Про це пише в блозі видання "Обозреватель" Євген Дикий, колишній доброволець "Айдару".

Ілон Маск назвав ракети "Південмашу" найкращими у світі після його "Фалкона". На секунду серце сповнилось гордості за свою країну, але натомість закипіла здорова злість. Адже Маск говорив про розробки 40-річної давнини, трохи модернізовані 20 років тому – і навіть при тому вони другі у світі! Уявляєте, яке б місце у космічній індустрії ми б посідали, якби останні два десятиріччя не проїдали старі наробки, а розвивались хоча б паралельно з корпораціями Ілона Маска? Хто б тоді був на першому місці, і хто б готувався першим колонізувати Марс?

Натомість з вікна мого робочого кабінету видно нескінченну череду кораблів. Ближче до мене ті, які йдуть до\з порту Одеса, а далі, у бік горизонту - ті, що тримають курс до\з порту Південний.

У напрямку берега йдуть завантажені "по саме не можу" контейнеровози та порожні рудовози з лісовозами. Назад у море контейнеровози йдуть порожняком, вистрибуючи з води ледь не по гвинти, а рудовози з лісовозами повзуть завантажені, зариваючись носом у хвилі, поряд з такими ж перевантаженими зерновозами - "Панамаксами".

Нас перетворили на сировинну країну, яка поставляє на світовий ринок або необроблену сировину (зерно, ліс та руду), або продукт первинної обробки (трубопрокат, чорний метал). Натомість купуємо ми готові вироби з високою доданою вартістю. Типова економіка країни "третього світу", сировинного придатку до індустріальних та постіндустріальних країн.

Ми бачили таке у різних "нігеріях", включно з сусідньою "Нігерією в снігах". І нехай нас не тішить, що російська нафта - ресурс невідновний, а наше зерно наростає кожен рік (і то, поки грунт не виснажиться). У політичному сенсі наш хліб та російська нафта - повні аналоги, це той самий сировинний "базіс", який відтворює цілком собі за Марксом одну й ту саму політичну "надбудову".

Єдиною можливою політичною надбудовою для сировинної економіки є феодалізм. У феодалізму багато інваріантів - є абсолютна східна монархія "а-ля" Назарбаєв чи Алієви, є "наполеонівська диктатура" Лукашенки та Путіна, є "рівновага феодальних кланів" в стилі Кучми, Ющенка та Порошенка. Але у кожному випадку це феодалізм, і поки економіка залишається сировинною - нічого іншого в країні збудувати неможливо.

Втім, зв'язок тут не однобічний. Я народився в країні, яка тоді ще була колонією Московії, але навіть як колонія посідала місця у світових рейтингах індустріального виробництва. Моя країна належить до всього лиш десятка країн світу, які мають повний цикл виробництва літаків. В моїй країні підняли в небо "Руслана" та "Мрію". Моя країна була в десятці світового океанського рибальства, і це повністю забезпечували українські судноверфі. Моя країна ще десяток років тому посідала третє (!) місце у світі за кількістю запусків супутників. Перелік можна продовжувати.

Моя країна заплатила за індустріалізацію найдорожчу платню з усіх народів світу – нас індустріалізував Сталін ціною життів мільйонів виморених голодом українських селян, ціною праці мільйонів безкоштовних рабів ГУЛАГу, від рядових шахтарів до ув'язнених головконструкторів у "шарашках". Моєму поколінню онуків жертв великого терору та індустріалізації дісталось у спадок від замордованих предків величезне господарство, на рівні найбільш розвинутих країн сучасного світу. Але ми не зберегли свою "Мрію", ми дали ошукати себе і звести до "аграрної наддержави".

Прийшовши до влади в індустріальній країні, вчорашні парторги та комсомольці із "нової еліти" 90-х отримали можливість вибору вектору розвитку. І вони обрали, чітко та недвозначно: ніякого "постіндастріалу", ніяких інвестицій у нові технології і навіть у підтримку та оновлення основних фондів, тільки жорсткий "дерибан" найбільш просто здобуваних природніх ресурсів. І побудова відповідної до цієї моделі феодальної псевдоеліти - олігархії.

Нас цілком свідомо зіштовхнули у феодалізм зі стадії "зародкової", яка лише намітилась після десятиліть тоталітаризму, але все ж таки "живої" демократії. І з індустріальної країни у сировинну ми також перетворилися за свідомим задумом цілком конкретних персонажів.

Порівняйте списки приватизованих підприємств та підприємств, які мертвим грузом висять на держбюджеті. "Нові феодали" радісно розхапали всі видобувні підприємства і підприємства самого першого циклу обробки сировини, - і майже не зачепили більш-менш складні виробництва.

