Мовні контакти: свідки формування українців (частина друга)
10/19/2008 - 10:03
Мовні контакти: свідки формування українців (частина друга)
Світ
Проект «СЕНСАР»https://www.ar25.org/node/15326
Image
Лінгвістичний музей Київського національного університету імені Тараса Шевченка 2006 року у видавництві „Аквілон-плюс” видав працю доктора філологічних наук, професора Тищенка Костянтина Миколайовича „Мовні контакти: свідки формування українців”. Я не є фахівцем філології, а отже коментувати цю надзвичайно серйозну і об’ємну суто філологічну працю (416 сторінок) не буду. Наведу лише декілька витягів з розділу „Вступ” (частина перша) та значну частину розділу „Підсумки” (частина друга), які дозволять читачам самостійно зробити певні висновки. Разом з тим не можу не поділитись з читачами декількома суто політичним висновками щодо тисячолітньої історії стосунків арійців та фінів викладених у розділах „Протофінська мовна присутність у Європі” та „Прафінсько-східноєвропейські мовні зв’язки” (частина третя).
Літописець звертається до майбутніх поколінь мовою-сусідкою Візантії, мовою, освяченою традицією Святих книг, мовою небуденного синтаксису і високого змісту. Ця мова свідомо тримає дистанцію від тодішнього побутового мовлення. Та попри все, зі сторінок літопису промовляють до нас наші предки ¬кияни.
Як показав ще академік О.Шахматов, Іпатський список старокиївського літопису є українським не лише за географією відтворених подій, але й за мовою: це просторово близькі до Києва події, в яких кияни беруть участь, це їхня звична мова, якою вони спілкуються. Тут "українська лексика ллється суцільним потоком: жито, сочевиця, рінь, колодязь, зоря, зоріти, віно, посаг, подружжя, преставитися, могила, умерти, величатися, лукавий, вабити, сварити, приязнь, туга, сором, свита, сіни, вечера, вежа, голубник, стріха, орати, рало, рілля, знемагати, володіти, наймит, уряд, заплатити, мито, митник, повість, перекладати і т.д.". Є у мові літопису й чимало яскраво українських словосполучень: отерся віхтем, мало не весь город, на порозі, за тя можем ся бити; стояло сонце в колі, а поза колом ще два сонця тощо.
Для сусідів переважна більшість цих слів і зворотів були і є незвичними, чужими. Проте, незважаючи на виразно наддніпрянську тематику й мову цієї пам’ятки, за неї точиться ідеологічна боротьба, де не бракує і псевдонаукових декорацій. Окремі вчені не просто намагаються оголосити київський літопис, як сказали б І.Ільф і Є.Петров, "спільним зубом Бориса і Гліба", але навіть відмовляють українцям у всякій причетності до цієї найранішої письмової спадщини українських слов’ян.
Парадокс у тому, що у глибшій історії ті самі автори обстоюють свою пайку індоєвропейськості також і для мови слов’ян, вважаючи, що західні вчені якраз позбавляють їх цієї пайки, а свої мови - ні. Це лише початок. Далі - гірше, бо з патріотичних міркувань сусідів у підручниках чи окремих енциклопедичних (!) виданнях вже і М.Смотрицький виявляється для українців іноземцем, так само і Л.Зизаній, і П.Беринда [РЯЭ, 60, 124]. Там, де більше науковості, все-таки вказано, що вони українські вчені, принаймні "за місцем проживання" [ЛЭС, 663, 668, 677].
Етномовна атрибуція найраніших письмових пам’яток розпочинає довгий ряд прагнень "пізніших прибульців" об?рунтувати свою старшість у досвітках писемності або книгодрукування коштом сусідньої культури - тоді вже сформованої, а згодом підупалої (наприклад, контроверсії: "македонські чи болгарські пам’ятки ?", "провансальські чи французькі?", "таджицькі чи перські?, "білоруські чи українські?"). Зрозуміло, що порівняно з дописемним періодом - це вже інша і не дуже приваблива тема.
