Кажуть, після бійки кулаками не махають, але ж й не обнімаються. Поведінка чільних українських політиків не може не викликати відчуття несправжності конфліктів, що між ними нібито існують. Політичний конфлікт в українській практиці перетворився з одного боку на дуже зручну технологію, з іншого – на спосіб мирного співіснування політичних еліт.


Політичний конфлікт, а точніше «розкрутка» через ЗМІ міфу про його існування, дозволяє владній еліті відвернути суспільну увагу від головних речей до другорядних. Так свого часу Кучма морочив голову, розказуючи народу який поганий парламент, бо півтора року не може прийняти Державний бюджет. Хоча сам екс-Президент робив все, щоб так воно й було – треба було ж відвернути увагу від «прихватизаційних» процесів.


Вигідно політичним елітам створювати уявні конфлікти з огляду на ймовірні іміджеві, політичні, економічні та виборчі дивіденди. Майже рік тому Партія регіонів разом з кількома маргінальними партіями зірвала міжнародні військові навчання у Феодосії. Мовляв, не дозволимо натівському чоботу топтати… А вже вчора ті самі регіонали в парламенті голосують за проведення цього року аналогічних навчань в Криму. Та ж сама історія з російською мовою та слов’янською єдністю – як тільки-но «біло-голубі» потрапляють в опозицію, то зразу згадують про північного сусіда, здобуваючи владу, – забувають про виборчі обіцянки.


Як казав класик, місце сидіння визначає точку зору. Власне, це свідчить про штучність протистояння «помаранчевого» та «біло-голубого» таборів – немає між ними світоглядних, цивілізаційних розбіжностей, попри всю риторику. Існує тільки вічний інтерес, інтерес владний, меркантильний та різні способи його реалізації.


Несправжність всіх конфліктів в українській політичній системі визначається тим, що політичні еліти розглядають державу як гігантське акціонерне товариство. Акціонери не можуть конфліктувати між собою настільки, щоб це шкодило бізнесу, відтак, до справжніх конфліктів в українській політичній системі не може дійти. Боротьба точиться за контрольний пакет, свідками чого ми є сьогодні. Цим зумовлена поява штучних протистоянь, що мають на меті замаскувати справжній об’єкт протистояння. Крутяться в полі штучних конфліктів всі парламентські партії, навіть непримиренний БЮТ. Досить згадати Закон про Кабмін. Проте треба віддати належне Тимошенко – вона менше, ніж ті ж «нашоукраїнці» виявляє лояльність до умовних опонентів, принаймні публічно. Ні тобі руку потиснути Чечетову, ні з Медведчуком поцілуватися. Хоча, кажуть, не так давно Тимошенко нібито відвідала офіс головного об’єднаного есдека, звісно ж робила максимально таємно.


БЮТ серед акціонерів української політичної системи найбільше, навіть більше, аніж комуністи, претендує на роль такого собі політичного рейдера. Тимошенко готова вийти за рамки цієї системи, змінити правила гри і взяти під свій контроль усі 100% акцій. Однак, навіть вона надто слабка зараз, щоб зламати систему, яка існує 16 років, систему мирного співіснування політичних еліт та штучних конфліктів.


Найбільше у всій цій історії шкода українського виборця. Він, схоже, приречений бути електоратом і вірити у байки про добрих і поганих політиків. Зрештою, вибачте за банальність, кожен народ має таку владу на яку заслуговує.