Власне, про це голосування ми і замислилися. Навіщо воно? Адже кількості отриманих голосів все одно не оприлюднюють – тільки проценти, тобто, хто переміг. До того ж є журі, яке має достатню кваліфікацію і, здавалося б, може самостійно прийняти рішення...

Зачекайте, не будьмо такими наївними. Згадаймо, що телебачення – це не тільки розвага. Телебачення – це прямий вплив на суспільство.

Візьмемо хоч би результат нещодавнього „Голосу країни". За кого ви голосували? А хто переміг? Правильно. Голосування до смішного нагадувало перші два тури виборів 2004 року – в першому турі Тоня Матвієнко виграла, в другому – програла. Програла конкуренту, вочевидь слабшому в усьому – голосі, пісні, пластиці. Крім одного – він був сліпим.

Спекуляція на фізичних вадах – не новина в українському шоу-бізнесі. Не будемо апелювати до кобзарської традиції та вагонних співаків. Згадаємо хоч би „Україна має талант" трирічної давнини, де перемогла сліпа жінка, яка у фіналі – увага! – співала французькою пісню „Je suis malade", тобто у перекладі „Я – хвора". До того ж у руках вона тримала книжку, надруковану шрифтом Брайля, по якій водила руками – так незрячі читають.

Співала вона добре, можливо дійсно найкраще з фіналістів. Але ми власне про книжку. Навіщо її винесли на сцену? Хіба претендентка на звання найкращої співачки не повинна вміти вивчити слова напам’ять? Тим більше, що у попередні тури вона прекрасно обходилася без подібного суфлера.

А з іншого боку замисліться на хвилинку – що ж було написано у тій книжці? Там що, був текст пісні Даліди французькою мовою, надрукований Брайлем? І вона його у такий спосіб „підглядала"?

Це не смішно, це сумно, бо дуже нагадує „шоу" на перехрестях, де старці намагаються якнайкраще продемонструвати водіям своє каліцтво і отримати за це гроші. Про моральність подібних речей говорити навіть не доводиться. Та ми й не будемо – адже слово „мораль" і „телебачення" є повними антонімами.

Поговоримо про інше. Наприклад, про те, навіщо це робиться.

Згадайте, до речі, що того самого сезону в шоу „Україна має талант" виступав кобзар-унікум Ярослав Джусь. Він не дійшов до фіналу – глядачі буцімто віддали йому менше голосів, а потім хлопця добило журі під проводом Кондратюка. Київ – маленьке місто, і в ньому важко зберегти таємницю. Тому всім одразу стало відомо, що насправді за Джуся проголосувало більше людей, ніж за обох його конкурентів у півфіналі разом узятих. Однак у фіналі попри глядацькі СМСки грала балалайка, а не бандура.

Та сама історія з „Голосом країни" – скільки б голосів не віддали за Матвієнко, а переміг її російськомовний конкурент.

Навіщо потрібні підтасовки у цих шоу? – запитаємо ми. Невже не все одно, хто переможе? Тим більше, що у сезон, коли виступав Джусь, організаторам врешті довелося відмінити лауреатське турне країною – люди не купили квитків, розчаровані „вибором" переможців. Тобто продюсери з власної ж волі влетіли на гроші.

Однак гроші тут не головне. Головне – ідея, яку намагаються навіяти нам організатори шоу. Давайте напружимося і спробуємо її сформулювати.

Звичайно, нас хочуть привчити, що українська культура не може перемогти. До того ж довести, що українці не хочуть української музики – саме тому вона і не перемагає.

Але за усім цим криється і ще одна ідея – головна і стратегічна. Заради якої варто вкладати гроші не у одне шоу.

Шановні українці! Звикайте до того, що навіть коли ви особисто, всі ваші знайомі і всі знайомі ваших знайомих проголосують за когось одного – все одно переможе інший. І нема на то ради.

Вловлюєте? Ви можете голосувати так, як вам хочеться, усі ваші знайомі можуть голосувати, як хочеться, так само як і знайомі знайомих – до результатів це не матиме жодного стосунку. І у цьому і полягає суть демократії.

Звикайте до поразок, шановні. Бо хто рахує голоси, той і призначає переможця.

Ну а для тих, хто ще не здогадався, що ми маємо на увазі, нагадуємо – в Україні наступного року вибори. І все залежить від вашого голосу.

А точніше – не залежить.