Давайте уявимо собі, що голова Чернігівської обладміністрації одного зимового ранку оголосить війну, скажімо, Молдові - де він опиниться вже ввечері? Вірно, у дурдомі. І навіть якщо це зробить хтось із штатних "гастролерів" - наприклад, Черновецький чи Добкін - все одно приїдуть санітари. Тому що це занадто навіть для них. Бо Україна - не Росія.

Втім, Москва вже не перше сторіччя "зажигає" на політичній арені і чудово розуміє, що робить. Те, що сьогодні вкладають у вуста клоунів, завтра може оголосити сам шпрехтшталмейтер. І військова операція у Грузії - яскраве тому підтвердження.

А якщо ми згадаємо, що Росія нещодавно з якоюсь метою ухвалила закон про спрощений порядок застосування збройних сил за кордоном, а Україна, як завжди, не наважилася на жодну заяву у відповідь, то нам з вами стане по-справжньому сумно.

Аналітики твердять, що у Кремлі розробляються плани розчленування України на дві або й навіть три держави: східну - проросійську, західну - бандерівську та центральну - буферну.

Чесно кажучи, нас особисто такі перспективи не влаштовують, бо ми є патріотами єдиної України від мису Сарич до села Петрівка Чернігівської області і від Чопу до села Червона Зірка області Луганської.

Проте очевидним є факт, що держава у цьому питанні - не помічник. Поки вона не хоче себе обороняти навіть на рівні заяв. Саме тому здається всі почали шукати треті сили - згадали раптом про гарантії безпеки України, які було надано в обмін на відмову від ядерної зброї та про ті, які буцімто самі собою з’являться після нашого вступу до НАТО.

Але мусимо сказати, що не вперше у своїй історії Україна має зовнішніх гарантів безпеки. Згадайте: Березневі статті, підписані Хмельницьким з Москвою мали саме такий характер - гарантія безпеки і найперше - допомога у захисті від Польщі.

А чим закінчилося?

"Я не можу дати навіть десяти чоловік; боронися, як знаєш" - так відповів Петро І Івану Мазепі на прохання військової допомоги проти польської загрози. Московський цар першим порушив підписані угоди а потім ще й оголосив гетьмана зрадником.

В цьому контексті уявіть, що на Україну нападе, скажімо, один з гарантів її безпеки? Чи стануть решта гарантів до зброї, а чи оголосять саме нас зрадниками і порушниками угоди? З якого приводу - спитаєте ви. Ой, не смішіть. Згадайте скандал з "Кольчугами" або "поставки зброї до Грузії" і зробіть висновки.

Що ж до гарантій НАТО, то навіть в Києві відчувався запах, яким відгонювали штани альянсових генералів під час останньої (сподіваємося) війни в Грузії. Кажуть, що свіжоприйняті до блоку країни Балтії звернулися тоді до Брюсселю з питанням - а чи є у блока плани оборони від вірогідної російської агресії? І отримали феноменальну відповідь - такі плани не розробляються, щоб не дратувати Росію.

Тобто НАТО нам не захисник, та й який там захист з мокрими штанами?

Тож нам, маленьким українцям, залишається сподіватися хіба що на власну армію...

Скажіть, будь ласка, шановні читачі, у кого з вас є сумніви у боєздатності української армії?

Ми не є військовими експертами і не будемо оцінювати озброєння, фінансування, освіту. Бо стріляє не зброя, а люди, і ми пропонуємо зосередитися саме на цьому чиннику.

Отже в цьому розрізі не може не згадатися широко розрекламований свого часу телебаченням випадок, коли при відправці миротворців до Кувейту дві дружини забрали своїх чоловіків-офіцерів з львівського аеродрому прямо на очах міністра оборони.

Це було 2003 року і найбільше здивування у нас викликала реакція військових. Міністр оборони не позривав з тих "героїв" погони. А вони не пустили собі кулю в лоба від ганьби. Ні, ми, звичайно, пам’ятаємо, що на Січі жінка могла врятувати від страти. Але то від страти, а не від військового походу.

Скажіть, будь ласка, яка зброя буде ефективною в руках подібних "вояків"?

За винятком, може, кількох підрозділів наша армія - це одна з форм прихованої боротьби з безробіттям, і не більше.

До того ж армія воює не сама по собі. Верховним головнокомандувачем на час військових дій, наскільки ми пам’ятаємо, стає президент. І саме зараз, під час розпалу ярмарку марнославства кандидатів на цю відповідальну посаду, спитаємо себе: "А хто з нинішніх "прохідних" здатен заявити, що захищатиме країну до останньої краплі крові?".

