Зображення користувача Валерій Швець.
Валерій Швець
  • Відвідувань: 0
  • Переглядів: 0

За тотальну мілітаризацію України зі збереженням демократичних свобод

На сході постає могутня імперія – Китай. Московія може знову перетворитись в улус новітньої Золотої орди. Тоді вона стане ще небезпечнішою. Потреба в потужній українській армії тільки зросте. 

150502_armiya.jpg

Україна може існувати тільки за наявності сильної, сучасної, відданої інтересам українського народу армії.
Україна може існувати тільки за наявності сильної, сучасної, відданої інтересам українського народу армії.

Для успішних держав армія і держава завжди становили єдине ціле. Сильна армія завжди породжувала могутню державу або імперію. Слабшала армія – руйнувалась імперія, зникала держава. Такими були всі імперії світу. З озброєного загону вікінгів починалась  і одна з найпотужніших і величніших держав середньовічної Європи – наша Русь-Україна. А їй на цих же землях передувала не менш відома держава античного світу: Велика Сарматія, а ще раніше – Велика Скифія. Остання не раз кидала виклик могутнім і непереможним персам.

Чи можна побудувати незалежну державу без армії? Наскільки мені відомо, першу таку спробу зробила Українська центральна рада у 1917. Її іменем один відомий тогочасний український прозаїк, що примхливою долею був піднесений на рівень одного з очільників Української народної республіки, сказав приблизно таке: «Незалежній Українській державі армія не потрібна… . ». Розуміючи, що єдиною реальною загрозою існуванню цієї держави могла бути лише Росія, він додав: «Революційна Росія ніколи не нападе на революційну Україну».

Не минуло і кількох місяців, як російські війська вже були під Києвом. Від мільйона солдатів царської армії, що готові були стати українською армією, не лишилось майже нікого. Зник і український прапор, що замайорів було над чорноморським військовим флотом російської імперії. Київ боронити було нікому. Лише жертовна смерть українських гімназистів і студентів, що прийняли нерівний бій під станцією Крути, розбудила очільників української держави і весь український народ від летаргійного сну.

Українську народну республіку в цій ситуації могла спасти лише армія і така армія знайшлась. Оскільки на створення власної армії часу і можливосте вже не було, то захист нової української держави взяла на себе німецька армія. Гетьман Скоропадський, який очолив тоді українську державу, протягом восьми місяців свого правління намагався створити потужну українську армію, але тут заважали вже німці. Вони вважали, що поки німецька армія знаходиться на українській землі, українській державі ніщо не загрожує, а озброювати народ, у прихильному ставленні якого до себе у них були великі сумніви, було б нерозважливо.

Усе вони передбачали добре, крім того, що термін існування німецької імперії вичерпався. Далі німці покинули територію України, на московські гроші проти гетьмана Скоропадського було вчинено успішний заколот і знову згаданий вище прозаїк опинився на гребені революційної хвилі. Ще кілька років тривала нерівна збройна боротьба. Простори України залила мільйонна російська армія, яка і вирішила подальшу долю України з майбутніми голодоморами, нищенням інтелігенції і манкуртизацією тих, хто залишився жити далі.

І знову у 1991 році постала незалежна українська держава. У спадок від Радянського союзу Україна отримала колосальну армію, що прийняла присягу на вірність українському народу, і третій у світі ракетно-ядерний потенціал. Такій державі в принципі не міг загрожувати жодний зовнішній ворог.  Але в газеті «Нью-Йорк таймс» з’являється стаття про небезпеку світу, що виникає внаслідок володіння Україною ядерною зброєю. Нове-старе компартійне керівництво незалежної Україну сприйняло цю статтю як статтю у газеті «Правда» радянських часів з неминучими оргвисновками. Відомий поет і, насправді, дуже гарна людина вніс у Верховній раді пропозицію про добровільну відмову України від ядерного статусу і Верховна рада, майже одностайно, за це проголосувала.

Шизофренічний пацифізм української еліти так і не скінчився. Відтоді українську державу захищав вже не потужний ракетно-ядерний потенціал, а папірець, що від імені Росії і декількох західних держав в обмін на відмову від ядерної зброї гарантував територіальну цілісність України. З того моменту війна з Росією стала неминучою і, нарешті, ми її отримали.

По всій Україні були підірвані сотні пускових ракетних шахт. Дві такі я бачив на власні очі неподалік села Липняжки – вулкани після виверження. Для чого це? Їх цілком можна було законсервувати або використовувати для пуску ракет без ядерних зарядів. Наш перший президент не раз переконував нас, що у України не було можливостей обслуговувати ядерні боєголовки. Можна було віддати більшість з них, а собі залишити лише невелику частину. Обслуговування – це питання грошей і не більше.

