У Герберта фон Караяна була феноменальна здатність розкрити оркестр у всьому професійному блиску, привести слухачів у стан захопленої напруги… Публіка після його концертів часто не могла заснути від хвилювання, захоплювалася безмежною широтою репертуару і його феноменальною музичною пам'яттю.
Герберт фон Караян (нім. Herbert von Karajan; 5 квітня 1908, Зальцбург, Австрія — 16 липня 1989, Аніф, Австрія).
Das Wunder Karajan
Герберт фон Караян народився в Зальцбурзі в родині нащадка емігрантів вірменського походження з грецької провінції Македонія, при народженні був названий Херіберт. Документально прізвище Караян в формі «Караян» вперше згадується в 1743 році в грецькому місті Козані. У 1792 році його прапрадід, грецький вірменин Георгій Караян, що був великим торговцем в саксонському місті Хемніці, отримав від курфюрста Фрідріха Августа III лицарський титул – Ritter. Тому повне ім'я фон Караяна при народженні – Лицар Херіберт фон Караян (нім. Heribert Ritter von Karajan).
З 1916 року по 1926 рік юнак надзвичайної обдарованості навчався в консерваторії Моцартеум в Зальцбурзі, де отримав імпульс до вивчення мистецтва диригування.
У 1929 році Герберт фон Караян диригував оперу Ріхарда Штрауса «Саломея» (Salome) у Фестивальному театрі Зальцбурга. З 1929 по 1934 роки був першим капельмейстером у міському театрі міста Ульм у Німеччині.
У 1933 році фон Караян вступив в націонал-соціалістичну партію [партійний квиток № 1607525]; це сталося 8 квітня 1933 року в Зальцбурзі, через два місяці після приходу до влади Адольфа Гітлера в Німеччині. Як і у випадку з сопрано Елізабет Шварцкопф, членство Караяна в націонал-соціалістичній партії створило йому після війни невтішну репутацію в лівих і єврейських колах, та спричинило його травлю ліберальною пресою впродовж багатьох повоєнних років.
Фон Караян вкрай вдало вписався в контекст Третього Райху – білявий, з різкими рисами обличчя і пронизливим поглядом, він служив рекламним обличчям націонал-соціалістичної культури.
У березні 1935 року Герберт фон Караян вступив в НСДАП вдруге – вже у Третьому Райху, в Аахені [партійний квиток № 3430914]. Після аншлюсу Австрії, коли про подвійне членство фон Караяна в НСДАП стало відомо, то перше анулювали і другу дату вступу в партію проставили 1 травня 1933 року.
Улітку 1934 року австрієць фон Караян подав заяву в німецьку Імперську палату культури, в третій раз підкресливши свою лояльність до націонал-соціалістичної влади. Незабаром його артистичним агентом в Третьому Райху став оберштурмфюрер СС Рудольф Веддер, який перебував на прямому зв'язку з Гіммлером.
У 1935 році на день народження Фюрера фон Караян диригував вагнеровским «Тангейзером»!
З очищенням музичного простору Німеччини від єврейських і лівих музикантів двадцятисемирічний фон Караян став музичним директором в Райху (нім. Generalmusikdirektor). У Берліні він заслужив репутацію блискучого виконавця сучасної музики, особливо творів Карла Орфа і Ріхарда Штрауса.
Улюбленець Герінга і Геббельса, Герберт фон Караян відкривав багато своїх виступів виконанням партійної пісні «Горст Вессель».
В 1937 році відбувся його перший виступ з Берлінським філармонічним оркестром у Берлінському державному оперному театрі в опері Бетховена «Фіделіо». Величезний успіх мало його виконання опери Ріхарда Вагнера «Трістан і Ізольда», берлінська критика назвала його «Чудо-Караян» (нім. Das Wunder Karajan).
Також диригент гастролював у Брюсселі, Стокгольмі, Амстердамі й інших містах. В ці ж роки фон Караян здійснює багато записів на студії Deutsche Grammophon.
І все ж улюбленець фортуни не був застрахований від невдач… У 1939 році фон Караян диригував постановкою вагнерівської опери «Мейстерзінгери» (нім. Die Meistersinger), що провалилася у глядачів. Гітлер сприйняв цю невдачу як особисту образу, але ніяких оргвисновків за цим не послідувало.
[За найвірогіднішою версією, Фюрер, який обожнював Вагнера, знав усі опери цього композитора напам'ять. – В. Ф.]
У 1941 році, після виконання Гербертом фон Караяном кантати «Карміна Бурана» сам композитор в захопленні вигукнув, що «оркестр під керуванням фон Караяна звучав фантастично».
В роки Другої Світової війни Герберт фон Караян – головний диригент оркестру Берлінської опери Staatskapelle Berlin. Загалом у 1941–1945 роках фон Караян провів близько 150 вистав.
В 1942 році у видатного диригента виникли проблеми… Він розлучився з першою дружиною, артисткою аахенської оперети, і одружився на Аніті Гютерманн, доньці промисловця. Аніта виявилася на чверть єврейкою – і на фон Караяна завели справу; швидше за все, вимагалося розлучення, але він стояв непохитно і відстояв своє право на приватне життя. А Аніта отримала статус почесної арійки.
У 1944 році у фон Караяна виникли великі неприємності через виконання Концерту для оркестру Готфріда фон Айнема (згодом великого австрійського композитора), якого кілька разів допитували в Гестапо за підозрою у співпраці з антифашистами.
Війна закінчувалася… Отримавши запрошення до Італії, подружжя Караян за допомогою знайомого генерала люфтваффе покинула Німеччину.