У шістьох розділах книги ми розглянули старішу половину історичного шляху нашої мови - її перші 16 часових пластів запозичень. Попереду ще 250 років старокиївської державності, пережита катастрофа 1240 року, далі – 750 років людоловства, війн, каторг (але також і перемог, і збудованих храмів, і створених духовних скарбів). Це століття тепер уже письмово засвідченого перебування частин українського слов’янства і його земель у складі литовської, польської, кримської, московської, турецької держав (зрозуміло ¬щоразу з новими пластами топонімів і запозичень), потім - історичні змагання за сьогоднішню соборність і незалежність України. Поза сумнівом, ця тисяча років нашого суспільного буття і ближча, й незрівнянно багатша на відомості про історичні події порівняно з добою дохристиянською.
А проте очевидно, що досліджений у книзі дописемний період українських мовних контактів - ніяк не назвеш викопним об’єктом: він досі присутній у нашій сучасності відчутно й живо. Становлячи фундамент і перші поверхи вже цілком упізнаваної української специфічності, цей дохристиянський мовний період далі живе у незнищимому в мільйонах українців "горловому" скіфському "г" [h], в успадкованій морфології двоїни (очима, плечима, дверима), у сепаратно українських словникових запозиченнях з мов давніх іранців, фракійців, кельтів, у засвоєних від них фольклорних образах і сюжетах, у цілій Галактиці правічних місцевих назв, що й дотепер супроводжують наше щоденне буття.
А що ж ті давні носії 16 сусідніх мов? До часу Київської держави їхні етнічні групи вже послідовно розчинилися у складі наддніпрянських предків українців, заклавши тим самим основу нашої неповторності як народу – ось він, істотний складник етногенезу: перефразуючи Бекона, - не з себе щораз інша павутинка (шлях павука), а з квітів щораз інший нектар (шлях бджоли). Мовна й етнічна складова - звичайно, нетотожні, але взаємно відповідні, і при тому мовна визначає етнічну (Lingua gentem facit ‘Мова робить народ’, казав Гай Вікторин).
Наразі постає питання: що саме вабило тоді сусідів не так до мови, як до нашого народу? Що спонукало до слов’янської асиміляції вільних скіфів, майстровитих кельтів чи блискучих готів? І що саме відтоді змінилося? Виходить, етногенез - не разова подія, а процес. Він триває, допоки триває народ.
Зміною своєї етнічної приналежності людина підсилює чимось привабливіших для неї сусідів. Приєднавшись через мову до їхнього звичного кола спілкування, далі вона віддає їм свої сили й долю своїх дітей: достеменно так, як робили це колись ті місцеві алани, кельти й готи, мільйони правнуків яких сьогодні мислять і говорять українською.
В тему:
Мовні контакти: свідки формування українців (частина перша)
Як розмовляли в Києві тисячу років тому?
Мова — це спосіб мислення
Мова і війна
Україні потрібен новий Сенсар
12 фактів про давність української мови
Позичена самобутність
Засіб від шпигунів
Літописець звертається до майбутніх поколінь мовою-сусідкою Візантії, мовою, освяченою традицією Святих книг, мовою небуденного синтаксису і високого змісту. Ця мова свідомо тримає дистанцію від тодішнього побутового мовлення. Та попри все, зі сторінок літопису промовляють до нас наші предки ¬кияни.
Як показав ще академік О.Шахматов, Іпатський список старокиївського літопису є українським не лише за географією відтворених подій, але й за мовою: це просторово близькі до Києва події, в яких кияни беруть участь, це їхня звична мова, якою вони спілкуються. Тут "українська лексика ллється суцільним потоком: жито, сочевиця, рінь, колодязь, зоря, зоріти, віно, посаг, подружжя, преставитися, могила, умерти, величатися, лукавий, вабити, сварити, приязнь, туга, сором, свита, сіни, вечера, вежа, голубник, стріха, орати, рало, рілля, знемагати, володіти, наймит, уряд, заплатити, мито, митник, повість, перекладати і т.д.". Є у мові літопису й чимало яскраво українських словосполучень: отерся віхтем, мало не весь город, на порозі, за тя можем ся бити; стояло сонце в колі, а поза колом ще два сонця тощо.
Для сусідів переважна більшість цих слів і зворотів були і є незвичними, чужими. Проте, незважаючи на виразно наддніпрянську тематику й мову цієї пам’ятки, за неї точиться ідеологічна боротьба, де не бракує і псевдонаукових декорацій. Окремі вчені не просто намагаються оголосити київський літопис, як сказали б І.Ільф і Є.Петров, "спільним зубом Бориса і Гліба", але навіть відмовляють українцям у всякій причетності до цієї найранішої письмової спадщини українських слов’ян.
