Стратегічні причини тактичної поразки. До розгрому українських військ під Іловайськом

Ця стаття написана у вересні для часопису "Воєнна історія"

Повний аналіз причин і обставин розгрому українських військ в Іловайську буде зроблений фахівцями з тактики тоді, коли будуть доступні документи з управління бойовими діями наших військ. Але навіть з тієї інформації, яка була оприлюднена у відкритих джерелах, можна зробити висновки.

Для розкриття головних причин розгрому ми спираємося на два постулати. Перший постулат: ця війна, як будь-яка інша є продовження політики воєнними засобами. Другий постулат: помилки в стратегії неможливо виправити засобами тактики. Тут слід розрізняти ті вади стратегії, які є наслідком управлінських помилок, і ті вади стратегії, які є наслідком свідомого політичного вибору.

Іловайський котел почався не 23 серпня 2014 року, а одразу із вторгненням військ Московії в Крим.

Одразу визначилися дві сторони учасників війни: Московія як агресор і Україна як жертва.

Мотивація Московії була багатоплановою, зокрема недопущення перспективи успішної антиолігархічної революції в Україні з руйнуванням пострадянської напівфеодальної корупційно-поліцейської  системи управління як прикладу і стимулу антиолігархічних сил в самій Московії, і безпосереднє захоплення економічних і людських ресурсів сходу і півдня України, і розширення свого локального геополітичного впливу в Європі.

Незалежно від мотивів Московії її мета для України була зрозуміла одразу: відокремлення південних і східних областей, максимальне ослаблення решти території, ліквідація потенційного Українського Проекту як безпосередньої загрози способу життя Московії.

Себто Московія ставила одразу рішучі цілі.

Україна на той час не мала мети війни, натомість мала непримиренні внутрішні протиріччя. Основні протиріччя були між олігархічною елітою і корупційно-поліцейською державою з одного боку і активною “майданівською” частиною суспільства.

Для еліти головною метою було збереження власної влади як можливості паразитувати на бюджеті держави і корупційних грошових потоках, для чого потрібно було каналізувати енергію революційно налаштованої частини суспільства в боротьбу із зовнішнім ворогом. Саме це і було соціальним та економічним підґрунтям стратегії української державної влади. Втрата джерел надприбутків була для них меншою загрозою, ніж втрата частини території країни.

Із цієї стратегії прямо випливала низка рішень, які в сукупності призвели до розгрому під Іловайськом.

Безглузді за суто військовими критеріями, такі рішення логічно пояснюються за наведеними соціально-еконмічними  критеріями.

Основні з таких рішень логічно розглядати від часткових і тактичних до стратегічних і політичних, оскільки останні поглинають перші. Версію зради тут не розглядаємо, оскільки у такому разі решта аналізу не має сенсу.

1. Часте застосування розрізнених підрозділів в тимчасових тактичних групах і зведених підрозділах замість застосування з’єднань і частин в повному складі в їхній організаційно-штатній структурі. Це значно зменшувало їхні розвідувальні, вогневі та ударні можливості, ускладнювало управління, взаємодію і всебічне забезпечення, відновлення боєздатності.
2. Нехтування елементарними вимогами бойових статутів під час здійснення маршів, розташування на місці, організації оборони і наступу.
3. Застосування підрозділів і частин видів Збройних Сил, родів військ, збройних формувань МВС та прикордонників без створення єдиної системи управління ними, що унеможливило дієву взаємодію.
4. Нерішучість дій, повільне прийняття рішень на оперативно-тактичному і оперативно-стратегічному рівнях управління.
5. Організація державного і військового управління за процедурами і нормативами мирного часу, що унеможливило оперативність управляння у всіх ланках та вчасне і повне матеріально-технічне забезпечення військ (сил).
6. Відсутність персональної відповідальності державних і військових керівників за помилки і поразки.
7. Невідповідність форм і способів ведення збройної боротьби (в формі антитерористичної операції способом поступового витиснення противника без вирішального розгрому) характеру і масштабу завдань, співвідношенню сил і засобів сторін.
8. Відсутність чітко проголошених мети і завдань бойових дій з урахуванням масштабу агресії і можливостей держави.
9. Відсутність політичної волі у воєнно-політичного керівництва країни вести справедливу оборонну війну проти Московії.
10. Протиріччя між прагненням олігархічної еліти продовжувати збагачення за кошт державного та місцевих бюджетів і необхідністю зосередити і спрямувати всі ресурси країни для перемоги у війні завжди розв'язувалося на користь особистого збагачення.
11. Для правлячої еліти країни головним пріоритетом є не перемога у війні і захист територіальної цілісності країни, а  утримання влади навіть у разі капітуляції перед ворогом і здачі йому території держави.

Наслідками таких рішень були зокрема:

низький рівень бойової виучки особового складу підрозділів, злагодженості підрозділів і штабів;

незадовільний рівень готовності військової техніки і озброєння, відсутність системи евакуації, відновлення і ремонту озброєння і військової техніки;

невідповідність штатів, штатних розкладів військових з'єднань і частин та норм забезпечення ОВТ та іншими матеріальними засобами умовам ведення бойових дій;

відсутність достатніх військовонавчених людських ресурсів;

низький рівень боєздатності і боєготовності з'єднань і частин Збройних Сил;

неспроможність системи підготовки Збройних Сил організувати і здійснити підготовку доукомплектованих і знову сформованих підрозділів  у стислі терміни;

велика чисельність прямих московських агентів і симпатиків ворога серед керівного складу Збройних Сил України та інших збройних формувань.