Єврейські музичні кола не забули членства фон Караяна в НСДАП і під їх впливом (та за доносами) союзники почали його розшук для притягнення до відповідальності…
У вересні 1945 року фон Караяна знайшов майор британської армії, який передав прохання милостивих переможців виступити у Відні перед солдатами союзницьких військ. Правда, там же, у Відні, його все-таки піддали детальному допиту, але документи видали, і він, після концерту з Віденським філармонічним оркестром у 1946 році, виїхав до батьків в Зальцбург. Фактично півроку фон Караян знаходився під слідством, адже звинувачення, пред'явлені йому комісією союзників по денацифікації, були неабиякими: серед іншого – причетність до таємної поліції, доносительство. Однак всі звинувачення проти Герберта фон Караяна були зняті за відсутністю документальних доказів!
Та оскільки фон Караян так публічно і не засудив НСДАП як «злочинну партію», то залишався в ряду «неблагонадійних». Радянські військові власті заборонили фон Караяну концертувати, і він в 1946 р навіть змушений був таємно брати участь в роботі Зальцбурзького фестивалю. Не склалися стосунки у фон Караяна і зі Сполученими Штатами Америки, де в музичному середовищі існувало потужне єврейське лоббі. До нього там ставилися з презирством і побоюванням. Гранично стримане ставлення до музичних досягнень маестро за океаном є тому підтвердженням. Так ситуація підштовхнула фон Караяна піти з головою в звукозапис, який в кінці сорокових років ХХ століття набирав обертів. Для вибору подібного професійного треку були всі передумови, зокрема, досвід роботи в студії ще в кінці 1930-х рр., коли звукозаписна фірма «Дойче Грамофон» уклала з фон Караяном контракт.
Так що незабаром він знову став концертувати, а в 1947 році радянська окупаційна влада зняла заборони на його виступи як диригента.
Колишнє членство Караяна у НСДАП ставало причиною того, що єврейські музиканти, наприклад Ісаак Стерн, Артур Рубінштейн і Іцхак Перлман відмовлялись з ним грати.
У 1948 році фон Караян став художнім керівником Товариства друзів музики (нім. Gesellschaft der Musikfreunde) у Відні. Диригував також в оперному театрі «Ла Скала» у Мілані. Однак, найзначнішою в цей період була його робота з недавно створеним оркестром «Філармонія» (англ. Philharmonia Orchestra) у Лондоні. Завдяки йому цей оркестр увійшов до числа найкращих оркестрів світу. У 1951-1952 роках фон Караян диригував у театрі в Байройті.
В 1955 році Герберт фон Караян був призначений довічним музичним керівником Берлінського філармонічного оркестру як спадкоємець Вільгельма Фуртвенглера. З 1957 року по 1964 рік – художній директор Віденської державної опери; був тісно пов'язаний з Віденським філармонічним оркестром і Зальцбурзьким фестивалем, де він заснував Великодній фестиваль.
До початку 60-х років фон Караян довів свій Берлінський філармонічний оркестр до абсолютної досконалості. Виробив з ним особливий звук, в якому крижана воля поєднувалася з шовком ліній, а сяйво, що немов йде зсередини музики, змушувало публіку буквально ціпеніти. У тому числі і радянську.
Минуле було забуто! Оркестр під управлінням фон Караяна гастролював в СРСР тричі: в 1962, 1964 і 1969 роках. Він був справжній вождь, по-німецьки – фюрер. Немає нічого дивного, що музиканти, які боялися авторитарного фон Караяна, пошепки порівнювали його з Гітлером. У них і справді було чимало спільного: цілеспрямованість і зосередженість, дотримання дистанції по відношенню до простих смертних, аскетизм в спілкуванні з жінками (третя дружина Караяна не раз згадує про його сором'язливість), строгий відбір фотографій для публікацій, проходження певної естетики: у фільмах за участю оркестру фон Караяна музиканти посаджені рядами – майже алюзія на стрічки Лені Ріфеншталь, а прожектори зверху гуляють, так як було перед виходом Гітлера. Обидва чудово користувалися принципом «розділяй і володарюй»: Караян влаштовував конкуренцію між двома-трьома звукозаписуючими компаніями і оркестрами – завжди з вигодою для себе. Однак ні той, ні інший не крали: дохід Гітлера забезпечували продаж марок з його зображенням і книги «Майн кампф»; Караян отримував основні засоби завдяки своїм грамзаписам, виробництво яких він поставив на потік (за деякими підрахунками його спадок складав 500 млн марок). Уже в цивілізовані часи, входячи в будівлю Берлінської філармонії, він вимагав, щоб службовці шикувалися на сходах по одному на сходинці, а він, піднімаючись, кожному підписував документи. У Берліні, де він ніколи не жив, фон Караян найбільше любив зупинятися в готелі «Савой». Ельетта пише, що «Савой» з його ліпними стелями, колонами і кришталевими люстрами приємно нагадував її чоловікові 1938 рік і великі газетні заголовки «Вундер Караян».
Авторитаризм фон Караяна був однією з головних рис характеру цієї людини. Результатом всього цього стало будівництво і відкриття восени 1963 року будівлі Берлінської філармонії як арт-резиденції Берлінського філармонічного оркестру. Герберт фон Караян особисто брав участь в проектуванні цієї будівлі. Особливе значення він надавав акустичними можливостям залів і зручності слухачів. І до цього дня Берлінська філармонія – неперевершений по акустиці концертний комплекс. Берлінці досі, і не без частки іронії, називають цю будівлю «цирк Караяна», відсилаючи нас до античних часів і натякаючи на концентрацію тут патриціїв, тобто еліти, правлячого класу.
Герберта фон Караяна часто критикували за те, що з усієї музики XX століття він виконував і записував за рідкісним винятком лише ті твори, які були написані до 1945 року (Густава Малера, Арнольда Шенберга, Альбана Берга, Веберна, Бартока, Яна Сібеліуса, Ріхарда Штрауса, Джакомо Пуччіні , Ільдебрандо Піцетті, Артура Онеггера, Сергія Прокоф'єва, Клода Дебюссі, Пауля Хіндеміта, Карла Нільсена і Ігоря Стравінського), хоча він записав Симфонію № 10 Дмитра Шостаковича (1953) двічі, а також виконав прем'єру «Комедії на кінець часів» («De Temporum Fine Comoedia») Карла Орфа в 1973 році.
