий одяг танцюристи, заводять молоду. Вона прекрасна й гордо йде під зведеними над її головою срібними списами. За ними йде жіноча половина весільників. Тепер вже вітають молодих. Дочка підводить мене й дружину до Нури й Мажді.

Вітаємо. Фотографуємося на згадку. Молодих виводять під зведеними над ними срібними списами із зали. На порозі батько молодої втирає сльози.

На білому розкішному лімузині молодий Мажді везе молоду Нуру в своє село. Після того, як гості розійшлися, Мосауд збирає подарунки  аж  у дві машини. Нас, гостей молодої, запросили на обід до молодого, де весілля триватиме. Туди нас їде не тисяча, а всього з двісті – найрідніших нареченої.

Великою вервечкою машини опускаються серпантинами байсурської гори аж  в ущелину, де жваво тече річка Байсурка. Переїхали місток, за яким вище вже на іншій горі бачимо вулицю і будинки села Габун. Треба трохи почекати коло залу церемоній поки не з’їдуться всі гості, бо треба зайти разом.

Великий зал заставлений обідніми столами. В кінці залу на підвищенні стіл з напитками й наїдками для молодих. Мажді заводить Нуру в зал. Вони підходять до  свого столу. Молодий відгортає біле покривало (манділь)  й цілує молоду. Сідають за стіл без пісень і танців. Праворуч залу з десяток кулінарів за бар’єром роздають гостям страву. Ось я везу до них свій лоток із ложкою та ножем, які загорнуті в білу салфетку. Вибираю звичні страви: зелений салат тібулі, рис із курятиною, пюре з гороху та інше. За столом я сиджу із зятем та ще двома шейхами. Ніякого спиртного, із напоїв лиш банки із лимонадом. Зять мені вказує на сиру баранячу печінку, нарізану шматочками і пересипану петрушкою. Для годиться беру шматочок – ні, таке мені не смакує. Після гарячих страв у нас на столі кавуни, дині, яблука, груші, сливи й виноград.

Ми вийшли із залу, не дочекавшись традиційної чашечки кави. Прощаємося із молодими та їхніми батьками. Живи щасливо з чоловіком, Нуро!

Мосауд, Афіф та Хсейн – троє будівничих Лівану

Спостерігаючи за життям ліванців, за їхніми стадами машин, за великими будинками по селах, за неспішністю жінок, які є переважно домогосподарками, - дивуюся: ну так не може бути! Звідки багатство, звідки достаток? Зять пояснив: - головне джерело багатства Лівану – це його підприємливі люди. А й справді, згадаймо за фінікійців, нащадками яких вважають себе ліванці, це ж вони торгували по всіх берегах Середземного моря й заснували Карфаген аж  у Африці. Згодом я здогадався, що до джерел достатку можна додати патріотизм ліванців, які не вивозять з країни набутий капітал, навпаки, його завозять з-за кордону ліванці діаспори, а їх нині вже 18 мільйонів.

Мосауд (1965 р. народження) майже одного віку  з моїм зятем, але припадає йому небожем, бо є сином старшого зятевого брата. В 1982 році Ізраїль напав на Ліван за те, що він приютив сотні тисяч палестинських біженців, які потім партизанили на юдейських землях. Того року Ізраїль розбомбив всі підприємства, мости й дороги й окупував половину Лівану включно з Бейрутом, а північну частину країни взяли під свій контроль християни-фалангісти. Був окупований і Байсур. Довелося друзам вибивати окупантів із своїх сіл і гір. Мій зять і Мосауд підлітками взяли до рук автомати, воювали і могли загинути.

Після війни Мосауд допомагав родині свого батька виживати і це була мікроторгівля консервованими овочами та вареннями.  До війни, в умовах війни і після війни хлопцю було не до школи і його освіта зупинилася на рівні початкових двох класів. За кілька років він зумів розширити ту свою торгівлю і батько дозволив йому одружитися. Мосауд взяв собі за жінку дівчину Лінду з іншого села. Лінда була освічена, бо закінчила середню школу. Вже вона допомагала чоловіку в розрахунках і поради її були корисні для комерції.

Батько поселив нову родину в прибудові до будинку. Сарай-сараєм – переконався я, побачивши те їхнє житло в цей наш третій приїзд до Лівану. Там народилося їхні троє дітей, а всього  в родині Мосауда  й Лінди четверо дітей. За кілька років Мосауд закинув торгівлю й став займатися будівництвом, бетонуючи в людей фундаменти. Довелося купити бетономішалку з дизельним приводом з об’ємом ємності 0,4 м куб., а також маленький тракторець-екскаватор з невеличким ковшом.

Сім років тому в перший наш приїзд до Лівану я сам бачив, як Мосауд із 14-літнім сином Дія бетонували в нашого зятя водосховище на 130 м куб. Батько наливав із шланга воду в бетономішалку і висипав туди 50 кг цементу, а син з допомогою тракторця подавав туди ківш піску і ківш щебеню. Кілька хвилин роботи бетономішалки і батько виливав готовий бетон через лотки до місця бетонування.

Нові стабільні заробітки дозволили Мосауду надбудувати в батьковому будинку другий поверх, де й стала жити молода родина. Вже там народилася найменша їхня дочка Малек. Сім років тому Мосауд ще й  став торгувати будівельною технікою, яку цілком справною купляв дешево в Арабських Еміратах.

За 5 останніх років відбулися такі зміни: один син Мосауда вже закінчив університет  й став інженером-механіком, а другий син і дочка Нура ще вчаться в університеті. Передчуваючи застій у будівництві і спад їхніх доходів, Мосауд збудував новий будинок на три поверхи, плануючи здавати в оренду 8 квартир на двох поверхах. Ми йдемо дивитися на новобудову. Будинок великий: 30 м довжиною  і 12 м шириною, стіни облицьовані світлим каменем, вікна й двері із склопакетів. Перші три квартири вже  заселені чужими людьми. Питаю за арендну плату: - 360 доларів за місяць з однієї квартири. Може Мосауд брав кредит в банку? Ні! Чоловік розраховує лише на свої заробітки.

На майбутнє Мосауд планує збудувати на власній землі ще один такий будинок і теж здавати його в аренду. В кожному з новозбудованих будинків він дасть по поверху майбутнім родинам своїх синів. Вірю, що так воно  й буде…

Афіф (1965 року народження) живе з родиною  в селі Кфарматта.  У 1982 р. село захопили християни-фалангісти й  вчинили по-християнському: вирізали все населення, яке залишилося. Афіф вижив, бо на той час пішов з села воювати, а батька й матір його зарізали. У спадок Афіф отримав будинок у селі і 1,5 гектара землі за селом на схилі гори. Вирощував овочі й фрукти, збирав оливки в оливковому гаю. Заробленого вистачало лише на проживання й будівництво нового будинку. І це було доречно, бо парубок одружився і взяв собі за дружину Ліну – дівчину із дальнього села. Обоє закінчили середню школу. Тепер вже мають двоє синів і дві дочки.

Якось Афіф розкопав джерело на ділянці й помітив, що  воно дає багато води. Він задумав збудувати басейн, куди б приїжджали купатися  й відпочивати люди із навколишніх сіл. Всі сміялися з  цієї його ідеї: і батьки наші таке не робили, і хто ще прийде купатися, коли треба поратися коло землі? Ви не повірите, але цей трудяга за кілька років власними руками викопав і забетонував ложе свого першого бассейну.

Ми кілька разів їздили з Байсура в Кфарматту купатися й відпочивати. Хвилюється   на сонці блакитна вода, хлопці один за одним пірнають з берегів і срібні бризки летять на всі боки. Прикидаю на око розміри бассейну: до 40 м довжина, більше 10 м ширина, а глибина від 0,5 до 2,5 м. Згодом Афів спорудив ще кілька менших басейнів, бо  й діти ж хочуть купатися. Сюди приїжджають родинами на цілий день, печуть  і смажать щось на вугільних жаровнях й відпочивають за столиками під накриттям із тростини. Вхід до бассейну 5 доларів. Афіфова дочка Жанна хвалиться, що  за минулий день, в неділю, тут відпочили  з тисячу людей.

Крім бассейну Афіф збудував ще й  футбольне поле й накриття над ним. Сам же хазяїн іноді грає з відпочиваючими в футбол, як от з нами 5 років тому. Оглядаюся й бачу, що за останні 5 років є чималі зміни на цих землях. Сусід Афіфа на своїй землі теж  вже збудував басейни для купання й вони діють. А наш герой задумав збудувати поруч своїх басейнів ще й  готель. І я бачу, що основа цього готелю на два поверхи – колони й перекриття, вже світяться ребрами, а загальна корисна площа готелю буде коло 3000 м кв. Коло будови готелю розрівняний чималий майданчик – тут будуть зведені з десяток хатинок-бунгало, де люди зможуть жити певний час родинами.

