До сьогодні збереглися на письмі близько 400 скіфських слів, які дозволяють стверджувати, що українська мова має свої виразні особливості насамперед завдяки скіфському спадку, пише відомий український історик Олександр Палій.

Приміром, однією з особливостей української мови є ікавізм, що ясно вирізняє її з решти слов'янських мов – перехід голосних звуків [o] і [е] у закритих складах в [i]: "столи - стіл" і т.д.

Ікавізм – це стародавня властивість скіфської мови, зафіксована ще Геродотом. Скіфи у нього "названі сколотами за іменем їхнього царя Скіла".

З усіх слов'ян хіба в хорватів, та, кажуть, в деяких словацьких діалектах є ікавізм. Між тим, хорвати, так само як українці, мають велику частку скіфо-сарматського спадку (навіть сама назва цього народу перекладається з сарматської як "пастухи").

Що цікаво, в північних і північно-західних українських діалектах (тобто на одвічних землях слов'янського етногенезу - на Волині, Північному Прикарпатті та Поліссі, де переважали слов'яни, і скіфо-сарматський вплив був менший) ікавізм проявляється найслабше.

У скіфській мові не було звука „ф”, точніше, він читався як „хва”. Тобто "Хведір", "хвіртка", "Хвастів".

У скіфській мові часто вживалися звуки „дж” і „дз”. Сьогодні цю особливість можна бачити в остетинській – єдиній мові північноіранської групи, що збереглася до цього дня.

Також у скіфській множина передавалася через "ата" - так, як в українській при зменшуванні: "лоша – лошата", "цуценя – цуценята" тощо.

Водночас у скіфській існував характерний фрикативний звук „г”, що нині абсолютно чітко виокремлює українську серед більшості інших слов‘янських мов.

Відомий скіфолог, осетин (!) В. Абаєв так і писав: "Шукайте Скіфію там, де говорять "г". Це фрикативне "г" зафіксовано Геродотом та іншими греками на письмі в назвах багатьох рік Скіфії – Гіпаніс, Геррос, Гиргіс, Гіпполея. А в українській це – "гарбуз", "Гумань" (про місто) та чимало інших.

Вочевидь, ця ж мовна особливість була і в сарматській мові. Приміром до сьогодні збереглося прізвище кримських греків – Халангот, тобто "алан-гот", нащадок змішаного аланського (сарматського) і готського населення Криму, що становило етнічну основу князівства Феодоро в Криму.

В українській мові зустрічаються явні скіфські прізвища. Приміром, Саєнко, від скіфського "сай" – воєнний ватажок, цар. До речі, збереглися ще древніші цілком українські прізвища ще доскіфського індоіранського спадку – Рахманин (від рахманів, тобто волхвів чи брахманів), Шудря. Є прізвище Сакович – можливо, від назви сарматського племені "саки". І місто з такою ж назвою в українському Криму.

До сьогодні в Україні широко присутні кілька сучасних імен індоіранського походження, не обов'язково скіфського, а, можливо, сарматського: зокрема, Оксана та Руслан. Оксана індоіранськими мовами значить "світла". Відомо, що Роксаною звали дружину Олександра Македонського, з якою він узяв шлюб під час свого азійського походу. Раніше таких імен було більше. Відомі імена антських князів середини І тисячоліття після Різдва Христового зі скіфською чи сарматською часточкою "гаст" - Ардагаст, Радагаст, Анангаст, Доброгаст тощо. Ще в 13 столітті ім'я Доброгаст фіксується літописом на Галичині.

Що вже казати про Бабая, яким в Україні досі лякають дітей – "спадкоємця" скіфського головного божества Папая.

Збереглося чимало цікавих скіфських слів. Наприклад "крк" – горло. Досі є українське слово "карк" – це задня частина шиї з верхньою частиною хребта; зашийок. В Хорватії острів і протока звуться Крк – гирло. А в Україні є місто Керч.

Чим українська історія цікава – що коли придивитися, виявляється, що ніщо нікуди не зникло. На золотих пластинах – скіфи в шароварах, а також замальовок з античної геми із зображенням єдиного мудреця-негрека з числа Семи античних мудреців.