Те, що вчворили вчора, 27-го грудня, два міністри-соціалісти — Ніколаєнко і Луценко — не налазить ні на яку голову, окрім тієї, у якої не всі дома. Напередодні, ввечері 26-го грудня Господарський суд міста Києва задовольнив усі 12 позивних вимог МАУП проти Міністерства освіти і науки та його міністра Ніколаєнка. В такий спосіб Всеукраїнська страйкова акція студентів і викладачів Академії здобула однозначне судово-правове обґрунтування. В подібній ситуації керівники, у яких із головою все гаразд, або приймають судове рішення як даність, або протягом десяти днів подають апеляцію. Ніколаєнко з Луценком пішли, як їхній кумир В.І. Бланк-Ульянов, іншим шляхом.

Події розгорталися так: десь опівдні керівництву МАУП стало відомо, що Ніколаєнко терміново відрядив чергову комісію з надзвичайними, хоча й позазаконними повноваженнями, а міністр Луценко виділив для прикриття акції підрозділ міліцейського спецназу «Титан», відомий у народі як «маски-шоу». Правильніше було би сказати, що насправді ота комісія мала слугувати бодай якимсь виправданням для запланованого бандитського нальоту людей у масках і з бойовою зброєю на приміщення МАУП.

Трагедії вдалося уникнути в останню хвилину, завдяки, зокрема, терміновому зверненню до зарубіжних посольств, міжнародних організацій та керівництва держави. Трійця перевіряючих так і не змогла пояснити, чого ж вони хочуть, вкотре продемонструвала, що такий навчальний предмет як «Основи держави і права» у Міносвіті невідомий і, врешті решт, здиміла.

За останні півроку обидва соціалісти — і освітянський, і міліцейський — продемонстрували в стосунку МАУП увесь брудний набір тупого чиновного свавілля в найгірших традиціях радянської доби. Але наліт озброєного спецназу на беззбройних студентів — це, погодьтеся, поза порівняннями. У новітній історії людства ми відшукали лише один аналогічний випадок, з яким вирішили вас познайомити.

Отже, в 1960-му році законний президент щойно проголошеної Центральноафриканської Республіки Давид Дако взяв на роботу у силове відомство свого родича, двоюрідного брата Жана Бокасу. Той хоча і встиг повоювати як проти японців, так і проти червоних партизанів Хо Ші Міна, але армійської кар’єри не зробив. У відставку вийшов старшим лейтенантом. До речі, як і наш Юрій Луценко. Президент Дако дуже любив свого кузена Бокасу, бо за шість років зробив його, миршавого старлея, маршалом. Товариш Луценко, до речі, обіймає міністерську посаду, яка відповідає військовому званню генерала армії, найвищому за законами України.

Свіжоспечений маршал виявився свинюкою, бо ще не зносивши першої пари погонів, влаштував переворот, скинув родича і проголосив себе президентом, прем’єром, міністром оборони, внутрішніх справ, фінансів, економіки, гірничорудної промисловості, інформації і туризму. А також — став генеральним секретарем Соціалістичної партії ЦАР. У цьому статусі він негайно відвідав Москву, де його, як політика лівої орієнтації, публічно облизав сам Л.І.Брежнєв.

Те, що у чорного соціаліста таргани у голові, стало зрозуміло невдовзі після його повернення з Москви. Маршал-соціаліст вирішив не розмінюватися і проголосив себе спочатку довічним президентом (це така форма соціалістичної демократії), а невдовзі Імператором. Його вважали смішним, жалюгідним, блазнем на троні, але ніхто за межами нової імперії з населенням у 3 мільйони жителів і армією чисельністю 3 тисячі чоловік не знав правди. Страшної правди.

На початку 1979-го року імператор-соціаліст започаткував реформу освіти. Як іще один соціаліст в одній східноєвропейській країні 26 років потому. Власне, реформа звелася до введення обов’язкової форми для школярів і студентів — незугарної, абсолютно непридатної до місцевого клімату, дуже дорогої, зате пошитої на фабриці, яка належала самому імператору. Старшокласники і студенти оголосили загальнонаціональну страйкову акцію і почали пікетувати імператорську резиденцію та будинок уряду. Його високість товариш Бокаса кинув проти дітей своїх озброєних головорізів. За кілька годин було вбито 150 чоловік, сотні скалічено. Проте, акція протесту триває. Бокаса особисто очолив карателів. Практично всі учні і студенти у віці від 6 до 25 років були кинуті за грати. Імператор-соціаліст особисто катує дітей, вбивши при цьому щонайменше 30 чоловік. Загальна кількість жертв іде на сотні, але точного підрахунку так і не вдалося встановити, оскільки трупи згодовували крокодилам. Це вже така суто африканська особливість соціалістичної демократії в галузі загальної безкоштовної державної освіти.

Отут уже втрутилася міжнародна спільнота. Французька повітрянодесантна дивізія приземлилася в столиці ЦАР, Бокаса втік, соціалістичний лад гавкнувся, а з ним і всі його сумнівні завоювання. Подальше слідство розкрило нові жахливі факти соціалістичного експерименту в самому центрі Африки. Виявляється, головний соціаліст ЦАР не лише власноручно катував і вбивав своїх підданих, а й був справжнісіньким людожером. Кількість з’їдених ним жертв теж не була встановлена.

Як ми зазначили у підзаголовку до нашого коментарю, паралелі — річ вельми ризикована. Але кожен соціалізм — чи то рафіновано юдейський, чи то національний, чи то африканський, чи то інтернаціональний або український — несе на собі, як Каїнове тавро, спільні, можна сказати, генетичні ознаки. І нехай, приміром, намагання Юрія Луценка звести під своє соціалістичне командування не лише міліцію і пожежників з паспортистами, а й прикордонників, податківців і рятувальників виглядають на тлі імператорських загибонів його чорношкірого колеги, як загалом не дуже шкідлива манія влади, слід пам’ятати: кожна манія розпочинається з безневинних психічних чи ідеологічних комплексів, але якщо її не зупинити цивілізованими методами — психіатрія плюс жорстке дотримування законів — тоді поняття «людожерство» із суто образного виразу може перетворитися на жахливу реальність. Особливо якщо йдеться про таку небезпечну соціалістичну манію, як «залізною рукою загнати людство до щастя».