Об’єднання для співробітництва чи якої-небудь іншої діяльності – “спілка” (вільне рівноправне, “з піл”, тобто “з половини”, об’єднання) має рос. відповідник “союз” (тобто об’єднання не вільне, а пов’язане “узами”). Аналогічно й слово “спільник”, тобто учасник “з половини”, має рос. відповідником “союзник”, або “співв’язень”. Схильність до примусу як до основного засобу засобу розв’язання життєвих проблем проступає і в понятті“подавляющее большинство”. [...]

Ненасильницьке мислення українського етносу можна знайти в усіх напрямах словотворення. Порівняємо, наприклад, граматичну термінологію: “відмінок” (від “відмінний”, “інший”) і “падеж” (від “падати”, “випадати”); “відмінювання” (від “відмінку”); “склонение” (від “склонять”, пригинати). Порівняємо рос. “мятеж” (від “м’яти”, “зминати”) і укр. “керувати”, або “кермувати” (від “керма”, “керманича”, того, хто стоїть за кермом, тобто (активно) працює сам на відповідальній ділянці, а не посилає інших).

Вшанування творчих якостей людини характерне й для інших словотворень українського менталітету. Порівняємо укр. “гідність” (тобто придатність до діяльності) і його російський відповідник “достоинство” (тобто належність до багачів, тих що мають “доста” [3].

До соціального спускання людини український менталітет виявляє тривогу, осуд, тоді як російський – байду

До соціального спускання людини український менталітет виявляє тривогу, осуд, тоді як російський – байдужість. Порівняймо укр. “злидар”, “злидень” (негативно-тривожна оцінка “зло”) і рос. “нищий” (нейтральна оцінка, “ніщо”). Аналогічно укр. “злодій” і рос. “вор”. Старослов’янське “вор” означало межу, отже рос. “вор” – “той, що не визнає “меж” (без засудження цього вчинку). Так само “злочинець” (засудження) і “преступник”, тобто “той, що переступив” (теж без осуду). Разом з тим, український менталітет прагне мінімально принижувати людину, навіть ту, що зійшла з доброчинного шляху. Так, наприклад, жінку, що втратила цнотливість, українці називають “повія” (та що живе по “Вію”, тобто за давніми законами пунуальної сім’ї, яка не ділилась на шлюбні пари); рос. відповідник цьому слову дуже образливий: “шлюха”, “потаскуха”.

У ключі насильства виступає й російське слово “пытка”, відповідника до якого український менталітет взагалі не створив, задовольнившись латинським (“тортури”). Зате й український менталітет створив поняття “поступ”, якого не має російська мова (“прогресс” – латинське слово). Те, що поняття поступу, зокрема як руху до знань і світла, характерне саме для української ментальності, свідчить порівняння цілої низки понять, пов’язаних з поступом як оволодінням знаннями. Якщо слово “образование” [4] означає підгінку під певний “образ”, “образец”, досягнення чогось “образцового”, то українське слово “освіта” означає оволодіння знаннями, рухом до першої іпостасі Трійці – Світла. Взагалі, поняттям світла пройнята ціла низка фундаментальних понять українського менталітету: СВІТ (рос. мир), всеСВІТ (рос. вселенная), СВІТогляд (рос. мировоззрение), СВІТозарний (рос. лучезарний), СВІТоправний (немає рос. відповідника), СВІТлочолий (немає рос. відповідника) і т.д. і т.п. Навіть укр. поняття “свято” походить від божественного світла святості, тоді як рос. відповідник – “праздник” походить від поняття “праздності”, тобто “неробства”, “порожнечі”.

“Світло”, “ясність” для української ментальності – найвища характеристика; для російської – найвищою є сила, величина. Порівняймо, наприклад, титули вищих посадових осіб: “ясновельможність” і “величество”.

У своєму гімні українці просять зберегти їх Батьківщину і просвітити їх; росіяни – зберегти царя і дати йому силу, щоб настрашити:

Боже Великий, Єдиний
Нам Україну храни
Волі і Світу промінням
Ти її осіни.
Світлом Науки і Знання
Нас усіх просвіти!

Боже, Царя храни!
Крепкий, державный
Царь православный
Царствуй на славу,
На славу нам,
На стах врагам!

Українці шанують не уподібнення до зразка (“образованность”), а протилежну якість – самобутність, особливість. Звідси українські слова “особа”, “особистість”, яким, за словниками, мають відповідати російські слова “лицо”, “личность”. Як бачимо, й тут немає рівнозначності, оскільки в першому разі йдеться про поглиблену, внутрішню характеристику чогось особливого, неповторного, а в другому – про зовнішню. Слово “личность” походить навіть не від слова “лицо”, а від ще більш зовнішнього, несуттєвого, від “личини”, тобто маски.

Наведемо ще кілька порівнянь нібито рівнозначних слів: “захист” (“за+хист”, тобто за власні здібності) – “защита” (“за+щит”, тобто за щось); “звитяжець” (той що витягнув, підніс вище) – “победитель” (той, що лишився живим “по бідах”); “перемога” (“пере+могти”, тобто вище, ніж могутність) – “победа” (“по+бедах”); “лікарня” (місце де дають ліки, лікують) – “больница” (місце де панує біль). Природно, що від такого життя, яке відбилось у російському менталітеті, алкоголь – єдине спасіння. Тому й “водка” для нього – ліки, і творить він це слово від поняття лікувальної води, а не від поняття пекучого вогню, як це бачимо в українській мові, де відповідником є “горілка”, чи “паленка”.