«У Караяна була феноменальна здатність розкрити оркестр у всьому професійному блиску, привести слухачів у стан захопленої напруги», писав автор книги про диригента Пол Робінсон. Сам Караян досягав цього граничною лаконічністю, його звернення до музикантів стало легендарним: «А тепер візьміть ці чотири ноти і вдихніть в них Життя».
Публіка після його концертів часто не могла заснути від хвилювання, захоплювалася безмежної широтою репертуару і його феноменальною музичною пам'яттю: Караян часто розмахував паличкою з закритими очима, а ноти на його пюпітрі майже ніколи не лежали. «Якщо це і трюк, то він чомусь не вдається майже ніякому іншому диригенту», писали шанувальники. Подобалася його манера триматися за пультом – незвичайна пластичність рук. Як писала «Нью-Йорк таймс»: «Коли пан фон Караян диригує, створюється повне враження, що в його тілі немає кісток».
Дивним чином його обожнювали політики. Гельмут Шмідт говорив, що цей диригент його зачаровує. А Маргарет Тетчер визнавалася самому музиканту, що заздрить йому, бо «люди роблять все, про що б він не попросив».
16 липня 1989 року фон Караян запросив до себе друзів з компанії Sony: Норіо Ойгу і главу американського офісу Майкла Шульхофа. Вони обговорювали питання пілотування і освоєння нової літальної техніки. Під час їх бесіди прибув доктор з електрокардіографом, але диригент відмовив йому в прийомі, сказавши: «У мене сьогодні важливі друзі, і навіть Імператор Китаю не зможе нас потурбувати». Герберт не знав, що біля дверей його будинку вже сидів інший відвідувач, візит якого він був не в силах скасувати. Під час обідньої розмови фон Караян, перервавши свою промову, попросив води. Зробивши кілька ковтків, він відставив пляшку з мінералкою в сторону. Несподівано його тіло здригнулося, немов по ньому пробіг останній життєвий імпульс, і осіло на стільці. На обличчі застигла нерухома маска… Великий Маестро відійшов у Вічність!
Головний диригент Європи
У 1969 році радянські музичні критики Л. Григорьев, Я. Платек під впливом його виступів в СРСР писали:
«Головним диригентом Європи» назвав якось Караяна один з видних музичних критиків. І ця назва справедлива подвійно – так би мовити, і по формі, і за змістом. Справді: за останні півтора десятиліття Караян очолював більшість кращих європейських оркестрів: він був головним диригентом Лондонської, Віденської та Берлінської філармоній, Віденської опери і міланського театру «Ла Скала», музичних фестивалів в Байройті, Зальцбурзі та Люцерні, Товариства друзів музики у Відні... Багато з цих постів Караян обіймав одночасно, ледь встигаючи перелітати на своєму спортивному літаку з одного міста в інше, щоб провести репетицію, концерт, спектакль, запис на пластинки. Але він встигав все це і, крім того, ще інтенсивно гастролював по всьому світу.
Однак визначення «головний диригент Європи» має і більш глибокий зміст. Ось уже кілька років як Караян залишив багато зі своїх постів, зосередившись на керівництві Берлінською філармонією і весняним фестивалем в Зальцбурзі, який він сам організовує з 1967 року і де ставить опери Вагнера і монументальні твори класики. Але і зараз не знайдеться на нашому континенті, та й, мабуть, і в усьому світі, диригента (за винятком, можливо, Л. Бернстайна), який міг би змагатися з ним по популярності і авторитету (якщо мати на увазі диригентів його покоління).
Караяна часто зіставляють з Тосканіні, і для подібних паралелей є чимало підстав: двох диригентів ріднить і масштаб обдарування, і широта музичного кругозору, і гігантська популярність. Але, мабуть, головною їх схожістю можна вважати дивовижну, часом незбагненну здатність цілком заволодівати увагою музикантів і публіки, передавати їм невидимі струми, що народжуються музикою. (Це відчувається навіть у записах на платівки.)
Для слухачів Караян – геніальний артист, який дарує їм миті високих переживань. Для них Караян – диригент, якому підвладна вся багатогранна стихія музичного мистецтва – від творінь Моцарта і Гайдна до сучасної музики Стравінського і Шостаковича. Для них Караян – артист, з однаковим блиском виступає і на концертній естраді, і в оперному театрі, де Караяна-диригента нерідко доповнює Караян-режисер.
Караян гранично точний у передачі духу і букви будь-якої партитури. Але всяке його виконання при цьому відзначено глибокою індивідуальністю артиста, яка настільки сильна, що веде за собою не тільки оркестр, але і солістів. Лаконічними жестами, позбавленими будь-якої афектації, часто підкреслено скупими, «жорсткими», він підпорядковує своїй нестримній волі кожного оркестранта, захоплює своїм внутрішнім темпераментом слухача, розкриває перед ним філософські глибини монументальних музичних полотен. І в такі миті його невелика фігура здається гігантською!
Десятки опер ставилися Караяном у Відні, Мілані та інших містах. Перераховувати репертуар диригента означало б згадувати все найкраще, що є в музичній класиці!
Можна дуже багато говорити і про інтерпретації Караяном окремих творів. Десятки симфоній, симфонічних поем і оркестрових п'єс композиторів різних епох і народів прозвучали в його концертах, записані ним на пластинки. Назвемо лише деякі імена. Бетховен, Брамс, Брукнер, Моцарт, Вагнер, Верді, Бізе, Р. Штраус, Пуччіні – ось композитори, в інтерпретації музики яких талант артиста розкривається з найбільшою повнотою. Згадаймо хоча б концерти Караяна у нас в 60-х роках або «Реквієм» Верді, виконання якого Караяном в Москві з артистами міланського театру «Ла Скала» справило незабутнє враження на всіх, хто чув його.
