Адже до однієї, рідної для себе, держави ці дві частини одного народу входили понад сім століть тому: під час оборони Дмитром - воєводою Данила Галицького - Києва від монголо-татар у 1240 році. 

Однак і через ці сім століть іноземних впливів, штучного витравлювання національного духу загарбниками українці Заходу і Сходу України не переставали вважати себе одним народом. Ще Богдан Хмельницький під час визвольних змагань 1648-57 років сказав, що його мета – звільнення всіх земель „доки мова руського люду сягає”. Тоді це було по Люблін.

Треба сказати, випадок потужного тяжіння між Сходом і Заходом України – один з унікальних у світовій історії.

Висадившись в Америці, англійці, валлійці і шотландці вже через пару поколінь перестали вважати себе британцями.

Проживши всього лише 45 років в різних німецьких державах, східні й західні німці досі не можуть звикнути один до одного.

Натомість українці, які з глибокого Середньовіччя не жили в своїй державі, століттями не мали скільки-небудь цілісного власного економічного, політичного, інформаційного простору, через сім віків оголосили про возз‘єднання. І не в часи миру і процвітання, а в буремні воєнні роки.

А все тому, що Україна як держава і народ „добре скроєна”.

Існують потужні історичні аргументи за цілісність і єдність України.

По-перше, Україна має унікальну для Європи тяглість історичної єдності. Уже щонайменше дві з половиною тисячі років як Україна становить собою цілісний територіальний організм. Усі ранні державні утворення на території України практично вкладалися в межі сучасних кордонів України. У цьому питанні із сучасних європейських народів з Україною може змагатися хіба що Греція. Велика Скіфія, перша держава на українських землях, за даними Геродота мала розмір квадрата зі сторонами в 700 кілометрів та основою у вигляді узбережжя Чорного й Азовського морів, практично вкладаючись у сучасну територію України.

По-друге, майже всю територію України охоплював і антський племінний союз IV-VII століть нашої ери, практично вкладаючись у межі сучасних кордонів України. Анти – безпосередній попередник Київської Русі. Більшість українських істориків слідом за Михайлом Грушевським вважають цю взаємодію слов‘ян і сарматів в межах антського союзу племен етнічною основою українського етносу.

По-третє, існує елементарний факт: Русь – це повна територія сучасних Київської, Житомирської, Чернігівської, Сумської областей та частин Полтавської, Черкаської і Вінницької областей. Руссю у 8-17 століттях називалася виключно Центральна Україна, а з 12 століття і по 20 – ще й Західна. Усі інші підконтрольні Києву землі (Полоцьк, Новгород, Суздаль тощо) не вважалися Руссю. Відповідно, їхнє населення не вважалося русинами. Ця проста істина підтверджується тисячами літописних згадок, і не має жодного серйозного опонента серед учених.

Не менш вагомі аргументи етнічного характеру „за” єдність країни.

Східна з одного боку і Центральна та Західна Україна з іншого відрізняються лише тим, що Центральна й Західна Україна становили „ядро” Київської Русі, а Східна Україна колонізована відносно нещодавно.

Однак, і Східна Україна колонізована переважно вихідцями з тієї-таки насамперед Центральної, а також і з Західної України.

Не заперечуючи ролі етнічних меншин, усе ж слід наголосити: на всій території Східної України етнічні українці становлять більше 50%, за винятком маленьких і відірваних один від одного анклавів.

Інша ситуація у всій Україні тільки в Криму. Однак навіть там є пара районів, де українці становлять більшість.

І Східна, і Південна Україна своєю історією міцно прив‘язані до решти держави.

Донбас почали приєднувати до України ще Володимир Мономах та Ігор Святославович, герой „Слова о полку Ігоревім”. Задовго до Джона Юза та Російської імперії, десь на початку XVI століття на Донбасі виникають численні поселення українських козаків, згодом об‘єднаних у Кальміуській паланці Війська Запорізького.

