Лише у столиці мешкає понад 17 тисяч ветеранів-афганців. Далеко не всі обзиваються до громадськості, вступають до спілок та обстоюють свої права. А ті, що гурту тримаються, бувають і в київській мерії. Її очільник Олександр Омельченко – теж пороху понюхав на афганських дорогах.

Щороку ветеранам, вдовам та осиротілим батькам вручають нагороди, подяки, пам’ятні годинники. Самим їм багато про що марно хотілося б забути. А ночами у їхню свідомість і досі вдираються жахи пережитого.

Ігор Венжицький, ветеран афгансько-радянської війни: “Різне, саме яскраве – розрізали грудину і сіллю посипають. – Це сон. Про це краще не згадувати.”

Олександр Механенко, ветеран афгансько-радянської війни: “Операции на выезде. Самое такое – подрыв. Сидишь как в консервной банке, доехать до места и назад. Нервы, конечно расшатаны, бывает, фильм смотришь и плачешь.”

Сергій Афіндуліді, ветеран афгансько-радянської війни: “Я думаю, став инвалидом, а пенсия 300 грн., а на лекарства надо – 600, я думаю, это самое страшное”

Усякого було на цій війні - і воїнського братерства і підлоти, і щирої віри у свою місію захисників інтересів вітчизни, і розбитих ілюзій, втрачених рук, ніг, життів, друзів. Тепер – це історія, яка вимагає і справедливої оцінки і справедливої допомоги тим, хто її потребує.