До речі, від довгого зберігання плутонієві ядерні заряди стають небезпечнішими для ворога. Вони в певній мірі втрачають  свої властивості вибухових пристроїв, але набувають небезпечні властивості радіоактивних забруднювачів. Якщо на місцевості, де вибухнула новостворена плутонієва бомба, за кілька років вже можна жити, то на території, забрудненій вибухом брудної плутонієвої бомби, доведеться почекати досить довго, оскільки період піврозпаду плутонію 239 становить 24000 років. Це страшна зброя стримування і її не треба багато. Можна було б віддати плутонієві ядерні боєголовки, але залишити боєголовки на основі урану 235, значно безпечніші з точки зору умов і термінів зберігання.

Нарешті, можна було віддати всі боєголовки, але залишити за собою юридично ядерний статус. Це дало  б нам можливість, при потребі, у стислі терміни відновити свій ядерний потенціал на власній технологічній основі. Передумови у нас для цього ідеальні. Всі радянські реактори на атомних електростанціях мають подвійне призначення – джерело дешевої електричної енергії і виробники плутонію для плутонієвих бомб. Щороку у нас накопичується величезна кількість цього металу, який ми просто продаємо за кордон.

Чи наше керівництво не розуміло, що воно робить, відмовляючись від ядерного статусу України. Думаю розуміло. Переважна більшість наших провідників прориваються до влади не для того, щоб принести себе у жертву на вівтар свободи і процвітання власного народу. Горизонт їх інтересів вимірюється не тисячоліттями і навіть не століттями, а лише кількома роками, що вони реально можуть утриматись на керівних посадах. За ці кілька років потрібно встигнути багато зробити, але зробити для себе. До речі,  цією обставиною пояснюється і вакханалія зовнішніх запозичень. Кожний владоможець абсолютно впевнений, що від чергового кредиту він точно отримає певну вигоду для себе, а віддавати кредит доведеться вже не йому.

Якою ж є армія незалежної України? Дивина в ній починається вже на стадії призову. До української армії після закінчення університету пішов мій син, чомусь єдиний з усіх його однокурсників, яких було близько ста. Крім спогадів сина про українську армію у мене були і власні враження. У 1994 році я тільки-но очолив Одеську обласну організацію Народного руху України і мене запросили виступити перед офіцерами штабу Одеського військового округу. У призначений день і годину прийшов я до штабу. Начальника оперативного відділу,  від якого я отримав запрошення, в той день не було. Зустріли мене його секретарка і офіцер особливого відділу. Секретарка запропонувала каву, а офіцер ввів у курс справи. Зокрема він сказав, що серед присутніх буде лише один українець, решта – росіяни. Це мене не здивувало. Не набагато кращою була кадрова ситуація за національним складом і в моїй академії.

В цей день для офіцерів оперативного відділу проводився якийсь плановий виховний захід. Крім мене на нього запросили і першого секретаря Одеського обкому комуністичної партії України. Захід вже розпочався і що п’ять хвилин за стіною кімнати, де я знаходився в очікуванні своєї черги, лунали гучні аплодисменти. Комуніст виступав першим і, очевидно, був тепло зустрінутий присутніми.

Прийшла моя черга. Складність аудиторії відчув одразу. У залі було 35-40 офіцерів у званнях не нижче підполковника. Короткочасне зацікавлення спогляданням живого рухівця, а в їх розумінні бандерівця, швидко перейшло в стриману недоброзичливість. Слухали мене мовчки без жодних аплодисментів. Питання задавали коректні по формі, але  в’їдливі за змістом. Я відчував себе наче у ворожому таборі.

Про український патріотизм присутніх мова навіть не йшла. Це був уламок російської армії, який з ситуативних міркувань мусив підкорятись київській, а не московській владі. Якби моє життя залежало лише від їх волі, то воно б тривало недовго. Але над штабом округу майорів український національний прапор. Вони мусили мене слухати.

Найбільше запитань я отримав від кремезного невисокого офіцера. Після кожного, як йому здавалось вдалого запитання, він повертався до зали, наче бажаючи відчути схвалення і підтримку присутніх. Моя зустріч з офіцерами добігла кінця. Я не пам’ятаю, чи аплодували мені хоча б наостанок, але пам’ятаю свої останні слова: «Я впевнений в європейському майбутньому України і у тому, що у неї буде сучасна і потужна армія, але в тій армії не буде місця таким офіцерам як ви». А щодо кремезного невисокого офіцера, то це і був той єдиний українець, про якого мене попереджав офіцер особливого відділу.