Ми спробували намалювати образ Караяна – таким, яким його знають у всьому світі. Звичайно, це лише ескіз, штриховий малюнок: портрет диригента наповнюється живими фарбами, коли слухаєш його концерти або записи.
Із інтерв'ю вдови Герберта фон Караяна журналісту Ріккардо Ленці
Р. Л.: Mадам Еліетт, Маестро вірив в Бога?
Е. К.: Він думав, що одного існування недостатньо для виправдання і закінчення своєї творчості.
Р. Л.: Яким був Караян в приватному житті?
Е. К.: Про нього ходило безліч легенд, які не мають нічого спільного з дійсністю. Він був простий, наділений живим почуттям гумору. Надзвичайно відданий двом своїм дочкам, Ізабель і Анабель. Ніколи не відвідував так званого вищого світу і завжди вважав за краще контакт з природою, з власною сім'єю, яка відповідала його суворому стилю поведінки.
Р. Л.: Критики часто сперечалися про Караяна. У п'ятдесяті роки, на чолі важливих музичних заходів Відня, Берліна, Зальцбурга, Мілана та Лондона, він був кимось на кшталт генерального музичного директора Європи. Було неминуче, що багато написане про нього не відрізнялося люб'язністю...
Е. К.: Може бути. Але я можу гарантувати, що Герберт цього навіть не читав. Дуже часто те, що писали, мало під собою політичне підґрунтя. Він завжди хотів перебувати на вершині, вище будь-дріб'язковості і підлості. У нього було багато друзів серед музикантів, режисерів, сценографів, і він, як правило, спілкувався з людьми, з якими працював, навіть з найпростішими. Його увага була звернена до музики, і з цієї точки зору його слух був бездоганний.
Р. Л.: Якби Караян прожив більше, які задуми він би здійснив?
Е. К.: Він завжди дивився в майбутнє. Хотів диригувати Нормою Белліні, Другою симфонією Малера, Карміна Бурана Орфа. Останню річ він виконав в Ла Скала, але не записав. І потім, він хотів записати в Торонто деякі концерти Баха з Гленом Гульдом і Берлінським філармонічним.
Р. Л.: Мадам Еліетт, чи жалкуєте Ви про що-небудь?
Е. К.: Я вважаю, що на мою долю випало велике щастя зустріти цю людину. Я ніколи б не змогла поскаржитися на те, що подарувала мені життя.
Зальцбург. Пам’ятник біля будинку в якому народився Герберт фон Караян.
Зальцбург. Пам’ятник біля будинку в якому народився Герберт фон Караян.
Зальцбург. Моцартеум и сад Мірабель (сучасний вигляд)
Зальцбург. Старе місто.
Зальцбург. Герберт-фон-Караян-плац.
Скромна хвіртка відокремлює вхід на маленький цвинтар в Аніфі, в декількох кілометрах від Зальцбурга, від могили Маестро. Останки музиканта, найулюбленішого, популярного, але також могутнього і багатого покояться в маленькій могилі. Металевий подвійний грецький хрест блищить під ранковим сонцем в оточенні білих і червоних цикламенів. На надгробному камені – дати народження і смерті, ім'я та прізвище: Герберт фон Караян.
Аніф. Могила Герберта фон Караяна.
Аніф. Кірха на цвинтарі, де похований Герберт фон Караян.
Аніф. Пам’ятник Герберту фон Караяну.
Вулиця фон Караяна в Аніфі. На цій вулиці стоїть його будинок, там живе його дружина.
Відень. Герберт-фон-Караян-плац.
Відень. Зірка Герберта фон Караяна неподалік від Віденської опери.
* * *
За визначенням газети New York Times (1989 рік) Герберт фон Караян є одним із найвідоміших і найвпливовіших диригентів світу.
За результатами опитування, проведеного в листопаді 2010 року британським журналом про класичну музику BBC Music Magazine серед ста диригентів з різних країн, серед яких такі музиканти, як Колін Девіс (Великобританія), Густаво Дудамель (Венесуела), Маріс Янсонс (Росія), Герберт фон Караян зайняв четверте місце в списку з двадцяти найбільш видатних диригентів усіх часів.
Іменем Герберта фон Караяна названі площі в Відні і Зальцбурзі. Фон Караян був самим записуваним диригентом за всю історію – на його рахунку 900 альбомів, включаючи п'ять комплектів симфоній Бетховена в форматах моно, стерео, відео, супервідео і цифра. Він донині залишається самим продаваним диригентом (більше 200 мільйонів дисків), чиї альбоми перевидаються і продаються і понині.
Звання:
24 квітня 1978 року йому було присвоєно звання «Почесний громадянин Відня».
Нагороди:
Командор Ордена «За заслуги перед Федеративною Республікою Німеччиною».
Великий офіцер Ордена «За заслуги перед Італійською Республікою» (17 травня 1960 р.).
Австрійський почесний знак «За науку і мистецтво» на шийній стрічці (1961 р.).
Кільце Пошани Едуарда Рейна (1984 р.).
Джерело:
Володимир Федько. АДОЛЬФ ГІТЛЕР: Погляд з Третього Тисячоліття (Роман-мозаїка: Дати. Події. Думки. 1889 – 2019). – Київ: Військово-історичне товариство «СПАДЩИНА».