Питаю, чи брав цей будівничий позику? Ні! Все робиться власними руками і за власні кошти! А коли готель прийме перших постояльців? За півтора-два роки! Й додає: - Надалі діти будуть відати бассейнами, а вони з дружиною керуватимуть готелем і хатинками. Не сумніваюся, що так воно  й стане…

Стоматолог Хсейн (1969 року народження), смаглявий високий і бистроокий чоловік живе з родиною в місті Захлє. 29 серпня 2015 р. середній брат нашого зятя Юніс запросив нас повечеряти разом в м. Захлє. Рішили їхати двома машинами і не дорогою Бейрут-Дамаск, а лівіше горами. І ось ми вже минули Алей та Пхамдун і взяли лівіше. Дикі гори, каміння, праворуч якісь тераси із яблунями та виноградом, здалеку видно отару. Але дороги рівно заасфальтовані.

А це що за село? Крайя! – пояснює мені дочка й додає, що звідси родом красуня Мирват. Вона  дружина Бассіма – ще одного небожа нашого зятя. Їдемо далі й бачимо, як добувають з гори й вивозять ваговозами якийсь білий щебінь, а вітер тягне пасмом білу пилюку. Збочуємо праворуч й зупиняємося, щоб роздивитися навколо. Перед нами внизу розкинулася зеленою смугою долина Бекаа – ліванська житниця. Вона знаходиться на висоті 900-700 м й посеред неї тече річка Літані. Ширина долини так з 10-15 км, а за нею видніються інші гори, які звуть Антиліван.

З’їжджаємо нижче грунтівкою і я бачу попереду білу будівлю, але це не будинок. Нас зустрічає Хсейн – господар цієї землі і будівлі. Знайомимося. –Ти часом не геолог? – питаю. –Ні! Я стоматолог! – відповідає  Хсейн. –Так це ж схожі професії! – жартую я. І тут несподівано дочка Ірина підхоплює жарт: - Справді, стоматолог свердлить зуби, а геолог – землю! І ми всі сміємося з її дотепності. У 1995 р. Хсейн здобув у Києві медичну освіту. Вже 20 років працює стоматологом  і живе он нижче в місті Захлє. Заходимо всередину будівлі, вдаряє вапняний запах від свіжо затинькованих білих стін. І стає ясно, що це цех для бутелювання води і має він корисну площу 500 м кв. Вже й он стоять щойно привезені з Німеччини виблискуючі нікелем автоматичні лінії і вже розпаковані.

Хсейн помітив тут на своїй землі, що є місце, де росте тростина – місцевий очерет, й зрозумів, що тут десь близько вода. Найняв гідрогеологів, які вияснили, що запаси води великі. Продуктивність першої свердловини до 100 м куб за добу. Питаю, скільки  коштує і будівництво, і обладнання? Чоловік каже, що мільйон доларів, з яких половину він заробив  за 20 років, а інше довелося позичити  в банку. Іще мені цікаво: коли планує продати перші пляшки води? Хсейн оптиміст, бо планує відкрити водоцех до кінця 2015 р.

Я знаю, що в Лівані 3л води в пляшках коштує долар. Допускаю, що за добу цех спочатку зможе бутилювати 50 000л води (= половині продуктивності свердловини). Ділю цю цифру на 3 й отримую 16667$  і розумію, що  це можливий валовий доход. Хай двома третинами з нього доведеться покрити  затрати по виробництву й сплаті податків. А чистий прибуток складе 5555$ за добу. Ану ж помножу   цю цифру на 300 днів. Розрахований прибуток за рік у 1666500$ мене вражає. Хай ліванці не вип’ють стільки води, хай є ще конкуренти, але навіть отакі прикидки показують, що бутелювання й продаж води це вигідна справа і родина Хсейна швидко виплатить кредит  й матиме у майбутньому великий достаток.

Хсейн гостинно запрошує на другий поверх цеху, де обладнана лабораторія й кабінети, запрошує сходити на дачу, бо  це зовсім близько. Ні, нам пора вже  їхати в Захлє вечеряти. На прощання ми п’ємо по філіжанці кави і я, опершись на огорожу, задивився на червонобокі яблука нижче на терасі, це 4-річні яблуні вродили вперше.

До сказаного додам, що здатність країни будуватися можна визначати кількістю цементу, яку виробляють у ній за рік. У 2014 р. у Лівані виробили 5,5 млн. тон цементу або 1196 кг на жителя. Того ж року Україна виробила до 10 млн. тон цементу або 217 кг на жителя. Висновок: щоб досягти ліванського рівня будівництва, Україна має виробляти за рік 55 (!) млн. тон  цементу.

Море і гори 

Вже через кілька днів після приїзду нам закортіло на море. 8 серпня 2015 р. нас сіло  у «Крайслер» четверо дорослих  і четверо дітей та й поїхали з Байсура вниз, оминаючи Алей та Бейрут старою приморською дорогою на північ Лівану, поглядаючи дорогою на море, може десь знайдемо хороший пляж. Після курортної Джунії я помітив у землі покинуті рейки колишньої залізниці. Зять пояснив, що після війни 1982 року так і не вдалося відновити залізницю, яка пролягала як по узбережжю країни, так і перетинала її від Бейруту і аж до Дамаска. Не вдалося відновити й нормальне  електропостачання країни, яке тепер вмикають на кожні 4 години через 4 години перерви.

Після Біблоса, в якому поховані давні фінікійські царі, я помітив, як гори двома «крокодилячими хвостами» заходять далеко у море. Ми пронизуємо їх кілометровими тунелями. А перші тунелі для проходу своїх військ зробив ще колись Александр Македонський. Аж за містом Батрун ми добралися до якоїсь затоки, де на рейді стояло кілька кораблів, а на березі був цементний завод.

Проїхавши 111 км, ми добралися нарешті до гарного пляжу, піщаного. Дочка тут же намазала всіх білим кремом, щоб не попектися на сонці. Море тут спокійне й мілке: до глибини довелося брести метрів із 50. Як приємно перевернутися на спину й плавати, солона вода тримає й не дає втопитися, на сонце іноді набігають хмари і тоді воно не таке палюче. Діти плескалися й пірнали, особливо молодші Марі та Султан. Не лише дружині докучали якісь кусливі рибки. Пляж хоч не дуже впорядкований, але платний: за всю нашу компанію довелося заплатити доларів  з 50 та ще витратити доларів з 30 на бензин.

Верталися ми прямішою трасою й проїхали 104 км. Дорогою ми раз  у раз наздоганяли ваговози, завантажені синіми мішками з цементом. Поки їхали, домовилися, що надалі будемо їздити купатися на улюблений нами пляж «Жіср» (міст). Туди їхати всього 40 хвилин і сервіс хороший.

Відпочинок на морі втомлює і доводиться робити перепочинок на день-два. Через кілька днів вже ми їдемо на «Жіср» знайомим маршрутом гірськими серпантинами і я вгадую, за яким селом буде інше і яка його назва.  За кермом «Джипа» дочка і вона мене іноді поправляє. В Айнебі дорогу нам перепиняють три величезні ваговози, які везуть готові бетонні кімнати. Мабуть для сирійців.

В Кабрішмоні бачу новий будинок-красень, а 5 років тому на цьому місці лиш довбали гору. За Абеєм у Бауверті видно, що поруч розширеної дороги вже збудувати високу підпірну стіну. Ще нижче в містечку Дамур як і раніше скрізь різнобарвно цвітуть кущі бугенвілії. Ось внизу лазурово розкинулося море і ми вгадуємо за білими гривами прибою чи великі хвилі, чи можна буде купатися? А ще вгадуємо скільки градусів буде на пляжі?

Дочка виводить нарешті машину на прибережну трасу і нам залишилося подолати ще кілометрів із 15. Ліворуч проявляються бананові плантації, праворуч якесь стрільбище і ліванські воїни пахкають з автоматів. Ось таки вже наш МІСТ  і ми звертаємо праворуч на пляж. Дивимось, а надворі 34 градуси, нічого охолодимося в морі. Стоянка платна. Щоб зайти на пляж, платимо в касі по 10 доларів за дорослого  і удвоє менше за дитину. Ховаємо  у валізах під лахами те, що взяли їсти, бо завозити сюди продукти харчування заборонено, треба купляти на місці, а вони значно дорожчі. Проходимо через будівлю, де є і душі, і туалети, і роздягальні. Окремо ще є готель та ресторан.

