Кожен з нас те знав, що слави нам не буде, Ні пам"яті людей за сей кривавий труд, Що аж тоді підуть по сій дорозі люди, Як ми проб"єм її та вирівняєм всюди, Як наші кості тут під нею зогниють...

Кожна людина сама вибирає свій шлях до майбутніх поколінь, і лише від неї залежить, чи залишиться вона у спогадах, чи зникне пам"ять про неї у круговерті років. Людиною, пам"ять про яку житиме у серцях, був Василь Андрусяк, – полковник „Різун”, повстанець, який поклав своє життя, свою молодість на вівтар служіння Україні. Він не ставив собі за ціль прославитися, він пройшов шлях, який не міг не пройти, бо таким було його призначення на цій землі.

Народився Василь Андрусяк 1915 року четвертою дитиною в сім"ї ремісника. Саме там, від батьків, старших сестер і брата він дістав перші уроки любові до рідної землі, тому вступ у 1932 році до лав Організації Українських Націоналістів був цілком виваженим кроком, що визначав подальше майбутнє юного Василя. Йому так і не довелося закінчити гімназію, бо цьому перешкодив арешт за виготовлення антипольських плакатів, та ув"язнення не зломило юнака. Вийшовши на волю, він продовжує нелегальну діяльність в ОУН як повітовий провідник. Із приходом радянських військ у 1939 році Василя Андрусяка чекали нові арешти та митарства.

Завдяки надійним друзям Василеві вдалося втекти до Відня - там він вступив до українського легіону, з яким у 1941-му, коли розпочалася війна, повернувся в Україну, де не застав нікого із рідних - батька, матір, сестру, дружину брата з двома дітьми після Василевої втечі за кордон вивезли до Красноярського краю. У далекому Сибіру знайшли свій останній пристанок Василеві батьки. Влітку 1941 року Василь Андрусяк за наказом Крайового Проводу ОУН почав формувати загони УПА в Чорному лісі. З того часу він став відомим як „Грегіт-Різун”.

Життя помчало, понесло його все швидше і швидше: бої, вишкіл новобранців, видання підпільної літератури, знову бої і серед усього цього, немов сонячний промінь, - кохання, одруження із Євгенією Гуцуляк, короткі миті звичайного людського щастя. Він не вмів дурити себе марними надіями, а по-лицарськи дивився у вічі жорстокій дійсності. По закінченні Другої світової війни за наказом Проводу планував перетнути кордон, щоби далі продовжувати боротьбу. Але доля розпорядилася по-іншому.

24 лютого 1946 року, недільного ранку, між селами Грабівкою та Глибоким зав"язався нерівний бій між повстанцями та радянськими військами. Тоді в оточенні загинули командир тактичного відтинку ч.22 майор „Різун-Грегіт” та політвиховник цього відтинку поручник „Боян”. Їхні тіла два тижні возили селами, аж поки люди їх не опізнали... А ще через тиждень Євгенія народила сина, якого назвала іменем батька.

Всього лиш 31 рік відміряла доля Василеві Андрусяку, та цього виявилося достатньо, щоб залишитись у пам"яті прийдешніх поколінь, бо можна знищити людину, але незнищенною є пам"ять людська та відданість Батьківщині.