От і настав «момент істини» – історичний. Переломовий.

Коли за українську мову вбивали в ОРДЛО (і, ймовірно, продовжують убивати й далі) – ці жертви ще не мали для нас ні імен, ні облич. Можна було вмістити їх у загальну рубрику «проукраїнські» – і тим затулитись від очевидного факту (якого наш противник, до речі, й не приховує): так, в остаточному підсумку це «війна за мову» – за картину світу. Москва воює за те, щоб не стало української. А найнадійніший для цього спосіб – убити носіїв.

(Саме так вони зробили в 1933-му – і число носіїв української мови одразу ж зменшилось на мільйони).

І після 1933-го ця війна ніколи – НІКОЛИ! – не припинялась. І кожен україномовний бодай раз на віку стикався з цією професійною, «видовою» агресією вбивць – до НЕДОБИТОЇ жертви.

Це міг бути несподіваний вибух люті від незнайомця, що з ненавистю тебе перекривляє, або (якщо посуватися на схід од Вінниці) цькування в дитячому колективі, «підзарядженому» від дорослих, чи таврування «селюцькістю» (що родом із того-таки Голодомору: коли втеклих у місто від розкуркулення можна було і в НКВД здати, – і кожен нащадок вижилих, навіть і в 3-му коліні, рефлекторно лякається: ні-ні, я нє з сєла, што ви!..), могли бути – і є! – десятки видів щоденної «непомітної» дискримінації, від адміністративної до культурної, що її ми вже й за аґресію не сприймаємо, звикли...

Кожен із нас може сказати про себе: «АРТЕМ МИРОШНИЧЕНКО – ЦЕ Я». Кожного україномовного хоч трошки в житті «били за мову» – в різних формах, з різною мірою дошкульности, хоч і мало кого вже фізично (спасибі Незалежності!)...

І ніколи, НІ РАЗУ нікого за те не було покарано. (Навіть того мента з Одеської траси, що кричав на відео водієві «Ты мне тут на своей телячьей мове не говори!» – адже ж не звільнили без дальшого права на проходження державної служби?..)

Артем Мирошниченко дивиться в очі нам усім. Від цього погляду вже не затулишся, не сховаєшся. І не відмахнешся (хоча спроби, не сумніваюсь, будуть!) – мовляв, «ах, та то просто гопота», і де ваші свідки, що то «за мову»? Ми всі свідки – всі, скільки нас є, мільйони україномовних. (Спробуйте перейти на нашу сторону – і ви вжахнетесь із того, які ми живучі.)

Ця кров волає до неба (кожна безвинно пролита кров волає до неба). Це обличчя має тепер бути скрізь – на плакатах і значках, футболках і наліпках, впізнаване кожному. Як постійна пригадка нам усім: цей чоловік загинув за те, щоб українці нарешті перестали БОЯТИСЬ своєї мови.

А для цього боятись мають ті, хто готовий за неї нас убивати.

І тому – так, Українська Держава в цьому процесі зобов’язана, в інтересах власного виживання, показово гупнути кулаком, демонструючи на своїй території Силу Закону, – щоб кожен нащадок вертухаїв, якого трясе на звук недобитої його «дєдамі» мови, сто раз вкусив себе за язика, перш ніж щось проти неї бевкнути. А медіа всіх рівнів мають якнайширше висвітлювати перебіг судового процесу – і соціально-культурний профіль убивць, і їх бекґраунд до 4-го коліна, тато-мама-дід-баба, школа-вчителі, що дивились, яку музику слухали, – громадської уваги тут має бути не менше, ніж до харківського процесу Зайцевої: іншого способу коли-небудь очиститись від задавненої зарази немає, країна мусить ясно бачити, чим вигодовується її смерть.

Бо інакше завтра-позавтра (в перерахунку на роки, не на десятиліття!) вони уб’ють ВАС УСІХ – із «провідниками толерантности», щирими адептами «какойразніци» та всією своєю аґентурою й виконавцями включно.

Спробуйте це зрозуміти, поки ще не пізно.