Ось знайома смуга зеленого моріжку з накриттями від сонця, де нам дають відразу два столи, кілька крісел  і шезлонгів. На цьому моріжку є кілька басейнів із прісною водою. Там відпочиваючих не менше ніж  у морі. Роздягаюся, підставляю спину під крем від сонця і бігом до берега. Ззаду кричать про в’єтнамки: нічого добіжу й по гарячому піску. Бачу зміни: на широкій смузі жовтого піску встановлені десятки накриттів із тростини і темні тіні під ними. Я біжу, а мені пече підошви, як на сковороді, але таки добігаю до берега і забрідаю  в спасенну воду. Хвилі помірні, Як я не спішив, а мої онуки вже он гойдаються на хвилях, які рівномірно набігають, мабуть, десь аж від Кіпру.

Як зайти в море – це справжнє мистецтво. Треба спостерігати за хвилями, бо десь кожна десята хвиля має подвійну висоту. Про це попереджають вигуками ті, що вже он підстрибують, щоб хвиля не накрила їх з головою. Пригадую, як 7 років тому я заходив уперше в море. Заходив обережно боком і було вже мені по пояс, як десь взялася така хвиля, яка збила мене з ніг і потягла дном до берега. Рачкуючи по дну на колінах і ліктях під водою я намагався добратися до берега, аж тут підступна відпливна хвиля понесла мене назад у море, знімаючи ще й труси. Я гарячково ловив і одягав труси, хай і втоплюся, але щоб без сорому. Друга хвиля накрила мене ще раз, але Бог поміг тоді врятуватися.

Сектор моря довжиною по березі метрів з 200 і у шир моря десь до 100 м відгороджений тросами й поплавками. Рятувальники на березі слідкують, щоб хтось не втопився. Свистком попереджують, що не можна запливати за буйки. Я пливу собі помаленьку до дальнього ряду поплавків, тримаючись на всяк випадок поблизу бокового троса з поплавками. Поки доплив, а вже бачу на тросі гойдається на хвилях й усміхається мені наша старша онука Ліліана. Тут прозора вода й видно  у глибині дно та рибок. Дивлюсь вдаль, лазореві води синіють  і ніби здіймаються до горизонту.

Цілий день аж до вечора ми кілька разів заходили й купалися в морі, купалися й у блакитній воді басейну, перекидаючись тенісним м’ячиком.

Згодом ми ще два дні купалися на морі. Одного дня були високі й потужні хвилі. Лише сміливці наважувалися зайти  в море, де хвилі вже не такі страшні. Я стояв по коліна у воді й спостерігав за ними. Ось чоловік веде в море свою товсту, як комбайн, дружину, схожу на московку. Сміливо йдуть боком, розсікаючи  набігаючи хвилі. Вже і йти до глибини недалеко, як сердита хвиля накрила їх, а хвилі-сестри винесли ту пару на берег. Ми з дружиною сидимо собі мирно на пісочку аж тут бачимо, як хвилі зірвали всю ту огорожу з тросів і поплавків і винесли разом з людьми на берег.

Поки рятувальники все те розплутали й встановили огорожу наново вже ближче до берега, ми встигли пообідати  й награтися в карти. Знову пішли до моря. Хвилі, здається, трохи стишилися. Онук пішов сміло  назустріч хвилям і, бачу, вже підстрибує, щоб хвиля не накрила його з головою. Ось вже й наш зять в морі. Не злякалася й пішла в море й наша дочка. Плавають, гойдаючись на хвилях  й махають руками мені. Набрався і я смілості й таки пішов у море й хвиля мене не накрила й не змила на берег. Вже і я плаваю коло них, а тоді переплив через огорожу. Онук гукає, щоб вертався, рятувальник свистить, а я гукаю, що зараз вернуся. І недалеко ж відплив від огорожі, так метрів з 5-6, а спробував   доплисти назад до неї  й відчуваю, що не рухаюся, стою на місці й розумію, що  це течія зносить мене в море. Та увімкнувши всю свою енергію, я таки доплив до огорожі й ухопився рукою за спасенний трос. З морем таки не можна бути за пані-брата…

Кана Галілейська

Стали ми збиратися в подорож на південь Лівану в село Мансурі в гості до давнього зятевого товариша Мухамеда, з яким колись вони вчилися у Києві. Зять передав дані наших з дружиною паспортів прикордонникам, бо  від Мансурі за 10 км вже й Ізраїль. Журналіст Імад порадив заїхати ще й у Кану Галілейську, де недалеко пагорб і могила Харрама – будівничого єрусалимського храму, хоч на тому пагорбі мусульмани, здається, вже влаштували смітник.  Скільки туди їхати? Та кілометрів із сто!

В Лівані тисячі кілометрів доріг, мільйони автомобілів  і всього з десяток світлофорів. І великої потреби в них нема, бо водії люб’язно пропускають один одного на перехрестях. На одному з таких світлофорів у біблейському Сидоні зятя й оштрафували на значну суму. Казав, що  вперше в житті з ним таке тут сталося. Якби не ця затримка, то ми таки встигли б і довше погостювати в Мансурі, і покупатися там  у морі, як планували.

Біблейський Тир ми проїхали, не зупиняючись, бо 7 років тому були тут майже цілий день. В Мансурі все, як і було; знов тут зеленіють апельсинові гаї, де вже золотіють плоди у темному гіллі. І Мухамедів магазинчик на місці, і до його великого будинку ми втрапили. Ось струнка молодичка Марина, родом з Києва, привітно махає нам рукою. Шкутильгає по сходах Мухамед і раді всій нашій компанії їхні діти: син Рамі – вже парубок!, і дочка Яра – восьмикласниця.

Нас прийняли традиційно гостинно. Обід щедрий. Поговорили про те, що сталося в наших родинах за 5 останніх років, про політику також. Посперечалися. Пора вже їхати назад, бо ще треба знайти Кану Галілейську.

Кана – це село в Галілеї і про неї написав євангеліст Іван, бо там здійснив Хрестос перше чудо: «…Через три дні було весілля в Кані Галілейській і була там мати Ісуса. Запросили на весілля також Ісуса і його учнів. Коли ж забракло вина, мати  Ісуса каже до нього: Вина не мають. Ісус відповів їй: Що  мені й тобі жінко? Ще не прийшла моя година. Але мати його мовила до слуг: Що тільки скаже вам, робіть. Було ж там шість камяних посудин на воду, кожна вміщала по дві або три міри. Сказав їм Ісус: наповніть посудини водою. Вони наповнили їх по вінця. Далі каже: Зачерпніть тепер і несіть до  весільного старости. І понесли. Коли староста покуштував воду, що стала вином, - не знав він звідки воно взялося, знали лише слуги, котрі зачерпнули воду, - закликав молодого. І мовив до нього: Кожен чоловік дає спершу вино добре, а як упються – гірше. Ти ж добре вино зберіг досі. Ось такий початок чудес учинив Ісус у Кані Галілейській і тим обявив свою славу. І учні його  увірували в Нього. По тому пішов він  у Капернаум, сам Він  і його мати, і брати, і його  учні, і пробули там кілька днів…».

Вертаючись з Мансурі, знову минули блокпост і, не доїжджаючи до Тиру, повернули праворуч. Добрі люди підказали, що через десять кілометрів в горах і буде наша Кана. І ось нарешті ми в Кані Галілейській і це вже не село, а містечко з асфальтованими вулицями й великими будинками. Запитав зять  у когось з місцевих, де саме тут було колись весілля, на якому був Хрестос? Знизують плечима, вперше про  це чують. А що ми хотіли – за два тисячоліття тут кілька разів змінилися народи. От якби запитали у Кані за «Хезболлу» або її вождя Насраллу, тут розповів би кожен, бо весь південь Лівану – це мусульмани-шиїти. Однак хтось таки підказав, що  в Кані є печера, де був Хрестос. Їдемо туди!

На окраїні Кани не просто якась печера, а цілий центр для обслуговування туристів. Мармурова дошка повідомляє, що  це місце впорядковане в 2002 році за ініціативою президента Лівану. Нагадаю, що президентів тут обирають з християнської общини!