Скріншоти з відеозаписів:
Karajan® Music - Official Trailer
Herbert von Karajan in Luzern (1969)
Bach: Brandenburg Concerto No. 3 / Karajan · Berliner Philharmoniker
Метою «церкви програмістів» Aryan Softwerk є колективне досягнення Царства божого шляхом розробки софту для самоорганізації шляхетних духовних демосів – арійських церков. Розробка церковного софту –...
Герберт фон Караян – член НСДАП, геній арійської культури (ч.I)
Категорія:
Світ:
Спецтема:
У Герберта фон Караяна була феноменальна здатність розкрити оркестр у всьому професійному блиску, привести слухачів у стан захопленої напруги… Публіка після його концертів часто не могла заснути від хвилювання, захоплювалася безмежною широтою репертуару і його феноменальною музичною пам'яттю.
02herbert-von-karajan.jpg
Das Wunder Karajan
Герберт фон Караян народився в Зальцбурзі в родині нащадка емігрантів вірменського походження з грецької провінції Македонія, при народженні був названий Херіберт. Документально прізвище Караян в формі «Караян» вперше згадується в 1743 році в грецькому місті Козані. У 1792 році його прапрадід, грецький вірменин Георгій Караян, що був великим торговцем в саксонському місті Хемніці, отримав від курфюрста Фрідріха Августа III лицарський титул – Ritter. Тому повне ім'я фон Караяна при народженні – Лицар Херіберт фон Караян (нім. Heribert Ritter von Karajan).
З 1916 року по 1926 рік юнак надзвичайної обдарованості навчався в консерваторії Моцартеум в Зальцбурзі, де отримав імпульс до вивчення мистецтва диригування.
У 1929 році Герберт фон Караян диригував оперу Ріхарда Штрауса «Саломея» (Salome) у Фестивальному театрі Зальцбурга. З 1929 по 1934 роки був першим капельмейстером у міському театрі міста Ульм у Німеччині.
У 1933 році фон Караян вступив в націонал-соціалістичну партію [партійний квиток № 1607525]; це сталося 8 квітня 1933 року в Зальцбурзі, через два місяці після приходу до влади Адольфа Гітлера в Німеччині. Як і у випадку з сопрано Елізабет Шварцкопф, членство Караяна в націонал-соціалістичній партії створило йому після війни невтішну репутацію в лівих і єврейських колах, та спричинило його травлю ліберальною пресою впродовж багатьох повоєнних років.
Фон Караян вкрай вдало вписався в контекст Третього Райху – білявий, з різкими рисами обличчя і пронизливим поглядом, він служив рекламним обличчям націонал-соціалістичної культури.
У березні 1935 року Герберт фон Караян вступив в НСДАП вдруге – вже у Третьому Райху, в Аахені [партійний квиток № 3430914]. Після аншлюсу Австрії, коли про подвійне членство фон Караяна в НСДАП стало відомо, то перше анулювали і другу дату вступу в партію проставили 1 травня 1933 року.
Улітку 1934 року австрієць фон Караян подав заяву в німецьку Імперську палату культури, в третій раз підкресливши свою лояльність до націонал-соціалістичної влади. Незабаром його артистичним агентом в Третьому Райху став оберштурмфюрер СС Рудольф Веддер, який перебував на прямому зв'язку з Гіммлером.
У 1935 році на день народження Фюрера фон Караян диригував вагнеровским «Тангейзером»!
З очищенням музичного простору Німеччини від єврейських і лівих музикантів двадцятисемирічний фон Караян став музичним директором в Райху (нім. Generalmusikdirektor). У Берліні він заслужив репутацію блискучого виконавця сучасної музики, особливо творів Карла Орфа і Ріхарда Штрауса.
Улюбленець Герінга і Геббельса, Герберт фон Караян відкривав багато своїх виступів виконанням партійної пісні «Горст Вессель».
В 1937 році відбувся його перший виступ з Берлінським філармонічним оркестром у Берлінському державному оперному театрі в опері Бетховена «Фіделіо». Величезний успіх мало його виконання опери Ріхарда Вагнера «Трістан і Ізольда», берлінська критика назвала його «Чудо-Караян» (нім. Das Wunder Karajan).
Також диригент гастролював у Брюсселі, Стокгольмі, Амстердамі й інших містах. В ці ж роки фон Караян здійснює багато записів на студії Deutsche Grammophon.
І все ж улюбленець фортуни не був застрахований від невдач… У 1939 році фон Караян диригував постановкою вагнерівської опери «Мейстерзінгери» (нім. Die Meistersinger), що провалилася у глядачів. Гітлер сприйняв цю невдачу як особисту образу, але ніяких оргвисновків за цим не послідувало.
[За найвірогіднішою версією, Фюрер, який обожнював Вагнера, знав усі опери цього композитора напам'ять. – В. Ф.]
У 1941 році, після виконання Гербертом фон Караяном кантати «Карміна Бурана» сам композитор в захопленні вигукнув, що «оркестр під керуванням фон Караяна звучав фантастично».
В роки Другої Світової війни Герберт фон Караян – головний диригент оркестру Берлінської опери Staatskapelle Berlin. Загалом у 1941–1945 роках фон Караян провів близько 150 вистав.
В 1942 році у видатного диригента виникли проблеми… Він розлучився з першою дружиною, артисткою аахенської оперети, і одружився на Аніті Гютерманн, доньці промисловця. Аніта виявилася на чверть єврейкою – і на фон Караяна завели справу; швидше за все, вимагалося розлучення, але він стояв непохитно і відстояв своє право на приватне життя. А Аніта отримала статус почесної арійки.
У 1944 році у фон Караяна виникли великі неприємності через виконання Концерту для оркестру Готфріда фон Айнема (згодом великого австрійського композитора), якого кілька разів допитували в Гестапо за підозрою у співпраці з антифашистами.
Війна закінчувалася… Отримавши запрошення до Італії, подружжя Караян за допомогою знайомого генерала люфтваффе покинула Німеччину.
