Цей син Данила Галицького у 1253 р. одружився на донці литовського князя Міндовга і, мимоволі, став членом правлячої тоді в Литві династії. Слід, однак, звернути увагу на те, що він не примазувався до цього литовського роду, а отримав литовське князівство на цілком законних підставах, як спадкоємець корони Данила Галицького, тобто носій найвищої влади в цьому регіоні Центральної і Східної Європи (на той момент жоден польський чи литовський князь не володів короною). Так сталося, що під гнітючим враженням вбивства в родині єдиний син Міндовга Войшелк пішов в Угровський монастир і добровільно передав Юрію усю повноту влади над Литвою.

Територіальні розміри утвореної в результаті цього акту держави вражають уяву. Протягом 1267-1269 рр. це була найбільша країна в Європі, кордони якої простягалися від Балтійського до Чорного моря (угорський король Андрій ІІ вигнав тоді Тевтонський орден із Молдови і цілком ймовірно, що Бродницька земля знову повернулася у володіння Галича). У свою чергу Шварно розбив у 1262 р. мазовшан під Черськом і, таким чином, можна стверджувати, що Дорогочинське князівство повернуло собі усі давні землі бужан аж до Вісли. Столиця цієї величезної держави (Холм) в жодному разі також не могла знаходитися біля самого кордону з Польщею і, дійсно, є свідчення, що Юрій (Шварно) щорічно отримував 1000 гривень прибутку з покладів солі у Бохні та Величці і, таким чином, виходить так, що його кордони на заході практично впритул наблизилися до Кракова.

На жаль, цей вражаючий уяву підйом України-Русі тривав не надто довго. Вже у 1269 р. Шварно, хоч і був наймолодшим сином короля Данила, несподівано помер і був похований біля нього у підземеллях кафедрального собору в Холмі.

Тим не менш, роки його правління не пройшли для нас без сліду, так як саме він фактично створив Велике Князівство Литовське, яке включало в себе українські етнічні землі як на заході, так і на сході. Литовські князі на поч. ХІV ст. лише відновили те, що було вже створене руками талановитого сина Данила Галицького. Саме він започаткував процес інфільтрації української мови, віри, юридичного права та навіть звичаїв в Литву і вже у ХІV ст. це князівство сприймалося українцями як своє власне. Його сміливо можна називати русько-литовським, і коли в увесь зріст повстала проблема захисту України від татаро-монголів, наші предки, на відміну від Московії, яка ганебно стала на коліна перед кочівниками, без жодних вагань обрали спільну державність з литовцями.

З історичної точки зору це був абсолютно виправданий крок. Щоб усвідомити це, достатньо подивитися на сучасну Росію, на те, наскільки під впливом монголів змінився менталітет і характер росіян, їх державний устрій, з якою патологічною ненавистю вони ставляться до усього оточуючого світу і, насамперед, своїх сусідів. В історії крім закономірностей бувають також і випадковості. Якби не підготовча робота, яку провів король Русі і великий литовський князь Шварно (Юрій) Данилович, то подібна доля могла чекати також і на українців.

Станіслав Нестор