Розглядаємося. Є майданчик для стоянки автобусів, є кілька накриттів для відпочинку туристів й інші будівлі. А людей нема й видна іржа запустіння. Йдемо за стрілками, які направляють нас до печери. Ось ліворуч на скелі сидять, звісивши ноги у провалля, троє місцевих парубків. Опускаємося кам’яними сходами, а перед нами далеко внизу велетенська ущелина з диким сірим каміняччям і дорога, як нитка, де поруч вигризений з гори кар’єр.

А ось ліворуч і печера, де бував Син Божий, і ми тихо зупиняємося перед нею. В глибині печери вівтар із дикого каменю невеличкий і недогарки свічок. Заходжу в печеру й оглядаюся, торкаюся рукою до нерівної стіни і думаю, що може на ній лишився слід від доторку руки Хрестоса. Мовчки виходжу й надворі підбираю кілька камінців. Дивлюсь угору, а на скелі, що прямо над печерою й досі сидять хлопці й щось видивляються в камінних безлюдних просторах на сході.

Вечоріло. Ми повільно вибиралися з  Кани, де не залишилося ні тих камінних посудин, ні тих галеліян, які пили те добре вино, яке утворив з води Хрестос. Він зумів це зробити, бо став Боголюдиною. За околицями Кани ми шукали, але так і не знайшли пагорб Харрама – будівничого єрусалимського храму.

Проект «Агатангел Кримський

Журналіст Імад колись вчився в Україні, а згодом в Лівані натрапив на згадку про те, що  академік Агатангел Кримський – видатний український сходознавець і лінгвіст, в кінці 19-го віку два роки прожив у Бейруті. Імад  вже в Києві в бібліотеці ім. Вернадського знайшов журнал «Громада» за 1906 рік, в якому прочитав твір Кримського «Бейрутські оповідання». Ці оповідання так колоритно описують колишнє ліванське життя, що Імаду закортіло перекласти їх арабською і видати окремою книжкою.

Ще до нашого приїзду Імад звернувся до нашої дочки Ірини й попросив набрати на комп’ютері текст цих оповідань. Дочці ніколи вгору глянути й вона накинула цю роботу мені. Я почав читати ці оповідання й не міг відірватися поки не перечитав до кінця. В них описується побут і життя звичайної бейрутської родини, суперечки русофілів і русофобів. Треба знати, що на Близький Схід, яким володіла тоді Туреччина,  націлялася не лише Франція, а й Росія. Це ж цікаво узнати, на що тоді надіялися ліванці і що з того вийшло через століття. Провести деякі паралелі й діагоналі між тодішнім і теперішнім життям України й Лівану – таке було б цікавим не лише для ліванського, а й для українського читача.

В наступний приїзд Імада ми сіли за стіл на лужку коло дому в затінку, попили маті, а потім обговорили згаданий проект. За моєю пропозицією  ухвалили, що книга буде видана арабською та українською мовами. До неї буде дві передмови: моя й Імадова. Книга буде добре ілюстрована світлинами з колишнього й теперішнього життя. Час видання книги – 2016 рік. Майбутні читачі – це, як мінімум,  ліванці, які здобули освіту в колишньому Радянському Союзі і значна частина з них настроєні про-російськи.

У вільний час цієї подорожі я набрав на комп’ютері текст «Бейрутських оповідань» й дочка мала переслати його Імаду для перекладу арабською. В ближчий час я передивлюсь ще раз мій набір, напишу передмову й вишлю в Ліван «Бейрутські оповідання» для форматування книги.

День відльоту

Рівно місяць тривала ця наша третя подорож до Лівану. 4 вересня 2015 р. до обіду ми пакували валізи. А ввечері надворі коло дому зібралися наші діти й онуки, рідні й близькі, щоб попрощатися з нами. За день перед цим старша онука Сюзанна з першої зарплати  купила й подарувала нам смартфон «Самсунг». Того вечора я вперше в житті побував оператором і зняв відео про той ліванський вечір. Раніше в Красному ми розповідали сусідам «казки» про Ліван, а тепер вони зможуть побачити власними очима, як заможно живуть люди в іншій країні.

Пізнього вечора ми опускалися серпантинами гірських доріг до бейрутського аеропорту. Я поглядав на яскраво освітлене місто внизу і думав про цю нашу третю подорож. Ми приїхали до рідних дітей та онуків  і   місяць купалися у взаємній любові. Ми жили в горах і купалися в Середземному морі. Ми познайомилися з ліванцями – будівничими Лівану. Я відчув, що українці і ліванці є спадкоємцями давньої Трипільської культури. Тут звернули мою увагу на творчість великого українця Агатангела Кримського. Я везу кілька камінців із Кани Галілейської. Це фантастика, що наша українська родина тепер напряму причетна до  співробітництва ліванців і українців.

         Хай же воно буде плідним!

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Передчуття Великого джигаду

Фільм і роман «Дюна» як війна людей і психопатів – три вибухові ідеї таємного послання Френка Герберта

Моад’Діб став рукою Господньою – і пророцтво вільних справдилося. Моад’Діб приносив мир туди, де була війна. Моад’Діб приносив любов туди, де панувала ненависть. Він повів свій народ до справжньої...

Останні записи

Кращий коментар

Зображення користувача Анатолій Висота.
0
Ще не підтримано

Друже Арсене, так, я знаю, як колись древні будівничі пиляли гранітні колони. В Біблосі якраз осталася одна така недопиляна колона, а екскурсовод пояснив. Справа в тому, що в кварцевому піску із кількох граней є одна, твердіша за граніт. То ті люди брали конопляну вірьовку з діаметром 2-3 см на кілька метрів і змочували її у воду. Потім ту вогку вірьовку опускали в пісок. У визначеному місці двоє людей брали вірьовку і, мов пилкою, пиляли нею граніт. За день отак можна було пропиляти зо 5 см. Потім у пропил десь 10-сантиметрової глибини забивали туго брусок із дерева. Залишилося намочити той брусок і оставити наніч. Від води дерево "бубнявіло", роздавалося в об"ємі і рвало граніт. Вранці фінікійці любувалися рівнесеньким сколом.

Коментарі

Зображення користувача Альберт Саїн.
0
Ще не підтримано

Ого, який басейн! Дійсно вартий похвали.
А твій друг Афіф на фотці майже нічим не відрізняється від наших селян в Україні..

Зображення користувача Анатолій Висота.
0
Ще не підтримано

Так і є, друже Альберте! РОБОТЯЩИМ УМАМ - РОБОТЯЩИМ РУКАМ! Раніше, як була можливість, українські селяни копали у своїй садибі або коло свого поля ставочок або хоч КОПАНКУ. Знаєш, що це таке? Це своя вода. Це мікроклімат. Це чистота тіла - передумова появи ЧИСТИХ ПОМИСЛІВ, які лиш і здатні міняти світ ДО КРАЩОГО.

Зображення користувача Альберт Саїн.
0
Ще не підтримано

Що таке ставки я знаю) а ось про те що їх намагалися у кожній садибі викопувати і для чого саме, то про це я якось до цього часу і не знав.. А якщо десь колись щось і чув, то явно того НЕ запам"ятав.. Та проте навряд чи ця традиція із ставками має якесь відношення до подібності того ліванця до наших українських селян.)

Зображення користувача Альберт Саїн.
0
Ще не підтримано

Дивився серіал, побачив там басейн, згадав про коментар зі ставками і все таки згадав, що мені (нам) про це розповіли в москальській "Академії" Біоенерготехнологій. А саме про те що в Індії десь у якомусь там штаті точніше місцевості а не штаті, де саме і досі не пригадаю, бо і не бачу у тому потреби аби пригадувати) та тим не менш, був звичай усюди поблизу храмів завжди викуповувати "басейни", ставки, водоймища.. Чого саме так? Теж не пам"ятаю, але ті що цікавляться відами або ведами, мають точно знати, що то за звичай такий тобто по яким саме обставинам ті басейни завжди враховували в архітектуру храмів та інших звісно що поважних споруд і т.д.
Знати можна геть багато чого, а ось усе те весь час пам"ятати, то це для мене вже реальна делема=)

Зображення користувача Марія Воробець.
0
Ще не підтримано

Дуже, дуже радію і дякую за Чудесну розповідь. Як вам щойно написала у особистому листі, історія кличе. Все не випадково і ваша донька там живе не випадково. Як казав Тарас:..і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь..
Але не таке вже воно для нас чуже. І навіт не чуже зовсім. Та на рідкість, в цій прекрасній країні зберігся Дух великої цивілізації звідки й ми родом, тому що великий відсоток саме українців є нащадком великої духовної цивілізації. Варто сказати що саме на території Лівану були приховані, потім знайдені великі знання, які залишила цивілізація Лемурія. Там деякий час проживали й самі Лемурійці, коли велика частина земної суші пішла на дно. Звідти й унікальні споруди. Це надзвичайно Духовнозаряджений клаптик Землі. Це минуле, з якого ми ще довго черпатимемо енергію, доки не переступимо межу забуття і не прийдемо до власної сили творити те що Творили і навіть ще більше. Так, по крихті ми зберемо себе до купи. І в цьому допомагають людству такі чисті люди, як ви, Анатолій. Вас веде любов!

