Капіталізм зламався? Чому світова економіка стала залежною від кількох компаній і країн

Свобода підприємництва обмежується регуляторними, протекціоністськими та санкційними механізмами, капітал перестав бути дефіцитом і в умовах крипти вже не виконує значної частини покладених на нього функцій, а міграція трудових ресурсів фактично припинена найжорсткішою міграційною політикою в історії, і це – в умовах демографічної кризи, пише у своїй статті на ZN.UA Сергій Корсунський.

Глобалізацію часто характеризують як розгалужену мережу взаємозв’язків, у якій товари, капітал і технології вільно рухаються між країнами. Проте сьогодні найскладніші виробничі ланцюги виявилися вкрай вразливими. Вони залежать від невеликої кількості підприємств та інженерних шкіл у ключових галузях, які десятиліттями накопичували знання, обладнання й довіру замовників. Наразі державний контроль над цими ланцюгами став основою політики, яка має цілі, часто несумісні зі свободою підприємництва та суспільним благом.

Сучасна світова економіка де-факто спирається на кілька країн і компаній, від яких залежать усі інші. Нідерланди забезпечують унікальне літографічне обладнання; Тайвань – значну частину найпередовішого виробництва чипів; США – дата-центри, ключові архітектури, програмні екосистеми й хмарні платформи; Японія — критичні матеріали та прецизійне обладнання; Південна Корея — передову пам’ять; Китай – переробку рідкісноземельних елементів, магніти та великі сегменти чистих технологій.

Фактичні монополії посилюють наявні дисбаланси. У деяких випадках ринок поділений між двома чи трьома виробниками. Проте навіть така олігополія може бути крихкою, якщо всі її учасники залежать від тих самих матеріалів, постачальників чи політичних рішень. Конкуренти, якщо навіть вони з’являються, не можуть запропонувати потрібну продуктивність, обсяг, якість і строки постачання. 

Так виникають вузькі місця й стають стратегічними, коли будь-який збій поширюється далеко за межі одного ринку. Зупинка постачання літографічного обладнання впливає на виробників не лише мікросхем, а й автомобілів, телекомунікаційного обладнання, зброї, на хмарні сервіси та медицину. Саме здатність одного локального шоку спричиняти каскадні наслідки є головною ознакою системної вразливості. Чорні лебеді не прилітають іззовні, вони живуть усередині системи.

Найвиразніший приклад – напівпровідникова промисловість. Жодна країна не контролює усього циклу, але окремі його етапи надзвичайно концентровані. Нідерландська ASML залишається єдиним постачальником серійних систем екстремальної ультрафіолетової літографії (EUV), необхідних для найпередовіших логічних чипів. Її звіт за 2025 рік фіксує постачання 48 EUV-систем – невелику кількість машин, від яких залежить робота найсучасніших виробництв чипів світу.

Наступний вузол – Тайвань. Компанія TSMC не є монопольним виробником чипів, але її поєднання передових технологічних норм, масштабів, якості продукції та нейтральної контрактної моделі важко відтворити.

Навколо фабрик є ще кілька шарів концентрації. Проєктування складних мікросхем спирається на програмне забезпечення EDA, де провідні позиції мають Synopsys, Cadence та Siemens (70% ринку). Виробниче обладнання поділене між вузькими спеціалістами – ASML, Applied Materials, Lam Research, KLA, Tokyo Electron та іншими. Японські компанії мають особливо сильні позиції у кремнієвих пластинах, фоторезисторах, надчистих хімікатах, різанні пластин, тестуванні та інспекції фотошаблонів. Тут немає однієї «японської монополії», але є щільна екосистема нішевих лідерів, швидка заміна яких часто неможлива.

Штучний інтелект посилює цю залежність. Прискорювач NVIDIA цінний не лише як кристал, а й як частина програмної екосистеми CUDA, мережевих рішень і готових платформ. Але сам кристал має бути виготовлений на передовій фабриці, упакований разом із HBM-пам’яттю та встановлений у дата-центрі. HBM, своєю чергою, постачає обмежена група – насамперед SK Hynix, Samsung і Micron. Отже, реальним вузьким місцем є не одна корпорація, а послідовність взаємозалежних лідерів.

Іще чіткіше географічна концентрація проявляється в рідкісноземельних матеріалах. Родовища є в різних країнах, але руда – лише початок. Потрібне збагачення, хімічне розділення близьких за властивостями елементів, виробництво металів і сплавів, а потім – високоякісних постійних магнітів.

За даними Міжнародного енергетичного агентства, 2024 року Китай забезпечував 60% світового видобутку магнітних рідкісноземельних елементів, 91% їх очищення та 94% виробництва спечених постійних магнітів. Саме останні два показники визначають стратегічну залежність. Нову шахту можна відкрити, хоча це довго й дорого; проте відтворити повний промисловий контур від розділення до стабільного серійного магніту значно складніше.

