Умань. Українська революція. Бої, бої, бої… У місті та недалеких від нього селах осіла частина вояків Армії УНР та Української Галицької армії, вони походили з інших куточків України, але пустили корені на цій землі. Минав час. Гайки закручували дедалі сильніше. Пильне око чекістів за наказами партії вишукувало відкритих ворогів радянської влади, потім почали брати тих, що могли становити небезпеку для радвлади та комуністичного панування. Ось тут через сито «чрезвичайок», «трійок» і взагалі усієї каральної структури пропускали усі шари, прошарки, групи і класи суспільства. Передусім виявляли тих, хто брав участь у державному житті УНР, служив в Армії УНР, а також «служителів культу», просвітянських активістів. Через сито проціджено було практично весь народ.

Більшовики любили плани, річниці й ювілеї, любили похизуватися цифрами відсотків, цифрами досягнень. Особливу любов у них викликали ювілеї вождів, до яких не лише виконували і перевиконували промфінплани на виробництві, а й також виконували і перевиконували плани виявлення і знищення «ворогів народу» чекісти. А що було робити, коли план виконання був під загрозою? Докладали усіх зусиль і його, принаймні на папері, виконували.

Під один з таких ювілеїв вирішили ударно попрацювати в уманському НКВД. І смерть була поставлена на конвеєр. Люди зникали серед ночі. Протягом однієї доби 5 травня 1938 року в місті Умані за дуже неповною інформацією після кількамісячних нелюдських знущань були по-звірячому вбиті: Іван Андрусенко, Дмитро БабІй, Григорій БродЯк, Іван БродЯк, Лікандр БурЯк, Василь ВознЯк, Петро Гилько, Андрій Голик, Лаврентій Горенко, Яків ГрІм, Євстратій Гурцак, Іван ДармохІд, Микола Дружина, Тимофій Жук, Іван Жураковський, Георгій Ісаков, Володимир КамІнський, Володимир КаЧан, Микола КисІль, Семен КІнаш, Іван Ков’Як, Іван Костенко, Григорій Кулик, Іван Кострига, Дем’ян КулиниЧ, Анатолій Лабузовський, Гнат Лабузовський, Олександр Ластовецький, Михайло Лукашенко, Федір ЛЯховський (ЛЯховецький), Михайло Мар’Яш, Павло Мар’Яш, Василь Мокрий, Михайло Монастирський, Олександр Невен, Станіслав НеЧай (НеЧаЇв), Савелій Онищенко, Панфіл Плитко, Олександр Положай, Кирило Пономаренко, Іван ПоповиЧ, Архип ПрЯдун, Юхим Пташник, Андрій РЯбий, Влас Сабажков, Василь Сабажков, Данило Сарайло, Андрій Семак, Михайло СергІЄнко, Онисим СергІЄнко, Дмитро СІкорський, Лаврентій Солоненко, Василь Стеценко, Михайло Фурдига, Михайло Шеремет. Детальніше про них можна дізнатись у відкритих нині архівах колишнього КҐБ (тепер СБУ) та з книжок, присвячених цим жахливим уманським подіям.

Хто були ці люди? Лише цитати із справи: «всі особи, що прийшли до нас у складі галицького полку, були раніше в білій армії Петлюри», «перебували у військово-повстанській організації, яка готувалася до збройного повстання проти радянської влади», силами місцевого управління НКВД «розкрита і ліквідована військово-повстанська контрреволюційна організація на Уманщині», «усі перераховані особи 14 квітня 1938 р. трійкою УНКВД Київської області ... засуджені до ВМН (рос. — высшая мера наказания) — розстрілу, рішення трійки виконано 5 травня 1938 р.».

Судив їх не суд, а неюридичний винахід більшовиків — «трійка»: Шапіро, Альтзіцер та Гомеров.

Зауважте, що рішення про розстріл було винесене 14 квітня, а виконане аж 5 травня. Чому? А щоб відзначити день народження того, кого вони називали вождем світового пролетаріату — Карла Маркса. Ото його душа раділа, сподіваємося, що у пеклі. Самі ж розстріли проведено також у вождівському місці — на вул. Леніна, у в’язниці, у приміщенні, яким і нині користуються правоохоронні органи.
Думається, що уманці мають право на доступ до місць загибелі людей від рук сталінських катів, а імена репресованих імперією зла мають бути увічнені на місці масових страт, тобто в приміщенні колишньої уманської тюрми, де тепер розміщена міліція Уманського району.

Також там треба створити меморіальний музей жертвам масових репресій тоталітарного режиму, щоб червона чума ніколи більше не нависла над нашим народом.