Родинне дерево – книжка для внуків. Тарас
Родинне дерево – книжка для внуків. Тарас
Книжка для внуків.
Розділ 22. Мій шваґро Тарас.
Йшла зима 2026 року. Розпочався тринадцятий рік війни за незалежність України. Після Різдвяних свят, на новий рік, в Україну прийшла сніжна і морозна погода. Температура опустилася місцями до двадцяти градусів морозу. Фронт завмер. Не маючи успіхів на фронті, скориставшись погодою, москалі почали щоденно руйнувати енергетичну інфраструктуру нашої держави. Найбільше потерпали прифронтові міста Харків, Дніпро, Суми, Одеса, Миколаїв і звісно Київ. Із столиці виїхало більше пів мільйона людей. Залишилося без світла і тепла три з половиною тисяч багатоквартирних будинків. По всій Україні ввели жорсткі графіки відключень електроенергії. В нас в Золочеві, далеко від фронту, світло подавалося в три або чотири черги. Дванадцять годин воно було , а дванадцять годин ми жили на генераторах або павербанках. Незважаючи на це Україна жила і боролася з московською навалою.
В цьому розділі хочу розказати історію про свого шваґра, Миросиного брата, Мердух Тараса Йосиповича – якому 2025 року виповнилося шістдесят років.
На фото з ліва на право: дідо Курач Іван Михайлович, на руках в нього моя Мирося, баба Курач Теодозія Олексіївна, їхній син Курач Володимир Іванович – Тараса хресний, народжений Тарас на руках в хресної мами Курач Рома – Євстахія Теодорівна (дівоче прізвище Салабай), мама Мердух Оля Іванівна, тато Мердух Йосип Павлович.
Народився він 8 листопада 1965 року в сім’ї Мердух Йсипа Павловича, який працював водієм грузової машини «Колхіда» на Золочівському консервному заводі та Мердух Ольги Іванівни, що працювала ветеринарним лікарем на Золочівському м’ясокомбінаті. В дитинстві мав русяве кучеряве волосся, яке з часом почорніло, але не стало менше звивистим.
Застілля на Тарасових Хрестинах.
Тарас і Мирося 1966 рік.
За розповідями баби Дозі і моєї дружини Тарас був улюбленою дитиною в родині. Йому майже все дозволялося робити. В ті далекі часи наш будинок мав пічне опалення на вугілля. Вугілля зберігалося в підвалі і було в квартирі у великому відрі, з якого закидалося в пічку. Тарасові на день народження подарували іграшкову машину, похожу на ту, якою їздив його тато Йосип на консервному заводі. Цією машинкою він розвозив вугілля по всій квартирі. Баба Дозя казала: «Не чіпайте дитину, нехай бавиться, я за ним все по прибираю».
Тарас з Миросею, мамою і бабою Дозею в с. Катериничах Городоцького району з родиною бабиної сестри Катерини.
Так маленький Тарас ріс і коли пішов до школи то став улюбленим хлопчиком і серед вчителів. А як померла його мама, той стали його трохи жаліти в школі, а він цим користався: міг запізнюватися на уроки, не зробити домашнє завдання або ще щось.
На дідовій могилі 1974 рік.
З самого дитинства Тарас був спортивним хлопчиком, тому батьки його віддали в спортивну школу на секцію футболу. Від школи він часто їздив на спортивні змагання. Мав гарно поставлений удар. Переважно грав в півзахисті і міг з двадцяти – тридцяти метрів забити гол. Також любив силову гру. Як прийшов з армії, його запросили грати за районну команду Золочівський «Сокіл». Тоді ми часто ходили вболівати за Тараса всією сім’єю. Своїм сином дуже гордився Йосип Павлович, навіть на відпочинку, при грі в доміно, або в карти все одно обговорювали футбол і футболістів. Любов до гри у футбол з Тарасом залишилася на все життя. І навіть в свої шістдесят років він приїзджає кожної неділі пограти на стадіоні у м’яча.
Познайомився я з шваґром ще до нашого з Миросею весілля. Це був високий, підтягнутий атлетичний хлопець, з чорним кучерявим волоссям, густими бровами, що майже сходилися до купи над темно-коричневими очами, які світилися якоюсь хитринкою. Постава і його рухи вказували на запальний характер.
