Офіційною метою першого державного візиту американського лідера-республіканця було: фінансування медичного сектора для подолання жахливої епідемії СНІДу, економічна й гуманітарна допомога зубожілим країнам та славнозвісна програма боротьби з тероризмом.

Ми знаємо, що ці складні проблеми вже не перший рік стають причиною численних смертельних випадків на континенті. Чому тільки тепер це зворушило “холодні серця” багатих американців? Невже це вияв безкорисливого милосердя або ж свідомий крок до гуманності?

Зовсім ні, в цьому випадку головну роль відіграє вже знайомий всьому світу фактор - меркантильні потреби “місіонера миру на Землі” - Джорджа Буша - молодшого. Відомо, що найбагатша країна у світі не відзначається значними родовищами “чорного золота” (а це за умов поміркованого і “мудрого” державного керівництва додає потужних фінансових оборотів) - два з трьох барелів нафти, які споживають у США, закордонного, навіть заокеанського походження. 15% - так виглядає частка нафтового імпорту з країн Західної Африки: Нігерії, Екваторіальної Гвінеї, Камеруна, Габона, Анголи і Конго.

Відлуння подій 11-го вересня 2001 року яскраво засвідчило той факт, що американці активно шукають методи позбутись надмірної залежності від арабської нафти. Один з варіантів - Росія (5,7% від світових запасів нафти), але простягати руку жебрацтва до одного з найбільших історичних конкурентів на політичні мапі світу означає, визнати власну поразку і зруйнувати культ популярності серед країн третього світу. Навіть в економічному аспекті вигідніше користуватись африканською нафтою (7,4% від світових запасів нафти) і жодних перешкод для приборкання хаотичної й “первіснообщинної” місцевої влади не виникне. До вашої уваги статистична характеристика запасів нафти у Африці, мільярди барелів та їх частка від світових запасів:

Алжир - 9,2 (0,9%)
Ангола - 5,4 (0,5%)
Камерун - 0,4 (0,05%)
Конго - 1,5 (0,1%)
Єгипет - 3,7 (0,4%)
Габон - 2,5 (0,2%)
Лівія - 29,5 (2,8%)
Судан - 0,6 (0,1%)
Туніс - 0,3 (0,05%)
Інші країни - 0,3 (0,05%).

Навряд чи Африці вдасться вирішити американську нафтову проблему, оскільки таке джерело не надійніше за Близький Схід чи Латинську Америку (приклад тому, нещодавній страйк нафтовиків в Нігерії). Звичайно, США прагне диверсифікувати свої джерела і знизити рівень ризику, але, якщо нафта коштуватиме 50 доларів за барель в Перськіій затоці, то відповідно стільки доведеться заплатити і в Гвінейській затоці.

Крім суто промислово-економічних цілей, Джорджа Буша переслідує хвороблива манія встановлення демократичного устрою та порядку на території Ліберії. Окремі неофіційні американські джерела інформації пророкують Ліберії абсолютно ідентичний сценарій розвитку подій, який спостерігали на території Іраку. Таким чином, виникає чудова нагода розташувати на африканському континенті американські військові бази під емблемою миротворчил сил НАТО.

Заради такої “здобичі” можна й виділити 15 мільярдів доларів, що й пообіцяв найближчим часом зробити американський президент для боротьби з “чумою ХХ сторіччя”. І це аж ніяк не турбота про етнічне населення, це швидше за все заходи безпеки для американських військових, котрі під час виконання т. зв. миротворчих обов’язків, можуть стати реальними жертвами страшної недуги.

Чи можна усі ці події назвати процесами нової неформальної колонізації Африки, яку має намір невдовзі реалізувати США? Всесвітня історія та живі свідки тогочасних подій пам’ятають – 1960 р. (“Рік Африки”), коли 17 країн африканського континенту отримали незалежність і розпочався тривалий період деколонізації. Головні дійові особи першої половини ХХ століття - Франція та Великобританія, які споконвіку володіли найбільшими метрополіями, домініонами та колоніями, внаслідок знесилення від Другої світової війни втратили лідируючі позиції. Тому дотримання прийнятої декларації ООН “Про надання незалежності колоніальним країнам і народам” зобов’язало дві країни створити новітню парадигму міжнародних відносин: без агресії, без рабства, без колоній.

Сьогодні, ці країни не переймаються відновленням втрачених панівних позицій, їх більше хвилює майбутнє і політична доля сучасного правового континентального наддержавного утворення - Європейський Союз. На превеликий жаль, впродовж 40 років переважна частина африканських країн не змогла самостійно організувати цивілізоване державне керівництво, розвивати перспективні галузі промисловості, стежити за дотриманням прав і свобод людини. Знову це доведеться робити, залучаючи чужоземний “білий американський контингент”, який утверджуватиме принципи демократії та свободи не заради добробуту і процвітання місцевого населення, а заради власних корисливих інтересів.

Після понад 30-річного “геополітичного штилю”, Африка стала центром уваги “країни Нового Світу” і це дозволяє назвати також і 2003 р. - “Роком Африки”.