Для таких, словосполучення “російська поразка” видається чимось нереальним навіть для сюжету фантастичного роману. Варто віддати належне ідеологам та поширювачам москвинської блекоти. Психологічна налаштованість на перемогу і культ минулих тріумфів (байдуже, чи були вони насправді) інколи відіграє для життя нації роль не менше важливу ніж сама перемога — адже стає важливим елементом національної консолідації та невід’ємною складовою колективної ідентичності. Проте час засвідчив, що замовчування або ж брехливе, гіпертрофоване та потворне трактування подій і фактів, є найпримітивнішою формою побудови не менше примітивного міфу. Інша справа, що відсутність альтернативи (себто змоги неупереджено висвітлити якусь подію або явище), уможливлює проростання насінин гіперболізованої віри у власну богообраність, вагомість й значущість.

Проте досліджувати генезу російського імперського шовінізму не є темою цієї статті. Тим паче що росіянам дійсно неодноразово доводилось з істеричним вереском втікати від краще озброєних або духовитіших супротивників. Доречними будуть згадки про Бородінську баталію в котрій втрати москвинів були більшими аніж в французів й по закінченню котрої вони вимушені були продовжувати відступ, Кримську війну, в котрій десантовані в поблизу Севастополя англійці та французи завдали москвинам великих втрат й примусили підписати мирну угоду на вкрай невигідних для Росії умовах, а також програну Японії війну в 1904-05рр., внаслідок котрої Росія позбулась великих територій на Далекому Сході. Доречі, по закінченню військової кампанії, з ікон котрі японські солдати відібрали в убитих або полоненних росіян, в Токіо було вибудовано немалу за розмірами піраміду. Замовлена й щедро оплачена кремлівськими чільниками блекота уникає згадок про неспроможність Червоної армії подолати спротив Польщі, Фінляндії та балтійських народів (литовців, латишів та естонців) котрі скориставшись владними пертурбаціями в Петербурзі в 1917-му році, проголосили незалежність й збройно її відстояли.
Діаметрально протилежними за формою проте аналогічно згубними за змістом є й возведені в ранг офіційності плачі та голосіння довкола найрізноманітніших в минулому негараздів та трагічних сторінок українського народу. Істерика довкола поразок спроможна викликати ненависть до ворогів, проте вона нездатна подарувати віру в власні сили й оптимізму. А нам дійсно є чим пишатись.

Кілька тижнів тому, працівники Першого національного телеканалу скликали до одного з павільйонів телестудії прихильників й супротивників визнання УПА військовою потугою котра змагалась за незалежність України. Те дійство старано фіксувалось операторами, тож сподіваюсь незабаром українці отримають змогу на власні очі побачити ту “дискусію”. Найнепримиреннішим супротивником визнання виявився колишній офіцер Червоної Армії. Бризкаючи слиною й дзенькаючи почепленими на лацкан піджака сталінськими медалями, адепт комуністичних побрехеньок істеричним голосом доводив що упівці були здатними лише до пострілів в спину:
-Назвіть мені хоч один бій, в котрому б вояки УПА дивились в очі тим, супроти кого воювали?
І не чекаючи відповіді, віруючи у власну непомильність стверджував:
-Такого ніколи не було.

Нелицемірне почуття любові супроти ближніх (українців) й Батьківщини (себто України) зобов’язують мене докласти максимум зусиль задля поборення нав’язаної загалові брехні. 23-24 квітня 1944 року на Волині в районі села Гурби відбулась найбільша битва Української Повстанської Армії з Внутрішніми Військами НКВС. Московським окупантам вдалось оточити цілий комплкс Кременецьких лісів, у яких на той час зосередилось близько 5000 повстанців, що належали до різних підрозділів УПА-Північ та УПА-Південь. Ця цифра охоплює чисельність всих оточених разом із мобілізованими і ще не озброєними селянами з навколишніх сіл (від 1000 до 1500 осіб). Бойові відділи УПА нараховували не більше як 3500-4000 вояків.

Сили Внутрішніх Військ НКВС нараховували 35000 активних “багнетів”. До складу цієї орди входили 4 бригади ВВ НКВС, полк кінноти, 15 легких танків, бронепоїз. До протиупівської операції були долучені й фронтові частини та три літаки 6-го штурмового авіаполку НКВС. Перед військами НКВС стояло завдання очистити місцеві ліси від повстанців. Наступом чисельно переважаючих й краще озброєних загонів, окупанти й спромоглись взяти в оточення кілька підрозділів.

Зрозумівши план ворога, чільники повстанських загонів дали наказ зайняти оборону у Гурбенському лісі куреням Олександра Степчука (“Сторчана”), Івана Сала (“Мамая”), Семена Котика (“Докса”, “Вира”), Андрія Трачука (“Бувалого”), Івана Золотнюка (“Довбенка”), а також “Яструба”, “Непитайла”, “Залізняка”, та окремим сотням “Панька”, “Андрія”, чоті “Чорногори” й відділу охорони штабу під командуванням “Гармаша” і готуватись до прориву з оточення.

Вранці 25-го квітня 1944-го року всі повстанські підрозділи успішно прорвали вороже оточення. Основні сили двома колонами вирушили у північно-східному напрямку на Точивицько-Дерманські ліси. Незначна частина повстанців (біля одного куреня) вийшла з оточення третьою колоною на південь (просіка вздовж р. Понура) у Суразькі ліси. Згідно підрахунків, війська НКВД втратили в тих боях близько 700-от вояків. Втрати озброєних упівців становили близько 300-от осіб.

Кілька років тому, зусиллями небайдужих до долі рідного народу та закоханими в її славну минувшину ентузіастами було ініційовано проведення кількох заходів метою котих було збір інформації про хід бою, пошук ще живих учасників, розкопки та належне поховання полеглих. Згодом неподалік від місця бою було встановлено хрест де щороку відбуваються панахиди. Нещодавно розпочато будівництво гранітного меморіального комплексу.

21-го квітня нинішнього року, на могилі полеглих героїв було відправлено панахиду по закінченню котрої відбувся мітинг. Учасників дійства було близько трьох тисяч осіб. Нікого до могил й ще недобудованого меморіального комплексу не гнали силою й не заманювали різноманітними подарунками як це зазвичай чинять 9-го травня послідовники виродка Сталіна. Прибулі усвідомлено віддавали полеглим та ще живим належну шану. Спеціально для цієї події, ініціативно-пошуковою групою до котрої входить й депутат Рівненської міської ради від Конгресу Українських Націоналістів Олег Тищенко, було розроблено й виготовлено спеціальну стилізовану під щит відзнаку. Заслужена нагорода була вручена як ще живим участникам бою, так й родичам відійшовших в світ інший. Нагорода під номером 001 була посмертно присвоєна Олександрові Степчуку — курінному командирові “Сторчану” й була надіслана до Острозького краєзнавчого музею. Правда незнищенна. Вона тріумфує навіть через десятки років. Слава Героям!