Кількасотлітня й цілеспрямована руйнація витворених нашими предками духовних вартостей помножившись на свідому нівеляцію Божих Заповідей безугавно відригується гіркими й болючими плодами. Українців примусили «забути» про необхідність притягнути до належної відповідальності причетних до організації Голодомору 1932-33рр., й безпосередніх виконавців масових й таємних вбивств. Узаконена толерація злочинів спричинилась до поблажливості стосовно всих форм збочень.

«Нехай якось буде, аби мене не чіпали», - приблизно такими (поблажливими до брехні й насилля думками) відхрещується від закликів свідомих власного призначення співвітчизників переважна більшість обивателів. Непосвяченим й небажаючим вникати в таємниці палацових інтриг та блудодійства важко зрозуміти причини нинішнього щедрого роздаровування чільниками держави орденів, медалей, й звань Героя України. Лицемірна «неупередженість» й «мислення державницькими категоріями» формально зрівняли в очах громадскості відвертого українофоба й зайду Табачніка, горласту коханку турецького крамаря Ані Лорак, та ще цілу зграю слуг лукавого (ім`я котрим – легіон) з Генералом Шухевичем. Чи це не абсурд? В нинішній час чомусь «немодно, несучасно, й непрестижно» бути принциповим. Проте нехай не радіє ворог людства вкраденими душами, володарі котрих навипередки мчаться до широких воріт гарячого й смердючого пекла. Нація, синів і доньок котрої морили голодом, гнали на каторгу й розстрілювали, всеодно здатна вилонювати гідних пошани. Про одного з них – моя оповідь.

Прошу не прирівнювати мене до тієї жаби котра власним кваканням на весь луг вихваляє власну калюжу. Не той випадок. Моя рідна Черкащина (запевняю вас, це дійсно без перебільшення) дала Україні чимало славних сторінок. Саме тут зародилось вільнолюбиве козацтво (в багатьох літописах їх величали «запорожськими черкасами»), події Коліївщини, гайдамацький рух, освячення ножів біля Мотронівського монастиря в Холодному Яру, завзятість в справі захисту власних осель від большевизму (не полінуйтесь почитати про це докладніше в спогадах Горліс-Горського)… Врешті-решт загальновизнаний і безсмертний (попри спроби очорнити його світлу і незгасну пам`ять) Тарас Шевченко. Нині певно мало хто пам`ятає що в тому ж селі де народився автор «Кобзаря», згодом прийшов у цей грішний (проте чарівний в власній суті) світ й В`ячеслав Чорновіл. І певно ніхто (окрім рідних й найближчих друзів) не знає народженого в ньому Олега Бойко. Я не біограф й не дослідник минувшини, проте з розповідей земляків довідався що він першим (ще в 1987р.) сьомого листопада (в день чергового (й одного з багатьох) дрібного двірцевого перевороту в дикій Московії) у вікні власного будинку вивісив жовто-блакитний стяг.

Нинішній, звиклій до вседозволеності молоді, тяжко пояснити які наслідки очікували сміливця, котрий наважився відверто задекларувати незгоду з існуванням тогочасного тоталітарного режиму. Було і звільнення з роботи, й виклики до «компетентних органів». Проте він вистояв. Не впав на коліна, й не благав пробачення. Потім був типовий шлях ідеаліста-революціонера. Пам`ятаючи народну мудрість – «не той козак що за течією пливе, а той що проти» - Олег не уподібнювався до рибини котра шукає де глибше. Долучившись до Української Республіканської партії (єдиної на той час зареєстрованої) політичної партії котра стояла на антикомуністичних засадах, Бойко сміливо кидався у вир подій. Були мітинги, й «ланцюг єднання» котрий засвідчив єдність України, поширення листівок, бійки з міліціонерами котрі виривали з рук демонстрантів національний прапор… Він вмів бути першим, проте ніколи не прагнув стати головним.

