Зображення користувача Народний Оглядач.
Народний Оглядач
  • Відвідувань: 6
  • Переглядів: 6

Роман Петра Масляка «День Незалежності» (продовження)

Категорія:

Давньогрецькі філософи казали: «Все, що не має формальної логіки, є маразмом», - відповів загримований Рамірес. - Адже ваш замовник нібито живе в Україні, але чомусь його e-mail не ua, а ru. Що це означає? Як може бути в одній країні e-mail іншої? Це очевидний маразм. А з маразматиками мій хазяїн справи не має. Від них суцільні неприємності.


Початок

Розділ ІV.

Лондон
За два місяці до 24 серпня


Хосе Рамірес сидів у барі неподалік Трафальгарської площі в Лондоні і з насолодою смакував малими ковтками коктейль. Хоча бар мав не дуже гарну репутацію, але в цей час тут було тихо і майже зовсім порожньо. Ніхто не горлав, не чіплявся до відвідувачів, серед яких траплялися постаті, вкриті страхітливими татуюваннями і шрамами, або персонажі з відстовбурчуваними з-під одягу пістолетами з глушниками і зарубками на руків’ях, що мали означати кількість знищених ворогів. Дівчата легкої поведінки спокійно чекали клієнтів біля стійки, а не «пасли» їх по залу, нахабно чіпляючись.

Український посередник примостився поруч з Раміресом, вважаючи останнього за посередника також. Хосе надзвичайно полюбляв перевтілюватись в різні образи і грав свої ролі не гірше за когось з володарів Оскара. В цьому він вбачав філософське кредо свого життя, в основі якого була давня мудрість: щоб лишатися незмінним, треба постійно змінюватися.

- Чому наш виконавець не приймає нашого електронного замовлення? - незадоволено питав посередник, доволі екзотичного вигляду чоловік, вдягнений на кшталт такого собі немолодого рокера. Пишні вуса й борода явно слугували предметами його неабиякої гордості. - Ми ж виконали всі необхідні процедури. Тільки на пошуки вашої адреси мій замовник витратив скажені гроші. Ми вже не маємо часу на подальші очікування. Замовлення має бути виконане 24 серпня цього року. За браком часу замовник змушений був ризикувати і посилати мене особисто. Це проти моїх правил. Але зважаючи на просто небувалу винагороду, я все ж таки ризикнув. Сподіваюся, і виконавець також піде на виправданий ризик.

- Так то воно так, - невпевнено промимрив «британський посередник».

- Вашого хазяїна щось насторожує? - запитав українець.

- Давньогрецькі філософи казали: «Все, що не має формальної логіки, є маразмом», - відповів загримований Рамірес. - Адже ваш замовник нібито живе в Україні, але чомусь його e-mail не ua, а ru. Що це означає? Як може бути в одній країні e-mail іншої? Це очевидний маразм. А з маразматиками мій хазяїн справи не має. Від них суцільні неприємності. Це щось несправжнє, незрозуміле, а отже і небезпечне. Мій хазяїн зацікавився рівнем гонорару, але він відмовляє людям, мотиви й дії яких зовсім незрозумілі з позицій звичайної логіки.

- У нас в Україні жартують, що логіка буває трьох видів: формальна, залізна і жіноча. Я спробую пояснити зараз щодо цього е-мейла.

- Не потрібно. Маразм пояснити не можна. Можливо, ви там в Україні і звикли до подібного, але тут такі вибрики не проходять. Якщо він дійсно живе в столиці України, а не десь у Росії, е-мейл має бути ua. Все. Розмова закінчена. Більше обговорювати нема чого. Чекаю від вас належним чином оформлене замовлення і з логічно обумовленою зворотною адресою.

- Але ж час вже підпирає. Хіба мають значення якісь дрібнички?

- Для мого хазяїна - так. Саме в дрібницях криється сутність речей. Він не проти, якщо ви звернетесь до іншого виконавця.

- Ні, ні! Мій клієнт хоче саме вас. Ваш хазяїн найкращий.

- І ви ще питаєте у посередника найкращого спеціаліста, чому він звертає увагу, за вашим висловом, на дрібнички. Саме тому і звертає, що він найкращий. Завтра вас чекатиме інший посередник мого хазяїна, о 14 годині в барі Soldier of fortune. Він сам до вас підсяде. До побачення.