Єврейські музичні кола не забули членства фон Караяна в НСДАП і під їх впливом (та за доносами) союзники почали його розшук для притягнення до відповідальності…
У вересні 1945 року фон Караяна знайшов майор британської армії, який передав прохання милостивих переможців виступити у Відні перед солдатами союзницьких військ. Правда, там же, у Відні, його все-таки піддали детальному допиту, але документи видали, і він, після концерту з Віденським філармонічним оркестром у 1946 році, виїхав до батьків в Зальцбург. Фактично півроку фон Караян знаходився під слідством, адже звинувачення, пред'явлені йому комісією союзників по денацифікації, були неабиякими: серед іншого – причетність до таємної поліції, доносительство. Однак всі звинувачення проти Герберта фон Караяна були зняті за відсутністю документальних доказів!
Та оскільки фон Караян так публічно і не засудив НСДАП як «злочинну партію», то залишався в ряду «неблагонадійних». Радянські військові власті заборонили фон Караяну концертувати, і він в 1946 р навіть змушений був таємно брати участь в роботі Зальцбурзького фестивалю. Не склалися стосунки у фон Караяна і зі Сполученими Штатами Америки, де в музичному середовищі існувало потужне єврейське лоббі. До нього там ставилися з презирством і побоюванням. Гранично стримане ставлення до музичних досягнень маестро за океаном є тому підтвердженням. Так ситуація підштовхнула фон Караяна піти з головою в звукозапис, який в кінці сорокових років ХХ століття набирав обертів. Для вибору подібного професійного треку були всі передумови, зокрема, досвід роботи в студії ще в кінці 1930-х рр., коли звукозаписна фірма «Дойче Грамофон» уклала з фон Караяном контракт.
Так що незабаром він знову став концертувати, а в 1947 році радянська окупаційна влада зняла заборони на його виступи як диригента.
Колишнє членство Караяна у НСДАП ставало причиною того, що єврейські музиканти, наприклад Ісаак Стерн, Артур Рубінштейн і Іцхак Перлман відмовлялись з ним грати.
У 1948 році фон Караян став художнім керівником Товариства друзів музики (нім. Gesellschaft der Musikfreunde) у Відні. Диригував також в оперному театрі «Ла Скала» у Мілані. Однак, найзначнішою в цей період була його робота з недавно створеним оркестром «Філармонія» (англ. Philharmonia Orchestra) у Лондоні. Завдяки йому цей оркестр увійшов до числа найкращих оркестрів світу. У 1951-1952 роках фон Караян диригував у театрі в Байройті.
В 1955 році Герберт фон Караян був призначений довічним музичним керівником Берлінського філармонічного оркестру як спадкоємець Вільгельма Фуртвенглера. З 1957 року по 1964 рік – художній директор Віденської державної опери; був тісно пов'язаний з Віденським філармонічним оркестром і Зальцбурзьким фестивалем, де він заснував Великодній фестиваль.
До початку 60-х років фон Караян довів свій Берлінський філармонічний оркестр до абсолютної досконалості. Виробив з ним особливий звук, в якому крижана воля поєднувалася з шовком ліній, а сяйво, що немов йде зсередини музики, змушувало публіку буквально ціпеніти. У тому числі і радянську.
Минуле було забуто! Оркестр під управлінням фон Караяна гастролював в СРСР тричі: в 1962, 1964 і 1969 роках. Він був справжній вождь, по-німецьки – фюрер. Немає нічого дивного, що музиканти, які боялися авторитарного фон Караяна, пошепки порівнювали його з Гітлером. У них і справді було чимало спільного: цілеспрямованість і зосередженість, дотримання дистанції по відношенню до простих смертних, аскетизм в спілкуванні з жінками (третя дружина Караяна не раз згадує про його сором'язливість), строгий відбір фотографій для публікацій, проходження певної естетики: у фільмах за участю оркестру фон Караяна музиканти посаджені рядами – майже алюзія на стрічки Лені Ріфеншталь, а прожектори зверху гуляють, так як було перед виходом Гітлера. Обидва чудово користувалися принципом «розділяй і володарюй»: Караян влаштовував конкуренцію між двома-трьома звукозаписуючими компаніями і оркестрами – завжди з вигодою для себе. Однак ні той, ні інший не крали: дохід Гітлера забезпечували продаж марок з його зображенням і книги «Майн кампф»; Караян отримував основні засоби завдяки своїм грамзаписам, виробництво яких він поставив на потік (за деякими підрахунками його спадок складав 500 млн марок). Уже в цивілізовані часи, входячи в будівлю Берлінської філармонії, він вимагав, щоб службовці шикувалися на сходах по одному на сходинці, а він, піднімаючись, кожному підписував документи. У Берліні, де він ніколи не жив, фон Караян найбільше любив зупинятися в готелі «Савой». Ельетта пише, що «Савой» з його ліпними стелями, колонами і кришталевими люстрами приємно нагадував її чоловікові 1938 рік і великі газетні заголовки «Вундер Караян».
Авторитаризм фон Караяна був однією з головних рис характеру цієї людини. Результатом всього цього стало будівництво і відкриття восени 1963 року будівлі Берлінської філармонії як арт-резиденції Берлінського філармонічного оркестру. Герберт фон Караян особисто брав участь в проектуванні цієї будівлі. Особливе значення він надавав акустичними можливостям залів і зручності слухачів. І до цього дня Берлінська філармонія – неперевершений по акустиці концертний комплекс. Берлінці досі, і не без частки іронії, називають цю будівлю «цирк Караяна», відсилаючи нас до античних часів і натякаючи на концентрацію тут патриціїв, тобто еліти, правлячого класу.
