«Альо, ета прачечная?»

Спершу колишній чиновник колишнього Мінкульту Ганна Чміль дає інтерв’ю. Із солодкавими інтонаціями акторів театру Франка шістдесятих років вона повідомляє: «Головне, щоб культура була для людей». От спасибі, тепер ми не вважатимемо, що для тварин, як вважали досі. Нинішній радник нового міністра культури С.Поярков у своєму інтерв’ю вирішив не марнувати час на дрібниці і з непристойним захопленням розповів нам усім, що він дуже успішний і що бути таким, як він, — добре. При цьому він чомусь послуговувався словосполученням «ми з Пінчуком». Вочевидь, для ще більшої успішності. Сеанс тупого нарцисизму завершився грубою рекомендацією потенційним міністерським халявникам «забути про державну цицьку». Сама ж новий міністр планує робити у храмі цієї сакральної «цицьки», чи то пак у міністерстві, євроремонт. Інакше їй соромно буде приймати там міністра культури Франції. За зруйновану Качанівку, догниваючі карпатські дерев’яні церкви, дірявий дах у національному музеї і за решту місць, яких міністр культури Франції не відвідає, їй не соромно. Світське життя важливіше, звичайно.

Продовжуючи злобствувати, можна припустити, що частина хирлявого бюджету цієї організації, яка залишиться після міністерського євроремонту, піде на ремонт кабінетів обласних чиновників Мінкульту, яким соромно буде приймати в себе Оксану Білозір. Рештки підбере Поплавський на який-небудь свій попсячий конкурс. До речі, чому він не міністр культури? Начебто теж співає непогано і навіть ще й танцює. Ризикну припустити, що якби Поплавський сміливо гасав по Майдану в помаранчевому шалику, замість, сховавшись у «кульку», гратися там у мишку-шкряботушку, перечікуючи буремні дні, то нині євроремонт у міністерстві робив би він. Що, втім, нічого не міняє. Оно за злочинного режиму міністром культури був Іван Дзюба — глиба, не те що вся ця попса. І ЩО? Навіщо нам узагалі це міністерство, весь цей законсервований совок із рептильними й «довгими, як собача пісня» циркулярами, тупими і пафосними чиновниками, які «віктимно-педерастично», за висловом Андруховича, гундосять про «духовність», «солов’їність» і «калиновість», а насправді консервують нав’язану імперією культурну модель, із допомогою якої ця імперія, а потім совдепія, загнала Україну на відсталий культурний хутір, що потопає в рожевих патріархальних шмарклях і слинявому пейзанстві, залишивши собі при цьому жорстку сучасну урбаністичну культурну модель. Щоб домінувати, зрозуміло.

Навіщо нам усе це? Що, зі зникненням цієї організації я перестану писати картини, Андрухович — романи, а Скрипка подарує акордеон інвалідові і стане водієм тролейбуса? Он в Америці немає ніякого міністра культури — і все о’кей! Фільми дивиться весь світ, музеї всіляких провінційних Клівлендів і Міннеаполісів схожі на Ермітаж і Пушкінський музей, разом узяті; симфонічні оркестри цих індіанських містечок — найкращі у світі. Ну, бібліотеки, кінотеатри, інші інфраструктури — це й так зрозуміло. Це в провінції, а Нью-Йорк, Вашингтон або там Ел-Ей ми взагалі не згадуємо. І в Німеччині такої установи немає, принаймні на федеральному рівні. Є такі маленькі обласні («земельні»), що відповідають за культуру і спорт.

Тут мені, звісно, відразу ж заперечать, що у Франції — є. Одначе там міністр культури не лише євроремонтом і світським життям займається, а й «духовністю» і «солов’їністю» опікується. Франція як колишня імперія і культурна столиця світу (втім, це правильно, радше, для Парижа, ніж для всієї Франції) стурбована насамперед своїм культурним (і не тільки) впливом на постколоніальному просторі. Імперські комплекси, знаєте, Бонапарт, імпресіоністи, Верлени різні, «Нова хвиля»... Утім, їм справді є чим пишатися і що захищати (насамперед від ворожини Мікі-Мауса). Це називається культурна політика. А нам навіщо ця структура, якщо в нас ніякої культурної політики нема? Для консервації протухлої «духовності»?

