Ми й вони

Відкиньмо лицемірні співчуття й скажімо прямо: нам, які добувають собі хліб насущний своєю працею, абсолютно байдуже, що там трапилося в Ізюмському лісі з одним з них. Ми й вони – це різні світи, що перетинаються лише тоді, коли одному з них потрібно нашої донорської крові. Нехай хоч перестріляються, хоч горлянки один одному поперерізають. Для нас все те, що відбувається з ними – це таке ж потойбіччя, як і для них наші проблеми. А до смерті Кушнарьова ми маємо ставитися приблизно також, як вони ставляться до смерті Олексія Жеребка, забитого в Одесі керівником обласного штабу „Нашої України” народним депутатом Козаченком. Чи – до смерті 11-ти річного учня київської школи №151 Максима Прокопчука, збитого автомобілем народного депутата Черновецького (як стверджують очевидці, у машині були сам Черновецький та його подруга Ірена Кульчицька).

У них – власний бюджет, який вони чомусь називають „державним”, власна прокуратура, власні суди, власне Міністерство охорони їхнього здоров'я. Для них – усе, для нас – закон. Доки вони здебільшого нищили нас – стріляли, мов зайців, давили, мов слимаків. Оскаженілі від власної безкарності та переконані, що вхопили Бога за бороду, вони, нарешті, взялися один за одного й нам з цього треба лише радіти та усіляко їм допомагати. Наприклад – провести масовий мітинг з вимогою роздати побільше зброї народним обранцям, вкупі з Президентом, членами Уряду, керівництвом Генпрокуратури, СБУ та МВС. Калібром бажано побільше. По-можливості – видати ще й гранатомети та ракети „земля-повітря”. І нехай полюють. Без усяких обмежень.

Не печалуватися нам треба зі смерті Кушнарьова, бо на його місці міг би опинитися хтось із нас – бабця, що йшла вздовж лісової дороги, чи школяр, який збіг з уроків у сільській школі. От тільки в такому випадку міністр охорони їхнього здоров'я пан Поляченко напевно не став би псувати свій робочий графік поїздкою до Ізюмської райлікарні. І харківських курсантів ніхто б не ганяв на станцію переливання крові для примусового донорства. І вертольоти Міністерства з надзвичайних ситуацій не доставляли би столичних лікарів на консиліум до якогось там районного центру. Бо надзвичайна ситуація для них – це коли в міністра Шуфрича дача горить. Та й ще не факт, що підстрелений взагалі опинився б у лікарні, бо слуги народу чи навряд захотіли б псувати оббивку їхнього авто кров'ю одного з нас. Скоріше за все, кинули б подихати пораненого в лісі, мов собаку. А їхня прокуратура написала б, що мав випадок прикрого самогубства.

От тільки цікаво, як тепер прокуратура буде викручуватися? Їхня міліція вже заявила, що справу розслідувати не хоче, мовляв мало місце вбивство з необережності, а це – прокурорська підслідність. Ой, пане міністре внутрішніх справ, що ж Ваші підлеглі таке верзуть? Ну яке ж це вбивство? Вбивство, пане Цушко, було б якби Кушнарьов склеїв ласти на місці. А якщо „патріот України” спромігся дожити до операційного столу, то вести мову можна виключно про заподіяння з необережності тяжких тілесних ушкоджень, що призвели до смерті потерпілого. Стаття 128 Кримінального кодексу України, санкція – громадські роботи на строк від ста п'ятдесяти до двохсот сорока годин, тобто виконання засудженим у час, вільний від основної роботи, безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. А я б такий, що отого „ворошиловського стрілка” взагалі відпустив би на всі чотири сторони. Нехай далі стріляє. Та ще б і медаль дав би „За звільнення Харкова”.

Насправді нам треба радіти й молити Бога, щоби в усіляких кушнарьових стріляли по-частіше. Але не в Києві з її Феофіанією, на яку в 2007 році з бюджету виділену грошей більше, аніж на всю сільську медицину, а поблизу до тих лікарень, де наші койко-місця. Чи могли мріяти Ізюмські лікарі про таку увагу до себе, якби Кушнарьов браконьєрстував десь би в околицях Києва? – Та, звісно ж, ні. А тепер на районну медицину пролилося стільки матеріальних благ, що наші зможуть більш-менш пристойно лікуватися, щонайменше, рік. Ось, якби щороку хоча б з десяток народних депутатів по селах гинули – ото було б непогано. Тоді б з їхнього бюджету щось би й нашій медицині перепало.

