Ганна Політковська – журналістка російського видання «Новая газета», що не боїться писати правду про російську владу й чеченську війну. Вона брала участь у переговорах із терористами, які захопили заручників під час перегляду спектаклю «Норд-ост». Політковська летіла на переговори із терористами в Беслан, однак у літаку її отруїли і їй так і не вдалося туди потрапити. Минулого тижня Ганна Степанівна презентувала в Києві свою книжку «Друга чеченська» в українському перекладі. Журналістка висвітлює чеченську війну з 1999 року. За журналістські розслідування, теми порушення прав людини в цьому регіоні їй неодноразово погрожували розправою, а якось її навіть арештували російські солдати в Чечні. «БЦ» не втратила нагоди поспілкуватися з відомою журналісткою.

– Якою мірою нині впливають журналісти на формування громадської думки в Росії та, зокрема, на ставлення до подій у Чечні?

– Впливають, і дуже. Щодо Чечні, то в цьому випадку можна сказати і так і ні. У нас існує могутня державна ідеологія, вона вже усталилася, і нічого дуже відмінного не відбувається. Переважна більшість засобів масової інформації працює в руслі цієї ідеології. І в цьому сенсі вони, безумовно, успішні. Формується, точніше, уже сформовано образ ворога, сформовано чеченобоязнь. На сьогодні в людей під впливом ЗМІ сформувалася думка, що не можна сідати в автобус, метро та інші види транспорту, де є чеченка. Тобто античеченська ідеологія, яку держава намагається посіяти серед людей за допомогою ЗМІ, спрацьовує. Звичайно ж, існує вузьке коло ЗМІ, що намагаються доносити правду про події в Чечні. Але я повторюю, це коло дуже вузьке. Багато хто просто боїться, існує певна самоцензура. Навіщо це друкувати, якщо воно викликає роздратування й ворожість із боку влади. Цей страх викликано не тим, що газету не поважатимуть або журналістів переслідуватимуть. Це страх втратити роботу. Адже більшість газет живе за рахунок реклами. А якщо в них відібрати рекламу, що дуже легко зробити з небажаними виданнями, то журналістам не буде із чого платити зарплату.

– У вашої газети були такі інциденти?

– Звичайно. Улітку в нас виникла така ситуація, коли газету мали закрити. Наш редактор зібрав нас і сказав, що грошей залишилося рівно стільки, скільки потрібно, щоб виплатити нам зарплату або ж іще кілька разів випустити газету. Ми вибрали останнє. До речі, у Беслан я поїхала за останні гроші редакції. І коли мене отруїли й мені стало зле, мій редактор приїхав по мене. Найперше, що я попросила його зробити, це перевірити, чи не вкрали гроші в мене із сумочки. Інакше журналістові, якому треба було їхати замість мене, не було б за що здійснити поїздку. Отакі бувають трагікомічні ситуації.

– Після подій на Дубровці російська влада запровадила тверду цензуру в ЗМІ. Чи було щось на кшталт цього після подій у Беслані?

– Цензура дуже посилилася. Тоді почали вести мову, до речі, журналісти Першого національного каналу – головні провідники держідеології, про те, що треба виробити кодекс журналіста, який заборонить показувати в ході теракту те, що там відбувається. Був гучний скандал, виникло питання, а що робити, коли не можна буде показувати правду. У результаті було ухвалено поправки до закону про тероризм. Це значно зменшило можливість роботи журналістів у гарячих точках, що й було продемонстровано в репортажах із Беслана. Тобто журналісти могли передавати лише офіційну інформацію, котра значно відрізнялася від того, що відбувалося.

– Дозвольте торкнутися теми вашого отруєння. Як російські ЗМІ опісля подавали цю інформацію і як трактує цей інцидент влада?

– Про те, як подавали інформацію російські ЗМІ, я знаю найменше. Бо саме в той час я хворіла. Довгий час в Інтернет не заглядала, а мої діти казали, що краще мені взагалі не читати те, що пишуть. Я знаю лише те, що передавали радіостанція «Эхо Москвы» (єдина незалежна станція) та радіо «Свобода». Була величезна кількість іноземних журналістів, які намагалися взяти в мене інтерв’ю, та абсолютна байдужість із боку російських журналістів.