Можна й далі наводити подібні порівняння, однак це, мабуть, буде зайвим, оскільки протилежність ментальностей, що стоять за словотворенням в обох мовах, очевидна й з наведених прикладів.

Підбиваючи підсумки нашій першій мандрівці в океан рідних слів, скажемо кілька слів про підводні рифи та отруйні течії, що іноді трапляються в цьому океані. Отруйними течіями є лайки й брутальні слова, а підводними рифами – спрощений підхід до розкриття глибинного змісту слова, який породжує дезинформацію (“вор+скла”, “у+горці” тощо), та бездумне користування спотвореними “ходячими” виразами. [...]

Від ненавмисних спотворень змісту – рифів нашого океану – набагато небезпечнішими є отруйні течії – лихослів’я. Такі слова не хочеться вимовляти, але про них не можна й змовчати, оскільки вони несуть страшну загрозу для нашої ментальності, мови й нашого існування як самобутньої нації. Особливо небезпечна матерщина, яка останнім часом мов смертельна отрута вливається в океан рідних слів.

Коли більшовицькі кремлівські володарі вирішили покласти край українському духовному відродженню, до столиці України був посланий Молотов. Не скидаючи шапки, він вийшов на трибуну і покрив відбірним російським матом весь український провід, що зібрався вершити подальшу долю України. Очевидці розповідають, що цей вчинок Молотова викликав шок, розгубленість, відчай. Слухачі були повністю деморалізовані, що полегшило присланим з Москви чекістам і місцевим негідникам досить легко розправитися з урядом та партійним керівництвом України. За короткий час вони були роз’єднані, ошельмовані й постріляні.

Ефективність матерщини в руйнуванні совісті і духовності добре усвідомлювали стратеги й тактики Кремля. Вони ввели її до партійної і державної мови, вона рясніла в усних висловлюваннях і в державних документах. Був випадок, коли чекістські кати завагались, що чинити з дітьми і дружинами “ворогів народу”? Вони подали список дітей на рішення партії, і той самий Молотов наклав резолюцію “расстрелять к … матери!”

Офіційна матерщина з Москви за часів панування комуністичної партії зафіксована не лише в документах органів терору, а й у численних телетайпограмах на заводи і в урядові установи. В ті часи часто можна було чути не лише від приватних осіб, а й від російських теле- і радіожурналістів слова гордості за “найсильнішу у світі” російську лайку.

У чому ж особливість російської національної лайки? А в тому, що ця лайка втоптує в бруд, обливає нечистотами такі найсвятіші для людини поняття як Бог, Душа, Матір. Людей, що живуть без мату і шанують матір, душу і Бога російська лайка буквально вибиває з колії, деморалізує, травмує їх почуття і мислення, робить беззахисними. І цей удар по психіці не уявний, а можна сказати, цілком матеріальний. Екстрасенси і йоги знають, що вібрації грубої лайки руйнують тонку матерію астралу і менталу, тобто руйнують середовище наших почуттів і думок.

Чому ж не страждають від цього матерщинники? А вони призвичаєні, вони ростуть в родинах, де лаються батьки й матері, бабусі і дідусі, дівчатка і хлопчики і закохана молодь… Все, що може зруйнуватись, – у їхніх душах вже зруйновано, вони призвичаїлись жити в словесному смороді, отже можуть користуватися ним як зброєю в той же спосіб як користується фізичним смородом скунс. [...]

У короткому висвітленні проблеми взаємозв’язку мови і ментальності та характеристики національної особливості цього взаємозв’язку не має можливості охопити проблему в усіх деталях. Однак, сподіваємось, що основні принципи структурування української мови і ментальності вдалося виявити. Це дає змогу нам перейти до аналізу такого аспекту феномену України, як її культура, тобто зовнішній, так би мовити, матеріалізований вияв ментальності.

Примітки:

1. Яскраве порівняння двох цих звичаїв зроблене Лесею Українкою у п’єсі “Бояриня”.

2. І сьогодні поняття “пахать” дуже далеке від священнодійства. Воно широко використовується в переносному значенні для характеристики важкої невдячної і непрестижної роботи.

3. Терміни “доста”, “достойність”, “достоинство” виникли на тому етапі слов’янської історії, коли число “сто” було найвищим і вираз “до ста” означав найвищу заможність. Цей термін живе і в українській мові, але, переважно, в нижчих значеннях: “достаток”, “досить” і т.п.

4. Слово “просвещение” з’являється в російській мові лише після організації Петром I вищого учбового закладу у Москві на базі Київського університету, званого “Києво-Могилянська Колеґія” і є прямим запозиченням з української мови.

Уривок з книги:
Олексій Братко-Кутинський. Феномен України. -
К.: Вечірній Київ, 1996. – 304с. ISBN 5-7707-8828-3