Київські князі контролювали Південь України на Дунаї. Місто Олешки на Херсонщині (блюзнірськи перейменоване більшовиками на Цюрупинськ) – стародавній оплот Київської Русі на Причорномор‘ї, яке, переживши численні навали орд, впало лише під ударами монголо-татар.

Землі Східного Криму – стародавня власність Київської держави, піддане Києву і Чернігову князівство Тмутарокань.

Київський князь Володимир Великий взяв Корсунь (Херсонес) задовго до того, як на його місці виник Севастополь.

Землі Війська Запорізького охоплювали майже всю територію сучасного Південного Сходу України – землі Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Миколаївської, Херсонської, Кіровоградської областей.

Український козак Іван Сірко брав Очаків і Перекоп раніше за маршала Мініха.

Український козак Петро Сагайдачний брав Феодосію і Євпаторію ще тоді, коли вони називалися Кафою і Гезлевом, задовго до росіян.

Запорізькі козаки багаторазово брали штурмом татарське укріплення Хаджибей, ще до того, як воно стало називатися Одесою.

Фактом є те, що ті території, які становили „ядро” Київської Русі, тобто Центральна і Західна Україна, є україномовними, із дещо сильнішою національно-державною самоідентифікацією.

Ті ж, які були колонізовані відносно нещодавно, є переважно російськомовними. Однак, така російськомовність Східної і Південної України утворилася зовсім нещодавно – протягом життя пари поколінь.

Голова Донецької облради Анатолій Близнюк ще пам‘ятає, як утворювалася ця російськомовність: «Я тогда еще пацаном был. Бегаю, и на украинском языке разговариваю. А завуч меня за ухо: «Молодой человек. Вы в какой школе учитесь?» В русской. «Ну, если я еще раз услышу, что вы будете говорить на украинском языке, вон за пять километров есть школа украинская, вот туда вы пойдете». Вот такими принципами нас отучали разговаривать на родном языке. А вообще – мы патриоты» (http://obkom.net.ua/news/2007-01-18/0910.shtml).

Відмінність, яка розділяє Центрально-Західну і Південно-Східну частину України має виключно ментальний характер, а не глибший етнічний чи історичний. Ця різниця – в товщині радянських нашарувань, які в різній мірі присутні і на Сході, і на Заході, і в Центрі країни. Ці нашарування природно товщі там, де переважав пролетаріат та була відсутня національна інтелігенція.

Тому кожен рік життя в українській державі наближає нас до того часу, коли ці нашарування вже не будуть вирішально впливати на політику окремих регіонів та держави.
Янукович та всі „сепарасти” – явище суто тимчасове. Вони зникнуть, а український Донбас залишиться.

Основний історичний пафос української культури, який звучить у всіх її творах, починаючи із „Слова о полку Ігоревім” – це заклик до єдності.

Перед смертю Ярослав Мудрий сказав синам: „І якщо будете ви в любові межи собою, то й Бог буде в вас, і покорить він вам противників під вас, і будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненависті жити, у роздорах сварячись, то й самі погибнете, і землю отців своїх і дідів погубите, що її надбали вони трудом великим”.

Скіфський цар Скілур у ІІ столітті до н. е. перед смертю запропонував кожному із своїх численних синів зламати пучок дротиків. Коли жоден з них не зміг це зробити, він на їхній очах легко зламав усі дротики по одному, пояснюючи синам, що діючи спільно, вони залишаться сильними, а розділившись і ворогуючи між собою, загинуть.

Цю логіку інстинктивно розуміє український народ, навіть тоді, коли її не розуміють політики. Тому сепаратизм не здатен вирости з українського ґрунту. Тому всі „ПІСУАРИ” матимуть долю, відповідну своїй назві.

Саме тому 22 січня є одним з найвеличніших свят України.

Воно свідчить, що і в найтяжчих часах є свій сенс – вони дають шанс проявитися кращим рисам людей і народу.


----------------------------------------------------

В тему:

Магічна вистава на день Злуки

22 січня – День Соборності України

День Соборності України відзначали у Польщі

Українська імперія