В оповіданні Борхеса “Лотерея у Вавилоні” читаємо, що лотерея була спочатку забавою плебеїв, останнім виявом їхньої надії на те, що один щасливий випадок може змінити їхню долю. Тільки плебей, незнайомий із механікою суспільства, вважає, ніби щось можна отримати на халяву, не докладаючи до цього зусиль. Якби так було насправді, відпала б потреба у владі, державі, врешті в ідеології. Отже, лохотрон має певний стосунок до магії, і такий же давній, як і вона. Він використовує найпримітивніші людські потреби у грошах, майні та славі, діючи на підсвідомість. Наприклад, пересічному українцеві, аби придбати авто, потрібно працювати десь років зі сто. Але може статися так, що цей автомобіль він знайде під кришечкою пляшки пива “Славутич”. То чи не варто спробувати? Жодного тобі ризику.

Методи лохотрону постійно вдосконалюють. Нині ніхто вже не виставляє на базарі три наперстки, під якими можна знайти приємний папірець із зображенням видатних діячів національного відродження. У хід пішли барвисті каталоги, листівки, таблиці, в основу яких покладено найновіші досягнення маркетингу. Особливо ледачим пропонують просто пошкребти монеткою обгортку. Це називається акція. Здається, нині акцій не організовують лише податкова інспекція та СБУ, хоч їхня специфіка дозволяє їм бодай зацікавитися цим надзвичайно поширеним явищем. Проте лохотрон є опіумом народу, що дуже вигідно будь-якому режиму. Такий собі замінник релігії, яку наївні люди цінують за чудеса, тобто магічні властивості. Викликати довіру – основне завдання психологів лохотрону. Людина, якій вдалося виграти навіть дрібничку, втрачає імунітет до будь-якого шахрайства. Щоправда, державний чи кримінальний рекет можуть знову його повернути.

Шахраї озброїлися печатками, ліцензіями і юристами, а коли справи кепські – рятують хабарі. Дуже важко віднайти справедливість там, де йдеться про гроші. Можливості лохотрону – безмежні. Вибирай, що до вподоби.

Можна стати “останнім героєм” і показувати перед мільйонами глядачів власну ницість. А можна спостерігати, як це роблять підставні актори у шоу “Вікна” чи “Велике прання”. Їхні вульгарність і цинізм – не лише зразок для наслідування, а й спосіб заробити. Країна стає все більше схожою на Поле Чудес, де закопують людську гідність, скромність і порядність. Чужий бруд, як переконують нас апологети масової культури, не очищує. Він забруднює ще більше.

Лохотрон – вічний супутник реклами й бізнесу, які, щоб вижити, повинні розширювати власну діяльність, поглинаючи заразом культуру та політику. Цей барвистий світ мерехтить перед очима, аж людина сліпне. Не варто особливо їй співчувати: вона потерпає не через довірливість, а через жадібність.

Отак несподівано для себе ми опиняємося на Кораблі дурнів, що навіть не струхлявів із часів Себастіана Бранта і Єронімуса Босха, щоб пливти у майбутнє без компаса й мап, морської та небесної. А за стерном стоїть невмілий керманич. Вибори до парламенту в Україні та й будь-якій схожій на неї державі – це найвеличніший Лохотрон, апофеоз шахрайства, що пливе під стягом Демократії. Ось типовий зразок виборчого лохотрону. Перед майбутніми виборцями у білій одежі постає “щирий” українець, “чесний” бізнесмен, батько (як правило) двох дітей, а після виборів з’ясовуємо, що українську мову той вчив із репетитором і торгував не нафтою, а зброєю і наркотиками. І взагалі, дивно, як його оминула в’язниця? Але тепер нічого не вдієш: він належить до касти недоторканих.

А нас уже знову лихоманить: проводити чи не проводити вибори у Верховну Раду наступного року. Для платників податків вигідніше було б взагалі розігнати депутатів і не брати участі у вседержавному лохотроні. Бо як згадаєш, що знову на кожному паркані висітимуть парсуни наших патріотів, що знову людей чекатиме розчарування… Ми все більше нагадуємо автомати, в які кидають монетку, аби вийняти цілу жменю грошей. Для цього ми й потрібні. Ось у чому сенс нашого існування у себе на Батьківщині.

…З часом лотерея у Вавилоні стала обов’язковою для всіх, розповідає далі Борхес. Того, хто відмовлявся від неї, вважали боягузом і пропащою людиною. Виграші тепер були щасливими і нещасливими. Тобто, можна було виграти каліцтво, смерть чи рабство. Звідси й почався занепад колись могутньої держави, бо всі події людського життя, всі духовні вартості стали лише грою випадковостей. Ніщо так не зневажує людину, як те, що від неї нічого не залежить. І, як зауважує Борхес, не відомо, чи хтось взагалі керував лотереєю у Вавилоні. Можливо, такої Компанії ніколи не існувало.

Галина Пагутяк – письменниця- романістка, мешкає у Львові