Ще раз про стратегічні помилки Леоніда Кравчука

Замість аж надто провокативних заяв щодо того, як ліпше обійтися тепер з окупованими частинами Донбасу, панові Кравчукові мудріше було б узяти приклад, скажімо, з У. Черчіля й добре осмислити свою президентську каденцію, розібратися в досягненнях і прорахунках та й видати на гора звіт. Можливо, хоча б у чомусь почуємо й каяття...

 

Втім, політологи з досвідом кажуть мені, що такі люди (ті, що добуваються у верхні ешелони влади) позбавлені докорів сумління. За визначенням. А шкода...

Колишній президент Леонід Кравчук виступив з ініціативою дати можливість бойовикам Донбасу управляти захопленою територією, як їм заманеться, і подивитися, що з того вийде.

Ідея не оригінальна. Власне, це - те, чого від самого початку хотіли самі бандити, - з однією лише відмінністю: для останніх - це стратегічна мета, для Кравчука - лише тактичний хід. Ця ідея також захоплює гарячі голови з асоціативним мисленням (Ю. Андрухович та ін.) - знову ж таки з однією відмінністю: для останніх - це стратегічна мета, для Кравчука - лише тактичний хід.

Отже, з якого боку не подивись, колишній президент найбільшої європейської країни демонструє свою короткозорість, уміння ходити "між крапельками дощу" і цілковитий брак стратегічного мислення.

Чи це новина для мене? Аж ніяк! Понад півтора десятиліття назад я писав уже про стратегічні помилки Л. Кравчука яко президента, і відтоді мої висновки не раз повторювалися як у моїх власних публікаціях, так і в статтях інших авторів.

Зараз маю добру нагоду повторити (це - речі, про які треба нагадувати безкінечно) сказане колись:

Перша стратегічна помилка Л. Кравчука яко президента України, дружно підтримана його ідеологічними опонентами з Народного руху України (перш за все в особі людей з виразно асоціативним мисленням): здача ядерного потенціалу України без тривких політичних гарантій безпеки й адекватної економічної вигоди для України. А можна ж і треба було зберегти Україну як ядерну державу, вигідно продавши перегодя половину ядерного потенціалу тій же Росії, виручивши кошти на утримання тієї частини, що залишилася б на озброєнні України.

Не зроби цю помилку Кравчук, Україна займала б зовсім інше геополітичне становище. Вигравши тактично, Кравчук програв стратегічно. Симптоматично, що Леонід Макарович так і не усвідомив свого найбільшого стратегічного промаху.

Друга стратегічна помилка президента Кравчука була в тому, що з незрозумілих причин він відмовився від націоналізації Чорноморського флоту СРСР. Націоналізуй очолювана Кравчуком ВРУ ЧФ, сьогодні не було б тієї "ракової пухлини", про яку тепер теревенить перестарілий політик. А можна ж і треба було зробити ЧФ українським, частину флоту перегодя пустивши на металобрухт, частину вигідно продавши тій же Росії чи Китаю, а виручені кошти пустити на утримання тієї частини, що залишилася б на озброєнні України.

Не зроби цю помилку Кравчк, у Криму не було б в натяку на ті процеси, які принесли стільки клопотів Україні й зрештою спричинилися до анексії Криму Росією. Україна домінувала б на Чорному морі мілітарно. Вигравши тактично, Кравчук програв стратегічно. Симптоматично, що Леонід Макарович так і не усвідомив цього свого стратегічного промаху.

Третя стратегічна помилка Л. Кравчука як політика полягає у бракові далекозорості у вирішенні кадрових питань розбудови ЗСУ. У президента Кравчука був шанс одним пострілом убити двох зайців: закласти основи професійної української армії, водночас звівши до мінімуму кадровий потенціал російської. Мало хто знає про цю тему: вона, здається, обговорювалася тоді лише кулуарно.

А суть питання ось у чому. Як відомо, офіцерський корпус збройних сил СРСР складався в основному з українців - кращих військових, ніж нащадки запорозьких козаків, і бути не могло. Так-от, після розпаду Радянського Союзу 300 тисяч генералів, офіцерів і прапорщиків українського походження виявили бажання повернутися додому. Однак верховний головнокомандувач ЗСУ України сказав: "Ні! Ми не можемо поставити на довольство таку кількість офіцерів". І це при тому, що Україна успадкувала й годувала півторамільйонне угрупування радянських збройних сил, яке можна було просто ліквідувати, кого відправивши по національних квартирах, а кого просто позбувшись як невмотивованого чи некваліфікованого баласту.