Індустрія вимагає оновлення фондів та технологій, постійних інвестицій, ризиків в умовах жорсткої конкуренції. Так, у підсумку прибуток буде набагато вищий (закон доданої вартості ніхто не відміняв), але навіщо чекати цього нешвидкого та негарантованого "у висліді"? На життя самих олігархів, їхніх дітей, онуків і навіть дітей та онуків їхніх останніх "шісток" цілком вистачить легкого надприбутку на примітивному дерибані "дарів природи". А індустрію нехай утримують зі своєї кишені рядові лохи - платники податків.

Апофеозом такого підходу була відносно нещодавня спроба підготувати приватизацію рухомого складу "Укрзалізниці", при цьому залишивши на шиї платників податків рельси, станції та іншу "збиткову" інфраструктуру.

А далі пішло те, що у теорії систем називають "процес із позитивним зворотнім зв'язком", чи, якщо по-простому - процес, що підсилює сам себе. Чим більше колапсувало індустрільне виробництво, тим глибше ми провалювалися в олігархічний феодалізм. А з кожною політичною перемогою "нових феодалів" підсилювався колапс промислового виробництва.

Поки ми не розірвемо це замкнене коло, олігархія залишиться непереможною, скільки б разів ми не виходили на Майдан. Закони політекономії неможливо надурити. Їх можна лише зрозуміти, вивчити та спробувати використати.

Конфлікт, що почався на Майдані у 2013, і який досі не знайшов свого вирішення цілком вписується в анали політекономії. Барикади посеред Києва розділяли феодальний Печерськ з його "княжими палатами", "новим дворянством" і "княжою дружиною" - "Беркутом" від світу "свіженародженої буржуазії", представленої пістрявою сумішшю студентів, професорів, "торгового люду" із середнього, не олігархічного бізнесу, сучасних "вільних ремісників" - айтішніків, і прочая, і прочая. Не рідкістю були на барикадах і "релікти індустрільної епохи" - вимираючі інженери, і це також не випадково.

Пора зрозуміти: якщо ми хочемо реальної демократії, а не влади феодальних кланів, "розборки" між якими за право красти наші податки, мас-медіа, що належать цим же кланам, нам підносять як "політичну боротьбу" та "демократичні вибори" - необхідно вирватися із мороку сировинної економіки, пройти шлях ре-індустріалізації, відновлюючи ті виробництва, які ще можливо відновити, і через фазу розвинутої індустріальної економіки (політичною надбудовою якої є реальна багатопартійна парламентська демократія, поєднана з сильною незалежною судовою системою) перейти до пост-індустріального суспільства (політична надбудова якого ще тільки формується навіть у західному світі, і включає у себе багато елементів прямої демократії, децентралізації та самоврядування громад та складні механізми одночасної гарантії прав більшості, меншин та окремих індивідуумів).

І в той же час - якщо ми хочемо, що знову злітали у небо українські літаки, космічні ракети та супутники, щоб наша армія воювала високотехнологічною зброєю останнього покоління, зробленою на наших заводах, а по рейках бігали наші швидкісні потяги - необхідною умовою для цього є повалення олігархічного ладу.

Скептики можуть зауважити, що "потяг пішов", і нам вже ніколи не наздогнати в індустрії Китай або Південну Корею, а єдине для нас місце у системі світового глобалізованного ринку - це роль "аграрної наддержави". Погоджуюсь із цим лише частково - у частині товарів масового вжитку. Нам дійсно ніколи не наздогнати "азіатських тигрів" у ролі виробників масового дешевого одягу, телевізорів, автомобілів - історично не та культура праці, не та оплата праці кваліфікованого персоналу і так далі. Власне, спроби розвитку вітчизняного автопрому, який за двадцять років так і не дав жодного конкурентноспроможного продукту і тримається "на плаву" виключно антиринковими та шкідливими для кінцевого користувача державними протекціоністськими методами, дуже показові.

Але ж це лише частина правди. В той самий час антонівські літаки ще й досі найкращі у світі по співвідношенню "ціна-якість", а у класі важких вантажних літаків до сих пір не мають аналогів - ані "Руслана", ані "Мрію" ніхто крім нас не створив. Всі спроби Росії та Китаю скопіювати гвинтокрильні мотори "Мотор-Січі" та налагодити своє виробництво так ні до чого й не призвели, крім великовузлової збірки наших же українських виробів.

"Південмаш" зараз переживає далеко не найкращі часи, але деякі тамтешні технології досі не змогли перевершити навіть американські конкуренти – повірте Маску. Українські керовані снаряди та ПТУРи на одне покоління відстали від останніх розробок НАТО, але при тому дешевші на порядок величин, тобто цілком конкурентоздатні. І цей список можна продовжувати.

Наше місце на світовому ринку - не в конкуренції с Китаєм та Корєю, а в одному ряду з США, країнами Західної Європи та Японією.

