Як не сумно це констатувати, але це так. Деякі мої колеги по цеху політологів вважають, що з прийняттям конституційної реформи «переміг український народ», «переміг консенсус», «перемогла розсудливість». Насправді не розв’язані головні проблеми, що викликали революційні процеси до життя.

Помилка одних політиків у тому, що вони розглядають фальсифікацію виборів, як причину виступу народних мас, – насправді фальсифікація виборів, так само як і самі президентські вибори 2004 року, були лише приводом. Причини революції лежали в іншій площині. Варто зрозуміти, що в Україні протягом останніх тринадцяти років не тільки сформувалися третій і четвертий стани (іншими словами, люди з почуттям власників і люди, задіяні в інформаційній сфері), але ці стани усвідомили свої права.

Саме бажанням третього і четвертого станів – української буржуазії – змінити докорінно систему, що ігнорувала їхні права і свободи, і була продиктована необхідність буржуазно-демократичної революції. До кінця правління Леоніда Кучми склалася ситуація, за якої «верхи» (творці й стовпи системи) не могли далі утримувати саму систему в рівновазі й забезпечувати самовідтворення системи, а «низи» (українська буржуазія – представники малого і середнього бізнесу, підприємці, люди інтелектуальної праці) не хотіли жити в ролі безправного тла або додатка до системи. Революційна ситуація була наявна. Третя хвиля революції (після першої хвилі, що мала місце в 2000 – 2001 роках, а також другої 2002 року) не просто захлинулася. Її вдалося заговорити і загнати в легітимне русло.
Проблеми, що породили революцію, тепер просто заморожуються «до кращих часів». Але аж ніяк не розв’язуються. Конституційна реформа вирішує проблеми політиків, але не Майдану. Компроміс, яким так пишаються деякі політики, насправді покликаний зберегти систему шляхом внесення низки змін до механізму взаємодії влади. Але виникає питання: якщо в нас мала місце буржуазно-демократична революція, то де ж у результатах революції інтереси буржуазії? Де в компромісі між табором Ющенка і табором „владу імущих” місце третього і четвертого станів? Чи тільки в політичній реформі суть проблеми? І чи цього кроку чекав від Ющенка Майдан?

І тепер, розглядаючи поставлені вище питання, можна говорити про програш революції і про стратегічний програш Ющенка як політика.

У перші ж дні революції ми ризикнули висунути кілька тез.

Теза перша: влада перечекає, перегрупує сили і спробує втягти лідерів революції в переговорний процес. Переговори з владою стануть початком кінця революції.

Теза друга: Віктор Ющенко підмінює поняття і мету революції. Ціль революції – домогтися демократичних прав і свобод для середнього класу в Україні, а не приведення до влади Віктора Ющенка. «Воцаріння» Ющенка може розглядатися, лише як механізм досягнення мети або як паралельний політичний процес, а не як самоціль революції.

Теза третя: головна інтрига полягатиме не в самій революції, а в тому, хто й у яких формах очолить контрреволюцію.

Теза четверта: революційні маси і їхні лідери сформували помилковий образ ворога (Віктор Янукович), помилковий образ союзника (Володимир Литвин) і помилковий образ третейських суддів (західні посередники і Кучма).

Направивши всю енергію проти Віктора Януковича і вважаючи Володимира Литвина своїм союзником, Ющенко і Тимошенко дозволили Кучмі втягти себе в переговорний процес і програти.

Теза п’ята: революційна ситуація вимагає революційних лідерів. Ні Ющенко, ні його оточення такими не були, вони не розуміли революцію і Майдан і не відчували себе лідерами Майдану. Помилка Майдану як політичної субстанції - у надмірній ідеалізації Ющенка й у тому, що в ході революції так і не сформувався лідер Майдану.

Отже, що одержали в результаті конституційної реформи і тріумфу 8 грудня основні гравці?
Віктор Ющенко, давши втягти себе в переговори з Леонідом Кучмою, йшов на свідомо програшний варіант. Він – не гравець. Намагаючись перетворитися на політика, він поки що залишився всього лише бухгалтером. Гарним, висококласним – але бухгалтером. І як тут не згадати слова Отто Бісмарка, сказані майже півтори сотні років тому з приводу іншого політика – Карла Маркса: «З цим бухгалтером Європа ще наплачеться».