Любов - енергія безпричинна, без неї нема нічого.

Зображення користувача Анатолій Висота.
0
Ще не підтримано

Другу Альберту відповім так: "Буде тобі хатка, а ще й сіножатка, і СТАВОК І МЛИНОК І ВИШНЕВЕНЬКИЙ САДОК". Українці просто так пісень не складають! Люба Маріє, дякую тобі за розлогий і ємністий коментар. Може це не Лемурія, а Атлантида? Це атлантам було під силу вергати таке каміняччя, яке ми бачили в Баальбеку.

Зображення користувача Марія Воробець.
0
Ще не підтримано

Дякую за запитання, Анатолій. Якби люди розширили свій діапазон сприйняття і відрізняли вібраційний рівень, частотний рівень текстів, тому що слова можуть бути одинаковими, але інформація подається з різних джерел, тоді б можна було детально пояснити що відбувалось насправді в ті часи. І ще, якщо б люди вміли чути.
Лемурія - стверджую що це сучасна назва високої Духовної цивілізації на нашій планеті, це скажем так, мати цивілізації Атлантида, хоча дві ці цивілізації існували на Землі паралельно деякий час. Мені доводилось побувати в Лемурії в 2010 році, в тому ж році заглянула і в часи Атлантиди.
Великий проміжок часу в Атлантиді давав Раду, тобто був лідером саме Лемурієць. Ті часи були Раєм на Землі, тому що в той час Атлантида досягла піку свого розвитку. Неймовірно жити в ті часи, очам не віриться, що таке буває. В одночас Висока Духовність і Надзвичайна розкіш, великі матеріальні блага - для всіх.
Та коли за управління, а саме управляння а не служіння почало брати верх, взялась людина з іншої цивілізації, все докорінно змінилось.
Це факти минулого, але зараз зрозуміло чому саме так все відбувалось.
Все це було задовго до зародження цивілізації Гіперборії.
Коли людство пробудиться, все стане на свої місця і спостереження так званого минулого (хоч нема минулого й майбутнього як такого, все існує в єдиному моменті) буде відбуватись легко. Обіймаю!!!!!!!!

Любов - енергія безпричинна, без неї нема нічого.

Зображення користувача Альберт Саїн.
0
Ще не підтримано

Пані Марія, ваші знання походять з джерел москальських чи українських?? І якщо з українських то ті в свою чергу беруть знання часом не з москальських джерел?
Питаю, бо знаю що переважно на такі теми дуже добре шаряться носії саме москальської мови інформацію яку вони отримують переважно з Расєї, і хоч вони якби і дуже поважають Україну через те що ми дійсно є праматір"ю цих знань, но все ж при цьому своїй рідній москальській мові на нашій землі вони ні за що і ніколи не відмовляться.. От через що я їх деякою мірою і вважаю так би мовити нашими внутрішніми умовно кажучи духовними окупантами України. Позаяк приклад наступний якби там того Куровсього все ті ж москальськомовні не любили, але і він також реве та стогне що Україна то ого-го-го.. но при цьому я чомусь сумніваюся що усе його військо характерне прийняло бій на Сході України.. о_О
Так ось і все ж цікаво, звідкіля відаєш про такі давні і давно забуті знання??

Зображення користувача Майя Українська.
0
Ще не підтримано

Дякую, Альберте Саїн.

Радіймо! Тільки шляхом творення сьогодення, майбутнє вітаємо чистотою, світлом перемагаємо!

Зображення користувача Марія Воробець.
0
Ще не підтримано

Коментар написано УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ, де ясно написано: "Якби люди розширили свій діапазон сприйняття і відрізняли вібраційний рівень, частотний рівень текстів, тому що слова можуть бути одинаковими, але інформація подається з різних джерел.."
ОТЖЕ, ХТО ЧИТАЄ, ТОЙ БАЧИТЬ, ЩО В ТЕКСТІ НАПИСАНО: "Мені доводилось побувати в Лемурії..."
З ЦЬОГО - ВСЕ ЩО ДАЄ МАРІЯ, ПЕРЕДАЄТЬСЯ З ВЛАСНОГО ДЖЕРЕЛА.
РЕАКЦІЯ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ЗНАХОДЯТЬСЯ В СВОЄМУ БАЧЕННІ МЕНІ ВІДОМА, ТОМУ ТАК ПОСТУПОВО, ОБМЕЖЕНО ПИШУ НА ВАШОМУ САЙТІ.
НЕ МОЖЕ ЛЮДИНА ПОВІРИТИ В ТЕ, ЩО ЗНАХОДИТЬСЯ ЗА МЕЖАМИ ЇЇ РОЗУМІННЯ. ТОМУ РАДЖУ РОЗШИРЯТИ ЦІ МЕЖІ. ЩАСТИ...

Любов - енергія безпричинна, без неї нема нічого.

Зображення користувача Альберт Саїн.
0
Ще не підтримано

Якщо щасти, то це бажання закрити тему, принаймні зі мною це точно=)

Та добре я бачив, що Марія там була "особисто" та проте як я маю інакше вивести те що я хочу дізнатися не розізливши її попередньо) Де далі вже на емоціях і можна побачити що там і до чого із походженням того джерела. Для прикладу все у тій же москальській "Академії" також є один викладач та одна викладачка які ведуть уроки чистою українською (приємною) мовою, хоч самі ж то отримали все ту ж науку від москальськомовного джерела навіть не дивлячись що воно усе життя прожило у моєму українському місті Чернівці.

Отже з твоєї відповіді можу припустити, що ти вважаєш читачів ще НЕ готовими до пізнання таких знань (про що ти власне сама і написала ж) через якісь там певні причини. Для прикладу таких от як те що я наприклад "не" умію відчувати частоти текстів..
Я перепрошую за такі наїзди, просто я тут такий до всіх як до новеньких то так і до стареньких, тобто давненьких читачів НО :) як не як, а я з низькочастотних (=Р
І на останок москальськомовне джерело те ж саме глаголить, що і ти лишень мені противною мовою...

Тим не менш дякую тобі за відповідь!

А тепер спробую підвести хоча б до якогось висновку свій усім не зрозумілий мій балаган на НО =)

Отже скільки би тут читачі НО не читали те Ж.С. і скільки би ми тут не раділи тим що наша країна гине, ми все ж і досі ще "НЕ МОЖЕМО ПОВІРИТИ В ТЕ, ЩО ЗНАХОДИТЬСЯ ЗА МЕЖАМИ НАШОГО РОЗУМІННЯ.."
То я перепрошую, то на цьому сайті дійсно така вже величезна кількість присутніх "брахманів" раз ми ще не можемо сприймати такого рівня інформацію??? Реально це так чи не так??? О_о
Може вже і справді пора дійсно перейди на 4 трасу і оволодівши древніми знаннями почати щось таки та й творити у цім житті для нашої рідної неньки, поки це ще не зробили за нас іншомовні украєнци хай і разом з такими як Марія, які я вважаю в 40 разів по кількості менше від носіїв іншої мови...??
Хоча для чого запитувати в аудиторії яка переважно складає за 40 років?=?

Зображення користувача Ірина Новиченко.
0
Ще не підтримано

Дуже ніжна і романтична розповідь. Дякую!

Зображення користувача Анатолій Висота.
0
Ще не підтримано

Друже Альберте, я дивуюся тобі! Адже ясно написано, що Марія побувала в Лемурії і в Антлантиді в 2010 році. Отже Марія сама є ДЖЕРЕЛОМ ІНФОРМАЦІЇ. Користуймося наданою нам можливістю і розпитуймо УКРАЇНКУ МАРІЮ про подробиці Маріє, люба наша радійко! Розкажи нам, будь ласкавою, наскільки віддалені були в часі від нашої епохи ті твої ПОДОРОЖІ в часі?