В наступні роки ще двічі запрошували мене на зустрічі з офіцерами Одеського військового округу. Але це було вже в будинку офіцерів. Там виступати також було складно, але я вже відчував певну підтримку аудиторії, особливо молодих офіцерів.

Пройшло багато років. Якось в коридорі академії я ще здалеку побачив знайому фігуру. Вона з почуттям неприхованої радості на обличчі наблизилась до мене і привіталась. Це і був той кремезний невисокий офіцер, тепер уже у відставці, що влаштувався на якусь посаду в Академії холоду. Я на той час був вже одним з проректорів академії.

Але повернімось у 1997 рік. Якось до мене зателефонував командир великого десантного корабля «Рівне» капітан першого рангу Олександр Олександрович Калініченко і запросив до себе на судно. Я із здивуванням і зацікавленням прийняв запрошення. Ще ніколи мені не траплялась нагода відвідати справжній бойовий корабель. І ось я там. Командир дозволив мені оглянути його весь від машинного відділення до командирської рубки. Корабель, як на мене, був у гарному стані. Правда, позитивне враження псували порожні шафи, де мала б бути електронна апаратура. З них стирчали лише уривки дротів – при розділі чорноморського флоту при передачі корабля до складу української армії росіяни просто повиривали апаратуру з призначених для неї місць і викинули за борт. Але командир знайшов спонсорів і відновлювальні роботи вже почались.

Проблема була в іншому. Керівництво українським військовим флотом замість повного відновлення боєздатності корабля планувало продаж його у Туреччину на металобрухт. В середині дев’яностих армією котилась хвиля нищення і розпродажу армійського майна. Ми знову будували державу без армії. Це вже вдруге за одне століття. Впертий народ українці. Що з того, що такого не буває. Що їм досвід багато тисячолітньої історії людства. Так хочеться мати синицю у своїй кишені вже сьогодні, ніж Лелеку в небі України завтра.

Дійшла черга і до великого десантного корабля «Рівне». Командир хотів зберегти корабель і просив моєї допомоги. Я вперше зустрів серед старших офіцерів щирого українського патріота і не міг відмовити. Багатьох таких офіцерів у відставці я знав по роботі в Академії холоду. Більшість з них були українцями, але це не спонукало їх до патріотизму. А от українофоби серед них були. Такими, мабуть, були умови відбору офіцерів на вищі посади в радянській армії як, у принципі, і скрізь.

Почали з найпростішого. Я звернувся до головного редактора газети Юг Юлія Марковича Мазура з проханням провести журналістське розслідування і написати цикл статей про проблеми українського військового чорноморського флоту. Я давно знав Юлія Марковича як розумну, сміливу і патріотичну людину. Він був одним з перших, а, можливо, і першим відомим одеситом, що виступив у серпні 1991 році проти державного перевороту в Москві. Він сміливо силою слова публіциста ламав створені Москвою стереотипи щодо Чеченської війни. І так у всьому.

Згодом у газеті Юг з’явилися очікувані нами ґрунтовні статті. Мабуть, справа продажу військового корабля на металобрухт була дуже нечистою, бо широкий її розголос швидко досяг мети. Від керівництва флотом надійшла інформація, що корабель залишиться у складі українського військового флоту. Ми святкували перемогу, але радість виявилась передчасною. Оскільки корабель довгий час стояв на приколі, то туди направляли добувати службу всіх правопорушників з активно діючих кораблів флоту. Тримати під контролем дисципліну на кораблі з такою специфічною командою було важко. В цих умовах на кораблі була, на мою думку, влаштована провокація, вину за яку поклали на командира. На цей раз мені довелося вже йти на прийом до військового прокурора.

Це мало допомогло. Командир таки змушений був піти у відставку. А корабель? А корабель врешті-решт таки продали невідомій загалу приватній фірмі. Колишній командир ще довго плавав на цивільних судах різних компаній світу. З нього вийшов і гарний письменник. Ми і тепер інколи зустрічаємось на різних патріотичних заходах в Одесі. Міцного здоров’я і довгих років життя цій симпатичній людині.

З часів дев’яностих ситуація в українській армії не стала кращою. Про що може свідчити той факт, що громадяни Росії двічі підряд напередодні революції гідності були міністрами оборони незалежної української держави. Вони довершили руйнування армії. Нічого дивного в тому, що при першій же нагоді десятки тисяч військовослужбовців у Криму перейшли на бік ворога. Можливо, не один з них вже загинув на Сході України, воюючи на боці Росії. Вічне їм прокляття.

