24 серпня 2002 року, провінційне місто на Сході України. Ми з дівчиною удвох йдемо нічними вулицями і радіємо, що ніч тепла, зоряна, і що навколо все так зворушливо й цікаво.

В центрі міста голосно розважається місцева молодь під якусь дискотечну російськомовну «голімую попсу». Я подумав, що в день Незалежності України попса могла б бути й україномовною, нехай навіть і такою ж «голімою». Але молодь, мабуть, вважала інакше. На стіні старовинної будівлі, збудованої років двісті назад у стилі імперського класицизму, - величезний екран: мерехкотять якісь ді-джєї, співаки, інопланетяни і всяка нечисть.

Раптом «голімая попса» стихає, потвори зникають і з'являється він, - «Тато». Людина, яку всі боялися й ненавиділи. Яку всі ненавиділи й боялися. Я до цих пір не розумію, за що. Його причетність до вбивства Гонгадзе й отруєння Ющенка викликає великі сумніви.

Так от, - з'являється двічі президент України Леонід Данилович Кучма і з черговим фейсом скривдженої дитини починає вантажити «кислотну» молодь своїм зверненням.

Деталей не пам'ятаю, але коли почув, що Україна повинна стати парламентською республікою, трохи не впав, трохи не розсипав мощами. Я довго не міг відхекатись - немов мені «натовкли ріпу». «Так, вони зробили це! Марат, Ігор, ви змогли! Але краще б ви не народилися на світло або жили на Марсі! - бурмотів я. - А злобний Наполеон-Медведчук, - чому ти не виїхав на Корсіку або в Красноярський край? Чому тебе не заслали на острів Святої Олени?! Але краще - на Марс!». Зараз, напевно, я б відправив їх до Бобруйська, але 2002 року мої пізнання в білоруській географії були скромніші. Дивно, але обличчя самого президента не виражало ніяких відчуттів, - в цій трагікомедії він, безумовно, був не драматургом і не режисером, а лише виконавцем однієї із заголовних ролей.

Я зрозумів: вони ударили в найбільш больове місце. Чи то трохи нижче, чи то трохи вище пояса. Вони кастрували українську державу. Позбавили її останніх залишків суб'єктності. Вони чи бика перетворили на вола, чи жеребця в мерина.

Дівчина дивувалася, - мовляв, Андрію, що ж воно таке? Що буде далі?

Крім насіння, вона розбиралася і в теоретичній політології. Але зась: романтика розсіялася, дівчина з натхненного піднесеного об'єкта перетворилася на просто людину.

Уже одразу було зрозуміло: стартував колосальний за масштабами бізнес-проект під назвою «Україна як парламентська республіка». Єдине, чого я не знав тоді, так це кількості грошей, яку на нім зароблятимуть і відмиватимуть впродовж декількох років сотні українських політиків і десятки російських політтехнологів і пройдисвітів. Але кількість мільярдів, зароблених зацікавленими суб'єктами на технології «керований український Хаос», набагато більше, ніж чайові для політтехнологічної «братви».

Пекельний план буде реалізований лише під час Помаранчевої революції, - в обмін на «третій» тур президентських виборів: так званий закон № 2222 про внесення змін до Конституції, хоча насправді його справжній номер інший: № 0000. Або, можливо № 6666.

У деяких західноєвропейських країнах можна трохи випити перед тим, як сісти за кермо - головне знати міру. Ні в Україні, ні в Росії за кермом пити не можна взагалі, - аніскільки і ні за яких обставин. Тому що такі традиції національних культур пиття: у них немає уявлення про межу між «трохи випити» та «п'яний у чіп».

Приблизно те ж саме з формою державного правління: Італія, Німеччина, Чехія й інші парламентські республіки живуть відносно щасливо та гармонійно.

Парламентська республіка в Україні - це гарантована Руїна, це гарантована керованість ззовні і некерованість усередині країни. (Аналогічно в Росії: російська парламентська республіка - це неодмінна Смута, неодмінне відпадання проблемних і слабо освоєних територій. Адже не випадково Михайло Ходорковський з найбагатшого російського олігарха перетворився на кравця по пошиттю робочих рукавиць на зоні саме після того, коли заявив про Росію як про парламентську республіку, в якій йому, судячи з усього, було б уготоване крісло всесильного прем'єр-міністра.)

І справа тут зовсім не в розвитку якої б то не було демократії. Сенс президентської (президентсько-парламентською) республіки в Україні в тому, щоб хоч би формально центр ухвалення рішень був тільки один, щоб не було «бігетьманства» або «тригетьманства». Навіть якщо президент «поза-реальний» або впадає в зимову сплячку - разом із бджолами.

Адже два або три гетьмани - це дуже по-українськи, бо в Україні верховна влада не має сакрального походження. Але далі, - та сама «точка неповернення», після якої перестає працювати навіть унікальна матриця української самоорганізації та починається війна всіх проти всіх, - чи то у вигляді післябогданівської Руїни, чи то у вигляді махновщини, чи то у вигляді «холодної війни» між прихильниками Ющенка й Януковича, початою два роки тому.

Коли мова йде про форму державного правління, мають значення принципи і моделі, а не прізвища конкретних людей, що претендують на крісла. До речі, це як тест на природжену вошивість: саме твердість у питанні про форму державного правління відокремлює державних діячів від просто політиків. Останні схильні міняти свою позицію залежно від сьогохвилинної вигідності / невигідності.

Біда не в тому, що всі політики - покидьки. Біда в тому, що всі покидьки тяжіють до політичної діяльності. А парламентська республіка - ідеальне середовище для їхнього існування та розмноження. Іноді здається, що їх як бактерій - все більше, і більше, і більше.

Невже зжеруть?

------------------------
В тему:

Третій Гетьманат

Час змінювати Систему

Раціоналізація держави