Як це співається у гімні? "Душу тіло ми положим"? Хто з кандидатів або їхніх поплічників кров’ю підпишеться під цими словами, які всі вони співають, чи то мають співати під час урочистостей?

Хто здатен оголосити мобілізацію? Хто у крайньому випадку підпише наказ про збройний опір?

Якою б не була наша армія, а у штабі нам з вами точно гарантовано зраду.

Тому ми з іронією спостерігаємо сьогодні масову ностальгію за ядерною зброєю. Хоч яку Україні зброю не поверни, у влади не знайдеться жодного сміливця, який би нею скористався, чи навіть наважився всерйоз загрожувати.

Як не крути, а нам - тим, хто не хоче втратити свою країну - залишається одне: захищати Україну самотужки.

Але хіба ми, двоє братів Капранових, можемо чимось зарадити планам все агресивнішого північного сусіда, якому не подобається вже все: як ми історію вивчаємо, як стоїмо, як вуха тримаємо? Може, краще зайнятися традиційним українським самозаспокоєнням - їм не дадуть, вони не наважаться?.. А якщо таки наважаться?

Що, скажіть, будь ласка робити в цій ситуації нам з вами? Маленьким (з висоти Печерських пагорбів), "як миші, нєт, пардон, як кріси" українцям?

Тут треба зауважити, що особисто ми маленькими нас із вами не вважаємо. І готові довести це свіжими історичними прикладами.

Згадайте проголошення незалежності України. Тоді за нього голосувала Верховна Рада УРСР. Більшість в ній складали комуністи. Ті самі, які носять тепер на лацканах червоний прапор замість державного синьо-жовтого. Чому ж вони проголосували тоді "за"?

У комуністів, врешті, як і у інших їхніх колег по цеху, дуже добре розвинуте відчуття власної безпеки. А біля Верховної Ради стояли тоді тисячі "маленьких українців", і якби можновладці наважилися не виконати їхніх вимог, їхні долі навряд чи сильно відрізнялася би від фіналу всесильної родини Чаушеску.

Хтось із комуністів сформулював це навіть в ті години: "Голосуємо "за", інакше нас розірвуть".

Не такі вже й маленькі, ці українці, що у вирішальний час примусили антиукраїнську владу проголосити незалежність!

Проте скептики заперечать, що проблема захисту держави виходить далеко за межі тиску на власну владу. Це вже є політикою міжнародною, і тут українці знову стають маленькими і навіть тотально затурканими. Бо в амбасадах об нас із вами безсоромно витирають ноги, та й за кордоном врешті ні в шеляг не цінують.

Згодні. Зовнішня політика з Печерських пагорбів може здаватися прерогативою виключно українців великих - депутатів, дипломатів та решти повноважної публіки на чолі з президентом, прем’єром та головою ВР.

Але давайте згадаємо 2004 рік. Пам’ятаєте міжнародну реакцію на дії "маленьких" українців? Пам’ятаєте як миттєво злетів наш міжнародний авторитет і як затрусилися жижки у сусідів-братів? Хто це забезпечив? Тодішній президент? Чи прем’єр-кандидат?

Так отож. Давайте згадаємо, як ми з вами виступали тоді гегемонами - не тільки у внутрішній, але й у зовнішній політиці. І тоді нам не знадобилися жодні посередники - ані органи державної влади, ані політичні організації.

На підставі наведеного вище пропонуємо термін "маленькі українці" відмінити. Ми, як виявляється, можемо все і тому називатимемо себе віднині просто - КРАЇНА. А їх... Нехай називаються ДЕРЖАВА. Тим більше, що вони й самі себе так залюбки називають.

В такій системі координат - Країна-Держава - події Помаранчевої революції виглядають просто і зрозуміло:

поки країна завойовувала на Майдані свої внутрішні і міжнародні позиції - держава засідала по кабінетах, вигадуючи один для одного гарантії і будуючи фундамент того, що тепер називається тотальним розчаруванням.

Народ зробив тоді Україну одною з найперспективніших країн Європи, а держава за п’ять років ретельно і послідовно знищила всі наші з вами надбання.

Схоже?