Зображення користувача Альберт Саїн.
0
Ще не підтримано

Друже Анатолію, а я чомусь тобою!)
Адже тут так всі радіють життю, і при цьому ще не доросли до таких знань.
Отже тут або інтрига не зрозуміла для чого, або реальна правда про читачів НО.
Крім того подорож у часі це така забавна річ, що її якби можна трішки і розвінчати.
Для прикладу коли мені показували фрагмент передачи де розповідали про те як жінка перебуваючи у минулому розповідала про те що вона бачила, то я такого викладача був запитався, ну дивіться якщо вона бачила самого Чингізхана, то як тоді у такому разі це вписується у вчення Академії у якій побутує така думка що його і близько не було в історії, ну бо на НО тут вже про це писала чого. На що той викладач абсолютно не розгубившись відповів мені, що то вона так припустила що то він був Чингізханом, а насправді то міг бути хто не-будь. Відповідь доволі була раціональною. Та проте такі приколи із подорожами у часі все ж таки та й варто уточняти по деталях. А чи дійсно та людина була саме у тому чи іншому часі, і чи дійсно вона бачила саме те що вона розповідає і так далі.. Я деякою мірою у цьому плані скептик=)
Та проте що таке можливе, все одно знаю, і навіть деякою мірою сам особисто знаю одну таку людину у якої є трішки подібні здібності, але повторюся ще раз подібні здібності які мають деяке відношення до таких здібностей.

Зображення користувача Марія Воробець.
0
Ще не підтримано

Дякую вам, дорогі. Для всіх нас одинакові можливості, всі люди - Духовні істоти, які здатні робити як казав Ісус, таке як Він і ще більше ніж Він. Тому ви, Альберте, запитайте себе, побувши в тиші, чи вам потрібно знати минуле, чи це вже перегорнута сторінка історії. Насправді те що відбувалось на Землі, показує людству шлях розвиток Душі. Все в віддзеркаленні. Якщо точніше... про це пізніше.
Народилась і виросла на західній Україні, розмовляю однією мовою. Та як вірно підмітив Альберт - у росіян є така інформація, я довгий час писала статті двома мовами і спілкувалась з російськими езотериками. Співпрацювала з ними не один рік, допомагаючи їм чим могла. Тільки любов може вирівняти ситуацію, відношення між людьми, велика любов, яка витісняє всіляке неприйняття.
Наша країна не гине. Україна зараз відроджується і ви берете в цьому відродженні не послідню участь. Все від ваших думок і вашого вибору.
Всі події, які мають місце на Землі - це причинно-наслідковий ланцюг, нема нічого випадкового. І Душа не має національності, А хто найбільше виступає проти того чи іншого народу - в наступному житті прийме участь у грі саме в ролі учасника тієї нації яку ненавидів. Хто йде рівно по життю - той залишається вірним своїй нації, своєму народу, самому собі.

Любов - енергія безпричинна, без неї нема нічого.

Зображення користувача Альберт Саїн.
0
Ще не підтримано

Дякую, більш менш так сяк зрозумів.

Зображення користувача Марія Воробець.
0
Ще не підтримано

Продовжу. Свідомість - квантова річ, нікому не закрито те, що відкрито іншому. Потрібно лише прийти до абсолютного балансу. Далі, прийнявши всіх і все, у стані Величезної Вдячності Всьому що Є, І ТІЛЬКИ ТАК, якщо бажаєте пізнати непізнане, тільки в абсолютному спокої і вдячності можна прийти до відкриття всіх рівнів Дійсності,коротко кажучи пізнати всі реальності.
Людям заважають їх думки, які будують їх сприйняття. Але тут думати не потрібно, треба бути. Бути, без думок, бути тим ким Є.
В часі подорож, якщо можна це так назвати, відбувалась в минуле 35 тисячної давності, то Лемурія. Марія перебувала в двох часових поясах одночасно, відмічу що реальність Лемурії в просторі - значно реальніша ніж реальність трьохвимірного сприйняття, незрівнянно реальніша. Чому?
Альберт не приймає того, що відбувається у нього перед очами, а те, що він бачить - це тільки його світ, світ, в якому він приймає рішення щомиті, тобто щомиттєво робить вибір і після перебуває у реальності по його вибору. Ось так, крок за кроком, людство добралось до вибору, який переживає зараз. Але після того. що багато Душ почало усвідомлювати Закони Буття, вибір повернувся до Кращого, до великого майбутнього. Та не все відразу.
Ось Альббкрт хоче жити щасливо, хоч не приймає свою тіньову сторону. Боротьба будь з ким-чим ==== це БОРОТЬБА З САМИМ СОБОЮ!
Ось саме неприйняття реальності - ілюзорний стан свідомості, де все перевернуто, коротко кажучи - камера-обскура.
В Лемурії було квантове, сприйняття цього моменту, тобто обсолютна ДОВІРА ДУХУ. В такому стані світ є Раєм, до цього поступово йде людство Землі.
Що там було - довго описувати, але це дуже цікаво.
Кажучи відверто, Лемурія - це стан свідомості, Духовний стан, Хрестосвідомість. Але чи існувала в тому часі саме така назва цієї цивілізації - це визначення дали сучасники. Лемурійський стан існував багато тисячоліть, коли я була в Лемурійському тілі, мені в земне прийшла інформація, що жили ми там до 30000 років, і навіть потім не вмирали, трансформувались. Ріст був дуже високим, очі мали дуже великий діапозон бачення, широкий огляд. Все було по іншому, рухатись в тому просторі було надзвичано легко, для порівняння - зараз різниця якби людина рухалась у воді і на суші. Де легше?
Відповідно життя було зовсім не схоже на сучасне. Спілкувались з зірками і світилами, з сутностіми, що мешкають на них як зараз ми спілкуємось з найближчими людьми, якщо в когось є такі, що відчувають вас без слів. Та і слів я тоді не вимовляла, все телепатично.
Розповідати можна довго. та чи потрібно. Всі люди прийшли з одного Джерела і всі прийдуть до того, що шукають. Обіймаю Вас, дорогий Анатолій, обіймаю за Вашу підтримку і Любов! За те, що Ви Є!

Любов - енергія безпричинна, без неї нема нічого.

Зображення користувача Альберт Саїн.
0
Ще не підтримано

Цікаво та головне правдиво описано про мене)
Дякую за такий цікавий опис подорожі у часі.

Зображення користувача Альберт Саїн.
0
Ще не підтримано

Щойно виникло таке самому собі запитання, а якщо я прийму рішення щоби теперішній ПУ наприклад до завтра покинув цей світ, то це сі так станеться? О_о
І я тоді перейду у реальність де завтра у новинах повідомлять що він вже мертвий??
Якби там воно не було, а про простори реальностей я то добре знаю, а ось такого експерименту по вибору пов"язаного із загальною політикою держави, я ще якось не особо то принаймні свідомо таке робив..
Так що в принципі хай буде, приймаю такий вибір. Ну тобто в принципі вибір зроблений.. Тепер доведеться зачекати поки його удобрять вищі і завтра вже почути новину вибраної мною реальністю.
Хай буде!
Думаю це буде захоплювальною подорожжю, адже я і так якось відчуваю свою дрейфовість від центру...

Зображення користувача Анатолій Висота.
0
Ще не підтримано

Маріє, радіймо! Ти гарно пояснила на прикладі Альберта, як відбувається ТВОРЕННЯ РЕАЛЬНОСТІ: Альберт не приймає того, що відбувається у нього перед очами, а те, що він бачить - це тільки його світ, світ, в якому він приймає рішення щомиті, тобто щомиттєво робить вибір і після перебуває у реальності по його вибору. Ось так, крок за кроком, людство добралось до вибору, який переживає зараз. Гадаю, що те, що задумав Альберт щодо ПУ - не здійсниться ні сьогодні, ні завтра. Причиною цього є те, що мільйони українців, на противагу Альберту, абсолютно щиро бажають ПУ МНОГІЇ ЛІТА. Насправді, щоб щось стало реальністю, треба, щоб із помислами-намірами всіх людей попрацював Бог - Великий Узгоджувач. Лише після такого УЗГОДЖЕННЯ і стають реальністю людські помисли. Чи не так, Маріє? Ще маю запитання до тебе Маріє: 35 000 років тому чи жили лемурійці парно родинами, як оце ми? Чи жили вони в хатах, будинках, чи в печерах? Яку їжу вони споживали? Чи користувалися вогнем?

Зображення користувача Альберт Саїн.
0
Ще не підтримано

Друже, Анатолію гарно дякую за такі чудові запитання до Марії.