Сідаючи за стіл переговорів з Леонідом Кучмою і намагаючись переграти Кучму, Ющенко не враховував двох моментів. По-перше, Кучма – гарний преферансист і завжди тримає в рукаві запасні козирі. По-друге, з Кучмою можна було вести переговори, тільки виходячи з позиції сили і тільки апелюючи до Майдану. Ющенко не відчував Майдану. Йдучи на переговори, він знову занурювався в стихію кулуарної політики, забуваючи про те, що від нього чекали публічності. Кучма – геніальний гравець у кулуарні ігри, і обігравати його можна, тільки виводячи на світло і вимагаючи гри «у відкриту».
Відмова від конституційної реформи загрожувала Ющенку розривом з Олександром Морозом, але при цьому він залишався б у революційному процесі. Очевидно, що зараз від Ющенка відійдуть (а після президентських виборів – і спробують сформувати нову опозицію) Юлія Тимошенко і низка радикальних політиків.

Йдучи на зміцнення союзу з Морозом, Ющенко ризикує втратити Тимошенко. Тактично, можливо, він виграє. Але стратегічно, виходячи з розуміння політичного процесу 2005 року і підготовки до майбутніх парламентських виборів, Ющенко – у програші. Мороз – не та людина, яка може допомогти зміцненню позицій Ющенка. Швидше за все, після президентських виборів Мороз зіграє свою гру – і аж ніяк не на полі Ющенка. Він занадто самостійний. А збереження тандема Ющенко – Тимошенко могло б сприяти створенню нової політичної осі й завершенню революції реальною, а не ефемерною перемогою.
Навіть якщо Ющенку вдасться домогтися призначення на посаду прем’єр-міністра Петра Порошенка (ходять настійливі чутки про те, що Петро Олексійович уже бачить себе в кріслі прем’єра і навіть вів з цього приводу консультації з гарантом Конституції), це викличе невдоволення в середовищі багатьох його (Ющенка) нинішніх прихильників, які неадекватно сприймають Порошенка і схильні бачити в ньому політичного конкурента. Це сприятиме відходові від Ющенка низки нинішніх соратників і фінансистів кампанії.

До речі, люди, наближені до Ющенка, розповідали історію про штурм Адміністрації Президента, який не відбувся. Коли ввечері 30 листопада було підняте питання про можливе захоплення Адміністрації (необхідно було демонструвати активні дії, адже, згідно з В.І.Леніним, зупинка революції є смертю революції), саме Петро Олексійович виступив категорично проти штурму. Як стверджує наше джерело, голоси розділилися приблизно порівну. За штурм виступали Тимошенко, Волков, Деркач, Жванія, Турчинов і кілька інших політиків з оточення Ющенка. Проти – Зінченко, Рибачук... Нарешті з’явився Порошенко і заявив, що штурму не буде, тому що «така воля Віктора Андрійовича». Коли ж особливо гарячі політики почали закликати все-таки йти на Банкову, Порошенко нібито заявив: «А от зараз я вийду на трибуну і заявлю, що ви – провокатори й авантюристи, тому що йдете проти волі Ющенка». Штурм відмінили. Революція стрімким домкратом пішла до свого завершення.

Таке не забувається. Леонід Данилович Кучма гідно оцінив заслугу Петра Олексійовича Порошенка. Крім того, говорять, що Микола Янович Азаров з ностальгічними почуттями згадав про те, що Порошенко колись був його замом по Партії регіонів. І пан Азаров нібито не проти попрацювати першим віце-прем’єром, але тепер вже в уряді Порошенка.

Цього домагалася революція?
Майдан, який так і не перетворився на союзника Ющенка, встиг насолодитися роллю політичного статиста. Основні інтереси Майдану так і не були артикульовані й не перетворилися на програмні гасла революції. Революція, що пройшла під гаслом «Так, Ющенко!» - це неповноцінна революція. Тому найближчим часом варто очікувати появи нових лідерів і нових гасел. Великі надії в цьому плані можна покладати на лідерів і учасників акції «Пора!». І – цілком можливо – через рік Майдан знову оживе, але тепер уже під гаслами «Геть Ющенка!». Особливо з огляду на той момент, що Ющенко (як і Кучма, як і Янукович) далекий від розуміння потреб і сподівань середнього класу. Він – яскравий виразник інтересів пострадянської номенклатури й олігархічної дійсності. Якщо завтра Ющенко буде Президентом, який підтримується олігархами Жванією, Порошенком і Червоненком, то питання: чим він істотно відрізнятиметься від Президента Кучми, який підтримується олігархами Пінчуком, Медведчуком, Ахметовим? А голослівні обіцянки, що «Ющенко буде кращий, ніж Кучма» - не сприймаються. На закономірне питання: «Чим кращий?» від команди Ющенка надходить незворушна відповідь у стилі відомого анекдоту: «Чим Кучма!»