В цій-таки системі координат основне питання, яке стоїть сьогодні на порядку денному національної безпеки формулюється так: ЧИ МОЖЕ КРАЇНА САМОТУЖКИ, ТОБТО БЕЗ ДОПОМОГИ ДЕРЖАВИ, ЗАХИСТИТИ СЕБЕ ВІД ЗОВНІШНЬОГО АГРЕСОРА? Навіть більше - захистити себе в умовах, коли держава однозначно зрадить.

Якщо ми довели, що можемо бути країною, а не натовпом "маленьких українців" - давайте розберемося, які ж інструменти управління у нас з вами є. Саме ті інструменти, які перетворюють натовп на силу, а маленьких українців - на країну.

Нам здається, що найвищий рівень самоорганізації нас із вами продемонстрував нам Майдан-2004. Попри те, що на телеекранах з’явилися потім так звані "польові командири", ми прекрасно знаємо, що ніяких командирів тоді не було - ані польових, ані штабних.

А й справді, хто з командирів роз’яснював тоді нам правила поведінки у натовпі? Чиї мудрі розпорядження убезпечили нас від агресії, яка є невід’ємною рисою великого скупчення людей? Завдяки кому у натовпі не було п’яних, не сталося жодної бійки? Чому нікому, навіть провокаторам за всі дні не вдалося не те щоб вистрілити - але й петарду підпалити?

І якщо не було там мудрих командирів-розпорядників, тоді хто забезпечив все це? Завдяки кому Помаранчева революція залишається зразком наймасовішого, але й наймиролюбнішого протесу у світі?

А відповідь дуже проста - найефективнішим інструментом управління людьми завжди була, є і буде ідеологія. Ідеологія - це не завчені постулати, які диктують нам політики. Це - внутрішнє переконання людей, що зараз треба робити саме так, а не інакше.

Ідеологія ідеально-мирної революції панувала над людьми на майдані і призначені політиками командири враз перетворилися лише на інтендантів. Так, вони постачали намети, дощовики та телеустановки. Але ми переконані, що обійшлися б тоді й без них.

Бо сила спільної ідеології в тому, що вона базується на внутрішньому відчутті правди кожного.

На підставі цих простих висновків стає очевидним, що для захисту України від агресії з боку сусідів необхідно спільно виробити і розповсюдити ідеологію захисту країни. Щоб кожен знав, що особисто йому робити у лиху годину.

І перше питання, яке ми хочемо задати - а хто з вас, шановні читачі, особисто готовий зі зброєю в руках захищати рідну землю від загарбників?

Хто готовий - читаємо далі. Хто ні - будемо захищати без вас.

Тепер давайте подумаємо, як саме захищати.

Планування масштабних військових операцій, так само як і звернення до гарантів, відкидаємо одразу. Армією розпорядитися ми не зможемо, а гаранти вже неодноразово довели, що свою шкура їм значно дорожча.

Що є у нашому розпорядженні? Кілька тисяч патріотичних офіцерів і бійців. Не виключаємо що в українській армії є навіть деякі боєздатні підрозділи, командири яких наважаться виступити на захист України. Казали нам, що серед молодших чинів МВС і СБУ також знайдеться кілька сотень порядних людей. Надто сподіватися не будемо, але до активу все-таки запишемо.

Що ж. Чесно кажучи, не аж як багато для успішного захисту...

Але у нас є головний козир - ми з вами. Ті самі "маленькі українці", які у вирішальну годину вміють перетворитися на країну.

Тому як на нашу думку, для захисту України - сил цілком досить. Добре було б звичайно, якби ці патріотичні сили були підкріплені якоюсь зброєю, але скажемо чесно - сьогодні для захисту України нам зовсім не потрібно багато зброї, бо у нас є... ГАЗОТРАНСПОРТНА СИСТЕМА.

Отже дозвольте запропонувати плат захисту України від агресії в умовах зради або недієздатності держави.

Першим пунктом плану буде... ультиматум. Ми мусимо заявити Росії, країнам НАТО та Євросоюзу, що тільки незалежна і територіально цілісна Україна може бути гарантом транспортування російського газу до Європи.

Будь яка спроба військової агресії проти України призведе до того, що газовий транзит буде припинено.

Не переживайте - такий ультиматум прозвучить вагомо з вуст будь-кого, хто наважиться його проголосити. Тому давайте спробуємо спрогнозувати поведінку всіх, кого він зачепить.

1. Держава Україна. Нема сумнівів, що перші особи держави, а також кандидати на ці посади єдиним хором виступлять із заявами, що Україна буде безперебійно постачати до Европи російський газ навіть тоді, коли російські танки давитимуть наших дітей і жінок, а десантники, які "посипалися на голови" зачищатимуть Україну від корінного населення.