Якось він приїхав до Львова і ми з ним зустрілись біля оперного театру і домовилися, що їдемо до Золочева електричкою. Тарас був зі своїм другом Шпорчиком (Грабовським Ігорем). Коли приїхали на ЖД вокзал я попрямував до каси купити квитки на електричку, але хлопці мене навернули. Сказали, що не потрібно купляти. Бо купити можна в поїзді, якщо буде перевірка, або доїхати до Золочева безкоштовно. Я їх послухав. Ми сіли в електричку і спокійно їхали до станції Красне. В Красному в електричку зайшли кондуктори із перевіркою. Почали із заднього вагона і йшли до переднього. Разом з ними із вагона у вагон переходили і ми, щоб з ними не зустрітися. Але перед самим Золочевим вони нас наздогнали і хотіли затримати, або здати в міліцію. Кондукторами були: низький здоровий дядько квадратної статури і дві старші жіночки. Вони нас затиснули в тамбурі біля машиніста і вимагали гроші за штраф. Мені було дуже соромно. Від хлопців я був старший, відслужив в армії, вже працював на роботі мав свої гроші і ніколи не їздив в громадському транспорті «зайцем». Хоча перед армією, коли вчився у Львові , такі випадки бували. Але Тарас і Шпорчик тільки прийшли з війска і їм було море по коліна, вони щось доказували кондукторам і спорили з ними до тих пір поки електричка не зупинилася і не відкрилися автоматично двері. Тоді хлопці, як горобці, випурхнули з неї і мені нічого не залишилося робити, як по слідувати їх прикладу. Кондуктори ще довго кричали: «Міліція! Ловіть порушників», але за нами вже слід простих. Електричка ще трохи постояла, двері закрилися і вона поїхала на Тернопіль. Так я познайомився із своїм шваґром. А пізніше познайомився і з його друзями.
Серпень 1986 року. Село Боброїди церква Пресвятої Богородиці. Наше з Миросею вінчання. На фото Тарас із батьком Йосипом ведуть Миросю під вінець.
Тарас служив в учбовій частині ракетних військ, яка розташовувалася в місті Котовську. Під час служби до нього на відвідини їздила моя Мирося з бабою Дозею. За словами Миросі армія дуже змінила Тараса. Він став більше самостійним і відповідальним. В нього навіть змінилося відношення до неї. В дитинстві вони часто сварилися, і між ними були постійні конфлікти з любої причини. В армії він почав писати до них з бабцею листи, якими вони дуже тішилися.
Мердух Тарас із сестрою Миросею 1985 рік.
Після демобілізації Тарас пішов працювати, на підприємство де працювала його мама, в забійний цех Золочівського м’ясокомбінату. Паралельно поступив у Львівський зооветеринарний інститут на заочне відділення. Я одного разу був у нього на роботі. Це було після того, як я переїхав у Золочів і моя нова родина шукала для мене роботу. Мені також пропонували працювати електриком на м’ясокомбінаті. Тоді я з цією пропозицією не погодився, через важкі умови праці і через те що я не міг дивитися як вбивають тварин. З часом Тарас також перейшов на іншу роботу, в Золочівську райспоживспілку, експедитором в об’єднання громадського харчування. Розвозив м’ясну продукцію по установах району.
Друзів в шваґра було багато. З самого дитинства він дружив з Гуменюком Володимиром, якого в компанії вони і досі називають «Гума». Він жив недалеко від Тараса. Також в компанію входили: Дорощак Руслан - син відомого в Золочеві лікаря, що також на лікаря вивчився і зараз живе в Англії; Грабовський Ігор за прізвищем «Шпорчик», який живе в Москві; Боднар Роман, що жив біля базару, і колись виїхав з родиною до Америки. Роман служив в армії з Миколою Кривим, родом з Великої Вільшаниці, який також з часом влився в компанію.
Та кавалєрка деколи збиралася в нас вдома, але частіше де інде, бо в нас з Миросею народилася маленька Оля, в якої Тарас був хресним. Час ішов, і якось ми взнали, що в нього з’явилася дівчина. Знайомити з нею він нас не спішив, але став пропадати, приходив до дому з ранку. Як згодом ми взнали, що цією дівчиною виявилася молодша сестра дружини Тарасового колеги по роботі Володі Паламара – Легоцька Ольга Павлівна. Через деякий час ми поїхали сватати Тараса в село Зозулі до родини Павла та Марії Легоцьких.
Сватати їхали всією родиною: баба Дозя, тато Йосип, я, Мирося і маленька Оля. Прийняли нас дуже гарно. Крім Оліних батьків на сватання зібралася вся їхня родина. Старша сестра Галя з чоловіком Володимиром та сином Михайлом, старший брат Ярослав з дружиною Любою і молодший брат Володя. Виявилося, що родина Легоцьких так само переселенці, як і родина Курачів. Бабця із сватами мали про що поговорити.