Не хочеться бути тривіальним, але доведеться нагадати, що культура — це не лише музика, картини та вистави. Це могутня сила, яка, поряд із релігією, рухає народи і змітає цивілізації. Люди часто готові померти за своє священне право не вчити чужу мову, закутувати своїх жінок у візерунчасті хустки, спотворювати їхні ноги тісним взуттям або простромлювати ніс кабанячими іклами. Євреї збереглися як народ завдяки Книзі; залізні фаланги Македонського в холодних горах Гіндукушу зігрівалися вірою в еллінську культурну місію, а українці залишилися українцями багато в чому завдяки маленькій книжці віршів, що має назву «Кобзар». Усе це лежить на поверхні, але, схоже, залишається абсолютно незрозумілим владі, яка, за старим совковим звичаєм, формує політику і бюджет нашої організації за залишковим принципом. Грошей — мінімум, мізків — також. Усе, втім, як і раніше: різного рівня затертості діячі, що юрмляться у європриймальні співочого міністра, лобіюючи свої дрібні корпоративні інтереси, «митці», які прагнуть прилаштуватися до вбогого міністерського корита. Одному більше пощастило, іншому — менше. Ну і звання, звісно, собі випрошуватимуть. Нічого нового. Хіба що Поярков тепер їм порадить брати з нього приклад і бути успішними (правда, можливо, подивившись на нього, вони цього й не захочуть). Нудить від усього цього фуфла. Тут доскіпливий читач, звісно, заперечить, що критикувати найлегше, а коли ти такий розумний, то скажи, що робити треба?

«Як на мій хлопський розум», є два шляхи. Перший — найпростіший. Ліквідувати це міністерство на хрін. Замість нього заснувати якийсь комітет, фонд, інститут (назва неістотна), що фінансуватиме пріоритетні для країни програми за тим самим принципом, за яким працюють європейські й американські грантодавці.

Дебільне наше законодавство (якщо хтось образився, готовий аргументувати, але зараз паперу шкода) виправити таким чином, щоб корпораціям, банкам та іншому бізнесу було вигідно і престижно вкладати в культуру гроші.

Податкову систему так змінити, щоб кіно знімати і виставки робити, щоб старший науковий співробітник музею з вищою освітою і двадцятирічним стажем одержував не триста гривень, а принаймні уп’ятеро більше.

Винищити совкові звання, всіх цих «народних» і «заслужених», якими влада розплачувалася з «митцями» за холуйство і правильне розуміння генеральної лінії.

Чиновників від культури, які залишаться після генеральної чистки, перекваліфікувати відповідно. Кого — на сільське господарство кинути, кого — у МВС. А що? Мені мій знайомий піаніст Слава Новіков розповідав, що знав директора філармонії, який до того завідував в’язницею. Слава його навіть хвалив.

Другий шлях — зберегти міністерство, залишивши від колишньої установи тільки назву. Робити це треба лише тоді, коли Президент і уряд усвідомлять, що культура — частина політики, могутня зброя, а також захочуть і зможуть цією зброєю скористатися. Таке міністерство утверджувало б українську культуру в місцях цілинних і незайманих, нею не порушених, визначало б стратегію і тактику цього руху і національні культурні пріоритети. Діяльність цю наша установа вела б як усередині країни, так і за кордоном, на французький манір. А якщо обійтися без різного там Езопа, то це має назву «культурна експансія». Актуальність такого розвитку подій наочно підтверджується останніми виборами, які ледь не розкололи Україну. Проблема в тому, що населення Півдня і Сходу не любить українського, не асоціює себе з ним, воно для них, за старою совковою звичкою, — другосортне. І, чесно кажучи, їх можна зрозуміти. Адже за чотирнадцять років незалежності не було зроблено практично нічого, щоб полонити й зачарувати цей суворий совковомовний безпритульний народ. Те ж, що робилося, радше, здатне було відвернути від української ідеї навіть її симпатиків.

Річ у тому, що пропонована для споживання культурна модель на диво занудна, провінційна й неприваблива. Як вірші пізнього Тичини про партію, якими нас ґвалтували у школі. Таке не лише чужим не нав’язати, а й своїм у горло не лізе. Тому ми маємо рішуче переступити через це імперсько-совкове лайно не оглядаючись і дати нарешті цим людям Батьківщину, дати їм те, що зробить їх українцями. З їхньої власної згоди, захоплено й добровільно.

Щось таке вже відбувалося в Україні навесні 1648 року, коли всі «гречкосії в Січ позаписувались». Тому що Січ була гарна й переможна. Дівчата тоді давали тільки військовим, і ходити без шаблі й говорити російською мовою було непрестижно. Культура легко досягає свого там, де пасує груба сила, але для цього вона має бути привабливою й чарівною, молодою і сучасною, агресивною і переможною. І з цієї ж причини бути українцем «cool», і це знають не лише в Україні, а тому після візиту в Крим якого-небудь чергового Затуліна Кубань прикрашає себе «жовто-блакитними» прапорами і вимагає приєднання до історичної батьківщини.

Така утопія, однак, була б достойним завданням для нашої установи. Але якщо таких завдань не ставити, то в теперішньому вигляді вона взагалі нікому не потрібна, оскільки своєю присутністю лише множить «рагульство» і совковість, цей скотинячий загін для бидла, у який нас зовсім недавно намагалися загнати недалекі й жадібні урки.

То що ж? Ми марно мерзнули ці сімнадцять діб на київських вулицях?