Це місце виробника не масових, але високотехнологічних іноваційних продуктів з високою додатковою вартістю. Під керівництвом феодалів ми стрімко втрачаємо конкурентні переваги, але заняти вказане місце у глобальному ринку "з нуля" настільки складно, що поки що для нас ще залишається досить велика шпарина. Якщо, звичайно, наша ре-індустріалізація почнеться у найближчий час.

Час працює не на нас, наш "стартовий капітал" у вигляді свого часу дуже "просунутих" заводів і КБ стрімко зношується та виходить із ладу, технології застарівають, а конкуренти поступово займають на ринку навіть ті ніші, у яких ми були ще вчора унікальними "природніми монополістами". "Вікно можливостей" для старту ре-індустріалізації України буде прочинене ще від 3 до 5 наступних років.

Як тільки почнемо ре-індустріалізацію - після перших же поштовхів відродження складних виробництв автоматично запуститься процес зі зворотнім зв'язком, який призведе до трансформації аграрно-феодального суспільства у сучасну розвинену демократію.

"Антонов", "Мотор Січ" та "Південмаш" - це вершини довгого технологічного ланцюжка, в основі якого - багато малих та середніх підприємств - виробників комплектуючих.

У СРСР ця ніша була зайнята неповороткими держпідприємствами, які були знищені під час шулерської приватизації 1990-х років. У сучасному світі це сфера приватного бізнесу, при чому сфера не великих корпорацій (вони - у кінці "харчовогого ланцюга", там, где вже збирають готові авіалайнери та ракети), а невеликих приватних компаній, які починаються з "гаражних" технологічних старт-апів, що конкурують між собою за ринки збуту та забезпечують добре оплачуваною роботою тисячі висококваліфікованих працівників - той самий середній клас, на якому тримається сучасна демократія.

До речі, закріпившись спочатку за рахунок поставок комплектуючих для наших "антонових" та "моторсічей", такі українські підприємства можуть надалі вбудуватися і у технологічні ланцюжки "Аеробусів", "Боїнгів" та інших західних корпорацій. У сусідній Польщі, яка на старті мала незрівнянно гірші технології, ніж Україна, саме такий шлях у процесі конкуренції постачальників для європейских компаній призвів до економічного зростання у останні десятиліття.

Поява пулу конкуруючих технологічний компаній та ринку кваліфікованої праці автоматично призводить до розвитку вищої та середньої освіти, науки та інших "надбудов", серед яких рано чи пізно виникають культура і політичні інститути, відповідні запитам освіченого сучасного суспільства. А там вже й до пост-індастріала один раз мишкою клікнути.

Де ж взяти гроші на перший поштовх ре-індустріалізації?

Там же, де більшовики брали на страшну індустріалізацію 1930-х - шляхом перерозподілу суспільного капіталу. Тільки тоді для створення промислових монстрів-гігантів і пула пролетарів, готових працювати за миску каші, держава грабувала й морила голодом небагаточислений аграрний середній клас - "куркулів", а коли він закінчився - вижимала останнє із вкінець уже зубожілого народу, і зосередила практично весь капітал населення радянської імперії у руках тодішніх "нових феодалів" - державної компартійної бюрократії.

У сучасній Україні великий процент національного капіталу зосереджений у руках вихідців із тої самої радянської партбюрократії - кількох надбагатих феодальних кланів, причому зосереджений, м'яко кажучи, не зовсім правовим шляхом.

Суспільство має повне право повернути собі хоча б частину вкраденого корумпованими олігархічними фінансово-промисловими групами, і реінвестувати повернуте у відродження виробництва та відновлення промислового потенціалу нації. А далі - пошук ніш в глобальній світовій економіці, сувора конкуренція та інші складні процеси, що призводять до прогресу та розвитку.

Залишилася "дрібничка" - забрати у олігархічних кланів владу і розумно розпорядитися повернутою власністю. Проста зміна одних феодальних фізіономій на інші, трохи симпатичніші - це не революція, а всього лиш черговий бунт.

Революція, що почалася у 2013 році, переможе лише тоді, коли середній клас , який її розпочав, сам, своїми руками візьме політичну владу - і відразу використає її для зміни "правил гри", у тому числі і для модернізації економічної системи країни.

Наш шлях від "пшеничної Нігерії" до справжньої європейської країни лежить через тріаду "буржуазна революція - ре-індустріалізація - розвинена демократія".

Шлях дуже складний, але іншого немає - точніше, всі інші шляхи ведуть до остаточної та повної "нігерії", яка назавжди залишилася у "третьому світі" замість "першого". Вірю, що наше місце все ж таки у першому світі, пост-індустріальному та демократичному. Але за це місце ще доведеться повоювати – як за наше місце на марсіанському кораблі Ілона Маска.

І так, перефразуючи Кінга, "я маю "Мрію"!