Одним із найвідоміших символів останньої великої війни є фотографія «Єгоров і Кантарія піднімають червоний прапор над рейхстагом у Берліні». Автором цієї фотографії був Євген Халдей. Єврей, який народився в Україні, він рано втратив батьків в одному з антиєврейських погромів під час революції. Маючи неабиякий талант і потяг до техніки, ще підлітком він сам зробив собі першу фотокамеру. У роки війни став воєнним кореспондентом. Ідея майбутньої фотографії з’явилася у нього ще восени 1941 року, коли німці були на підході до Москви: переконаний у радянській перемозі, він вірив, що настане день, коли Червона армія дійде до Берліна. В одній із партійних московських їдалень він украв червону скатертину і зшив із неї два прапори: перший тримав у своїй польовій сумці, а другим — на випадок, якби сумка пропала, — обперезався під гімнастеркою. Від того часу в кожному місті, яке брали радянські війська, він витягав один із прапорів і робив відповідні знімки. Це було ніби репетицією перед тією, головною, «берлінською фотосесією».

Як тільки німці підписали капітуляцію, фотокор умовив невелику групу солдатів і офіцерів попозувати йому й увічнити історичну мить. Він зробив кілька знімків, а найкращий вислав Йосипу Сталіну. Йому фотографія сподобалася: на ній радянський офіцер підтримував солдата, який, власне, й закріплював прапор. «Хто були ці відважні хлопці, які вивісили прапор?» — спитав він. «Українець і росіянин», — відповіли йому. Сталін, хвильку подумавши, сказав: «Українця не могло там бути. Пишіть: фотографія має називатися «Росіянин і грузин підносять прапор над рейхстагом».

Цю історію розповів сам Халдей, тому в її правдивості годі сумніватися. Федір Моргун у своїй книжці «Сталінсько–гітлерівський геноцид ...» оповідає долю українця Олексія Береста, забутого героя цієї фотографії. Той довгі роки працював у Ростові, на заводі «Ростсільмаш», а загинув героїчно у 1970 році, рятуючи з–під коліс поїзда маленьку дівчинку. Моргун наводить також інші схожі історії — Сталін викреслив зі списку нагороджуваних лейтенанта Єльченка, який під Сталінградом узяв у полон німецького фельдмаршала Паулюса. Він, за свідченням очевидців, тоді сказав: «Фельдмаршала може полонити тільки, щонайменше, маршал, а не якийсь невідомий хохол».

І, головне, на думку Моргуна, Сталін звів у небуття найграндіознішу Київсько–Полтавську битву Другої світової війни, в якій вояки Південно–Західного фронту разом з українськими цивільними людьми ціною власного життя влітку й восени 1941 року відволікли на себе авіацію й танкову армаду Гудеріана з армій групи «Центр», зірвали гітлерівський бліцкриг й урятували від падіння Москву. А командувача фронту генерала Михайла Кирпоноса, якому Сталін тричі заборонив вчасно відійти до Києва і підставив під оточення фашистів, у котрому він тримав оборону до останнього патрона і загинув на полі бою, називав зрадником і перебіжчиком до Гітлера.

Ці факти велемовно показують, як творилася радянська версія великої війни — і, відповідно, якою вона мала заіснувати у колективній пам’яті наступних поколінь. У цій версії роль України й українців у перемозі над Гітлером мала бути зведена до мінімуму. Цей міф був створений не лише для «домашнього вжитку», а й для експорту на Захід — там проживало багато українців, що рятувалися від Сталіна. Як іронізував Норман Дейвіс у своїй «Історії Європи», «українців представляли Західному світові як «росіян» чи «радянських людей», коли їх годилося похвалити, а «українцями» їх називали лише тоді, коли вони скоювали зло».

«Антиукраїнський комплекс» Сталіна та його оточення підтверджують й інші очевидці, яким доводилося близько стикатися з тодішнім радянським керівництвом — для прикладу можна навести спогади югославського комуніста Мілована Джіласа «Розмови зі Сталіним».

Досить легко зрозуміти причини такої постави: в уяві Сталіна і в його пам’яті українські землі від революції й аж до повернення Червоної армії у 1944 році були непевною територією з непевним населенням. Українство погано піддавалося комуністичному експериментові, а в час найбільших криз — як от колективізації чи у перші місяці фашистсько–радянської війни — поверталися спиною до Москви або ж ставало відверто ворожим.

Парадоксальним чином подібні погляди на українців як на особливо зрадливих і підступних мав і Гітлер. Про це він говорив у найближчому оточенні під час так званих «розмов за столом», посилаючись на факт вбивства головнокомандуючого німецьких окупаційних військ фон Айхгорна у Києві 1918 року.

---

В тему:

9 травня. Домоклів меч

Фашистський меч кувався в СРСР

Схід і Захід разом. Витоки Української Повстанчої Армії

Школа опричников

СБУ оприлюднить архіви про злочини НКВД під виглядом УПА

Сповідь чекіста