«Що ж то за «велике цабе» отой Рамірес, якщо у нього такі посередники», - невдоволено роздумував український посланець, виходячи з бару.

Наступного дня, рівно о 14 годині, посередник з України сидів в Soldier of fortune і з цікавістю роздивлявся навколо. Він був достатньо обізнаний щодо репутації цього знаменитого в Лондоні бару і його відвідувачів, котрі тут зазвичай збиралися. До нього підійшла вродлива струнка дівчина.

- Ви не на мене чекаєте? - запитала з милою посмішкою красуня. - Такий видний чоловік і скучає один. Замовте мені коктейль.

- Зараз не маю часу, крихітко, - посередник швидко озирнувся довкола, про себе проклинаючи настирливу повію. - В мене тут призначена дуже важлива здибанка з одним чолов’ягою. А от після зустрічі - то вже інша справа. Не заперечуєш?

- Звичайно, що ні, - посміхнулася повія. - Але сьогодні з вами повинен зустрітися не чоловік, а жінка. Так, так, не витріщайтесь.. Це ж ваш e-mail вчора ще був [email protected], а сьогодні уже [email protected]?

- Точно, - отетеріло відповів посередник.

- От бачите, а ви кажете, що чекаєте чоловіка. Це в вас говорить чоловічий екстремізм. Не гарно так недооцінювати жінок, навіть небезпечно. А от ваш майбутній виконавець мені, як бачите, довіряє.

- Так це ти посередник? - все ще не міг оговтатися українець.

- Звичайно, що я. Звідки інакше я б знала про суто конфіденційні речі, тобто е-мейли вашого хазяїна?

- Він не мій хазяїн. Просто замовник.

- Ну, на даний момент часу - хазяїн.

- Слухай, давай не будемо розводити дискусії. Як мені до тебе звертатися?

- Я - Меггі. Просте ім’я, не краще і не гірше за будь-яке інше.

- А мене можеш звати Стівом. Хоча маю й інше ім’я, але у Великій Британії і США мені подобається як звучить Стів.

- От і познайомилися, красунчику, - посміхнулася «повія». - Хазяїну (вона вжила англійське слово master) не подобається, що вбивство такого високопоставленого джентельмена замовляють з Росії.

- Це ти знову про ту нещасну електронну адресу? Та не з Росії, а з України. Ми вже спеціально для твого недовірливого хазяїна все виправили.

- Ну й дурні ж ви, хохли, якщо донині користуєтеся в Україні ru, а не ua, - раптом вимовила Меггі, майже абсолютно правильно українською мовою з легким діаспорним акцентом.

- Ти хто?.. - аж підскочив з переляку український посередник.

- Я - Меггі, дівчина з цього бару.

- Звідки знаєш українську?

- Та тут, у барі, вештається немало заробітчан з вашої країни. Дехто бере на себе працю викладати мені ази української. Дуже мелодійна мова. Мені подобається. От я і завчила декілька фраз. Але не більше. Якщо ти захочеш зі мною домовлятися українською, то в нас нічого не вийде.

- Ну, добре, на чому ми зупинилися? - почав втрачати терпіння український посередник.

- Остання заявка оформлена на належному рівні. Все вирішено. Що і як робити, мій хазяїн знає. Половину суми необхідно перерахувати на цей цифровий рахунок в швейцарському банку «Арбон» за день до виконання акції. Іншу половину - після її завершення. Якщо такі умови влаштовують, вам залишається тільки перерахувати гроші й чекати. Ви готові зараз дати остаточну відповідь?

- Чому ні? У мене на руках карт-бланш від замовника. Я уповноважений приймати рішення самостійно. Умови такі, що часу на подальші перемовини вже немає. Час завжди працює проти нас, і зараз особливо.

- Добре. Питання узгоджене. Думаю, не варто нагадувати, що трапиться з вами особисто і джентельменами, які за вами стоять, якщо умови угоди будуть порушені.

- Нам відомо, що трапилося з одним американським замовником, який відмовився платити за виконане замовлення. Його голову знайшли у сміттєвому баку в самому центрі Нью-Йорку. І це не зважаючи навіть на його активну співпрацю з ізраїльським Моссадом.

