Невловимим він лишився і для нащадків. Фільм Олеся Янчука ”Нескорений”, присвячений Шухевичу, нагадує радянський партизанський бойовик, в якому ”наших” і ”не наших” просто поміняли місцями. А втім, сценарій бойовика — не вигадка. Усі ті неймовірні пригоди відбувалися насправді.

Роман народився 1907 року у Львові, й був старшим сином Йосипа та Євгенії Шухевичів. Молодшими були Юрко та Наталя. Роман ще юним пластуном-скаутом перемагав у забігу на 400 м із перешкодами і в запливі на 100 м. Був добрим футболістом і лижником, а також любителем мандрівок. На човні пройшов з Галичини по Бугу та Віслі до Балтики й назад — на веслах проти течії. Ще гімназистом вступив до Української військової організації. У середині 1930-х загострилося протистояння між польською владою та українськими націоналістами. Після вбивства в червні 1934 року міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького поліція провела арешти. У тюрмі опинився й Шухевич.

У січні 1937-го його звільнили за амністією. І він став бізнесменом. Заснував першу в Галичині українську рекламну фірму ”Фама” — спільно з приятелем, Богданом Чайківським. Компаньйони приятелювали з львівськими телефоністками й підслуховували телефонні розмови замовників та конкурентів. Фірма скоро стала на ноги. Реклама була веселою: ”Вже всі воробці знають, що паста ”Елєґант” є найліпша!”. ”Фама” паралельно вела таємну касу, звідки кошти йшли до скарбниці ОУН.

Якби уявити неможливе — що радянська влада, яка прийшла в Західну Україну 1939 року, повелася по-людськи, — Шухевич, може, і не став би її смертельним ворогом. Але ”совіти” розгорнули кривавий терор.

До Львова Роман повернувся 1941 року. Знайшов тут мертвого брата: комуністи перед відступом ”чистили” тюрму. Із 1943-го він став нелегалом. Гестапо арештувало його дружину Наталю. Тоді Роман зустрівся з полковником Альфредом Бізанцем і її звільнили. Через рік Роман і Наталя формально розлучилися, щоб родина не постраждала від нацистів. Однак 1945-го дружину з матір’ю, сином Юрком і донькою Марією арештували енкаведисти. А 1947-го її засудили на 10 років. Переслідували всю родину. Хворого батька Шухевича етапували за Урал, де він помер. Мати, дружина й сестра були заслані, а сина та доньку передали до спеціального дитбудинку в Рутченково на Донбасі. Юрко звідти втік. Батько віддав його під чужим іменем до школи. Навесні 1948-го Юрко зі зв’язковою Шухевича Галиною Дідик виїхав на Донбас, щоб викрасти з дитбудинку 7-річну сестру Марію. Юрка спіймали. На волю він вийшов аж 1989-го.

Утім, головнокомандувач не був одержимий кровною помстою. 1944 року в УПА діяла інструкція: як прийдуть радянські війська, не зачіпати їх. Потім Шухевич шукав контакту з радянським військовим керівництвом, щоб уникнути крові. Переговори відбулися в лютому 1945 року й нічого не дали. Комуністи покладались на військову перевагу. Тож генерал-хорунжий воював із ними ще кілька літ. Його зрадив бізнесовий талан: сталінську грошову реформу він сприйняв як ”трюк” і наказав не вимінювати грошей. Прийшла реформа — і підпілля лишилось без нічого, окрім допомоги населення.

Втримуватися в Україні було все важче. Кільце стягувалося. Роман Шухевич часто міняв квартири. Залізне здоров’я піднепало: міокардит, гіпертонія, ревматизм. 1948-го він у супроводі зв’язкової Галини Дідик лікувався на курорті в Одесі. Кардіограму робив у військовому госпіталі. На процедури брав із собою отруту. 1949 року вони знов там побували. Якось у морі коло берега Шухевич загубив ланцюжок із медальйоном Матері Божої, який завжди носив на шиї. І сказав: ”Уже не знайду. Значить, скоро загину”.

Він умів ризикувати. Коли оперували його батька, енкаведисти зробили в лікарні засідку. А Шухевич, у мундирі офіцера МДБ, провідав батька й вийшов із лікарні повз варту.

Остання криївка генерал-хорунжого була піді Львовом, у селі Білогорща. Чекісти тоді вже мали знімки Галини Дідик і арештували двох інших зв’язкових. Одна з них, донька професора математики Катерина Зарицька — остання любов Романа Шухевича. Її взяли восени 1947 року, при цьому вона застрелила МГБіста. Їй дали 25 літ тюрми. На волю вийшла 1972-го, а 1986-го померла.

Другу — Дарку Гусяк — схопили 2 березня 1950 року. Свідчень під тортурами вона не дала. У тюрмі зустріла жінку, яка нібито виходила на волю і погодилася передати записку. Дарка написала (”я тримаюсь, але не знаю, що буде далі”) й пояснила, що це треба передати у Білогорщу. А та жінка була агентом МДБ. Так напали на слід головнокомандувача УПА.

