Свого часу Юрій Липа писав: «Чужа доктрина мусить дати вкінці розбиття, пониження і безнадійність. Бо, завдяки їй, ми трактуємо свій край ззовні, як і чужинці». Можливо саме у цьому й полягає задум чинної влади: позбавити українців колективної пам’яті й вкотре заплутати в координатах чужинецької олжі.

Отож найперше варто подякувати всім учасникам обговорення антиукраїнських тенденцій. Меморандум громадських слухань від 17 червня 2010 року засвідчив, що попри вище зазначене явище в країні таки сформувалася когорта журналістів і науковців, які мають сміливість захищати новітні напрацювання українознавства від ревізій на догоду не по-державницькому налаштованим владоможцям. Інша річ, механізми захисту, що їх мають у своєму розпорядженні українські патріоти, не співставні з тими важелями, які може застосувати українофобська влада. Отож украй важливо зуміти так розставити пріоритети, щоб національна історична концепція не підлягала ревізіям під час кожних змін у владних коридорах.

І ось тут уже можна дискутувати з Юрієм Макаровим, цитую: «Тоді я відповів відверто те, що думав і думаю досі: кожне покоління приречене на те, щоби переписувати – себто переосмислювати – історію своєї країни відповідно до потреб сьогодення, якщо не хочеш втратити її взагалі. [...] Розумію, йдеться здебільшого не про історію як наукову дисципліну – радше про її спрощену й, нічого не поробиш, ідеологізовану адаптацію, яка здатна була б допомагати сучасникам відповідати на так само прості запитання: звідки ми, чому ми такі, які є, й, може, головне: навіщо ми. Але й про науку теж» («Тиждень», №25-26, 2010).

У наведеному фрагменті червоною ниткою проходить головний акцент: ідентифікація української давнини. Отже, якщо кожне наступне покоління буде знову й знову переписувати нашу історію, тобто щоразу від нуля заливати фундамент – так ми ніколи не дійдемо до спільного знаменника.

Зразок, що робити, онде поруч – у сусідній Росії. Не мали вони своєї історії. Вірніше мали таку, яку не хотілося афішувати, і тоді було зроблене державне замовлення. Карамзін і компанія написали історичну фантастику, якою росіяни вже котре століття хизуються й переконують увесь світ у її достеменності. А нам і вигадувати нічого не треба.

Наприклад. Ми відзначаємо 988 рік як дату хрещення Київської Русі. А де її документальне обгрунтування? Лише спогади про киян, як вони бігали вздовж Дніпра та вигукували до ідола, що плив водами Дніпра: «Видибай, видибай...» Це слабка доказова база. В той же час у дослідженнях відомих науковців – М. Чубатого, Г. Василенка, М. Брайчевського, Б. Рибакова та інших – які грунтовно орієнтувалися в іноземних архівах, аргументовано доведено, що хрещення Київської Русі відбулося 860 року. Принаймні така дата зафіксована у давньогрецьких історичних джерелах.


Читати далі