Portrait de Сергій Остапенко
Сергій Остапенко
  • Visits: 89
  • Accès: 98

Початок формування козацького звичаєвого права Запорожжя

Козаки не змогли б проіснувати довго без особистої волі, соціальної рівності, поголовного озброєння членів свого товариства, без широкого демократизму і одночасно дисципліни та суворого єдиноначальства під час воєнних дій. Умови існування козацького суспільства мали вирішальний вплив на характер, зміст і форму звичаєвого права. Виникло навіть нове поняття — «козацьке право». Особливого значення норми козацького звичаєвого права набули в Січі.

Військовий характер лицарського ремесла зумовлював створення специфічних норм взаємовідносин у середовищі січового товариства. Запорозька Січ, постійно перебуваючи в умовах ворожого оточення, могла вижити тільки за умов, щоб її не роздирали внутрішні суперечки. Тому правові норми, вироблені запорожцями, були спрямовані на встановлення певного компромісу між різними представниками козацького товариства. Козацьке право це сукупність правових звичаїв, більшість з яких склалася в Запорозькій Січі. Звичаєві норми в Січі були простими, зрозумілими і справедливими, що дозволяло козакам вирішувати протиріччя ще на самому початку їх виникнення. Козацьке звичаєве право стало запорукою існування козацьких громад.

База козацького звичаєвого права закладалася у XV — середині XVII ст. Основою козацького права були суспільні відносини, які склалися у спільноті запорожців, а юридичними джерелами — трансформовані норми давньоруського права, українського звичаєвого права і литовсько-руського права, пристосовані до конкретних історичних умов. Козацьке право визначається не лише як звичаєве, а й національне. Воно майже не зазнало впливу права польського, російського, татарського.

Козацьке право було не писаним законом, a «стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом». В цілому система функціонувала доволі успішно, а відсутність письмового оформлення не чинила ніяких перепон, оскільки неписані норми дотримувалися дуже чітко. Якщо загалом на території України на той час діяли різні джерела права (Литовські статути, акти королівської влади, Магдебурзьке право, звичаєве право), то на Запорозькій Січі найважливішого значення набуло козацьке звичаєве право, яке ґрунтувалося на засадах колективізму, побратимства і взаємодопомоги.

До характерних рис козацького права можна віднести його суворість. Запорожці поблажливо ставилися до минулого осіб, які прагнули записатися в козаки, але за порушення запорозьких порядків встановлювали суворі покарання: смертну кару, тілесні покарання, вигнання злочинців за межі Запорозьких Вольностей. Та незважаючи на суворість, а інколи нещадність, в нормах звичаєвого козацького права була «чесність велика».

Аналіз документів свідчить, що козацьке право було становим, корпоративним правом. Захищаючи військово-політичну організацію запорозького козацтва, воно встановлювало різний правовий статус окремих груп населення Запорозьких Вольностей: січовиків (козаки, які постійно проживали на території Запорозької Січі), сиднюків (козаки, які проживали на території Запорозьких Вольностей у зимівниках), посполитих (селяни, піддані Війська Запорозького, які за користування землею платили податок Кошу), сторонніх осіб (купці, жителі сусідніх територій, іноземці).

Особливістю козацького права було утвердження свободи від феодальних повинностей та податків. Козацьке звичаєве право не визнавало кріпосної залежності між людьми. Його матеріальною основою стали специфічні суспільно-економічні відносини, що склалися в Запорозькій Січі.

Охоронцями козацьких традицій була «абшитована старшина» (старі заслужені козаки, що раніше обіймали виборні посади і користувалися авторитетом серед громади). Саме вони відігравали важливу роль у здійсненні козацького правосуддя і стежили за збереженням старого, освяченого віками, порядку. У зв’язку з цим козацькому праву був притаманний певний консерватизм. Козацьке право розкривалося на прикладах його застосування в процесі самої правотворчості, зокрема, в окремих рішеннях зібрань. Пізнання козаками правових норм відбувалося найчастіше при покаранні злочинця.

Козацьке звичаєве право почалося застосовуватись у Запорозькій Січі, а згодом на Лівобережній та Правобережній Україні. На нормах козацького звичаєвого права базувалася діяльність військово-адміністративних та судових органів, суспільного і приватного життя. Козацьке право було складовою частиною тогочасної правової системи і застосовувалося поряд з військово-правовими актами адміністрації Гетьманщини.

Особливого значення норми козацького звичаєвого права набули після возз’єднання України з Московією, коли в Україні була скасована польсько-литовська судова система. Пізніше, коли назріло питання кодифікації права в Україні, звичай як джерело права ще повною мірою діяв. Звичаєве право було складовою частиною тогочасної правової системи. Норми козацького звичаєвого права були включені до «Прав, за якими судиться малоросійський народ» (1743 р.), «Екстракту малоросійських прав» (1767 р.) тощо. Окремі норми козацького звичаєвого права ще діяли протягом XVIII — першої половини XIX ст. на Лівобережній Україні.