Ще багато пані Мрія розказувала про Канаду, з якої вона нещодавно повернулася. Працювала вона в місті Торонто в столові Українського університету, куди її влаштував войко. На при кінці вісімдесятих років минулого століття в Радянському Союзі до влади прийшов Михайло Горбачов, який хотів запобігти його занепаду. В Союзі почалася «демократизація і перестройка». Залізна завіса між СРСР і іншими країнами була послаблена і скориставшись цим деякі українці змогли поїхати і провідати своїх родичів за кордоном. Цим і скористалася пані Марія.
З Канади вона привезла професійну кінокамеру, яку в радянському союзі мали одиниці. Вона коштувала більше двох тисяч доларів. Не пам’ятаю, але на заручинах нею нас знімав Володя Паламар, Тарасів шваґро. Заручини пройшли добре, домовилися про весілля, яке відгуляли осінню в ресторані «Марія» на вул. Шевченка в м. Золочеві. Весілля зняте цією камеро на касету, яке потрібно зараз оцифрувати, для його збереження для внуків. Тарасова Оля народилася 19 січня 1968 року і з цієї нагоди на Різдвяні свята ми завжди гостювали в них. Оля працювала вчителькою зарубіжної літератури.
Легоцька Оля Павлівна і Мердух Тарас 1990 рік.
Після свого переїзду до Миросі я пішов працювати на Золочівський радіозавод регулювальником радіоапаратури. Далася в знаки моя електрична освіта, радіотехнічна спеціальність в армії і робота регулювальником вакуумних напівавтоматів після армії. Роботою я був задоволений. Їздив у відрядження по всьому Союзу. Але так було не довго.
На теренах радянської імперії почалися зміни. В 1989 році 21 жовтня у Львові було відновлена діяльність наукового товариства імені Шевченка. Після цього його відновили в нашому районі, а від так і на Золочівському радіозаводі. Мене як молодого спеціаліста колектив 304 цеху вибрав у раду трудового колективу, яка разом із профспілкою боролася за права працівників, а також висунув кандидатом в депутати Золочівської міської ради по мажоритарному виборчому округу. Підтримало мене заводське товариство імені Шевченка в якому я відповідав за випуск настінної газети. Товариство на підприємстві боролося за відновлення української мови в діловодстві. Потім воно переросло в Народний Рух, який боровся за відновлення незалежності України, а мене затягнуло в політику і пішло і поїхало, як то кажуть.
Іншим шляхом пішов Тарас. В круті дев’яності, коли ламалася комуністична система, стрімко почала розвиватися кооперація і підприємництво. Швагро із своїми друзями пішов у бізнес. Вони створили приватне підприємство «Бархат» і почали заробляти гроші надаючи послуги сільськогосподарським підприємствам. Тарас женився, купив машину, 25 березня 1991 року народилася в нього перша дочка, моя похресниця Мирося. Його дружина Оля працювала вчителькою. Разом з Кривим Миколою, на заріччі в Золочеві, вони почали будувати спарений двоповерховий будинок. В мене народилася друга дочка Маруся. Так потихеньку ми якось жили. Ходили одні до других в гості, зустрічалися на свята. Україна стала незалежною державою, але її економіка скочувалася в глибоку прірву. Я перейшов працювати в Золочівський РЕМ електриком, два рази їздив на заробітки до Москви. Бо на ту зарплату, яка була в нас, неможливо було прожити. В двохтисячних роках ситуація дещо стабілізувалася. Україна 2 вересня 1996 року, під час грошової реформи, ввела свою національну грошову одиницю «Гривну» за курсом 100 000 купоно – карбованців за 1 гривню. Третього липня 1997 року народилася в Тараса ще одна дочка Таня. Тарас продовжував займатися бізнесом, а мене на виборах 1998 року обрали секретарем Золочівської міської ради і я продовжив займатися політикою.