Операцію запланували на світанок 5 березня 1950 року. Зібрали у Львові оперативні резерви 62-ї дивізії внутрішніх військ МДБ, інші підрозділи, блокували Білогорщу та прилеглі хутори. Близько восьмої ранку солдати підійшли до будинку, де була криївка. Їм відчинила жінка, в якій за фотознімками упізнали Галину Дідик. У домі почали обшук. Дідик голосно говорила: ”Що ви тут шукаєте?” — щоб генерал з криївки чув це. Коли почалася стрілянина, Галина прокусила ампулу з отрутою. Ще чула, що якийсь цивільний говорив: ”Это я все сделал!”. Знову постріли, потім: ”Есть! Он убит!”.

Обшук можна було пересидіти. Але Шухевич спробував вирватися й почав стріляти. При цьому був убитий офіцер МДБ майор Ревенко. У звіті написали, що самого Шухевича вбив з автомата сержант, який прибіг із двору, почувши стрілянину. Але в документах чомусь подано два різних прізвища того сержанта.

Історики вважають цей звіт не зовсім правдивим. Так, на посмертному фото Шухевича видно кульовий отвір у скроні. Поранений командир, щоб не потрапити до рук МГБістів, сам вистрелив з ”Вальтера” собі у скроню. Його хотіли взяти живим, але не вдалося. Тому в звіті полковник Шорубалка списав смерть Шухевича на сержанта. Й тому дали премію 1000 рублів. Інших нагород за ліквідацію головнокомандувача УПА ніхто не отримав.

Галина Дідик вижила. Майже 21 рік була в ув’язненні. Повернувшись в Україну, жила в Христинівці на Черкащині, де померла 1979 року. Вона згадувала, що генерал-хорунжий Роман Шухевич гарно співав. А незадовго до загибелі грав на фортепіано мелодії Гріґа.


Прадід генерал-хорунжого перекладав Вальтера Скотта

Шухевичі — старий галицький священичий рід. Прадід генерал-хорунжого отець Осип Шухевич походив із села Раковець Городенківського повіту на Станіславівщині (тепер Івано-Франківщина). Був священиком у селі Тишківці, в тій же околиці. Підтримував зв’язки із тодішніми галицькими інтелектуалами. Друкувався у часописах, перекладав українською твори Вергілія і Вальтера Скотта. Мав 12 дітей.

Один із них, дід майбутнього головнокомандувача УПА професор Володимир Шухевич, був відомим громадським діячем і етнографом. Його 5-томна ”Гуцульщина” досі залишається найґрунтовнішою працею про життя і звичаї карпатських верховинців. Герміна Шухевич, бабця Романа, брала активну участь у жіночому русі й була однією із засновниць ”Союзу українок”.

Їхній найстарший син Йосип — Романів батько — по закінченні університету працював суддею. Захоплювався музикою. Мати Романа Шухевича Євгенія також походила зі старого священичого роду — Стоцьких. Була дуже побожною жінкою і цю релігійність передала своєму синові. ”За всяких, навіть дуже важких умовин, — згадує діяч українського підпілля Петро Дужий, який був особисто знайомий із генерал-хорунжим, — Роман Шухевич уранці й увечері знаходив час на молитву”.

-----------------------------
1907, 30 червня (чи 7 липня) — народився Роман Шухевич (пізніші псевдоніми: Тарас Чупринка, Тур, Роман Лозовський, Чернець, Туча, Степан, Щука, Дзвін)

1925 — вступив до Української військової організації (УВО), очолюваній полковником Євгеном Коновальцем

1932 — закінчив Львівську політехніку з дипломом інженера дорожнього будівництва

1933 — організував напад на консульство СРСР у Львові на знак протесту проти голодомору, влаштованого комуністами в Україні

1934–1937 — ув’язнений польською владою, перебував у концтаборі в місті Березі-Картузькій (тепер — Білорусь)

1938 — перейшов на Карпатську Україну, де був заступником шефа штабу Карпатської Січі

1941 — сотник Тур (Шухевич) на чолі українського батальйону ”Нахтіґаль” увійшов до Львова

1943, весна — перейшов у підпілля. У серпні обраний головою Бюро Проводу ОУН, восени став головним командиром УПА. Керував підготовкою першої Конференції поневолених народів

1944, липень — створено Українську головну визвольну раду (УГВР). Романа Шухевича обрано головою її Генерального секретаріату й головним секретарем військових справ

1950, 5 березня — загинув у бою. 9 березня його тіло вивезли за межі Західної України і спалили, а попіл розвіяли на лівому березі Збруча, навпроти міста Скали-Подільської на Тернопільщині

2006, 28 листопада — депутати Тернопільської облради звернулися до президента з проханням присвоїти Романові Шухевичу звання Героя України