– Їм не дозволяли дізнаватися деталі, існувала заборона?

– Не знаю, чи існувала заборона. Коли я була вдома чи в лікарні, до мене телефонували лише із закордонних ЗМІ й узагалі не телефонували з наших. От і судіть самі, кого цікавила ця історія.

– У нас нині схожа ситуація в країні з отруєнням кандидата на посаду президента Віктора Ющенка. Вашу історію якось розслідують?

– Я з великим зацікавленням, сидячи на 5-му каналі, слухала інформацію про деталі отруєння, про токсини. Бо я дуже добре тепер на цьому знаюся (сміється). Розслідування мого отруєння добиваємося тільки я та моя газета. У нашій редакції вже є подібний негативний досвід. У нас улітку 2003 року було отруєно нашого співробітника Юрія Щекочихіна, який займався питаннями корупції. Генпрокуратура не працювала із приводу його випадку, провадили розслідування тільки ми, його співробітники. Так само не бажають займатися цим і депутати, оскільки він був депутатом від опозиційної партії «Яблоко». Отрута, якою мене отруїли, мала розпастися відразу. Так воно й сталося. Я знаю, що розслідування відбуватиметься не швидко. Люди дуже бояться, лікарів залякали. А це не прискорює розслідування.

– Журналісток на війні не дуже багато. Як ви там почуваєтеся, не страшно?

– Це, звичайно, важке запитання. Страшно не буває тільки дурневі, психічно хворому. Є таке поняття, як обов’язок. Лікар лікує, учитель навчає. У мене, як у журналіста, обов’язок лише один – передавати інформацію.

– Ви ніколи не відчували до себе іншого ставлення на війні, оскільки ви жінка-журналіст?

– Я не можу сказати, що жінці там працювати складніше. Були різні етапи війни, коли на жінок узагалі не звертали уваги й це допомагало. Потім були етапи, коли офіцери мені пояснювали: «Усе, ти вплуталася в чоловічу гру й більше ніколи не натякай, що ти жінка». Цього я ніколи й не робила. Справа в тім, що чоловіки-журналісти, потрапляючи на війну, по-іншому поводяться: їм подобається зброя, обстановка, вони одержують від цього адреналін. А я, навпаки, одержую адреналін, коли повертаюся. Узагалі, для таких поїздок потрібні особисті зв’язки, щоб працювати більш-менш безпечно. Оці особисті зв’язки – найбільша твоя охорона. Бо треба десь спати. А ніч – то найуразливіший момент, і ти маєш цілком довіряти людям, у будинку яких спиш. Через певні обставини ці особисті зв’язки в Чечні не можна передати іншому. Бо люди там не довіряють нічому новому. У нас у редакції часто виникала проблема, оскільки я просто видихалася й треба було відряджати іншого журналіста. Йому потрібно було пройти мій шлях, але це для нього було дуже небезпечно. Тому, щоб нікого не наражати на небезпеку, я продовжувала роботу.

– Ваші рідні ніколи не забороняли вам туди їхати?

– У моїй родині не заведено забороняти. Ми тільки вмовляємо одне одного. Звичайно, вони мене просили. Але я їм пояснювала, що це моя робота.

– Як ви вважаєте, якби вам усе-таки вдалося потрапити в Беслан, можна було б розраховувати на інший результат? Вас намагалися отруїти, отже, хтось розумів силу вашого слова...

– В історії немає умовного способу: якби потрапила, якби... Я можу сказати лише те, що я туди прагнула тому, що хотіла допомогти людям. У такі моменти журналістика для мене відходить на другий план. Іноді є такі моменти в житті, коли ти маєш робити більше, аніж вимагає твоя професія. Я була впевнена, що зможу зробити так, щоб звільнити велику частину заручників.

– Наскільки важко бути незалежним журналістом у Росії та, узагалі, чи можна вести мову про незалежну журналістику у вашій країні?

