Естетика в житті
Естетика в житті
В мене в кабінеті на стіні висить календар із фотографіями різноманітних будівель: Львівської та Одеської опер, Михайлівського Золотоверхого собору, тощо. Дивлячись на зображення цих прекрасних споруд я собі міркую:Чому не роблять календарі із зображеннями обласних чи міських адміністрацій, будинків культури у районних центрах або наших багатоповерхівок?А мабуть тому, що немає на що глянути. Чому така разюча різниця в цих архітектурних стилях? Чому в нас на першому місці практичність, а естетичний вигляд взагалі не враховується?Ніби логічне пояснення – зайві витрати(навіщо витрачатися, якщо річ виконує свою функцію і без естетики), але я думаю, що суть – набагато глибше. Справа в тім, що це стосується абсолютно всього, що нас оточує: мистецтва, виробів радянської і пострадянської промисловості, побуту населення.
А. Коваль казав: «Бери у співавтори Творця і сотвориш неперевершене». А в нас більшість не має ніякого зв‘язку із Творцем.
Чому?
Спробую розібратися.
Візьмемо за умову, що людина – це тіло, розум, душа. Тіло є біологічним механізмом, а для його нормального функціонування, запобігання пошкоджень та попередження руйнування устатковано системою захистів, яка зветься розумом(як механік можу сказати, що будь-яка машина має програму захистів для її збереження). Для виконання певної місії на якийсь проміжок часу(життя) це тіло опановує оператор, який зветься «душа». Мета цієї місії мені ще невідома. Тому буду відштовхуватися від розуму.
Серед параметрів для нормальної роботи тіла можна виділити три основні: голод, страх, розмноження. Голод дає імпульси щодо поповнення енергією. Страх попереджає і рятує від потенційної небезпеки руйнування чи знищення тіла. Потяг до розмноження унеможливлює зникнення людини як біологічного виду. А отже відчуття прекрасного, любові, безстрашності аж ніяк не співставляються із вищезгаданими параметрами. Неспроможний на них розум. До цього здатна душа. Я гадаю, що невипадково про гарного майстра кажуть, що він вкладає у свій витвір душу. Зараз не згадаю хто казав, що іноді гарний смак може замінити відсутність розуму, але ніколи навпаки, бо розум виконує геть інші завдання як душа. І всі неперевершені творіння людства в першу чергу належать душі, а вже потім розуму, який має в своїй програмі захистів здатність до накопичування інформації, яку ми називаємо досвідом.
Загалом існування людини як виду можливе і без всіляких естетичних соплів (доведено Радянським Союзом). Проте це тільки існування. Більшовики, мабуть, не випадково почали своє панування зі знищення храмів. Тому що людина, яка не має зв’язку з Творцем(через свою душу) стає слухняним гвинтиком, рабом, істотою з людськими ознаками, що не здатна опанувати свій страх, не здатна любити, відчувати красу. Такій істоті важливо аби годували частіше, били поменше, не заважали розмножуватися.
«Рабів до раю не пускають». Лише зараз я зрозумів знаменитий вислів отамана І. Сірка. Раб не відчуває єднання з Творцем, душа його стала рудиментом, тому в нього кінцева зупинка – могила.
Життя в Радянському Союзі мені чимось нагадує уроки з виживання відомого героя програми «Man vs. Wild» Бера Гріллса, який потрапивши в умови дикої природи геть не переймається естетикою: їсть все, що попадеться під руку, спить де доведеться, п’є власну сечу щоб мінімізувати втрати енергії. Але ж він усвідомлює свої вчинки, вміло опановує свої страхи, його ніколи не полишає надія, що невдовзі буде насолоджуватися всіма благами цивілізації. А в нас подібне життя є нормою для всієї «радянської цивілізації», проте з маленькою відмінністю – немає ні духу, ні надії. Як результат маємо потворні будівлі, потворні авто, потворні вироби легкої промисловості, потворне мистецтво. Ви скажете: « Радянський Союз давно розпався». Проте саме він зруйнував фундамент душі. Залишивши по собі потворність, яка нам ще довго буде відригуватися.
Нам конче необхідно почати прислухатися до своєї душі, бо саме вона є тим «зв’язковим» із нашим Творцем. Навчитися опановувати свої страхи, любити заради любові, а не вигоди. Шукати порозуміння душі з розумом, бо тільки за їхнього спільного бажання можна творити неймовірні речі. Тільки тоді ми зможемо називатися людьми в найкращому значенні цього слова.
Піти цим шляхом не так легко,як казати. Важко тягнутися вгору, коли ось, поруч, скільки доступних спокус. Проте тих, хто зважився стати на цей шлях, чекає найбільший скарб. Звісно, якщо стачить духу його пройти.
Отож, в дорогу!..