2. Європа. Чиновникам з Брюсселю та чергової столиці Євросоюзу доведеться взяти на себе роль голубів миру. Вони літатимуть між Києвом та Москвою, щоб рознюхати ситуацію, а тим часом плануватимуть і реалізовуватимуть плани припинення залежності Європи від української труби з російським газом.

3. Росія. Тут варто зупинитися докладніше. Прагматична, озброєна багаторічним досвідом боротьби з отаманами Холодного Яру та провідниками ОУН-УПА північна сусідка вимушена буде проаналізувати наслідки реалізації проголошеної загрози. Вони безумовно спитають недобитих НКВДшників та їхніх родичів, і ті без сумніву підтвердять, що є у нас патріоти, які жартувати не люблять.

Скільки може тривати припинення транзиту? Не сумнівайтеся, вони порахують. Блискавична операція з військового захоплення української ГТС триватиме ніяк не менше місяця-двох.

Скільки забере ремонт та відновлення потужностей, зруйнованих війною?

Якщо партизанський опір в Україні буде подавлено одразу і повністю, то цей термін можна визначити як роки два.

Якщо опір українців повністю подавити не вдасться, а історичний досвід схиляє нас саме до цього сценарію - повноцінне постачання газу до Європи не вдасться відновити років з десять.

Багато це, чи мало? Смішне питання.

Минулої зими Газпром протримався без експорту газу рівно два тижні. Загадайте - новий газовий договір був підписаний значно пізніше ніж постачання в Україну фактично відновилося.

Що буде, якщо транзит припинити надовго?

Росії доведеться законсервувати, тобто фактично закрити більшість газових свердловин і терміново будувати обхідні газогони. Строки реалізації альтернативних Україні проектів оцінюють сьогодні у 5-7 років, але де Москва братиме кошти на ці проекти?

Європа скоріш за все зосередить фінансові потуги на розробці альтернатив Росії як монопольного енергопостачальника і роки за 3-4 навчиться обходитися без її блакитного пального. В такій ситуації вкладати кошти у газогони для формування нової залежності від Москви бажаючих буде небагато.

До того ж левову частку надходжень до бюджету Росії складає сьогодні виручка від газового експорту. А саме на ці бюджетні кошті вони утримуватимуть окупаційний контингент в Україні.

Не сумніваємося, що така або приблизно така оцінка подій з’явиться у російських штабах одразу після проголошення українського ультиматуму. Єдине, що може підштовхнути Кремль до агресії, це невіра в те, що в українців вистачить мужності і патріотизму реалізувати цей сценарій.

Але тут м’ячик вже на нашому боці.

Ми повинні переконати самих себе, а відповідно і наших сусідів, що ланцюжок Хмельниччина-Коліївщина-Отаманщина-Бандерівщина-Майданщина не урвався.

Що Україна відбулася перш за все як країна, а гідну нас із вами державу ми рано чи пізно виростимо.

Що не вперше нас зраджують і не в останнє зрадники були підняті на вила, знищені атентатом або "випадково" пристрелені двома кулями.

Ми повинні переконати самих себе і всіх наших сусідів, що у разі необхідності як один виступимо і візьмемо під охорону всі українські газогонні станції. Так само, як у 2004 масово вийшли на майдани.

Тільки тепер епіцентри мирного опору розташовуватимуться на газогонних станціях і газосховищах. А якщо ми вже прийдемо до цих пунктів, їм дуже довго доведеться викурювати нас звідти.

Саме ця наша готовність і буде головною гарантією миру.

Бо саме тоді цей жахливий сценарій ніколи не буде реалізований.

Звичайно, ті, хто не звик вибирати - воля або смерть - почнуть переконувати нас, що в результаті подібного ультиматуму Росія і Європа і справді пришвидшать будівництво обхідних газогонів. І що Україна назавжди втратить надходження від газового транзиту.

І ми з ними погодимося - так.

Але це буде вже після 2017 року, коли Російський чорноморський флот вимушено мирно перебазується до Новоросійська і назавжди припинить забруднювати українське море соляркою та іржею.

А тим часом прискорена кризою енергетична революція все одно зведе газ до допоміжного енергоносія і наші умовні доходи від транзиту не матимуть для країни жодних серйозних перспектив.

До того ж особисто ми не згодні міняти Україну на газовий транзит.

Не згодні, і край.

А ви згодні?