Спецтема:

Pax Putinа: Євросоюз і Росія перетворюють Центральну Європу на сіру зону ("Rzeczpospolita", Польша)

Західноєвропейським державам, і в першу чергу, Німеччині, набридла американська гегемонія. Путінська Росія, яка назвала США смертельним ворогом, представляється їм привабливим і відповідним партнером. Анексія Криму стала для частини західноєвропейських держав відмінним приводом для розмежування сфер впливу і формування в Європі нового розкладу сил. 

Захід розпався на різні сили, які мають різні стратегічні інтереси. І вони разом з Росією використовують українську кризу, щоб створити новий баланс влади і зон впливу в Центральній та Східній Європі.

Переговори великих держав з Москвою увійшли у вирішальну фазу в ході саміту G20 в Брісбені. Суботнім вечором 15 листопада канцлер Німеччини Ангела Меркель відвідала Володимира Путіна в його апартаментах в готелі Hilton. Розмова тривала близько чотирьох годин. Спочатку вони говорили віч-на-віч, а потім до них приєднався голова Європейської комісії Жан-Клод Юнкер (Jean-Claude Juncker), починає свою розповідь Кшиштоф Рак.

Кремлівський прес-секретар Дмитро Пєсков розповів, що обговорюваною темою була позиція Росії і Заходу з приводу української кризи. Судячи з усього, до компромісу прийти не вдалося. В понеділок 17 листопада канцер Меркель, виступаючи в австралійському аналітичному центрі Lowy Institute, в різких виразах висловилася про росіян. Вона звинуватила їх в «підриві територіальної цілісності та державного суверенітету України», що в результаті «поставило під питання весь європейський світопорядок». Тим самим вона дала зрозуміти, що втрачає терпіння, і пригрозила Путіну міжнародною ізоляцією.

Перелом настав на наступний день в Москві. У вівторок 18 листопада міністр закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр (Frank-Walter Steinmeier) поїхав в Київ, де зустрівся з президентом України Петром Порошенком і прем'єром Арсенієм Яценюком, а потім, ввечері, вилетів до Москви. Його висловлювання на прес-конференції після бесіди з главою російської дипломатії Сергієм Лавровим не віщували повороту.

Однак, перед вильотом Штайнмайера раптово запросили в Кремль. Зустріч з Путіним тривала більше години. Мабуть, вона була дуже важливою, бо росіяни чітко дотримуються протоколу і принципів дипломатичної ієрархії. Глава російської держави тільки у виняткових випадках приймає міністрів закордонних справ. Можна припустити, що в ході бесіди Путін погодився на зроблені Меркель в Брісбені пропозиції.

Про те, що була укладена попередня угода, свідчить епілог цієї історії. Цікаво, що він пов'язаний з Польщею. У середу 19 листопада в Берліні пройшла зустріч в рамках Польсько-Німецького форуму. Звертаючись до глави МЗС Польщі Гжегожа Схетина (Grzegorz Schetyna), Штайнмаєр згадав про зустріч в Кремлі і неодноразово підкреслював необхідність ведення діалогу з Москвою, оскільки «безпека в Європі можлива тільки з Росією, а не проти неї». Наступного дня в польському селищі Кшижова канцлер Меркель переконувала прем'єр-міністра Еву Копач (Ewa Kopacz) в необхідності продовжувати діалог з Москвою, оскільки «без участі Росії неможливо забезпечити безпеку Європи ні в короткостроковій, ні в довгостроковій перспективі».

Ці висловлювання німецьких політиків слід сприймати як запрошення до підтримки договору між Москвою і Берліном. Невипадково у своєму виступі в ході Польсько-Німецького форуму Штайнмаєр закликав Схетину взяти участь у вирішенні української кризи. А президент Путін наступного дня у розмові з новим послом Польщі Катажиною Пелчинський-Наленч (Katarzyna Pełczyńską-Nałęcz) пропонував вивести «польсько-російські відносини на новий рівень».

Мова йде про те, щоб Польща легітимізувала угоду, невигідну для всього нашого регіону: якщо його підтримає Варшава, ніхто не стане говорити про «новий пакт Молотова - Ріббентропа».