- А це вже міфи й легенди. Про хазяїна багато чого розповідають страшного. Не думаю, що хоча б 10 відсотків з того - правда. Але все одно я нікому б не радила його «розводити».

- Не переймайся. Він має справу з розумними людьми, - запевнив Стів. - До того ж ніхто не застрахований від можливості ще раз звернутися до твого хазяїна за послугою. А як щодо організації безпечного відходу після виконання замовлення?

- Нехай це вас не турбує. Ви лише даєте замовлення і його проплачуєте.

- Але ж злишилося обмаль часу для рекогносцирування місцевості, - засумнівався український посередник.

- Ну, скільки можна товкти воду у ступі? Це проблеми мого хазяїна.

- Мій клієнт все-таки хотів би отримати особисто від твого хазяїна підтвердження, що він прийняв замовлення, - знову завів своєї Стів.

- Добре, - згодилася Меггі. - Щодня на вашому Інтернет-виданні «Українська правда», яку заснував відомий і у нас Георгій Гонгадзе, виставляються для дискусії і коментарів актуальні статті. Особистим підтвердженням мого хазяїна буде завтрашній коментар двома реченнями українською мовою: «Так дискусію вести не можна. Потрібні аргументи». Ім’я автора - veres-ere.

- Твій хазяїн володіє українською мовою? - здивовано скинувся Стів.

- Ні, її трохи знаю я, - посміхнулася Меггі. - Минулого року мені довелось двох ваших визволяти з поліції. Гарні хлопці, але 24 серпня, на ваш День незалежності, вони напилися і влаштували бійку з росіянами. Між українцями і росіянами, я так розумію, існують давні рахунки. Це, напевно, так, як у нас між англійцями і шотландцями?

- Дійсно, доволі вдале порівняння, - погодився Стів. - Хочу нагадати, що людина, яку треба прибрати, є однією з найбагатших у Європі. Він мільярдер з величезною армією охоронців.

- Нехай це вас не турбує. Мій хазяїн працює не стільки руками, скільки головою.

- Саме тому наш замовник і звернувся до вас.

- Якісь специфічні побажання у вас є?

- Так. Я хочу тебе.

- Сьогодні я зайнята. Саме твоє замовлення і примушує мене зв’язуватися з моїм хазяїном невідкладно. Якщо є бажання і можливість, давай зустрінемося завтра о сьомій вечора в цьому барі.

- О’кей. Мій замовник скоро отримає від мене підтвердження, а я зможу трохи потринькати в Лондоні його грошенят. Твій хазяїн, видно, не такий щедрий, як мій, - поміряв поглядом Стів скромний одяг Меггі. - Ми з тобою зможемо погуляти по вищому розряду. Тільки вдягни щось пристойніше.

- Ти мене поведеш до найкращого ресторану Лондона? - ніби не повірила своїм вухам Меггі.

- Можеш не сумніватися.

- Ну, тоді до завтра.

- До завтра, кицю.

Дивлячись на миле обличчя дівчини, чуючи її ніжний голосок, він навіть на секунду не міг собі уявити, що має справу з чоловіком. Не просто з чоловіком, а з тим самим кілером, планування і здійснення вбивств для якого є професією, фахом. І в цьому йому не було рівних у світі.

Рамірес одразу відчув небезпеку і зрозумів, що цей чоловік не відчепиться. Тому й погодився зустрітися з українським посередником і відвідати з ним «на коня» один з кращих ресторанів Лондона, а виїзд до України відклав рівно на добу. До того часу мав повністю бути готовим і мати при собі квиток на авіарейс до Франкфурту-на-Майні.