Задекларовану на клаптику паперу «незалежність» більшість патріотів сприйняли з відповідним сарказмом. Голосуючи за незалежність, колишні члени вже забороненої на той час компартії зайвий раз засвідчували що прагнення утримати обіймані посади є головним мірилом всіх їхніх вчинків. Прагнення очистити Україну від залишеного комуністичним Союзом в спадок намулу, вимагало жертовності. Непогоджуючись з діями тогочасного керівництва УРП, Олег долучається до діяльності УНА. Участь членства в збройних конфліктах в Грузії й Чечні, радикальні гасла й заклики до негайного відновлення справедливості тогочасного чільника (про нещирість всі довідались згодом) були привабливими для багатьох. В 2001р. він першим встановив намет на Майдані незалежності, й був комендантом наметового містечка в часі славнозвісної акції «Україна без Кучми». Арешт учасників протестних акцій уможливив нарешті відрізнити зерно від полови, тих хто дійсно прагнув революційних змін, й тих, чиї невиголошені перед загалом потаємні прагнення були цілковито полярними з потребами українського народу.

Затриманих міліціонерами членів Соціалістичної партії відразу звільнили. Аналогічно вчинили й з членами БЮТу. Перші «зуміли домовитись», інших викупили. Проте існували речі котрі єднали і соціалістів, й горлопанів з «Батьківщини». Виявилось що до всих дій їх спонукало прагнення отримати якомога більшу матеріальну винагороду. А у в`язниці залишились непримиренні й принципові. Ті, хто прагнув реальних змін, й не йшов на компроміс з власною совістю. Тогочасна керівниця політичної партії «Батьківщина» й нинішня прем`єрка на словах мало не захлинаючись слиною закликала до «повалення антинародного режиму, й звільнення репресованих злочинною системою». Проте її слова суперечили її вчинкам. Не про Україну їй йшлось тоді, і не про її майбутнє йдеться їй нині. Проте не про неї грішну нині мова.

Звільнившись, Олег вкотре пересвідчився, що його ідеалізм й прагнення змінити ненормальний стан речей на краще, нікого не цікавить. Він не пішов прохати милостині до зібраних в БЮТ олігархів й кримінальних підприємців. Тогочасні чільники БЮТу прагнули використати його ім`я задля збільшення власного рейтингу. Завдячуючи їм, Олег пройшов за списками БЮТу в депутати Дніпровської районної ради, й увійшов до складу комісії з питань захисту прав споживача. Це йому мусять завдячувати мешканці Дніпровського району м. Києва оприлюдненню інформації про наявність 654-ох МАФів (малих архітектурних форм, себто торгових крамничок) котрі були встановлені без відповідного дозволу й торгують переважно контрабандним крамом. В червні нинішнього року він виявив партію виготовленої кустарним методом фальшивої горілки котру продавали українцям вихідці з Кавказу. Інша справа, що в псевдопідприємців знайшлись захисники в погонах.

Вигідна для багатьох посада депутата для нього не є прибутковою. Відмовляючись отримувати «фракційні» й голосувати наперекір правді й власному сумлінню, Олег нажив собі серед керівництва БЮТу чимало ворогів й недоброзичливців. Нещодавно, на таємному збіговиську, чільники БЮТу провели «зачистку власних рядів». Прийнятий на їхню вимогу закон, уможливлює позбавлення депутатського мандату осіб котрі пройшовши до ради за списками однієї партії, переметнулись згодом до іншої. Звинуватити Бойка в «зраді» неможливо. Він не «втікав» до інших. Він був і залишається УКРАЇНЦЕМ. Проте голова київського осередку «Батьківщини» Анатолій Семинога стверджує, що він знає достойніших. Ці вміють співати ( нехай і фальшиві) дифірамби, а за крісло депутата (навіть районної ради) віддячують неукраїнськими асигнаціями.

На щастя Олег зумів знайти «тепле місце». Не полишаючи депутатських повноважень він влаштувався прибиральником. Ігноруючи злочинні вказівки чільників «Батьківщини» як міського, так й загальноукраїнського рівня, він продовжує захищати інтереси й потреби народу. Нехай примітивно й не завжди вдало. Проте вода камінь точить.

Щодня о шостій ранку Олег починає підмітати вулиці. Він вміє радіти від того, що дарує іншим радість. І не переймається відсутністю на лацкані його піджака орденів й медалей. Слава скороминуча, а Україна одна. Навіщо Україні інші герої?