Порівнювати юридичне право із звичаєвим правом неможливо. Це різні явища, що мають власне коріння, походження, а тому і власну «силу». Юридичне право забезпечується примусово силою держави. Звичаєве право — духом народу, його традиціями, менталітетом.

Розвиток козацького права припадає на ті давні часи, коли перебування у небезпечних умовах степу, змушувало козаків об’єднуватися у згуртоване товариство з притаманними йому певними звичаями і традиціями. Дії, що потребували спільних зусиль, породжували аналогічні явища: зібрання громади, обрання ватажка, поділ здобичі тощо. Через їх повторюваність формувався звичай діяти відповідним чином за схожих обставин. Найзручніші правила поведінки визнавалися серед козаків загальноприйнятими за принципом звичаєвого права. Козацьке право і судочинство вироблялося самим життям, без будь-яких штучних регламентацій.

Головним критерієм схвалення нових звичаїв і традицій визнавалася їх практична значущість для забезпечення кінцевого результату козацьких прагнень. З розвитком Запорозької Вольниці ці традиції трансформувалися у конкретні поняття, що й стали основою козацького права. Важливим фактором його розвитку було існування Запорозької Січі. Порядок і форма кошового управління, зокрема, правосуддя, визначалися військовими традиціями, які передавалися з покоління в покоління. Січ давала козакам свободу.

З іншого боку, вступ до січового товариства передбачав взяття козаком на себе певного кола обов’язків. Сувора військова дисципліна січової громади впливала на формування свідомості та поведінку козаків. Поступово в Запорозькій Січі викристалізувався тип людини, яка насамперед цінувала свободу і незалежність на противагу кріпацьким порядкам, що утверджувалися на волостях.

Складно простежити етапи становлення козацького права, оскільки за формою воно було дуже консервативним. Цілком очевидним є лише той факт, що воно формувалося на основі українського звичаєвого права, пристосованого до умов життя січової громади. Норми військового права мали форму звичаїв: проведення козацької ради, прийняття до товариства нових осіб, організація експедицій тощо.

Незважаючи на самобутність Запорозької Січі, її віддаленість від державних інституцій, на розвиток козацького права, безперечно, впливало литовське законодавство. Адже більшість прибулих на Запорожжя раніше проживали на землях, де домінувало литовсько-руське право, що не могло не позначитися на правових уявленнях січової громади. Зокрема, положення 1, 10 і 12 артикулів 13-го розділу Першого Литовського статуту 1529 року про покарання на смерть за кримінальний злочин застосовувалися і в практиці запорозького суду. У звичаєвому праві січовиків і Литовських статутах існували майже однакові покарання за крадіжку, що можна вважати свідченням їхнього зв’язку. Подібність окремих норм Литовських статутів та запорозького права пояснюється тим, що юридичним джерелом обох правових систем були норми давньоруського права і звичаєвого права.

Еволюція січової громади сприяла кристалізації козацького права. Однак якісно новий його рівень пов’язаний із вступом запорожців на державну службу. Відтоді почалося формування своєрідного синтезу норм військового права козацтва із офіційним, яке не встигало на той час охопити цю сферу суспільного життя.

До середини XVI ст. козакування мало форму побутового явища, характерного для людності переважно південного прикордонного регіону. Влада розглядала козаків як військову силу на південному прикордонні й мала намір підпорядкувати їх державним інтересам. Запорожці ж трактували одержання «козацьких вольностей» як здобуття певного юридичного статусу. І це закономірно, адже його мали інші соціальні верстви. Представництво останніх у козацьких лавах на початку 70-х років XVI ст. також впливало на становлення правових норм «людей лицарських».

Землеробський характер діяльності селян не давав підстав для їх козакування. Переселення селян до південних районів України навіть стимулював уряд Великого князівства Литовського, надаючи пільги при заснуванні слобод. Реальна можливість подальшого їх відходу в так зване «Дике поле» стримувала урядовців від утисків і зловживань, завдяки чому селяни почувалися вільними в межах існуючих суспільних відносин і не вдавалися до пошуків іншого статусу.