На момент початку останньої війни в українській армії було 43 генерала. Це один з найвищих показників у світі по відношенню до загальної кількості солдат і офіцерів і значно вищий,ніж був у радянській армії. Попри це російський наступ на Сході був зупинений відвагою наших добровольчих батальйонів, а не кадровою армією. А тепер навколо цих батальйонів спостерігається підозріла метушня. Інколи складається враження, що вони непокоять українську владу більше, ніж російська армія.

А чи могло бути інакше? Збройні сили України не приймали участі в жодних військових діях, останні ж військові навчання, якщо вірити фахівцям, були у 1997 році і то лише на дивізійному рівні. У них залишилась на озброєнні лише стара радянська техніка, але за 24 роки незалежності стала ще на 24 роки старішою і, практично непридатною для використання. В останні роки навіть проведення військового параду з участю такої техніки стало вкрай проблематичним.

Армія – це дзеркальне відображення держави. Подивись на армію і скажеш, яка це держава. На початок війни українська армія, на мою думку, була незрівнянно гіршою, ніж радянська армія напередодні розвалу Радянського союзу. Російська ж армія залишилась на рівні радянської і дотепер. І навіть після революції гідності ніхто не був покараним за нищення армії, а значить і держави. Зрештою, і всі інші злодіяння попередньої влади також залишились непокараними. Чому?

Нестачу зброї можна компенсувати лише перевагою офіцерського корпусу. У 1941 році співвідношення основних видів озброєння у німців і росіян було приблизно 1 до 5 на користь росіян. Незважаючи на це до кінця 1941 року практично вся кадрова радянська армія вже була у німецькому полоні. Далась взнаки перевага німецького офіцерського корпусу. Проти радянських маршалів з двома класами церковно-приходської школи (Жуков) воювали спадкові офіцери німецької армії, вихідці з найкращих аристократичних родин Німеччини.

А що у нас? В момент, коли над країною нависла смертельна небезпека, на посаді міністра оборони з’явилась людина, що закінчила Івано-Франківську спеціалізовану середню школу міліції. Що? Більшовики все ще при владі? Що? Вони все ще переконані, слідом за Леніним, що кухарка може керувати сучасною державою?

Вони освіту своїх дітей довіряють лише кращим закордонним професорам. Вони власне здоров’я і життя довіряють лише кращим закордонним лікарям. А здоров’я і життя української нації готові довірити дільничому фельдшеру? Чому?

Які висновки з усього цього?

Україна в принципі не може існувати без сильної, сучасної, відданої інтересам українського народу армії. Надто гарна у нас земля і надто близька до неї ворожа до нас частина Азії. Вона на північному і східному кордонах України.

Старші офіцери армії – її мозок. У української держави має бути український мозок. Це реально зараз найслабша ланка нашої армії, хоча мала б бути найсильнішою. Так не може тривати далі. За кожну помилку нашого командування, навмисну чи не навмисну,  ми платимо найдорожчу ціну – життями наших найкращих людей.

Наша програма мінімум – витримати ворожу навалу і повернути втрачене.

Наша програма максимум – знищити ворожу імперію, повернувши російський народ у природні етнічні кордони, давши йому шанс на цивілізоване існування серед інших цивілізованих народів світу.

Але і це не був би кінець нашої військової історії. На сході постає могутня імперія – Китай. Московія може знову перетворитись в улус новітньої Золотої орди. Тоді вона стане ще небезпечнішою. Потреба в потужній армії тільки зросте. Чи можна протистояти імперії? Можна. Останню в’єтнамсько-китайську війну виграв В’єтнам.

Часу в нас не лишилось. Все, що можна згаяти – ми згаяли. Тотальна мілітаризація країни без згортання демократичних свобод, бо саме наша свобода і є головним призом у цій війні. Приклад – сучасний Ізраїль. Створення територіальної добровольчої армії. Тоді власне армія може бути невеликою, мобільною, добре навченою і озброєною. Поступове озброєння населення. Для початку слід залишати зброю тим, хто вже пройшов через війну на Сході України. Приклад – Швейцарія. Кожний повнолітній громадянин України незалежно від статі – солдат, має власну зброю і є членом якоїсь військової структури.

Основою української  державності завжди були її заможні громадяни, а люмпенізована частина населення - стратегічним резервом Росії на нашій території. Більшість громадян України мають стати заможними – це питання військової безпеки України. В цьому сенс української незалежності.

А в основі всього має бути виховання наших дітей, виховання їх відповідальності за власне життя, за життя власного народу, відповідальності за долю всієї європейської цивілізації, корені якої у нашій землі і захисним рубежем якої на Сході ми є і досі.

