«Молитва»: перше оповідання Олеся Уляненка, розшукане через 30 років…
«Молитва»: перше оповідання Олеся Уляненка, розшукане через 30 років…
Молитва
Бій уже давно не став боєм. Терпкий запах пороху.
Спаленого пороху... Холодний вітер і молитва декханина, що колись був декханином... Він спочатку молився щиро, так щиро може молитися тільки людина, що вірить у життя... У нього, в оте життя, ніхто не хотів вірити...
Солдати відпочивали на «броні», потягуючи з фляг теплу воду, споглядали на нього сердито і зле...
Перед цим його побили, перекрутили руки дротом. Руки, як дві волохаті палюги – до велетенського тулуба... Він сидів у засідці, коли на нього наскочили «шураві». До цього у нього було поле. Маленьке собі поле біля Меймене. Там росло, що тільки могло рости на цій землі. Я дивлюсь на нього крізь вузькі щілини очей, і очі мої – то щільно заґратовані вікна.
У нього широкі волохаті груди, але тонкий писклявий голос. І коли молитва доходить до кульмінації, то ніхто не витримує, і «духа» б'ють. Заняття це швидко набридає, і тоді солдати точать ляси про «гражданку» або ще щось.
Час молитви не пройшов, і муджахетдин молився. Його взяли в годину молитви, і він – глибоко віруючий у свого Алаха – не стріляв... Хтось з нас не вірив. У нас щільно заґратовані серця. Молоді солдати, злі після рейду, з кислою пам'яттю вчорашньої «дідівської» прочуханки, зиркають на «духа», і їхні очі сповнюються трагічного змісту. Я дивлюсь на нього і сам, не помічаючи, повторюю молитву. Молитва гірка на смак... Вона пахне квітом гранату, дозрілою динею і ще чимось... Його губи рухаються з моїми...
Я думаю... Я говорю до себе, я звертаюся до Бога, що коли прийду додому, то поставлю за всіх по свічці. Вже бачу, як вони мляво всмоктують тишу і морок... Куриться ладан... Мені стає моторошно, бо я враз подумав, що за нього не поставиш свічі. І не від того, що він сидить, скручений дротом, і вірить у іншого Бога, а я взагалі не знаю, в кого вірити, а від того, що справді в одній мечеті Алах від мули прийме чиєсь ім'я. Час молитви...
Напрочуд холодно. Гори синьо випливають під горизонтом. Я тільки зараз починаю розуміти, чому люди так люблять гори. Тому, що і море... Один з бійців підводиться. Він махає молодому. Той в миті ока стоїть перед ним, вірнопіддано вирячивши очі. І я думаю, що рабство – то є одне з самоудосконалень нашого народу.
Декханин, що був колись декханином, шепоче молитву... Запальничка викресала вогонь. Молодий підходить до полоненого і смалить йому бороду. Я спокійно підходжу і б'ю прямо в обличчя. Солдат падає і боязко щулиться. Мене стараються зупинити, але я не звертаю на те уваги. І додаю ще ногою. Чобіт заюшило кров'ю.
У декханина очі пораненого пса. Час молитви... Я подаю йому води, і він ковтає її, і я вже знаю, що він приречений, бо в горах лишилося лежати багато наших. Молитва гірка, як мигдаль.
Проходить взводний, і я чую, як він говорить, що особистів цей дурень не цікавить. І розвідку теж. Хто хоче? Бажаючі?.. У мені вирастає щось страшне і велике. І я хочу зробити це... Вбити – увійшовши в милосердя... Напрочуд прохолодно. Чи то мене просто тіпає? Я слухаю молитву... Гори сивого кольору... Гори... І гори зберігають незаплямованість відчуждення.
Горами – стежка. І очі проводжають тією стежкою сотні людей. Небо високе і з тим низьке, і воно поряд. Я чую запах бензину, відчуваю щось неприємне, але ще нічого не думаю. Я повторюю молитву...
Якщо полишусь живий, то поставлю всім по свічці... Усім по свічці...
Двоє наших піднімають «духа». Він, опираючися, йде. Погляд шпарко бігає по всіх закутках, надовго чомусь зупиняється на мені, скресає і застрягає десь у безодні неба.
Час молитви... Холодний напрочуд вітер... Гіркий мигдаль на губи... Я вже знаю, чому несло бензином. Комусь сказати? Ротному?.. В цьому світі все ділиться на стукачів і нормальних хлопців. Я вважаюсь останнім... Але не витримую і майже біжу вслід мокрим спинам, що зникли за пагорбом, який колись вирила велетенська крига.
Білий шматок полум'я скаче по зеленій траві. З того клубка летить чорна кіптява, і той клубок хрипить... Протяжно так, наче чоловік порізав пальця. Той, кого обняло полум'я, зіскакує і біжить. Я скошую його чергою. Він ще якусь мить тіпається, потім в повітрі щось лопотить, і до мене доходить: то догоряє той, хто читав молитву, і мої вуста повторюють слова незрозумілі... Я поставлю свічку... Якщо повернуся, хоча ніхто не завадить мені вже ні у що грати... Я молюся, хоча не знаю жодної молитви до кінця.
Час молитов.... Тисяча свічок... Напрочуд холодно. Очі ріже від сині гір та неба. Ми утрьох повертаємося назад. Я дивуюся, що йти так довго.
Історія пошуку:
Пройшло майже 30 років… Спілкуючись на Фейсбуці з камерадами, якось виклав старі фотографії 90-х років, серед яких було і фото з Олесем Уляненко. Познайомився з Євгенією Чуприною, другом і фанатичним прихильником Олеся і його творчості. В процесі спілкування розповів Євгенії, що в далекі 80-ті роки відправив до Лондона два оповідання Олеся – «Молитва» і про розстріляну своїми ж роту, яка відмовилася іти в рейд проти афганських повстанців. (Про цей епізод розповідав академік Сахаров на з’їзді комуністичної партії…).
У видавництві «ЛЮТА СПРАВА» готувалася до друку збірка творів Олеся Уляненко і ми вирішили розшукати неопубліковані в Україні оповідання… В результаті пошуків оповідання «Молитва» було знайдено. Доля іншого оповідання – про розстріляну роту – поки-що невідома.
Книга вийшла чудова! І я в числі інших дослідників-пошуковців отримав подяку від видавництва і примірник книги.
З Олесем п'ємо каву на Хрещатику, біля колишнього магазину "Кулінарів", 90-ті роки... (Фото з архіву В.Ф.)
Олесь Уляненко (фрагмент фотографії...)
Євгенія Чуприна і я з подарованою книгою... "Книжковий арсенал 2016"... (Фото з архіву В.Ф.)
Знати правду про Афганську війну. Знати правду про наших патріотів-письменників. Зберегти пам'ять про Олеся Уляненко.