Дещо іншим було становище мешканців південноукраїнських міст. Власне ремісників у них проживало небагато, оскільки основним призначенням міст-замків на півдні Великого князівства Литовського була оборона від агресії кочівників. Відповідно значну частину міщан становили військові служебники (земяни, путні бояри, панцерні бояри та замкові слуги), які несли службу при старості або магнаті. Не випадково матеріали переписів Канева та Черкас за 1552 рік свідчать, що поряд з боярами, слугами і ремісниками в цих містах проживало чимало козаків. Найбільшою мірою козакуванням займалися панцерні бояри та замкові слуги, які мали професійні військові навички і вносили організуючий струмінь у заняття уходників-промисловців.

Після земельної реформи, здійсненої у Великому князівстві Литовському в середині XVI ст., бояри, які не підтвердили документально своє право на володіння маєтностями, змушені були переходити до розряду селян. Вихід із становища ця категорія людей, витіснених зі звичного місця в суспільстві, вбачала у козацтві й за підтримки місцевої адміністрації вони влилися до лав козацтва, принісши з собою лицарські традиції епохи Ягеллонів.

Середньовічна правосвідомість була тісно пов’язана зі становою приналежністю людини. Не існувало загальних для всього населення законів, їх замінником служили окремі для кожної соціальної групи норми, що визначали характер та обсяг правоздатності, тип підсудності, різновиди покарань за правопорушення тощо. Як проголошувало «Саксонське Зерцало», один із найавторитетніших правових кодексів зрілого Середньовіччя, «ніхто не може привласнити собі іншого права, окрім того, яке йому властиве від народження». Тож формування козацької верстви супроводжувалося виробленням станового права. Це дуже впливало на становлення українського козацтва як окремого соціального стану тогочасного суспільства, зростання його самосвідомості та правових уявлень.

Зважаючи на те, що урядовці лише час від часу займалися козакуванням, зрештою залишаючись на своїх прибуткових посадах, можна констатувати, що основну масу козацтва на час державних реформ Сигізмунда II Августа становили вихідці з міст (замкові слуги, панцерні бояри, путні бояри, земляни, а згодом і шляхта-голота та, в меншій кількості, ремісники). На відміну від селян, вони були краще обізнані з нормами тогочасної юрисдикції. Адже регламентували міське життя державці або окремі феодали, а служба при них також оцінювалася за досить чіткими критеріями. Перехід згаданих представників соціальних верств у козацтво вплинув на розвиток його правових норм.

Уряд Речі Посполитої звільнив реєстрових козаків від підпорядкування місцевої влади, призначивши їм старшого, водночас і суддю, — шляхтича Яна Бадовського. У королівській грамоті конкретизовано його компетенцію: «…он каждому, хто бы якое діло до козаков й, гды до замков й міст наших з низу придут, міл справедливости з них чинити мает». На перший погляд, це формулювання містить суперечливі положення, адже чисельність «низових козаків» була значно більшою, ніж 300 осіб, набраних на королівську службу. Разом із тим, судочинство поширювалося нібито на реєстрових, які приходили на волості. Відповідно, Запорожжя у судовому відношенні мало залишитися поза компетенцією Яна Бадовського. Однак плани польських урядовців були значно масштабнішими.

Пояснення положень королівського указу слід шукати у ставленні уряду Речі Посполитої до Запорозької Січі та її мешканців у той період. Козаками офіційно визнавали лише реєстрових, а їх кількість передбачалося регулювати відповідно до державних потреб. Проте, надавши певні права і привілеї реєстровим козакам, необхідно було чітко розмежувати їх із правами інших соціальних верств. Звідси походило право старшого судити козаків у справах зі «сторонніми» людьми: селянами, міщанами, боярами. Лише кримінальні злочини, до яких були причетні козаки, розглядали гродські суди.

З погляду проведення судочинства, реформа поставила Яна Бадовського в досить скрутне становище. Знань лише чинного державного законодавства виявилося б недостатньо для компетенції у «козацьких справах». Тим більше обставини змушували старшого реєстру часто перебувати на Запорожжі, тож цілком очевидно, що він мав зважати й на козацьке право, звичаї і традиції січової громади. Приклад з його наступником Яном Оришовським є тому підтвердженням. Перебування серед запорожців вплинуло навіть на зовнішні ознаки його поведінки. Польські магнати висловлювали незадоволення «покозаченим» шляхтичем, коли старший реєстру прибув до Варшави на конвокаційний сейм 1587 року у «грецькому» (українському) одязі й під час читання звернення до уряду сидів «по-турецькому».