Експортні обмеження 2025 року продемонстрували практичний вимір цієї концентрації: падіння постачання змусило окремих автовиробників знижувати завантаження або тимчасово зупиняти виробництво. Альтернативи на кшталт Lynas та MP Materials мають стратегічне значення, проте диверсифікація потребує не лише нових копалень. Поза Китаєм саме виробництво магнітів залишатиметься головним вузьким місцем, а для повного покриття прогнозного попиту до 2035 року потужності з видобутку, очищення та виробництва магнітів понад уже оголошені проєкти треба збільшити у 2–6 разів відповідно.

Скорочення трудових ресурсів робить критично важливою галузь робототехніки. Ринок промислових роботів – олігополістичний. FANUC, Yaskawa, ABB та KUKA мають великі інстальовані бази, але конкурують з іншими японськими, європейськими, американськими та китайськими виробниками. 

Проте робот – це система з критичних компонентів – сервоприводів, редукторів, енкодерів, контролерів, датчиків, машинного зору й програмного забезпечення. У деяких нішах вибір постачальників дуже вузький, а зміна компонента вимагає перепроєктування, випробувань і нової сертифікації. Те саме стосується верстатів із числовим програмним керуванням. Системи FANUC, Mitsubishi Electric та Siemens вбудовані у тисячі фабрик; їхня стратегічна сила походить не лише з продажу обладнання, а й із накопиченої сумісності, сервісу та навичок персоналу.

У космічних перевезеннях найпомітніша концентрація сформувалася навколо SpaceX. Компанія не має юридичної монополії на запуск: є китайські ракети, Ariane 6, японська H3, Vulcan, Electron та інші системи. Однак Falcon 9 поєднав повторне використання, високу частоту польотів, значний доступний обсяг та власну супутникову програму. Вертикальний ланцюг від проєктування супутника до запуску та послуги Starlink створює масштаб, який конкурентам доводиться наздоганяти відразу на кількох рівнях.

Схожа логіка діє у цифровій інфраструктурі. Галузь штучного інтелекту контролює добре відома п’ятірка трильйонних компаній, а за кількістю дата-центрів США поза конкуренцією. Хмарні обчислення зосереджені навколо AWS, Microsoft Azure та Google Cloud. Мобільні екосистеми майже повністю організовані навколо Android та iOS. У фронтирному штучному інтелекті є кілька сильних лабораторій, тож це не монополія. Однак доступ до капіталу, обчислювальної інфраструктури, даних, енергії та каналів дистрибуції створює надзвичайно високі бар’єри входу. Що більше базових сервісів переходить до кількох платформ, то ширшим стає радіус наслідків від технічного збою, кібератаки або політичного обмеження.

Концентрація виробництв сама собою не є помилкою системи. Вона часто виникає тому, що спеціалізація знижує витрати, прискорює інновації та дає змогу накопичувати компетенції. Побудувати другий повний ланцюг лише «про всяк випадок» дорого, а його потужності в нормальні часи можуть залишатися недовантаженими. Саме тому ринок тяжіє до одного або кількох найефективніших центрів.

Проблема полягає в розриві між приватною ефективністю та суспільним ризиком. Компанія оптимізує собівартість і запаси, але не обов’язково враховує збитки, які її зупинка завдасть десяткам інших секторів. Держава може підтримувати національного виробника, однак цим водночас посилити торговельні конфлікти, субсидійну конкуренцію та поділ технологічних стандартів.

Невизначеність зростає ще й тому, що всі вузли пов’язані. Новий дата-центр потребує передових чипів, HBM-пам’яті, мережевого обладнання, електроенергії та охолодження. Роботизована фабрика залежить від магнітів, силової електроніки, сенсорів і програмного забезпечення. Космічна система використовує ті самі напівпровідникові й матеріальні ланцюги. У такій мережі дефіцит одного компонента змінює ціни, інвестиційні плани й політичні рішення у багатьох галузях одночасно.

Відповіддю не може бути повна національна самодостатність: сучасні технології занадто складні, а необхідні знання занадто розподілені. Реалістична стратегія – зменшувати наслідки відмови окремого вузла. Для цього потрібні кілька взаємодоповнювальних підходів – географічна диверсифікація, резервні постачальники, стратегічні запаси там, де матеріали можна зберігати, довгострокові контракти, стандарти сумісності, переробка, заміщення дефіцитних матеріалів та спільне фінансування нових потужностей.

Водночас дублювання заводу ще не означає дублювання екосистеми. Потрібні інженери, постачальники другого й третього рівнів, метрологія, сервіс, програмні інструменти та роки виробничого навчання. Саме тому рішення, ухвалені сьогодні, можуть зменшити ризик лише наприкінці десятиліття. У короткій перспективі важливі прозорість ланцюгів, сценарне планування та готовність розподіляти дефіцит без хаотичних заборон.

Ця взаємозалежність є водночас джерелом продуктивності й нестабільності. Вона робить світ багатшим у нормальні часи, але перетворює локальні аварії, війни, санкції, експортний контроль або корпоративні прорахунки на глобальні шоки. Тому головне економічне питання найближчих років – не як усунути всі монополії (це неможливо), а як не дозволити неминучій спеціалізації перетворитися на некеровану крихкість.