Усе нове – добре забуте старе. Цей афоризм одразу спадає на думку, щойно запускаєш останній студійний альбом гурту «Були деньки», виданий 2006-го. В пам’яті зринають шалені рок-н-рольні гульбища другої половини 1980-х, поламані стільці, вибиті вікна, лавиноподібний драйв турбо-панк-рок-ма­­шини на ймення «Воплі Відоплясова» та Олег Скрипка, який літає над сценою, рясно политою потом.

Наче цирковий жонглер, він міняє баян на трубу, а трубу – на гітару. Постають у спогадах переповнені зали, масовий ажіотаж, дикі танці попід сценою та розборки неформалів «усіх мастей». Справді, були деньки… 99% треків з альбому саме звідти й походять – із «золотих» 1980-х – незабутніх часів панківської юності Олега Скрипки, Юрія Здоренка, Сергія Сахна, Олександра Піпи, помноженої на неоковирний, але веселий сумбур пізнього совка.

У ті непевні часи хлопцям не вдалося якісно записати свої пісні, тож останні просто регулярно «обкатувалися» на концертах і часто-густо ставали надбанням аудіопіратів. Тож головна ідея альбому «Були деньки» – емоційна реставрація класичного вевешного саунду.

А починалось усе майже 25 років тому, відколи в одній із київських скляних коробок, гордовито йменованій концертно-танцювальним залом «Сучасник», місцеві комсомольці провели так званий Парад ансамблів. Ось там і вигулькнули нікому не відомі «Воплі Відоплясова», які з легкістю, майже граючись, заволоділи головним призом імпрези – «Симпатії публіки».

Насправді розгублені слухачі просто не очікували від новачків такого нахабного «наїзду». І не здогадувалися, що то лише квіточки, а ягідки будуть пізніше… В ті часи наївної ейфорії на хвилі перебудови усі стежки вели до київського рок-осередку, офіційно зареєстрованого в клубі «Більшовик».

«ВВ» з’явились у цьому неформальному закладі тоді, коли там уже надійно окопалися метал-бенди зі своїм колом прихильників. Прийшли як повністю зіграна група з чіткими поглядами на музику й життя. До того це були юні й стильні хлопчики в довгих чорних пальтах і блискучих гостроносих штиблетах. І вони почувалися незатишно серед залізних лицарів хард-н-хеві, які нагадували їм про власне «важке дитинство», коли Юра Здоренко й Олександр Піпа «кували залізо» в аматорському гурті S.O.S.

Тоді ж для таких «білих ворон», як «ВВ», усередині рок-клубу «Кузня» було створено «Рок-артіль». Тоді й розпочалося «життя на колесах»: безкінечні й зазвичай тріумфальні гастролі не лише в Україні, а й у Росії, Прибалтиці, Польщі. Саме після концерту у Варшаві, де лунали панківські хіти, Олег Скрипка на біс виконав українські народні пісні у своїй стилістиці, чим просто підкорив публіку – раз і назавжди.

Відтоді «ВВ» не забували включати у свої концертні програми фольклорний матеріал. Професійне зростання хлопці отримали внаслідок свого «французького періоду», коли разом зі Скрипкою та Піпою грали фахові музиканти Стефан Муфліє і Філіпп Можа. Для наших музикантів то був дуже цінний період життя за справжніми шоу-бізнесовими правилами.

У кожного – безліч причин любити або не любити «ВВ». Любити за шалений непідробний драйв, за пронизливу і якусь підліткову щирість, за нештучну театральність і пластичність, за сентиментальність і ліризм, за одвічну незручність для політичного або попсового бомонду, за започаткування знаменитого етнофестивалю «Країна мрій».

Не любити за свідоме чи несвідоме нівечення літературної української мови, хоча у вевешному варіанті маємо своєрідний суржик, за участь Скрипки у гламурних телевидовищах і ток-шоу. Що не кажіть, а кількісно плюси значно переважають мінуси. Не забуваймо, що вже чверть століття «Воплі Відоплясова» є істинно народним гуртом, який завжди був у гущавині всіх доленосних подій у країні.