От тільки мені хочеться впхати сюди своїх 5 копійок, по тій простій причині, що я також подумав, що то вони 35 тис. років тому назад жили, а виявляється то не 35 тис. років тому, а по 30 тис. років жили.. Тобто тамтешні люди у ті дуже далекі часи, а їхнє датування є аж за 2 млн. років до н.е. люди і справді жили по стільки років.. а деякі що давним давніше і те ще довше жили.. Отак я на цій неуважності і сам мало не вийшов на помилковий висновок стосовно 30-35 тис. років тому назад=( а саме тоді коли приблизно зародилася гаплогрупа NO яка є праматір"ю наступних гаплогруп

тобто та яка жила у ті часи в які й близько не могло бути тих надзвичайно дивних технологій які зустрічаються по всьому світі, так як ті технології наче датуються як мінімум за 200 тис. років до н.е. Хоча я можу і досить добряче помилятися у тих датуваннях.. =І
Но все ж запитання все одно доволі цікаві=)

Зображення користувача Марія Воробець.
0
Ще не підтримано

Час, дати і все інше вираховує ліва півкуля, вона у вас працює, Альберт. Є такі хороші художники у нас в Україні, та й поети, композитори, які допоможуть вам налаштувати іншу частину мозку для більш ширшого сприйняття реальності. Людський мозок шукає пояснень завжди і водить людське сприйняття за ніс.
Тому людина не бачить всієї картини відразу, а розглядає її поступово, таке сприйняття.
Є інше сприйняття, де всі часові пояси знаходяться в єдиному моменті, тобто тут і зараз. Але це вам нічого не каже, Альберт, ви концентруєтесь на деталях, вам вони потрібніші ніж Духовна інформація, розповідь про рівень свідомості Вищої цивілізації.
Все якраз пояснюється цим. Колись мій хороший друг і учитель, приймаючи сценарії студентів, які себе вважали геніями, опрацювавши тексти не оцінював балами а віддавав роботу з запитанням: ДЛЯ ЧОГО???
Ось і я питаю вас, для чого вам точна дата розповіді? Якщо я скажу 35 683 років 9 місяців тому - вам полегшає?
Але якщо ця інформація хоч одній людині додасть віри в себе, бажання жити відкрито, що все ж був рай на Землі і значить це реально, тоді це матиме якись сенс.
Але справа навіть не в цьому. Щасти..

Любов - енергія безпричинна, без неї нема нічого.

Зображення користувача Альберт Саїн.
0
Ще не підтримано

Дякую за відповідь!

Знаннями Духовної інформації, яка розповідає про рівень свідомості Вищої цивілізації я частково рівно 1 курс тобто 1 рік наслухався у все тій же "Академії" Біоенерготехнологій, яка точно ну принаймні реально дуже подібну інформацію надає усім охочим у моєму рідному місті Чернівці. Тому так це правда, деталі мені більш потрібніші це факт який дійсно відповідає мені.

Тепер стосовно твого чи вашого вже навіть і не знаю як звертатися, бо на НО просто вирішили звертатися на ти, а тут до мене вже на ви, то це або народна звичка, або як у нас було прийнято на ви це як не повага=) Трохи жартую, але озадачено жартую.

Отже питання: Якщо я скажу 35 683 років 9 місяців тому - вам полегшає?
Відповідь: Так однозначно полегшає - як не як, а деталі мене більше цікавлять чим наслухані мною одним роком ті знання.

Якщо я зі свого боку раптом пишу вимагаючи (сам того не усвідомлюючи), то в принципі я зрозумію якщо не отримаю відповіді на дату..(

Зображення користувача Марія Воробець.
0
Ще не підтримано

Альберт, скільки б ви не слухали ту чи інші інформацію в духовних школах, якщо вам потрібні точні дати, вам слід займатись математикою, але справжньою математикою, ну і фізикою, можна вичисляти такі моменти буття в точності до мілісекунди. Я не задаюсь такою ціллю, чому? Тому що я живу ЗАРАЗ! Для Марії Лемурійський час існує в цьому моменті і все існує в цьому моменті. Я назвала дуже приблизний час, тому що навіть сприйняття часу в той ччас було м"яко кажучи не таким як у вас сьогодні.
Дорогий Альберт, насправді ви дуже добре робите, якщо хочете деталізувати інформацію, тому що кожна людина на Землі повинна займатись своєю справою, якщо вам дано вичисляти - значить це потрібно. Я люблю математику, люблю квантову механіку, але все це існує для пояснення одного - що таке Буття. А Буття - це Творення в Єдиному моменті.
Людська цивілізація швидко рухається до великого життя, де Є-Будуть зовсім інші поняття про час, зовсім інші відносини між людьми, все інше.
А місто Чернівці - прекрасне. Щасти вам. А ще додам вам, що в часі, де сутності (Марії) довелось побувати в Лемурії, нашою матінкою Землею управляли, як тепер місяцем, тобто тримали Вісь Землі, взагалі були такі речі, якими ох як цікаво було б займатись сьогоднішнім науковцям. Але щоб розповісти все, мені потрібно довго говорити або писати. Та повторюсь, не всім це потрібно. Вам потрібно вичислити час, а основне, що там було - Рай.

Любов - енергія безпричинна, без неї нема нічого.

Зображення користувача Альберт Саїн.
0
Ще не підтримано

Ну так, час деталі, так і є..=((
А про їхнє життя я знову ж таки вже наслухався у тій Академії..
Добре, гарно дякую за відповіді!
Хай буде!

Зображення користувача Марія Воробець.
0
Ще не підтримано

Дорогий Анатолій! Рада чути вас завжди. Бог з Вами і Ви чуєте його.
Ось що найважливіше - чути Бога, який знаходиться всередині кожного з нас. Людина - твір Бога, яка і є Єдиний Творець. Кожна особа Єдина з Творцем, інакше не було б нічого. Людина від Бога нікуди не дівається, тільки так звані стани Душі дають змогу пізнати той чи інший прояв.
Вся справа в тому, що Пу не існує. Існує уява про нього, яка підсилюється тими чи іншими думками. Це маніпуляція свідомості. Такої сутності як Пу, це збірна конструкція через яку роблять ті чи інші справи. Тому бажати людині Пу зла - себе не поважати. Сама людина (як частка Бога) не робить, вона грає роль, а чому грає. тому що вважає себе часткою. Якби пізнала СЕБЕ, тобто усвідомила що вона є не каплею в океані, а цілим океаном водночас, вона б не бажала нікому, навіть Пу недоброї долі, тому що це рівносильно знищенню самого себе.
Гра на Землі відбувається від не розуміння законів Буття.
А щоб Великий Узгоджувач запрацював, потрібно зрозуміти свою середину. Тоді всі будуть жити в Дусі, тобто в Єдиному Ритмі Буття. Люблю і обіймаю вас, Анатолій за запитання ваші!
Лемурійці жили в єдності. Вони любили один одного, парувались, але у них не було такого підходу до розумінь сім"ї як зараз у нас. Вони могли в любові зачинати дітей на великій відстані, любити і спілкуватись також на відстанях. розмова телепатична. Будинки у лемурійців були дуже високі і дуже цікавої архітектури, все від того, чим та чи інша людина чи колектив людей займаються. Інколи житла лемурійців були в одному приміщенні з робочим місцем.
Були у лемурійців і космічні кораблі, але вони так не виглядали. Вже в Атлантиді розробили інші літаючі апарати, а ці були в офрмі напівпрозорої сфери і управлялись за допомогою думки.
Коли людство повернеться до такого сприйняття як у лемурійців, чудеса будуть для них повсякденністю. Обіймаю.

Любов - енергія безпричинна, без неї нема нічого.

Зображення користувача Наталка Артанія Кобза.
0
Ще не підтримано

Вітаю, п. Анатолій! Цікаво співпало, бо саме повернулася від доньки, яка живе на Кіпрі, коли побачила Ваш лист. Ця оповідь (нарис?) про Ліван мені дуже сподобалася - настільки живо і образно викладена, що, правду люди кажуть, повний ефект присутності. До того ж розповідь, за відчуттям, дуже тепла - сердечна. І від того ще більш приємна. Також вважаю, що з Ваших розповідей, звичайно за бажанням, можна було б видати збірку. Мене особисто найбільше привабило відчуття внутрішнього комфорту і затишку, який відчула при читанні (хороша енергетика :), а також слушні висновки з ненав'язливої і розумної аналітики. Тож прийміть, будь ласка, авторе, також і мою вдячність:)

Sapienti sat.

