Усе в цьому житті невипадково. У цьому зайвий раз переконався на минулому тижні. Коли підлодку «Слов’янка» з фільму Володимира Хотиненка «72 метри» наздогнала не тільки німецька міна, але й 50-річний ювілей передачі Криму у ведення Української РСР. На перетинанні двох цих тем і народилися чергові хворобливі міркування про те, що ж таке Україна (і все українське) для Росії.

Спочатку про фільм. Якщо двома словами, то він затиснутий у рамках визначень «гарний фільм», але «не шедевр». Майстровитий Хотиненко неминуче підпадає під порівняння зі своїми більш молодими і, на жаль, плідними соратниками. От вам національні особливості армійського коміковання під Рогожкіна, а от щирий націонал-патріотизм в іронічній обгортці під Балабанова. А ретро-кадри благословенного севастопольського вальсу явно навіяні сонячним стомленням а-ля Імператор всея Кіно-Русі Михалков.

І все б добре, якщо б не противні хохли (слово «українець» у фільмі природно не вживається). «А так ти хохол? Точно хохол? Я так і знав, що хохол!». Саме так висловлюється один із самих головних, і, без сумніву, самий симпатичний персонаж фільму у виконанні Марата Башарова. От вам і ще один привіт від балабановського «Брата-2». Пам’ятаєте фразу сухоруковського героя, що стала приказкою: «Ви мені ще за Севастополь відповісте, гади!»

Відповіли. Правда, в іншому фільмі, але по повній програмі. Складна лоскітлива тема розподілу Чорноморського флоту подана зі слонячою тонкістю і добірністю. Підсвідомо і сам починаєш ненавидіти всіх цих продажних нахаб із широким розкотистим «Г». І захоплюєшся радянськими, читай – російськими моряками, що відмовилися від української, читай – ворожої присяги. Ні, я не сумніваюся, що були і такі флюгерно-хамовиті замполіти, що миттєво перефарбувалися з комуністів у націоналісти. Сам їх бачив. Але зображувати всіх, хто прийняв українську присягу, боягузливими відщепенцями, що продалися за кабанчика і город, щонайменше, некоректно. А за великою мірою – підло.

Тому, що правда ніколи не буває одноколірною, вона завжди десь посередині. Тому, що в суперечці двох близьких людей (і народів) завжди неправі обидва. І праві обидва. Тільки кожен по-своєму. А мудрість у тім і полягає, щоб слухати (і чути) не тільки себе, але й інших.

А інакше виходить, що патріотизм одного народу затверджується за рахунок обпльовування іншого. Особлива пікантність ситуації в прізвищі режисера – Хотиненко. До речі, до кінця фільму він усе-таки згадав про політкоректність. Коли єдиний, кому призначено врятуватися напевно, виявляється все-таки хохлом, тобто – українцем, щоправда, тільки наполовину (на більше, мабуть, політкоректности не вистачило). І після цього лікар Черненко у виконанні Сергія Маковецького починає співати пісню, яку співала йому мама: «Як служив же я в пана першеє літо, та й літо...».

О, глибини архетипової підсвідомості! Невже єдине позитивне, що можуть робити українці в російському кіно, так це співати?..

А фільм, повторюся, усе-таки гарний. Але не шедевр.

Коли б тільки не ці хохли!

Або, якщо перефразувати надзвичайного і повноважного посла Росії в Україні: Хотиненко як краще, а вийшло, як завжди…


---------------------------------------

Об’єднана прес-служба Федеральної національно-культурної автономії “Українці Росії”, Об’єднання українців Росії та Бібліотеки української літератури в Москві

Тел./факс +7 095 118-9192
Тел. +7 095 737-8834
E-mail: [email protected]
Web: www.webcenter.ru/~libukr