Оскільки деталі німецько-російських переговорів нам невідомі, варто поміркувати, в чому міг би полягати такий загальний компроміс.

Епоха після закінчення холодної війни, для якої була характерна розмитість геополітичних вододілів, добігає кінця. Сполучені Штати і західноєвропейські держави з початку 90-х років пересували межі свого впливу на Схід, використовуючи, зокрема, розширення НАТО та ЄС. При цьому вони не сприймали серйозно заперечень Москви проти цієї експансії, тому що не вважали Росію ворогом. Вони вірили, що Росія, не маючи іншого виходу, модернізує систему управління та економіку, а в результаті визнає Захід своїм стратегічним партнером.

Ці розрахунки виявилися помилковими. Після розпаду СРСР росіяни так і не зробили серйозних кроків з модернізації. Єльцин, а за ним Путін використовували перебування у влади для створення чергової версії самодержавства.

Провал проекту вестернізації Росії супроводжувався одночасним процесом ослаблення трансатлантичних зв'язків. Західноєвропейським державам, і в першу чергу, Німеччині, набридла американська гегемонія. Путінська Росія, яка назвала США смертельним ворогом, представляється їм привабливим і відповідним партнером.

Анексія Криму, що порушує фундаментальні основи укладу, сформованого після холодної війни, стала для частини західноєвропейських держав відмінним приводом для розмежування сфер впливу і формування в Європі нового розкладу сил. Завдяки цьому Путін забезпечить собі подальше перебування при владі, а ці держави - спокій.

Путіна цікавить насамперед те, щоб західні країни припинили експорт ліберально-демократичних цінностей на схід і зупинили експансію НАТО та ЄС. Кремлівське стримування (всупереч заявам офіційної пропаганди), насправді, не пов'язане з якимось особливим геополітичним або цивілізаційним проектом. Його мета - збереження особистої влади Путіна і його команди.

Великі держави взяли доктрину Путіна до відома. Першою ластівкою нової політики закритих дверей був саміт НАТО в Бухаресті в 2008 році, коли Тбілісі і Києву урочисто відмовили у членстві в Альянсі. Путін визнав це дозволом на упокорення непокірних держав і в тому ж році напав на Грузію, розділивши її. Цю агресію мовчки прийняли, а новий президент США подарував Кремлю так зване перезавантаження.

Українські політики зрозуміли цей урок і не збиралися протестувати проти домовленостей Путіна з Заходом. Однак, це зробили на Майдані прості українці, які не знали про існування негласних договорів. Вони повірили в західну цивілізацію, в свободу, демократію, плюралізм і правова держава. Але вони не передбачали, що ніхто не захоче псувати відносини з Москвою заради їхнього права на ці цінності.

Коли Путін здійснив збройний напад на Україну, західні держави обмежилися словесною допомогою і введенням косметичних санкцій. ЄС, щоб не дражнити Путіна, підписав з Києвом договір про Асоціацію, який відразу ж був призупинений. У момент відвертості Меркель навіть натякнула, що Київ може стати членом путінського Євразійського союзу.

Неписаний договір стосується не тільки України, але й всієї Центральної та Східної Європи. Цей регіон буде відкритий для впливів Москви і залишиться таким чином в сірій зоні безпеки.

З кінця 90-х років німецько-російське стратегічне партнерство реалізовувалося в першу чергу ціною суверенітету і самостійності Центральної Європи. В геоекономічному плані його мета полягає в підпорядкуванні країн нашого регіону німецько-російському енергетичному союзу. Виразним прикладом служить тут залежність від російського газу. У результаті Польща, Чехія і Словаччина купують його за найвищими ставками. Виграють на цьому не тільки росіяни, а й, звичайно, Німеччина, зокрема, сплачуючи за той же газ на 20% менше, ніж ми.

Другосортне членство країн Центральної Європи в НАТО закріпив саміт в Ньюпорті, який в черговий раз підтвердив, що нові члени не матимуть тих же самих гарантій безпеки, що старі. Приводом для відмови від зміцнення східного флангу Альянс використовував договори з Росією періоду до свого розширення. Проблема в тому, що в цих договорах про такого роду зобов'язання мови ще не було.