Виникли значні проблеми з доукомплектуванням частин, які розгортаються до штатів воєнного часу, та з поповненням втрат. Через невизнання керівництвом країни війни, відсутність воєнного стану і відповідних зобов'язань і гарантій з боку держави, через кричущі недоліки і злочини в управлінні військами та незадовільне матеріально-технічне забезпечення військ значна частина населення не розуміла цілей і завдань бойових дій, уникала призову за мобілізацією.

Безпосередні результати наступу українських військ на Іловайськ були наслідком усього комплексу хибних рішень.

Наступ на Іловайськ був частиною загального хибного плану оточення Донецька і відокремлення угруповань військ ДНР і ЛНР. Хибність плану полягала в помилковому визначенні співвідношення сил і засобів сторін і в припущенні, що московські війська не братимуть відкрито безпосередньої участі в бойових діях. Хибність такого припущення в час, коли московська артилерія вже тривалий час безкарно знищувала наші війська з вогневих позицій на московській державній території була очевидна всім за винятком військового та політичного керівництва.

До наступу на місто були залучені переважно напіврегулярні підрозділи МВС (батальйони спецпризначення МВС та НГУ), які за своїм призначенням, озброєнням, спрямованістю і рівнем підготовки не спроможні успішно діяти проти регулярних військ. Боєздатних з'єднань і частин Збройних Сил для виконання такого завдання вже не було, оскільки раніше більша частина підрозділів 28-ї, 30-ї, 51-ї, 72-ї механізованих бригад через очевидні помилки командування АТО і командирів самих з'єднань і частин були розгромлені артилерійським вогнем московських військ під час безплідного стояння на кордоні з Московією без права відповідати на вогонь противника та у влаштованих противником "вогневих мішках".

Наступ на Іловайськ здійснювався за вогневої переваги противника, за відсутності у наших військ другого ешелону і резерву.

В другу декаду серпня наступ на Іловайськ розвивався успішно, батальйони МВС увійшли в місто і витіснили підрозділи противника майже з усього міста. Але противник здійснив швидкий маневр силами і вогнем, отримав вогневу перевагу насамперед через кращу розвідку і перевагу в артилерійському вогні, через що наступ наших військ був зупинений.

Додаткових сил для підтримання угруповання в Іловайську для подальшого наступу не було, оскільки механізовані бригади були до того вже розгромлені російською артилерією, а вільні частини, озброєння і військова техніка замість оборони країни були стягнуті в Києві для підготовки і проведення святкового параду. Фланги послабленого ударного угруповання були не прикриті.

З 23 серпня московські війська у складі до п'яти батальйонних тактичних груп перейшли кордон з Україною і завдали ударів на захід в обхід Іловайську, створюючи коло оточення навколо угруповання українських військ. Командування АТО, керівництво Генерального штабу виявилося неспроможним вчасно сприйняти інформацію про противника, оцінити обстановку, прийняти раціональне рішення і віддати відповідні директиви і вказівки військам. Протягом перших трьох діб ніяких рішень не приймалося взагалі. Генеральний штаб і командування АТО повність віддали ініціативу в руки противника і навіть не намагалися її перехопити. Не маючи резервів для зупинка наступу противника, командування АТО не прийняло вчасного рішення про виведення військ із Іловайську, залишило їх в оточенні без достатніх для самостійних дій запасів боєприпасів, харчів, води. Кільце оточення було замкнуто 27 вересня. Спроби допомогти оточеним військам окремими діями дрібних підрозділів, окремих ротних тактичних груп призвели лише до ще більших втрат. Лише 29 вересня командувач сектору "Б" генерал-лейтенант Хомчак спробував вивести війська з оточення. Спроба не вдалася. Замість того, щоб тримати оборону в населеному пункті і виходити дрібними групами в нічний час, війська пійшли із міста колоною в поле під пріцілом ворога. Під час повторної спроби більша частина військ, які виходили з Іловайська, були противником або знищені, або взяті в полон.

Наслідком бездарного керівництва діями військ в АТО був фактичний розгром і втрата боєздатності всіх бойових з'єднань Сухопутних військ Збройних Сил України, поразка наший військ в Іловайську була лише завершальним трагічним і сумним акордом.

Воєнна поразка на цьому етапі збройного конфлікту показала, що без докорінної перебудови економіки, системи державного управління, без чіткого розуміння і підтримки більшістю населення конкретної мети і завдань війни з нашого боку неможливо перемогти Московію, відновити територіальну цілісність України.

Головним уроком розгрому українських сил в Іловайську має бути усвідомлення, що лише покладання українців на власні сили, повне напруження всіх сил, готовність еліти країни жертвувати власними статками та інтересами заради перемоги можуть дати Україні шанс перемогти у війні, зберегтися як незалежна суверенна країна.

Святослав Стеценко для часопису "Воєнна історія"