Тільки ні в якому випадку не можна допустити, щоби вони в наших лікарнях довго маялися. Тут має бути гарантія – або депутатам патрони відповідні видавати, або добивати після операції зусиллями нашого медперсоналу. Бо інакше вони почнуть убивати наших. Якщо хтось не зрозумів – пояснюю на прикладі Кушнарьова. Їхнє телебачення, наприклад, повідомило, що до Харкова за кілька годи після інциденту з Кушнарьовим прибула бригада трансплантологів. Для чого трансплантологи зрозуміло – на випадок, якщо слуга народу виживе й йому доведеться міняти прострілені товаришем нирки. От тільки ніхто не пояснив, де їхні лікарі збираються трансплантат брати, бо в Україні зусиллями народних обранців питання відбору донорських органів досі законодавчо не врегульовано. І нирку на законних підставах Кушнарьову можна було б пересаджувати лише в тому випадку, якби б хтось би з кушнарьовських соратників йому одну зі своїх подарував. А тепер уявімо пана Януковича чи пана Ахметова чи хоча б Нінку Карпачову, які хочуть поділитися з пораненим соратником своєю ниркою. Уявили? – Отож. Надії на трупний матеріал також не має через відсутність в Україні банку донорських органів. Очікувати, доки в Харкові почнеться зимовий холод і в морги повезуть замерзлих бомжів не доводиться – нирка потрібна не будь яка, а імуносумісна, взята від певної людини. Таку ще треба пошукати. А тепер пригадаймо харківських курсантів, які примусово здавали кров „для Кушнарьова”. Година роботи лабораторії – і імунологічна карта кожного з них ляже на стіл трансплантологів. Далі – справа техніки. Йде курсант вечірнім Харковом, з темного підворіття його б'ють молотком по голові, а в цей момент у Бюро судово-медичної експертизи абсолютно випадково опиняється апаратура для підтримання життєздатності видаленої з трупа нирки...

Так що – ніяких пересадок. Наші нирки нам самим знадобляться. Але кров'ю я поділитися можу. Вона в мене, кажуть, настільки отруйна, що тому ж Кушнарьову, думаю, 10 „кубиків” вистачило би, щоби зразу ж припинити реанімаційні заходи. За один раз можу здати 250 мл – якраз на 25 депутатів чи урядовців.


Свиняча смерть

Даремно питатися, за яким бісом Кушнарьов поїхав з рушницею до ліса. Звісно, не голод погнав його полювати на вепра. І свіжину, якби він так вже захотів свининки, йому б, напевно, подали б у ліжко. А поїхав, бо давно на замислювався над поясненням своїх примх, як давно вже не думав про їхні наслідки. Точно так даремно питати, навіщо Кушнарьов з тим же Борисом Колесниковим влаштовували восени 2004 року збіговисько в Сіверодонецьку, де закликали про відокремлення трьох східних областей України зі створенням нової держави зі столицею в Харкові. Мудрі люди цього б не зробили хоча б через повну утопічність подібного проекту. Бо для існування держави потрібні не тільки вони, потрібні, передусім, ми, яких вони визискують. Ми – на яких вони дивляться як на бидло, в яких вони забирають кров і нирки, і яких безжально давлять своїми „Мерсами”. Тому якщо бюджет, закони, прокуратура їхні, то держава – наша.

Повна версія


----------------------------------
В тему:

Влада, від якої хочеться блювати

Мільйони Кушнарьова. Бізнесу нардепа позаздрив би Ахметов

Час змінювати Систему

Раціоналізація держави

Продай одежу й купи меч!

Мракобісся. Текст №1

Внутрішня окупація — війна на знищення

Чому я хочу Піночета

Прощавай, демонократіє... Аналітичні нотатки напередодні диктатури