Існування сірої зони в Центральній Європі випливає з інтересів західноєвропейських держав у сфері безпеки. Їх лідери не настільки дурні, щоб сліпо вірити Путіну. Якщо він зважиться напасти на слабо охоронювані підступи, держави встигнуть організувати оборону і переговори. Вони зможуть вести «дивну війну», не застосовуючи військових засобів. У свою чергу, розміщення великих військових частин на території нових членів Альянсу відразу ж втягнуло б їх у збройний конфлікт з Москвою. Нерівний статус натовських країн дає таким чином стратегічну гнучкість.

Невідомим в цих геополітичних рівняннях залишаються США. Вашингтон не втручається в переговори Москви і Берліна. Однак, очевидно, що німецько-російське зближення направлено в тому числі проти глобальної гегемонії Вашингтона.

Політика Барака Обами між тим залишається неоднозначною. Вашингтон не надав реальної підтримки Києву і не погодився на посилення східного флангу НАТО. Він пояснював це так само, як і європейські держави - необхідністю тримати дане Москві слово. А це означає, що в найближчі роки він не стане особливо активно втручатися у створення нового балансу сил у Східній Європі, що полегшить Росії та Німеччині повернутисяя до статус-кво, що був до Майдану. Разом з тим експерти паливного ринку не сумніваються, що саме політика Вашингтона, а не невидима рука ринку відповідальна за критичне для російського бюджету падіння цін на нафту.

Надії можна пов'язувати також з геополітичними наслідками сланцевої революції. До кінця поточного десятиліття США зможуть повністю забезпечувати себе енергоресурсами. А це повністю змінить геополітичну позицію Америки. Чи буде вона тоді зацікавлена в розколі російсько-німецької «entente cordiale» в Центральній Європі? Це вже буде залежати від наступника Обами, який займе його крісло в 2017 році.

Росія не виступає в цьому союзі рівноправним партнером, вважає Кшиштоф Рак. Дивлячись на речі реально, це - сировинний придаток західних держав. Тому вони зацікавлені в збереженні статус-кво і перебуванні Путіна при владі. Доходи від торгівлі енергоресурсами розкрадатимуться, а не інвестуватися у розвиток російської економіки, Росія буде і далі відсталою периферією Європи та Китаю, а не їх конкурентом на глобальних ринках.

Новому геостратегічному укладу буде властива стабільність геополітичних кордонів. Західноєвропейські держави обіцяють Росії, що не стануть підсилювати свого впливу на сході. Таким чином між ними з'явиться свого роду буферна зона. Її східну частину (Україна, Білорусія) контролюватиме Москва, своя частка (економічного плану) буде там у Німеччині. Західна частина (центральноєвропейський регіон) залишиться сферою німецького впливу. Берлін збереже її залежність від поставок російських енергоресурсів.

Однак, у союза західних держав з Москвою є один дуже слабкий пункт. Зовнішня політика Росії керується не інтересами держави, а політикою внутрішньою. Вона повністю підпорядкована головній меті - подальшому перебуванню Путіна при владі. У разі посилення внутрішніх конфліктів у країні російський президент буде переносити їх назовні: адже ніщо так не зближує правителя і його підданих, як швидка переможна війна. А нова війна Кремля означатиме кінець угоди з західними державами.

Цей союз буде існувати доти, доки особиста влада Володимира Путіна не опиниться під загрозою. Тому для нового укладу буде характерний низький рівень інституціоналізації. Його доля залежатиме від долі нинішнього господаря Кремля. Коли Путіна не стане, спочатку в Росії зміниться система управління, а потім в Європі з'явиться новий баланс сил. Уклад, що народжується зараз, можна було б назвати Pax Putinum, якби слово "мир" було в даному контексті доречним.

Кшиштоф Рак (Krzysztof Rak), історик філософії, експерт з міжнародних питань, який працював для президента Польщі, у МЗС та канцелярії голови Польського уряду.

 

Гравець: 
Олена Каганець

Новини від RedTram - для збільшення прихильників НО

Loading...
 
Форум Підтримати сайт Довідка