Герберта фон Караяна часто критикували за те, що з усієї музики XX століття він виконував і записував за рідкісним винятком лише ті твори, які були написані до 1945 року (Густава Малера, Арнольда Шенберга, Альбана Берга, Веберна, Бартока, Яна Сібеліуса, Ріхарда Штрауса, Джакомо Пуччіні , Ільдебрандо Піцетті, Артура Онеггера, Сергія Прокоф'єва, Клода Дебюссі, Пауля Хіндеміта, Карла Нільсена і Ігоря Стравінського), хоча він записав Симфонію № 10 Дмитра Шостаковича (1953) двічі, а також виконав прем'єру «Комедії на кінець часів» («De Temporum Fine Comoedia») Карла Орфа в 1973 році.
«У Караяна була феноменальна здатність розкрити оркестр у всьому професійному блиску, привести слухачів у стан захопленої напруги», писав автор книги про диригента Пол Робінсон. Сам Караян досягав цього граничною лаконічністю, його звернення до музикантів стало легендарним: «А тепер візьміть ці чотири ноти і вдихніть в них Життя».
Публіка після його концертів часто не могла заснути від хвилювання, захоплювалася безмежної широтою репертуару і його феноменальною музичною пам'яттю: Караян часто розмахував паличкою з закритими очима, а ноти на його пюпітрі майже ніколи не лежали. «Якщо це і трюк, то він чомусь не вдається майже ніякому іншому диригенту», писали шанувальники. Подобалася його манера триматися за пультом – незвичайна пластичність рук. Як писала «Нью-Йорк таймс»: «Коли пан фон Караян диригує, створюється повне враження, що в його тілі немає кісток».
Дивним чином його обожнювали політики. Гельмут Шмідт говорив, що цей диригент його зачаровує. А Маргарет Тетчер визнавалася самому музиканту, що заздрить йому, бо «люди роблять все, про що б він не попросив».
16 липня 1989 року фон Караян запросив до себе друзів з компанії Sony: Норіо Ойгу і главу американського офісу Майкла Шульхофа. Вони обговорювали питання пілотування і освоєння нової літальної техніки. Під час їх бесіди прибув доктор з електрокардіографом, але диригент відмовив йому в прийомі, сказавши: «У мене сьогодні важливі друзі, і навіть Імператор Китаю не зможе нас потурбувати». Герберт не знав, що біля дверей його будинку вже сидів інший відвідувач, візит якого він був не в силах скасувати. Під час обідньої розмови фон Караян, перервавши свою промову, попросив води. Зробивши кілька ковтків, він відставив пляшку з мінералкою в сторону. Несподівано його тіло здригнулося, немов по ньому пробіг останній життєвий імпульс, і осіло на стільці. На обличчі застигла нерухома маска… Великий Маестро відійшов у Вічність!
Головний диригент Європи
У 1969 році радянські музичні критики Л. Григорьев, Я. Платек під впливом його виступів в СРСР писали:
«Головним диригентом Європи» назвав якось Караяна один з видних музичних критиків. І ця назва справедлива подвійно – так би мовити, і по формі, і за змістом. Справді: за останні півтора десятиліття Караян очолював більшість кращих європейських оркестрів: він був головним диригентом Лондонської, Віденської та Берлінської філармоній, Віденської опери і міланського театру «Ла Скала», музичних фестивалів в Байройті, Зальцбурзі та Люцерні, Товариства друзів музики у Відні... Багато з цих постів Караян обіймав одночасно, ледь встигаючи перелітати на своєму спортивному літаку з одного міста в інше, щоб провести репетицію, концерт, спектакль, запис на пластинки. Але він встигав все це і, крім того, ще інтенсивно гастролював по всьому світу.
Однак визначення «головний диригент Європи» має і більш глибокий зміст. Ось уже кілька років як Караян залишив багато зі своїх постів, зосередившись на керівництві Берлінською філармонією і весняним фестивалем в Зальцбурзі, який він сам організовує з 1967 року і де ставить опери Вагнера і монументальні твори класики. Але і зараз не знайдеться на нашому континенті, та й, мабуть, і в усьому світі, диригента (за винятком, можливо, Л. Бернстайна), який міг би змагатися з ним по популярності і авторитету (якщо мати на увазі диригентів його покоління).
Караяна часто зіставляють з Тосканіні, і для подібних паралелей є чимало підстав: двох диригентів ріднить і масштаб обдарування, і широта музичного кругозору, і гігантська популярність. Але, мабуть, головною їх схожістю можна вважати дивовижну, часом незбагненну здатність цілком заволодівати увагою музикантів і публіки, передавати їм невидимі струми, що народжуються музикою. (Це відчувається навіть у записах на платівки.)
Для слухачів Караян – геніальний артист, який дарує їм миті високих переживань. Для них Караян – диригент, якому підвладна вся багатогранна стихія музичного мистецтва – від творінь Моцарта і Гайдна до сучасної музики Стравінського і Шостаковича. Для них Караян – артист, з однаковим блиском виступає і на концертній естраді, і в оперному театрі, де Караяна-диригента нерідко доповнює Караян-режисер.
Караян гранично точний у передачі духу і букви будь-якої партитури. Але всяке його виконання при цьому відзначено глибокою індивідуальністю артиста, яка настільки сильна, що веде за собою не тільки оркестр, але і солістів. Лаконічними жестами, позбавленими будь-якої афектації, часто підкреслено скупими, «жорсткими», він підпорядковує своїй нестримній волі кожного оркестранта, захоплює своїм внутрішнім темпераментом слухача, розкриває перед ним філософські глибини монументальних музичних полотен. І в такі миті його невелика фігура здається гігантською!
Десятки опер ставилися Караяном у Відні, Мілані та інших містах. Перераховувати репертуар диригента означало б згадувати все найкраще, що є в музичній класиці!
