Жанр роману було визначено як “трагікомічну сімейну сагу”. Дві сестри, стосунки яких після смерті матері аж ніяк не назвеш сестринськими, дізнаються про те, що їхній 84-річний батько має намір одружитися з 36-річною “молодухою” з Тернополя Валентиною, власницею “високоякісних грудей у стилі Ботічеллі”. Наречена має чіткі наміри: британське громадянство, Кембридж-Оксфорд для сина-підлітка та безхмарне життя з престижними машинами, новою побутовою технікою й багатим чоловіком. Підстаркуватий наречений витрачає на молоду дружину всі свої мізерні збереження, після чого його життя перетворюється на справжнє пекло: спочатку докори, потім істерики. Коли Валентина переходить до побоїв, донькам старого, які вже понад два роки не розмовляють між собою, не залишається нічого іншого, як створити коаліцію з порятунку батька від нахабної хижачки.

Здавалося б, класичний “сімейний роман”. Але під час баталій між двома сестрами та їхньою мачухою на світ випливають припорошені попелом факти з минулого родини, а разом з ними трагічна історія України: громадянська й вітчизняна війни, Голодомор, сталінські репресії, трудові табори.

Протягом минулого року на роман як з рогу достатку сипалися престижні літературні відзнаки: премія Вудгауза за найкращий гумористичний роман, лонг-лист “Букера”, шот-лист премії “Оранж”, а з найостанніших – британська національна літературна премія “Ноббіз” у номінації “Відкриття року”. Для самої авторки Марини Левицької таке визнання стало справжньою несподіванкою:

“Після того, як я написала два невдалих романи, я вирішила відвідати курси творчого письма при університеті, де я викладаю. Одним з викладачів на цьому курсі був літературний агент, який прочитав мій роман. Він зателефонував мені, запропонував свої послуги і дуже швидко домовився з видавництвом “Пінгвін” про друк книжки. Це була справжня несподіванка, бо до цього я отримувала з видавництв одні відмови.”

Марина Левицька “імпортувала” в Європу українську екзотику: англомовні читачі із задоволенням повторюють незнайомі досі українські слова: «голубчик», «гривня», «котлетки». У планах - екранізація роману. Права на це вже придбала британська кінокомпанія “Рубі-фільм”.

Проте це в Європі. А от в Україні роман сприйняли неоднозначно. Образ володарки ботічеллівських грудей Валентини багатьом здався образливим. А дехто взагалі побачив у романі «карикатуру на українців».

Марина Левицька:
“Мене це дуже непокоїть. Дехто читає лише початок роману і вважає, що Валентина уособлює собою образ типової українки, що було б дуже прикро.”

Марина Левицька гадає, що саме в такому негативному ставленні до книжки й полягає причина, чому роман досі не перекладено на українську:

“На сьогодні роман перекладено 26 мовами. На жаль, української серед них немає. Можливо тому, що українцям не подобається, як вони зображені в книжці. Чи, може, українським видавництвам не вистачає грошей – я не знаю, але це дуже сумно.”

Однак українські видавці кажуть, що вони хоч нині готові розпочати переклад та друк роману – але при умові, що до них надійде відповідна пропозиція. Говорить головний редактор українського видавництва “Факт” Леонід Фінкельштейн:

“На превеликий жаль, нині ситуація така, що поширення західної літератури в Україні - це поки що справа майбутнього. Ми з радістю відгукуємося на всі пропозиції. Але в Україні поки що не достатньо відпрацьований механізм купівлі авторських прав. Ідеться про те, що видання українською мовою навіть таких скандальних чи громадсько-значимих творів в Україні є поки що працею ентузіастів, а не серйозним ставленням до видавницького бізнесу.”

Побоювання, що виплати авторських гонорарів та прав на передрук перевищать прибутки від продажу, роблять для українських видавництв комерційно непривабливими більшість перекладацьких проектів:

“Ми боїмося, що вартість книжки буде настільки великою, що український читач її просто не купуватиме. Боюся просто панічно того, що тираж лежатиме в мене в шухлядах, а продаватися будуть відповідні російські видання.”

Тобто, на думку Фінкельштейна, причиною того, що роман і досі не видано українською, є недоліки видавничого ринку в Україні, а не негативне зображення в ній українців:

“Історичні книжки, в яких би розповідалося про те, що українці – мерзотники, я б не друкував ніколи, тому що це є не література, а ідеологія. А якщо це літературний твір, то саме завдяки культурному обмінові й виданню книжок - навіть, якщо є якісь спотворення - вимальовується справжній образ.”


----------------------------------------------------

В тему:

Створення громадського об'єднання "Волонтери української книжки"

Книжкова революція

Мова і війна