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Ельфи – з кінофільму "Володар перстенів"

Шлях Лебедів, або Як увійти в ельфійський простір волі. Світотворча тріада: омолодження, інновації, удача

Для заснування нової цивілізації необхідне поєднання трьох обов’язкових компонентів – керованої молодості, інноваційності та удачі. Щоб стати ельфом (елбедем, лебедем), треба піднестися в ельфійський...

Останні записи

Кращий коментар

Зображення користувача Андрій Ясун.
0
Ще не підтримано

"А в основі всього має бути виховання наших дітей, виховання їх відповідальності за власне життя, за життя власного народу, відповідальності за долю всієї європейської цивілізації, корені якої у нашій землі і захисним рубежем якої на Сході ми є і досі."
Добра стаття. Але таке поняття, як відповідальніть за долю всієї європейської цивілізації, зараз не на часі. Сита Європа гниє зсередини, як ненажерлива товстуха. Росія вишкірює ікла і Європа трясеться, щоб її не чіпали. Тому буде казати Україні, щоб та давала Росії все, що та попросить. Українська влада це також підтримує. Ось, ми поговорили, обсудили і... віз і нині там. Нічого не змінилося.

Si vis pacem, para bellum

Коментарі

Зображення користувача Андрій Ясун.
0
Ще не підтримано

"А в основі всього має бути виховання наших дітей, виховання їх відповідальності за власне життя, за життя власного народу, відповідальності за долю всієї європейської цивілізації, корені якої у нашій землі і захисним рубежем якої на Сході ми є і досі."
Добра стаття. Але таке поняття, як відповідальніть за долю всієї європейської цивілізації, зараз не на часі. Сита Європа гниє зсередини, як ненажерлива товстуха. Росія вишкірює ікла і Європа трясеться, щоб її не чіпали. Тому буде казати Україні, щоб та давала Росії все, що та попросить. Українська влада це також підтримує. Ось, ми поговорили, обсудили і... віз і нині там. Нічого не змінилося.

Si vis pacem, para bellum

Зображення користувача Валерій Швець.
0
Ще не підтримано

Андрій Ясун каже:
"А в основі всього має бути виховання наших дітей, виховання їх відповідальності за власне життя, за життя власного народу, відповідальності за долю всієї європейської цивілізації, корені якої у нашій землі і захисним рубежем якої на Сході ми є і досі."
Добра стаття. Але таке поняття, як відповідальніть за долю всієї європейської цивілізації, зараз не на часі. Сита Європа гниє зсередини, як ненажерлива товстуха. Росія вишкірює ікла і Європа трясеться, щоб її не чіпали. Тому буде казати Україні, щоб та давала Росії все, що та попросить. Українська влада це також підтримує. Ось, ми поговорили, обсудили і... віз і нині там. Нічого не змінилося.

Слова мають силу. Все, що відбувається в людському суспільстві спочатку проходить стадію думки, тоді слова, а тоді дії. Правильні слова потрібні. Без них в принципі не може бути правильних дій. Щодо Європи у нас не має бути жодних ілюзій. Покладатись можна лише на себе але краще мати Європу як союзника, хоча і поганенького, ніж такою, якою вона була для нас післі Першої або Другої світових воєн.

Зображення користувача Андрій Ясун.
0
Ще не підтримано

Союзника треба створити. Европа нічого про нас не знає і сама дізнатися не захоче. А годують її такими інформаційними наїдками і з такими приправами, що в нормальної людини у голові не вкладеться. Як їй пояснити, що якщо вона не прокинеться, то так і помре у вісні? Це слова. Які наші подальші кроки?

Si vis pacem, para bellum

Зображення користувача Валерій Швець.
0
Ще не підтримано

Андрій Ясун каже:
Союзника треба створити. Европа нічого про нас не знає і сама дізнатися не захоче. А годують її такими інформаційними наїдками і з такими приправами, що в нормальної людини у голові не вкладеться. Як їй пояснити, що якщо вона не прокинеться, то так і помре у вісні? Це слова. Які наші подальші кроки?

Популяризація кожної ідеї вимагає такої ж реклами як і популяризація зубної пасти. Закони впливу на свідомість ті самі. Слід вкладати серйозні кошти в політичну рекламу за кордоном. Московія за цим параметром попереду планети всієї. Вона вкладає у цю справу більше мільярду доларів щорічно. Тому у неї так і виходить. У нас перевага в тому, що реклама правдивої ідеї вимагає значно менших коштів. Далі, слід скуповувати, по можливості, західні засоби масової інформації і впливати непомітно через них. Є багато способів донести свою точку зору але всі вони вимагають грошей.