Можна дуже багато говорити і про інтерпретації Караяном окремих творів. Десятки симфоній, симфонічних поем і оркестрових п'єс композиторів різних епох і народів прозвучали в його концертах, записані ним на пластинки. Назвемо лише деякі імена. Бетховен, Брамс, Брукнер, Моцарт, Вагнер, Верді, Бізе, Р. Штраус, Пуччіні – ось композитори, в інтерпретації музики яких талант артиста розкривається з найбільшою повнотою. Згадаймо хоча б концерти Караяна у нас в 60-х роках або «Реквієм» Верді, виконання якого Караяном в Москві з артистами міланського театру «Ла Скала» справило незабутнє враження на всіх, хто чув його.
Ми спробували намалювати образ Караяна – таким, яким його знають у всьому світі. Звичайно, це лише ескіз, штриховий малюнок: портрет диригента наповнюється живими фарбами, коли слухаєш його концерти або записи.
Із інтерв'ю вдови Герберта фон Караяна журналісту Ріккардо Ленці
Р. Л.: Mадам Еліетт, Маестро вірив в Бога?
Е. К.: Він думав, що одного існування недостатньо для виправдання і закінчення своєї творчості.
Р. Л.: Яким був Караян в приватному житті?
Е. К.: Про нього ходило безліч легенд, які не мають нічого спільного з дійсністю. Він був простий, наділений живим почуттям гумору. Надзвичайно відданий двом своїм дочкам, Ізабель і Анабель. Ніколи не відвідував так званого вищого світу і завжди вважав за краще контакт з природою, з власною сім'єю, яка відповідала його суворому стилю поведінки.
Р. Л.: Критики часто сперечалися про Караяна. У п'ятдесяті роки, на чолі важливих музичних заходів Відня, Берліна, Зальцбурга, Мілана та Лондона, він був кимось на кшталт генерального музичного директора Європи. Було неминуче, що багато написане про нього не відрізнялося люб'язністю...
Е. К.: Може бути. Але я можу гарантувати, що Герберт цього навіть не читав. Дуже часто те, що писали, мало під собою політичне підґрунтя. Він завжди хотів перебувати на вершині, вище будь-дріб'язковості і підлості. У нього було багато друзів серед музикантів, режисерів, сценографів, і він, як правило, спілкувався з людьми, з якими працював, навіть з найпростішими. Його увага була звернена до музики, і з цієї точки зору його слух був бездоганний.
Р. Л.: Якби Караян прожив більше, які задуми він би здійснив?
Е. К.: Він завжди дивився в майбутнє. Хотів диригувати Нормою Белліні, Другою симфонією Малера, Карміна Бурана Орфа. Останню річ він виконав в Ла Скала, але не записав. І потім, він хотів записати в Торонто деякі концерти Баха з Гленом Гульдом і Берлінським філармонічним.
Р. Л.: Мадам Еліетт, чи жалкуєте Ви про що-небудь?
Е. К.: Я вважаю, що на мою долю випало велике щастя зустріти цю людину. Я ніколи б не змогла поскаржитися на те, що подарувала мені життя.
Зальцбург. Пам’ятник біля будинку в якому народився Герберт фон Караян.
Зальцбург. Пам’ятник біля будинку в якому народився Герберт фон Караян.
Зальцбург. Моцартеум и сад Мірабель (сучасний вигляд)
Зальцбург. Старе місто.
Зальцбург. Герберт-фон-Караян-плац.
Скромна хвіртка відокремлює вхід на маленький цвинтар в Аніфі, в декількох кілометрах від Зальцбурга, від могили Маестро. Останки музиканта, найулюбленішого, популярного, але також могутнього і багатого покояться в маленькій могилі. Металевий подвійний грецький хрест блищить під ранковим сонцем в оточенні білих і червоних цикламенів. На надгробному камені – дати народження і смерті, ім'я та прізвище: Герберт фон Караян.
Аніф. Могила Герберта фон Караяна.
Аніф. Кірха на цвинтарі, де похований Герберт фон Караян.
Аніф. Пам’ятник Герберту фон Караяну.
Вулиця фон Караяна в Аніфі. На цій вулиці стоїть його будинок, там живе його дружина.
Відень. Герберт-фон-Караян-плац.
Відень. Зірка Герберта фон Караяна неподалік від Віденської опери.
* * *
За визначенням газети New York Times (1989 рік) Герберт фон Караян є одним із найвідоміших і найвпливовіших диригентів світу.
За результатами опитування, проведеного в листопаді 2010 року британським журналом про класичну музику BBC Music Magazine серед ста диригентів з різних країн, серед яких такі музиканти, як Колін Девіс (Великобританія), Густаво Дудамель (Венесуела), Маріс Янсонс (Росія), Герберт фон Караян зайняв четверте місце в списку з двадцяти найбільш видатних диригентів усіх часів.
Іменем Герберта фон Караяна названі площі в Відні і Зальцбурзі. Фон Караян був самим записуваним диригентом за всю історію – на його рахунку 900 альбомів, включаючи п'ять комплектів симфоній Бетховена в форматах моно, стерео, відео, супервідео і цифра. Він донині залишається самим продаваним диригентом (більше 200 мільйонів дисків), чиї альбоми перевидаються і продаються і понині.
Звання:
24 квітня 1978 року йому було присвоєно звання «Почесний громадянин Відня».
Нагороди:
Джерело:
Володимир Федько. АДОЛЬФ ГІТЛЕР: Погляд з Третього Тисячоліття (Роман-мозаїка: Дати. Події. Думки. 1889 – 2019). – Київ: Військово-історичне товариство «СПАДЩИНА».
Скріншоти з відеозаписів:
Продовження: Герберт фон Караян: Наввипередки з часом (ч.II)
Знати все про життя видатних людей ХХ століття.
Зверніть увагу
Стартап Aryan Softwerk запрошує ІТ-фахівців спільноти Народний Оглядач до освоєння ринку самоорганізації арійських церков