Відтак Україна на сампочатку своєї незалежності мала б найкращу армію в цілому світі. Водночас Кремль мусив би заклопотатися заміщенням кадрових утрат, і підготовка по суті з нуля нового офіцерського корусу в Росії зайняла б роки й роки, і я не певен, що на час гібридної війни проти України Москва мала б змогу відновити військові кадри бодай наполовину. Іншими словами, і з цього погляду, не було б грунту для того, що сталося упродовж останніх років. Вигравши економічно (тактично), Кравчук програв стратегічно. Симптоматично, що Леонід Макарович так і не усвідомив і цього свого стратегічного промаху.

Четверта стратегічна помилка першого президента незалежної України - також кадрова. Ви напевно уже здогадалися, що це - Кучма. Хто пригадує кравчуківське президентство, той, мабуть, пам'ятає, що Кравчук міняв прем'єрів, як рукавиці. Два прем'єри на рік! Аж поки йому не привели в кабінет Леоніда Кучму. Останній, схоже, справив на Кравчука таке враження, що він почав здавати Кучмі свої президентські повноваження, розширивши права прем'єра до того, що той почав видавати "декрети", які мали перевагу не тільки над указами президента, але й над законами. Діставши спочатку палець Кравчука, Кучма зрештою відкусив йому й руку.

Перемога останнього на президентських виборах була прогнозованою: Кравчук не спромігся навіть адмінресурсом скористатися - на всіх щаблях влади усе було схоплене кучмівським ідеологом і керівником президентської кампанії Володимиром Суміним. Підіграв на руку Кучмі й лідер тодішньої демократичної опозиції В'ячеслав Чорновіл (він був не так за Кучму, як проти Кравчука). І Суміну, і Чорноволові згодом це коштувало життів, але то вже інша тема. Думаю, Леонід Макарович і досі не усвідомив, кого він привів замість себе на посаду президента України. Якраз услід за Кучмою увійшло в політику таке явище, як олігархат.

При Кучмі почалися мафіозні розборки між "дніпропетровськими" й "донецькими". Масова "прихватизація" також зацвіла пишним цвітом за Кучми. Якщо за Кравчука мали місце лише поодинокі вбивства "за дуже великі гроші", то при Кучмі такий відстріл набув масшабів масового явища, можна навіть сказати - індивідуального терору.

І Крим, і Донбас - ті больові точки, за які Кучма несе ще більшу відповідальність, ніж Кравчук. Можливо, саме тому чинний президент України й делегував Кучму як головного переговірника у Мінську: мовляв, сам заварив - сам і розсьорбуй.

Повертаючись до Кравчука, це - той випадок, коли Кравчук програв не тільки стратегічно, але й тактично. Симптоматично, що Леонід Макарович так і не усвідомив цього свого тотального промаху.

Не буду тут навіть згадувати дрібніші стратегічні й тактичні помилки Л. Кравчука як президента в усіх напрямах розбудови незалежної України. З перебігом часу на поверхню спливло чимало цікавих і знакових фактів, подій і явищ, про які в ті роки ми навіть і не здогадувалися. Усе це в коротких нотатках годі й перелічити.

А що Л. Кравчук ніколи не був завбачливим, я знаю не з чуток, а з власного досвіду першої половини 80-х, до горбачовської перебудови (ми якраз проходили п'ятирічку за три генсеки), коли завідувач ідеологічного відділу ЦК КПУ Кравчук заповзявся, було, просунути мене (безпартійного!) на посаду, яка була номенклатурою політбюро. Він навіть заручився підтримкою секретаря ЦК КПУ з ідеології, і тільки другий секретар ЦК, який відповідав за кадри, примусив його замислитися над питанням: "А що він покладе на стіл?" (під "що" мали на увазі партквиток, а "стіл" - засідання політбюро).

Мій московський колега і права рука президента Росії Б. Єльцина Михайло Полторанін якось сказав мені, що було б непогано поміняти Кравчука і Єльцина місцями. Мовляв, Росії потрібен такий президент, як Кравчук, а Україні потрібен лідер Єльцинського темпераменту. Не знаю, як би справився б Єльцин з українськими проблемами (достеменно одно; український самогон кращий від російської бражки). Але що Кравчук і там би наламав дров - не маю сумнівів.

Так до чого я веду? Еге ж, до того, що замість аж надто провокативних заяв щодо того, як ліпше обійтися тепер з окупованими частинами Донбасу, панові Кравчукові мудріше було б узяти приклад, скажімо, з У. Черчіля й добре осмислити свою президентську каденцію, розібратися в досягненнях і прорахунках, та й видати на гора звіт. Можливо, хоча б у чомусь почуємо й каяття...

Втім, політологи з досвідом кажуть мені, що такі люди (ті, що добуваються у верхні ешелони влади) позбавлені докорів сумління. За визначенням. А шкода...

Володимир Іваненко

Вашингтон,

17 серпня 2015 р.

 

Гравець: 
Володимир Іваненко

Новини від RedTram - для збільшення прихильників НО

Loading...
 
Форум Підтримати сайт Довідка