Особливо турбувало місцеву владу прагнення козацтва запровадити запорозькі порядки на волостях, що означало, насамперед, встановлення власної (козацької) адміністрації та судочинства. Ця тривога передавалася і вищим урядовим інстанціям Речі Посполитої. У рішенні сейму 1613 року було зазначено: «Оскільки ці люди не визнають нашої влади і самовільно вийшли з-під юрисдикції своїх панів, обравши собі своїх старшин і суддів, і не хочуть підпорядковуватися ніяким судам, окрім своїх отаманських, яких вони самі собі встановили, обравши власних суддів і старшин, що й схиляє їх до злочинів, ми ліквідуємо їх юрисдикцію як ту, що суперечить загальному праву, і зобов’язуємо підкорятися владі по місцю проживання». Під «загальним» правом тут малися на увазі норми Другого Литовського статуту, які згідно з Люблінською унією поширювалися в межах Київського, Брацлавського і Волинського воєводств.

Однак суворий вердикт не вплинув на прагнення козаків бути господарями на власній землі, мати своє управління і судочинство. Тому і через три роки, під час обговорення на варшавському сеймі становища в Україні, зазначалося, що козаки «мають своїх гетьманів і власну форму справедливості, самі собі права складають, урядовців і вождів становлять». У наведених фактах ідеться, зокрема, про реакцію уряду на спроби запровадження на волостях козацького судочинства, під час якого реалізовувалися норми права, вироблені в запорозькій громаді. Безперечно, що в «чистому вигляді» вони не могли бути використаними через брак відповідних умов.

Конкретних відомостей про практику застосування козацького права на волостях у джерелах збереглося небагато. Важливим його елементом, як і звичаєвого, була наявність інституту свідків, які обиралися із заслужених козаків. Наприклад, під час запиту щодо продажу козаком Максимом Михайловичем Плоским лісу зі всіма угіддями (1615 р.) в уряді були присутні реєстровці Яким Чернишенко та Роман Пешта, а печатку «товариську» приклав чигиринський отаман Федір Кузьминський. Аналогічний документ від 26 вересня 1630 року засвідчили «люди віри гідні: пан Стефан Святопричиський, пан Федор Калиновим, пан Гаврило Коробка», а затвердив отаман Василь Томиленко.

До компетенції отаманів козацьких громад належали обов’язки, які при королівських замках виконували старости. Так в грамоті короля Яна-Казимира від 18 серпня 1649 року зазначалося, що у справах козацьких суд мають чинити отамани замість городових урядів. Визнання широких повноважень отамани могли досягти тільки з початком Національно-визвольної війни. У попередній період не лише місцеві урядовці, а й окремі власники населених пунктів нерідко втручалися в козацькі справи, чинячи утиски адміністрації реєстрового війська.

Втручання старшого Війська Запорозького часто потребувалося і при розв’язанні конфлікту козаків з представниками інших соціальних верств. Зокрема, в універсалі Григорія Чорного від 28 лютого 1630 року козакам заборонялося порушувати права Києво-Печерського монастиря в межах Черкаського староства. Процес правотворення дістав новий імпульс з наростанням масштабів визвольного руху в Україні. У королівській інструкції на сеймики (грудень 1625 року), наприклад, зазначалося, що козаки, «забувши віру і підданство встановлюють власну юрисдикцію, свої права». Сучасник подій польський письменник Шимон Старовольський також писав, що козаки неодноразово піднімали зброю проти Речі Посполитої і бажають бути на своєму праві. Такі самі факти спостерігалися і в ході повстань під проводом Тараса Федоровича (1630 р.), Павла Бута, Якова Острянина та Дмитра Гуні (1637-1638 рр.). Встановлення козацьких порядків у захоплених повстанцями районах стало звичним явищем, відповідно там під час судочинства реалізувалося і козацьке право.

Польська експансія зумовила розширення джерел поповнення козацтва представниками боярства і шляхти як українського, так і польського походження. Зміни у соціальній базі формування війська почалися тільки в процесі другої козацької війни під проводом Северина Наливайка. Тоді поповнення війська відбувалося переважно за рахунок міщанства. Посилення соціального і національного гноблення викликало до життя таке явище, як покозачення міщан і, в меншій мірі, селян.

Станові ознаки українського козацтва формувалися протягом майже цілого століття (з 70-х років XVI до середини XVII ст.). їх правові засади дістали втілення у «козацьких вольностях», які надавалися тим, хто перебував на державній службі. Права і привілеї мали визначати місце козацтва в усіх сферах суспільних відносин. Водночас влада вбачала в козаках суто військовий контингент і намагалися витримувати цей статус в юридичних нормах законодавства. Але регулятором взаємовідносин серед козацтва постало право, основні засади якого було вироблено в запорозькій громаді.

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Передчуття Великого джигаду

Фільм і роман «Дюна» як війна людей і психопатів – три вибухові ідеї таємного послання Френка Герберта

Моад’Діб став рукою Господньою – і пророцтво вільних справдилося. Моад’Діб приносив мир туди, де була війна. Моад’Діб приносив любов туди, де панувала ненависть. Він повів свій народ до справжньої...