Зображення користувача Наталка Артанія Кобза.
0
Ще не підтримано

Звертаю увагу модератора/адміна, що не працює система оцінки галами, вірніше, працює тільки на 1. Треба б налагодити, бо клацати по одиниці досить незручно. Все ж таки наклацала 5 разів:)

Sapienti sat.

Зображення користувача Анатолій Висота.
0
Ще не підтримано

Дякую, Маріє, за змістовні пояснення. Ще й як треба потрудитися, щоб відчути себе не краплиною, а ОКЕАНОМ-Богом. І щодо руйнівної оцінки зла згоден з тобою! Дякую тобі, Наталко, за теплі слова й щедру оцінку своїми галами. Чекаю опис твоєї розповіді про подорож на Кіпр! А як ти, Наталю, ставишся до феномену МАРІЇ?

Зображення користувача Ірина Новиченко.
0
Ще не підтримано

Справді, у пана Анатолія - чудові літературні здібності. Образне мислення в поєднанні з душевністю, сердечністю створюють прекрасний ефект. Є чого повчитися і мені як філологу, як людині , котра пише. У творів пана Анатолія добра, світла енергетика.

Зображення користувача Ірина Новиченко.
0
Ще не підтримано

Чомусь дивним чином продублювався мій коментар. Таке у мене трапилося вперше. Це, мабуть, від мого захоплення стилем пана Анатолія.

Зображення користувача Альберт Саїн.
0
Ще не підтримано

Подвійний коментар щойно мною був видаленим.
Такі у нас тут правила, чистити сайт від продубльованих коментарів)

Зображення користувача Анатолій Висота.
0
Ще не підтримано

Ця стаття вже 2 тижні, як опублікована. Щось із нею твориться неладне. Друг Тимур підтвердить, що для голосування виставлялося періодично 1 гал - і все. А от сьогодні, 30.10.15 р. десь о 18=00 помітив, що стаття взагалі перековеркана: деякі перші розділи подані двічі, а половину статті з розділами: "Артистка Мар"яна", "Троє будівничих Лівану", "Кана Галілейська", "Проект "Агатангел Кримський" та "День відльоту" взагалі вилучені. Цікаво дізнатися, хто з РЕДАКТОРІВ отак грається?

Зображення користувача Тимур Де-Бальзак.
0
Ще не підтримано

Вчора ввечері і вночі я тут стананно ваяв статтю "Етологічне №1". Коли все зберіг - з жахом побачив, що друга половина вилетіла бозна куди! Довелось потім ще 3 години все перенабирати в декілька прийомів (((
У мене таке враження, що сайт "НО" або завірусований - або його хтось зламав, нишпорить і курочить все, що знаходить (((

Зображення користувача Анатолій Висота.
0
Ще не підтримано

Сьогодні, 2 листопада 2015 р. бачу, що стаття відновлена, за що дякую другу Енею Харалужному. А деякі світлини я вставлю сам, бо вмію це робити.

Зображення користувача Арсен Дубовик.
0
Ще не підтримано

Вітаю!
Але, ще є дублювання розділів:
Ліван зблизька і радісна зустріч із рідними
На закладці спільного будинку-управи сіл навколо Байсура

"Є десь, у якійсь далекій землі, таке дерево, що шумить верховіттям у самому небі, і Бог сходить ним на землю вночі..." (М. В. Гоголь)

Зображення користувача Анатолій Висота.
0
Ще не підтримано

Сьогодні, 2 листопада 2015 р. я відновив КИМОСЬ ліквідовані кілька днів тому зо п"ять світлин. Тепер і Зірка і Гайя+ можуть прочитати цю статтю. Тепер Еней Світлий навіть може її прогалити хай і не зі свого фонду, раз вона цього не заслуговує.

Зображення користувача Анатолій Висота.
0
Ще не підтримано

Друже Арсене, вже й дублювання тих двох розділів здолав!

Зображення користувача Петро Підкова.
0
Ще не підтримано

Радіймо, пане Анатолію!
Дякую!
Поки зібрався прокоментувати (бо "загалив" вже давненько) Ваш нарис, він став ще цікавішим за рахунок світлин! )))
На відміну від Альберта, читав матеріал за декілька підходів, тому мав час розтягнути цю цікаву віртуальну подорож.
... нагадайте будь ласка секрет будування колодязів у піску. Пам'ятаю, ліванці використовують силу тяжіння, та будують їх без підйомних кранів, просто вигортаючи пісок по периметру...
Хай Буде!

Підкуємось браття, знаннями вишніми!

Зображення користувача Анатолій Висота.
0
Ще не підтримано

Друже Петре, дякую тобі за цей коментар! І за твої 20 галів оцінки цього твору я пам"ятаю із вдячністю. Ти єдиний, друже, якого зацікавила ця давня фінікійська загадка будівництва. Таке враження, що всі все знають. А чого тут боятися розпитати про те, чого ти не знаєш, або не розумієш? А суть ось в чому: Ще в 2008 році в Біблосі ми стояли коло руїн древцнього фінікійського міста, якому понад 8 тисяч років. Вражав своїми розмірами могутній мармуровий саркофаг фінікійського царя. На кришці його був вибитий якийсь мудрий напис першим алфавітом арамейською мовою. А поруч була десятиметрової глибини могила, як колодязь, звідки той саркофаг відкопали, а потім і дістали. Я зацікавився, як це люди зробили без підйомних механізмів. Нам розповіли, що саркофаг спершу відкопали, а потім стали опускати відрами туди пісок і підсипати під саркофаг. І робили це доти, аж поки знахідка не появилася на поверхні. Опускали саркофаг у могилу схожим чином. Друже Тимуре, чи знав ти про це?

Зображення користувача Тимур Де-Бальзак.
0
Ще не підтримано

Анатолій Висота каже:
Друже Тимуре, чи знав ти про це?

Не в даному конкретному випадку. Але така технологія справді існувала )))
Й наочно вона показана в цьому мультику, який я полюбляв дивитися в дитинстві:
ФОКА на всі руки дока
Тут завдання №2 (прибрати камінь з дороги) вирішено саме так - вибрати з-під скелі землю і "сховати" її в яму )))

Зображення користувача Анатолій Висота.
0
Ще не підтримано

Дякую, друже Тимуре, за цей коментар. Я сам колись скористався був цією технологією додавання піску. Я міняв огорожу і обкопав стовп від хвіртки. На ньому було стільки бетону, що я не міг його у глибині розбити, щоб потім витягти. То я згадав за "біблоський саркофаг, як його витягли з могили. Я нахиляв стовп набік і на звільнене місце кидав пісок. Потім нахиляв стовп в інший бік і знову сипав пісок. І що ти собі думаєш? Зробив так багато разів і стовп із бетонною бамбулою опинився на зеленому спориші. Таке будівельникам, наприклад другу Енею Харалужному, із НО корисно знати!

Зображення користувача Еней Харалужний.
0
Ще не підтримано

Дякую, за цей чудовий метод! Раніше ніколи про таке не чув, дуже цікаво і практично, обов'язково при нагоді скористуюся ним!

Інформація - це те, що приховується.
Все інше - реклама.

Зображення користувача Арсен Дубовик.
0
Ще не підтримано

Дякую! Для мене про це дійсно корисно було дізнатися!

Анатолій Висота каже:
Дякую, друже Тимуре, за цей коментар. Я сам колись скористався був цією технологією додавання піску. Я міняв огорожу і обкопав стовп від хвіртки. На ньому було стільки бетону, що я не міг його у глибині розбити, щоб потім витягти. То я згадав за "біблоський саркофаг, як його витягли з могили. Я нахиляв стовп набік і на звільнене місце кидав пісок. Потім нахиляв стовп в інший бік і знову сипав пісок. І що ти собі думаєш? Зробив так багато разів і стовп із бетонною бамбулою опинився на зеленому спориші. Таке будівельникам, наприклад другу Енею Харалужному, із НО корисно знати!

"Є десь, у якійсь далекій землі, таке дерево, що шумить верховіттям у самому небі, і Бог сходить ним на землю вночі..." (М. В. Гоголь)

Зображення користувача Павло Свищ.
0
Ще не підтримано

Чудовий твір.
Сприймається як казка, чи документалістика паралельної реальності.
Дякую!

Суть в тому, щоб робити світ кращим, а близьких людей - щасливішими )

Зображення користувача Анатолій Висота.
0
Ще не підтримано

Дякую, друже Павле, і за твоє добре слово і за твої 10 галів оцінки цього мого оповідання про "паралельну реальність".

Сторінки

  • <
  • Сторінка
  • of 2