Калина в селі Вербиця, була рідкісною, але зате верби росли навкруги села. Багато їх було по одному і другому березі річки Солокії, якої води протікали вздовж села. Моє село, для мені це рідний край, чарівний і прекрасний. Як не любити того місця, де вперше я побачив сонце, відчув подих землі, попросту де мені відкрився світ життя.

На цій землі не лише я народилася але ж також народилися мої батьки, а також батьки моїх батьків. Тут могили моїх предків. Це село – Вербиця на Угнівщині, зі своїм цікавим минулим та неоптимістичним майбутнім. Пригадую слова Т. Шевченка „село на нашій Україні, неначе писанка село..." Хіба сам Шевченко знав Вербицю? Коли писав такі гарні слова. Бо меме здається, що кращого села немає в Україні, як моє село було ще до акції «Вісла».

Кожен погодиться зі мною, хто пам’ятає чудові літні ранки і не менш прекрасні вечори, які топили село в неповторній красі. А які тут мальвничу були весни і осені, які барви квітів виростали вкриваючи кольоровим диванами наші сіножаті. Словом, село в літні і зимові дні мало в собі якісь приманливі перлини, щось незвичайне, чаруюче, ніжне і красиве. І нехай ніколи не в’яне в наших душах світ цієї краси. Хай тривка пам’ять нас не покидає про старовинні липи на яких безліч роїлося бджіл, які збирали нектар, або як ніжно білокорі берізки та бузок прикрашали наші оселі.

Навіть прекрасного виду в селі надавали високо заміщені гнізда лелек та голос зозуль, які своїм куканням мали приносити людям щастя. Творчу і милу атмосферу в селі створювали співочі колективи птацтва. Однак, понад усім провідне місце займали в селі верби, що своїми коронами так прикрашували нашу землю, як прикрашують кучері найвродливішу жіночу ніжність. Верби росли всюди, а переважно над дорогами, хто з моєї родимої Вільки Вербицької мандрував до села Вербиці того не лише верби охороняли перед літньою спекою, але також охороняли вони перед дощовими зливами.

Читати повністю ТУТ