Що робити? Треба знати історію і пам'ятати, що справжню владу дає лише зброя

І обурення тисяч свідомих громадян, які вийшли на площі українських міст, щоб висловити свою патріотичну позицію, є вельми симптоматичним. 

Втім, навіть не окремі кадрові рішення визначають напрямок руху держави. Краще говорити про загальну тенденцію, виражену в нехтуванні українським військом, яке не лише не дає Москві захоплювати нові території, а й гарантує саме існування України як держави.

Така «політика» є системною, адже ще у пріснопам’ятному 2019-му об’єктами гонінь стали генерал Дмитро Марченко, чий безсумнівний внесок у забезпечення оборони Півдня України тепер нахабно заперечується одним із високопосадовців, та волонтери – Маруся Звіробій і  фігуранти справи Павла Шеремета. Далі були переслідування генерала Ігоря Павловського, народного депутата VIII скликання Сергія Пашинського та інших, чия діяльність із підтримки ЗСУ прямо суперечила відверто проголошуваній тоді лінії високого керівництва – «пєрєстать стрєлять» і «встрєтіться посрєдінє».

А вже під час повномасштабної кремлівської  агресії політична влада стала шукати спосіб усунути незручного для неї головкома Валерія Залужного. Про наслідки його звільнення хай скажуть військові.

Але цій самій владі не варто забувати, що реальну, справжню владу дає зброя. Не гроші, а саме зброя в руках справжньої шляхти, тобто військової верстви! Тому постійне ігнорування інтересів Армії, доказом чому є непоодинокі скандали останнього часу, кінець-кінцем, може становити небезпеку для самої владної верхівки. Треба лише знати історію – вітчизняну та світову. 

Чому в квітні 1918-го впала Центральна Рада, яку замінив біля керма Української держави генерал Павло Скоропадський? Правильно, тому що відомий письменник – один з очільників Ради – закликав до повного роззброєння Української народної республіки та вірив у братерство народів. У те, що російські «рабочіє і крєстьянє» не будуть воювати з Україною. 

Чи не точно історія повторилася за сто років по тому? «Знову пішла Україна по колу», – влучно характеризує історичну долю української нації геніальна Ліна Костенко.

Не менш промовистими є численні факти з історії зарубіжних країн. Коли в Іспанії в 1936 р. внаслідок виборів до влади прийшов Народний фронт (лівоцентристська коаліція за участю комуністів), нова просталінська влада стала багато в чому копіювати практики більшовиків, зокрема у ставленні до Церкви (нищилися храми та церковні цінності) та армії, адже «реакційні» генерали були наче більмо на оці для лівих діячів. Ці генерали (серед яких був майбутній диктатор Франсіско Франко), бачачи ймовірні наслідки червоної загрози, свою місію чітко розуміли.

А коли в 1958 р. сталася політична криза у Франції, всю відповідальність за долю своєї батьківщини взяв генерал Шарль де Ґолль, який поклав край Четвертій республіці, неспроможній забезпечити національні інтереси, та започаткував П’яту республіку з виразно президентською формою правління. 

Отже, у кризові моменти (і то наведені приклади з минувшини західноєвропейських країн стосуються мирного – бодай відносно – часу) на передній план виходили не партії, а особистості, при тому військові.

Так що найвищому керівництву сучасної України є над чим задуматися. Хоча воєнний час і не дає можливостей для ведення політичної діяльності, український народ і його військова, інтелектуальна й духовна еліта досить твердо заявляють про свою національно-патріотичну та моральну-етичну позицію. Нехтування якою призведе до вибуху, наслідки якого можуть бути непередбачувані. 

Отже, що робити? Думається, наші найкращі бойові генерали добре знають, що саме, й не дадуть Україні загинути.

Слава Україні! Moscua delenda est!