– Я насамперед незалежна людина, а потім уже журналіст. Можна бути незалежним, але це дуже складно. Для нас друга чеченська стала пробним каменем. Наприкінці 90-х я виступала перед колегами й казала, що якщо ми зараз поступимося, це буде кінець. Ми потім не зможемо подавати об’єктивну інформацію. Проте кожен зробив свій вибір. Мій вибір такий, за нього я й розплачуюся тепер, також і тим, що для Спілки журналістів, підконтрольної Адміністрації президента, я – ізгой. Мене не запрошують на державні заходи, і я через це не переживаю, але це даність.

– У вас дівоче прізвище Мазепа. Чи правда, що у вас українське коріння?

– Так, це суща правда. Мій тато із Чернігівської області. Пройшовши війну, він після демобілізації вступив в Інститут міжнародних відносин. Він сам себе створив, він із селянської родини, а став дипломатом. Моя мама наполовину українка із Криму. Вони познайомилися в Москві, тато пропрацював в ООН. А я закінчила МДУ, журфак. Я вчилася в Москві, хоча мої батьки жили в Америці. Вони мені привозили книжки заборонених поетів, дисидентів. Фактично на забороненій літературі я й виросла...

На цьому наша бесіда з Ганною Політковською урвалася, бо машина під’їхала до аеропорту й російська журналістка поспішила на літак. Нез’ясованих питань залишилося безліч, тому що Ганна Степанівна – дуже цікавий співрозмовник і вести мову з нею можна багато про що...

Від перекладача: Іван Андрусяк


...Це подвиг. Іншого слова тут годі дібрати. Скільки разів ця безстрашна жінка була на волосок від смерті, скільком людям допомогла, скільком розкрила очі... У тім числі й своєю книжкою. Я сподіваюся, що багатьом вона розкриє очі й тут, в Україні.

...Перекладати цю книжку було неможливо настільки ж, наскільки й легко. Чудова мова – такої я давно не зустрічав у російських авторів, навіть у художніх творах. Надзвичайно енергетичний, насичений текст – пережитий. Але те, про що там іде мова, – це понад усе можливе й неможливе у цьому світі! Це жах понад жахи! Це Росія як вона є.

...Хто заходив на численні російські політичні інтернет-форуми, той не міг не звернути уваги на те, скільки бруду, лайки, прокльонів там виливають на голови таких людей, як авторка цієї книжки. І хто виливає? Влада? Та ні! Зомбовані «великоросійською ідеєю» звичайнісінькі російські інтернет-користувачі. Коли тоталітарна влада закликає «мочіть в сортірє», то цьому на пострадянському просторі якось уже не дивуєшся. Але коли вслід за владою подібні жахіття починає проголошувати суспільство – це справді страшно.

...Я гуцул і добре знаю, що відбувалося на Гуцульщині й узагалі в Західній Україні в 1940–1950 роки. Тим паче що і в моїй родині були репресовані. Найдужче, що мене жахнуло в цій книжці – це те, наскільки збігаються методи знищення народу, якими послуговувалося радянське окупаційне військо в нас тоді і якими послуговуються нині в Чечні.

...Кандидат у президенти від влади нещодавно виступив із низкою заяв, котрі тяжко сприймати при здоровому розумі. Зокрема, ідею подвійного громадянства з Росією, котра автоматично означає, що нашими хлопцями ця країна «затикатиме діри» так само, як вона це робила в Афганістані й не тільки. Я служив іще в совіцькій армії й сам свого часу лише якимось дивом не втрапив до Афганістану, тому добре знаю, про що кажу. А тим, хто «призабув», рекомендую пригадати, як це було тоді, скількох хлопців привезли в цинкових трунах... Народ перемогти неможливо – ця фраза вже давно сприймається як аксіома. А те, що Росія в Чечні-Ічкерії воює не з якимись там міфичними «бойовиками» (бо звідки б вони взялися, цікаво, якби Росія туди не пхалася?!), а власне з народом, – це теж очевидно. У тім числі й з книжки Анни Політковської «Друга чеченська», виданої видавництвом «Діокор», про яку йде мова.

...Читайте. Це боляче і страшно, але це необхідно. Знати – іншої ради нема.

Анна Політковська «Друга чеченська»

-----------------------------------
В тему:

В Москві вбили журналістку Анну Політковскую