Стів вийшов з бару і, пройшовши вулицею вперед, перебіг на інший бік й сховався в піцерії напроти бару, де він розмовляв з Меггі. Він замовив якусь дрібничку і не відриваючись слідкував за дверима Soldier of fortune. Раптом він згадав, що в усіх детективних романах злочинці вислизають через задні двері, проходять через кухню тощо. Тоді він кинув гроші на стіл і стрімко підвівся. В ту ж мить двері бару розчинилися і звідти спокійно вийшла Меггі. Вона декілька разів озирнулася, ніби остерігаючись «хвоста», і, певно заспокоївшись, повільно пішла вулицею у напрямку площі. Стів трохи зачекав, потім перейшов вулицю і попрямував за нею. Меггі бовваніла попереду, затримуючись на хвильку біля вітрин магазинів і вже, очевидно, не турбуючись про можливе переслідування. Стів і собі подивився у вітрину якогось магазину. А коли підняв голову, Меггі вже десь зникла. Всі його зусилля знайти її були марними. Рамірес давно помітив стеження. Не треба було бути генієм, щоб зрозуміти, з якою метою це робиться. Хосе наскрізь бачив цього українського посередника - авантюриста за сутністю, людину патологічно жадібну, яка безсумнівно знала, яку суму призначено за голову Раміреса і тому вирішила скористатися, як вважав, з надзвичайно сприятливої ситуації, щоб прослідкувати за Меггі. Саме вона повинна була вивести його на кілера.

Стів ще побігав висолопивши язика по вулицях, зазираючи до барів, але Меггі вже давно сиділа в невеличкому приватному готелі біля доволі смердючу притоку Темзи, що несла свої міазматичні води просто під вікнами цієї третьорозрядної нічліжки. Все було вже підготовлене до від’їзду, і Меггі ще трохи із задоволенням порозглядала себе в майже стерте готельне дзеркало. Навіть у ньому і в усьому убозтві обстановки цього помешкання вона виглядала на всі сто. Дівчина зайшла до ванної кімнати, і за кілька хвилин звідти вийшов стрункий молодик. Маючи білета на сьогоднішній авіарейс до Франкфурту-на-Майні, «Меггі» природно не збиралася зустрічатися зі Стівом завтра. Перед тим як вирушати до аеропорту Хітроу, Рамірес вирішив завітати у готель, де зупинився Стів, відвівши українському посереднику для життя лічені години, адже у таких випадках кілер діяв швидко і абсолютно безжально.

По дорозі до аеропорту Рамірес згадав, як три місяці тому йому пропонували убити Президента України. Звертався олігарх, котрого і замовили саме зараз. Тоді угода зірвалася з вини замовника. Олігарх, будучи людиною дуже заможною, все ж пожалів суму, яку кілер запросив за виконання замовлення. Вирішив, що це дуже дорого і нібито знайшов в Україні виконавця, «не гіршого за самого Раміреса», але незрівнянно дешевшего. Стосовно дешевизни, це схоже було на правду, адже, як відомо, українці не надто цінують свою працю і кваліфікацію. В принципі, виконавцем міг бути лише один снайпер, той, котрий убив дублера Раміреса десять років тому в Києві. А тепер, схоже, сам Президент наймає Раміреса для вбивства цього олігарха. А чи не повториться, часом, знову дуель снайперів, як минулого разу? Рамірес не сумнівався, що його замовником є одна з посадових осіб найвищого щабля влади в Україні. Працівників спецслужб, а саме так виглядав, розмовляв і навіть дивився отой Стів, Хосе відчував за цілу милю. Олігарховий посередник був зовсім іншим: від нього за сотню ярдів аж курило кримінальним минулим, рекетом і бандитизмом.

Рамірес розумів, що в той День Незалежності України, десять років назад, залишився в живих цілком випадково. Його життя буквально висіло на волосинці. Поціль його візаві в інше вікно, і Раміреса вже давно не було б в живих. З того часу Хосе не раз ловив себе на думці, що періодично думає про українського снайпера. Хто він, де і як живе, про що мріє, чи має дружину, дітей?

Була іще одна річ, загадка, котру Рамірес досі не зміг розгадати. В той час, коли готувався до виконання отого замовлення десятирічної давності, він з подивом відчував, як його особа інколи ніби роздвоювалася і жила якимось чужим життям. Вдень він, напружуючи свою велетенську волю, міг успішно впоратися з цим станом. Однак вночі, коли воля слабла, він бачив дивовижні сни, в яких щасливо жив з дружиною, сином і улюбленою донечкою десь в іншому світі, в якомусь іншому просторовому вимірі. А потім все це кудись відступало, і він знову опинявся у своєму власному стані, часі і просторі. В житті кілера, безумовно, бували часові відрізки великої психічної і розумової напруги, але це було щось інше і зовсім незбагненне. «Мабуть, проявились якісь побічні ефекти професії, - роздумував Рамірес. - А чи не може бути й так, що десь, в іншому просторовому вимірі, в іншій країні живе людина, яка періодично перевтілюється в мене, а я - в неї, - думав він. – Може, і той, інший я, бачить сни про моє життя, як я бачу сни про його життя. А може це не сни… Ні, так не можна. Мабуть, саме з таких речей і починає людина божеволіти».