Парадокс у тому, що у глибшій історії ті самі автори обстоюють свою пайку індоєвропейськості також і для мови слов’ян, вважаючи, що західні вчені якраз позбавляють їх цієї пайки, а свої мови - ні. Це лише початок. Далі - гірше, бо з патріотичних міркувань сусідів у підручниках чи окремих енциклопедичних (!) виданнях вже і М.Смотрицький виявляється для українців іноземцем, так само і Л.Зизаній, і П.Беринда [РЯЭ, 60, 124]. Там, де більше науковості, все-таки вказано, що вони українські вчені, принаймні "за місцем проживання" [ЛЭС, 663, 668, 677].
Етномовна атрибуція найраніших письмових пам’яток розпочинає довгий ряд прагнень "пізніших прибульців" об?рунтувати свою старшість у досвітках писемності або книгодрукування коштом сусідньої культури - тоді вже сформованої, а згодом підупалої (наприклад, контроверсії: "македонські чи болгарські пам’ятки ?", "провансальські чи французькі?", "таджицькі чи перські?, "білоруські чи українські?"). Зрозуміло, що порівняно з дописемним періодом - це вже інша і не дуже приваблива тема.
У шістьох розділах книги ми розглянули старішу половину історичного шляху нашої мови - її перші 16 часових пластів запозичень. Попереду ще 250 років старокиївської державності, пережита катастрофа 1240 року, далі – 750 років людоловства, війн, каторг (але також і перемог, і збудованих храмів, і створених духовних скарбів). Це століття тепер уже письмово засвідченого перебування частин українського слов’янства і його земель у складі литовської, польської, кримської, московської, турецької держав (зрозуміло ¬щоразу з новими пластами топонімів і запозичень), потім - історичні змагання за сьогоднішню соборність і незалежність України. Поза сумнівом, ця тисяча років нашого суспільного буття і ближча, й незрівнянно багатша на відомості про історичні події порівняно з добою дохристиянською.
А проте очевидно, що досліджений у книзі дописемний період українських мовних контактів - ніяк не назвеш викопним об’єктом: він досі присутній у нашій сучасності відчутно й живо. Становлячи фундамент і перші поверхи вже цілком упізнаваної української специфічності, цей дохристиянський мовний період далі живе у незнищимому в мільйонах українців "горловому" скіфському "г" [h], в успадкованій морфології двоїни (очима, плечима, дверима), у сепаратно українських словникових запозиченнях з мов давніх іранців, фракійців, кельтів, у засвоєних від них фольклорних образах і сюжетах, у цілій Галактиці правічних місцевих назв, що й дотепер супроводжують наше щоденне буття.
А що ж ті давні носії 16 сусідніх мов? До часу Київської держави їхні етнічні групи вже послідовно розчинилися у складі наддніпрянських предків українців, заклавши тим самим основу нашої неповторності як народу – ось він, істотний складник етногенезу: перефразуючи Бекона, - не з себе щораз інша павутинка (шлях павука), а з квітів щораз інший нектар (шлях бджоли). Мовна й етнічна складова - звичайно, нетотожні, але взаємно відповідні, і при тому мовна визначає етнічну (Lingua gentem facit ‘Мова робить народ’, казав Гай Вікторин).
Наразі постає питання: що саме вабило тоді сусідів не так до мови, як до нашого народу? Що спонукало до слов’янської асиміляції вільних скіфів, майстровитих кельтів чи блискучих готів? І що саме відтоді змінилося? Виходить, етногенез - не разова подія, а процес. Він триває, допоки триває народ.
Зміною своєї етнічної приналежності людина підсилює чимось привабливіших для неї сусідів. Приєднавшись через мову до їхнього звичного кола спілкування, далі вона віддає їм свої сили й долю своїх дітей: достеменно так, як робили це колись ті місцеві алани, кельти й готи, мільйони правнуків яких сьогодні мислять і говорять українською.
В тему:
Мовні контакти: свідки формування українців (частина перша)
Як розмовляли в Києві тисячу років тому?
Мова — це спосіб мислення
Мова і війна
Україні потрібен новий Сенсар
12 фактів про давність української мови
Позичена самобутність
Засіб від шпигунів
Останні записи