Дуже шкода Віктора Януковича. Він теж був змушений грати не у свої ігри і за чужими правилами. У результаті один із кращих за роки незалежності прем’єрів (в Україні було три яскравих і результативних прем’єр-міністри – Павло Лазаренко, Віктор Ющенко і Віктор Янукович) перетворився на посміховисько. І в цьому варто звинуватити не стільки його політичних опонентів, скільки політичних союзників. Віктор Медведчук, узявши на себе функції менеджера виборчої кампанії Януковича, здається, займався чимось іншим. Питання тільки в тому, свідомо чи несвідомо. Свого часу Медведчук був покликаний на посаду голови Адміністрації Президента для того, щоб перетворитися в громовідвід від Президента. Зі своїм завданням він справився блискуче. А президентську кампанію 2004 року Віктор Володимирович використовував для того, щоб створити «громовідвід від громовідводу» - Януковича. І це йому теж вдалося. Хоча Януковича попереджали давно: не водися з Медведчуком, до добра це не доведе. Особливо завзято це намагався довести помічник прем’єра, нині покійний Зиновій Кулик. Результат – наявний.

Тепер Януковичу доведеться багато чого починати з нуля. Але, маючи багатомільйонну підтримку на Сході України, у майбутньому Янукович (навіть не вигравши вибори) залишатиметься в політиці, і Ющенку доведеться рахуватися з наявністю такого сильного опозиціонера і такого могутнього опозиційного поля, яким буде Донбас. Більше того: Янукович навіть у випадку програшу може зайняти ту нішу, яку при Леоніді Кравчуку і Леоніді Кучмі займав В’ячеслав Чорновіл. Так, нехай він програв вибори 1991 року. Але і Кравчук, і Кучма, йдучи на ті або інші політичні кроки, були змушені рахуватися з Чорноволом і його позицією, тому що знали, що за ним – багатомільйонні маси, цілі регіони і – головне – політична програма і політична концепція. Янукович уже перетворився на лідера Донбасу і всієї Східної, Південної і російськомовної України. У нього – чіткі політичні позиції, антиглобалістська програма і привабливі (особливо на Півдні і Сході) гасла. Так що для Януковича із втратою Києва не втрачена Україна. І призначення Тараса Чорновола керівником виборчого штабу Януковича – інтуїтивний, символічний, але в стратегічному плані дуже виграшний крок.

Головний прикол полягатиме в тому, що завтра, після того як Ющенко стане Президентом, Тимошенко і Янукович посилено шукатимуть шляхів до союзу один з одним, оскільки обоє представлятимуть різні частини правої опозиції. І акція «Пора!» - дивись – спокійно обійматиметься з донецькими хлопцями, створюючи спільний табір опозиції з тими, кого сьогодні називають «бритоголовими бандюками». Такими є закони політики.

Тепер про тих, хто виграв у результаті революції

По-перше, Леонід Кучма. Він знову виступив у ролі миротворця і третейського судді. Це гідно оцінено на заході, і Леонід Данилович має всі шанси красиво піти зі свого поста. У п’єсі «Глядачі на спектакль не допускаються», який уже котрий сезон іде на сцені київського Театру на Лівому березі, головний герой – Режисер – справедливо стверджує: «Байдуже, як ви граєте спектакль.
Головне, як ви йдете зі сцени. Зі сцени йти треба красиво!» Кучма це теж знає. Більше того, мені чомусь здається, що цей спектакль повинен стати улюбленим твором мистецтва для Леоніда Даниловича – адже він саме про нього і про десять років його президентства! Домігшись-таки конституційної реформи, яка останніми роками стала для Кучми ідеєю-фікс, він уже бачить ту сторінку підручника історії для 11 класу загальноосвітньої школи, на якій через десятиліття і сторіччя описуватимуться його заслуги, як видатного політичного діяча України. А це для Кучми зараз більш важливо, ніж просто боротьба за владу. Влада – тлінна. Історія – вічна.

Хоча хто сказав, що в новій системі політичних відносин не знайдеться місця для Кучми? Цілком можливо, що тепер він претендуватиме на неформальну посаду регента при новому Президенті. Адже система, створена Кумою, із приходом Ющенка залишається.

І – нарешті – реальний переможець. Ним виявився Володимир Михайлович Литвин. Саме він одержує головний приз імені Великої листопадово-грудневої буржуазно-демократичної революції – реальні стратегічні важелі для здійснення політичної діяльності в найближчі роки.

Литвин із самого початку не втрачав голови і дуже тверезо і виважено підходив до ситуації. Опозиція необачно піднесла його до героїв революції. «Сьогодні Литвин – з нами!» - патетично вигукувала Юлія Тимошенко, виступаючи на Майдані. До Литвина апелювали депутати з «Нашої України», вимагаючи торжества справедливості й визнання виборів недійсними. Литвин демонстрував нейтралітет і активно загравав з опозицією, при цьому залишаючись у провладному таборі. Він із самого початку грав свою гру, використовуючи революцію, лише як поле для цієї гри.