Тарас і «Помаранчева революція»
До політики я шваґра затягнув на президентські вибори 2004 році. Він погодився працювати членом дільничної комісії від кандидата Віктора Ющенка, бо сильно не любив Януковичів, які в цей період підминали весь місцевий бізнес під себе. Я на тих виборах працював в окружній виборчій комісії в місті Миколаєві. По закінченні другого туру голосування, яке відбулося 21 листопада 2004 року, центральна виборча комісія оголосила переможцем Віктора Януковича, з чим не погодилися люди і вийшли на масові протести. В Золочеві запрацював місцевий штаб, який нас з Тарасом направив до Києва на Майдан. В столиці розгорталася Помаранчева революція. Ми з Тарасом приїхали на майдан старшими автобуса. В автобусі були різні люди, але всі вони були не байдужими до майбутнього України. На майдані із міста Золочева, на той час, вже було два автобуси з протестувальниками. Одним керував Фенчак Василь, другим Москаль Василь. Коли приїхав наш третій, нам поступила команда блокувати приміщення Кабінету Міністрів України по вулиці Садовій. Ми перегородили вулицю, поставили блокпост, заблокували вхідні двері і почали кругло добове блокування. Створили периметр, який називався «Золочівський». Над ним висів великий транспарант і всі золочівяни, які були в Києві, приходили на цей периметр підтримати протестувальників. Ми з Тарасом на цьому пості відстояли тиждень, зрідка відпочиваючи в автобусі. З часом ми налагодили співпрацю з місцевим підприємцем Павлом і організували в нього відпочинок з можливістю помитися і привести себе в порядок. А взагалі то Помаранчева революція проходила у вигляді народного фестивалю. Всюди відбувалися якісь заходи і концерти, всі учасники маніфестацій співали і танцювали. Місцевий бізнес організовував безкоштовне харчування. Коли кияни верталися з роботи, вони також приєднувалися до протестів і на вулицях неможливо було розійтися. Тарасові революція сподобалася, як і мені. Ми би ще тиждень могли на ній фестивалити, але мене штаб визивав до дому, потрібно було готуватися до поїздки в Луганську область. Помаранчева революція закінчилася третім туром президентських виборів, в яких переміг Віктор Ющенко. Але на його підготовку на три тижні я поїхав в місто Стаханов, представником від Ющенка в окружну виборчу комісію. В день голосування із Золочева в Стаханов приїхало два автобуси людей - спостерігачів, серед них був і Тарас. Так мій швагро долучився до побудови демократії і Україні. А взагалі він по натурі аполітичний, хоча про політику любить говорити годинами.
На фото зліва на право: Василь Стець, Віктор з гаражів, Дмитро Горбач, Мердух Тарас, Микулишин Віктор, Мельник Микола, сидить Василь Москаль і Я. Моє день народження 2004 рік село Луг напередодні Помаранчевої революції.
Після Помаранчевої революції Оля поїхала на заробітки в Італію, а Тарас залишився з дітьми і бабою Марією. Бізнес в нього йшов не дуже, діти підросли і в 2007 році він поїхав до дружини
. Мердух Ольга Павлівна народилася 19 січня 1968 року.
Коли швагро займався бізнесом, я не міг подумати, що він ще може бути майстром на всі руки. Ті свої таланти він зміг проявити коли був із своєю дружиною в Італії. Там йому прийшлося працювати на різних роботах. А коли вони з дружиною повернулися в 2014 році, я Тараса не впізнав. Виявляється, що він є спеціалістом з будівництва, непоганим електриком та електрозварювальником, столяром, плиточником, садівником і взагалі майстром на всі руки. Він допоміг мені збудувати стайню на кролі, відремонтувати сходи в підвал, та зварити накриття на сходи в будинку. В себе в дома поробив такі євроремонти, що не кожен майстер таке може зробити. Одним словом Тарас знайшов себе в житті. Всі ті роботи він виконував залюбки, отримуючи від них задоволення. Робота в його руках горіла і працював він завжди з душею. Як кажуть, до роботи мав іскру Божу. Вже багато років Тарас займається замощенням прибудинкових територій. Може виложити плитку любої складності, у любий візерунок, як захоче замовник. Власники подвір’їв до нього стають в чергу. І майже круглий рік його бригада зайнята виконанням замовлень.
Тарас і внуки.
Мирося із своїм чоловіком Василем Малинчаком подарували Тарасові внука Станіслава. Народився він 22 вересня 2014 року і заставив діда з бабою повернутися з Італії в Україну. Тарас його дуже любить і як приходить до нас, то постійно за нього розказує. Станіслав трохи вдався в діда, займається карате чим дідо тішиться. Коли Тарас вернувся з армії він також займався карате. В нашому підвалі і досі збереглася дошка набита матерією, по якій він бив руками і ногами. Зараз Стасік тренується в секції карате, а дідо з того радіє. Друга Тарасова дочка Таня вийшла заміж за Ісмаїлова Діаза Нурлановича і виїхала в США де в них 1 червня 2025 року народився син Натаніель – другий внук Тараса. Коли він народився до них в Америку поїхала Оля, помагати бавити внука. Тарас лишився із пані Марією доглядати за хатою. Часто приходив до нас показувати як росте його другий внук і ми всі разом тішилися.
На фото: Мирося та Василь Малинчаки із сином Станіславом із сестрою Мердух Таня. 2020 рік. В селі Ялиховичі відпочинок на озері
. Внук Тараса Станіслав Малинчак. Народивася 22 вересня 2014 року.
Тарас з дочкою Миросею.
Тарасова Таня народилася 3 липня 1997 року. В 2026 році переїхала з Америки разом з чоловіком і дитиною на проживання в Іспанію, а Мердух Оля вернулася додому до Тараса.
Тарас як і його тато Йосип дуже любить песиків.
Знати свою історію