Конституційна реформа, яку вдалося прийняти 8 грудня, дає Литвину два козирі. По-перше, він чітко показав усьому політикуму, що саме він, а не Медведчук є геніальним антикризовим менеджером і вміє знаходити виходи з будь-якої ситуації. Знову ж: коли за справу проштовхування реформи взявся Медведчук – він зміг одержати тільки 294 голоси. Результат Литвина був приголомшливим! По-друге, це ілюзія, що найпривабливішою посадою в державі тепер стає посада прем’єр-міністра. У новій системі політичних координат реальна влада і тіньові нитки політичного життя перебуватимуть у руках спікера Верховної Ради, від якого в майбутньому залежатиме і прем’єр. Адже не секрет, що – при бажанні – спікер може провести будь-який законопроект. Повторю: при бажанні!

А Литвин більш ніж віртуозно навчився керувати сесійною залою і вміє оцінювати ситуації й вчасно ставити законопроекти на голосування.
Саме Литвин у майбутньому стане головним суперником Ющенка на владному Олімпі. І якщо Тимошенко і Янукович формуватимуть опозицію до Ющенка (не говорячи вже про ліву опозицію імені товаришів Медведчука, Мороза і Симоненка), то Литвин дошкулятиме новому Президентові в площині влади, не даючи цілковито розгорнутися і «покомандувати країною».

Уже після Нового року розгорнеться запекла сутичка між Литвином і Ющенком за право впливу на процес формування парламентської більшості. Ющенко – природно – спробує сформувати більшість «під себе», для того щоб хоча б до вересня 2005 року мати у своєму розпорядженні слухняного і відданого прем’єра. Ще б пак! Після перемоги зголодніле воїнство Ющенкове попросить віддати їм добуте «місто» на кілька місяців на розграбунок – за варварським середньовічним звичаєм. Маючи свого Президента і прем’єра, а також – свою парламентську більшість, за вісім місяців можна багато чого встигнути – як приватизувати, так і реприватизувати. І в економіці, і в політиці.

Але тут варто враховувати й інші інтереси – інтереси сторони, що програла. А в цьому таборі – не варто забувати – безліч «власників заводів, газет, пароплавів», які з жахом дивляться в голодні очі бізнес-оточення Ющенка, що прагнуть реваншу. До кого потягнуться ці люди? Природно, вони шукатимуть нового, з реальними повноваженнями лідера – і цим лідером (швидше за все) стане Литвин. Саме Володимир Михайлович зможе очолити найближчим часом контрреволюцію. І навіть спроби оточення Ющенка провести кадрові рокіровки в парламенті, замінивши Литвина, наприклад, на Зінченка, ні до чого не приведуть. Литвин більший майстер кулуарних ігор, ніж уся «Наша Україна», разом узята. А повторення варіанту зими 2000 року з переїздом частини парламентаріїв до Українського дому і парламентський переворот навряд чи пройде цього разу.

От і виявиться, що з новими повноваженнями Ющенко не тільки не матиме впливу на реальну владу в країні, а навіть не зможе сформувати парламентську більшість у нинішньому парламенті, не говорячи вже про майбутнє: адже вибори до нового парламенту проходитимуть на потужній опозиційній хвилі. У Ющенка буде два виходи: або упокоритися своїй долі й залишитися таким собі Гамлетом української політики, або ж піти на той крок, який здійснив у 1993 році Борис Єльцин – розстріляти парламент із танків. Благо, відповідно до змін до Конституції, за Президентом залишаються силові структури – наприклад, ті самі танки.

На завершення повернемося до фігури Володимира Литвина. Він мені до болю нагадує відомого французького політичного діяча Адольфа Тьєра. І Тьєр, і Литвин уміють вичікувати. Обидва – доктори історії, визнані метри історичної науки. Обидва надали перевагу політиці перед історією.

Тьєр у 1848 році підтримав популіста Луї Бонапарта, який став пізніше імператором Наполеоном ІІІ (такий собі французький Ющенко), однак у 1851 році почав формувати опозицію до імператора. У 1871 році, після того, як упала Паризька комуна, саме Тьєр опинився на чолі контрреволюції. І не тільки ліквідував наслідки анархічного правління комунарів (перший досвід приходу до влади анархістів і комуністів), а й заклав основи Третьої Республіки, що проіснувала у Франції до 1940 року.

Як і Володимир Литвин, мсьє Тьєр любив говорити афоризмами. Один із них особливо часто цитувався на Майдані: «Революції задумують генії, втілюють фанатики, а їхніми плодами користуються...»

Не дай Боже – я ні на кого не натякаю! Просто – революція закінчилася. Всім спасибі, всі вільні...

ProUA