Рамірес вилетів з Лондона до Франкфурту-на-Майні вечірнім рейсом. У літаку, коли він ненадовго задрімав, йому раптом наснилися вірші невідомого українського поета, які він, прокинувшись, почав з подивом шепотіти: «Є місто Ф. на річці Майн, Де не обтяжить самота, Де добре п’ється апфельвайн, І у повій пружні вуста…» Тут він пригадав, що вже давно взяв за звичку знайомитися з газетами тієї країни, де йому випадає виконувати замовлення. «Напевно, десь там вичитав і потім забув», - заспокоїв він себе. Раптом в його уяві спливла та газета, і навіть її колір, червонуватий, а також прізвище поета і його фотографія. Газета називалася «Літературна Україна». «А пам’ять у мене донині, як комп’ютер», - задоволено подумав він і почав шепотіти продовження: «Тебе ніхто не впізнає, В зеленому районі Нід, Лише оцей брюнет портьє, І ти для нього дармоїд». «Треба буде якось пожити в тому готелі в зеленому районі Нід і взяти собі на ніч розкішну білявку-німкеню з великими ногами і грудьми. І заодно перевірити, чи дійсно торжествує книжне знання… Це ж треба, я вичитав про наявність району Нід у німецькому місті Франкфурті з української газети. Фантастика. От якщо мене буде обслуговувати ще й портьє брюнет…»

Рамірес, як завжди, жадібно всотував інформацію з будь-якого нового для себе джерела або ж оточення. Вже давно він взяв для себе за правило перший принцип існування таких людей, як він: якщо ти не будеш щиро цікавитися життям, то життя почне підступно цікавитися тобою.

Весело провівши ніч у невеличкому готелі Франкфурту, в дійсно зеленому районі Нід, Рамірес вранці відбув потягом до Польщі. В готелі його обслуговував брюнет-портьє, і, нічого не розуміючи, з подивом ловив на собі лукаво-саркастичний погляд кілера, котрий в цей момент якраз знову цитував про себе віршований текст з «Літературної України». Діставшись до кордону з Україною, він домовився з водієм автобуса, що той перевезе його через кордон. Дав 100 євро до кордону і стільки ж пообіцяв після. Пасажирами автобусу були мешканці прикордонних місцевостей України, що заробляли на життя, продаючи в Польщі дешеві цигарки та інші товари. Їхати було не дуже зручно, бо весь автобус був забитий всілякими товарами, які люди везли з Польщі на продаж до України. Скрізь лунала українська мова. Рамірес ніби опинився у своєму дитинстві в українському кварталі міста Монтевідео, столиці Уругваю. Тоді він ще звався Хосе Ткачук…

Рамірес розумів, що його могли і викрити, якби прикордонники почали «трусити» автобус по-справжньому. Але і в цьому випадку він практично нічим не ризикував. Хіба що його б висадили. Грошей у Хосе вистачало, тому він міг уладнати будь-яку проблему, якщо не з рядовими митниками і прикордонниками, то вже точно з їхнім керівництвом.

Після перетину кордону кілер задрімав, але ненадовго. Досить скоро автобус зупинився біля автовокзалу в Самборі, і Рамірес випростався на сидінні, вигнувшись неначе кіт і позираючи своїми жовтими, немов у тигра, очима у вікно. Його супутники з гамом, сміхом і жартами тягли свої валізи до дверей і вистрибували на асфальт, немовби якийсь загін спеціального призначення, що десантується на ворожу територію. Здавалося, що їхнім завданням було захоплення міста. Схоже, що місто не було проти, бо «десантників» зустрічали легкові машини з причепами, мікроавтобуси і навіть мотоцикли з колясками. Туди переправлялися величезні валізи і безслідно зникали в механічних нутрощах.

Хосе не став чекати рейсового автобусу до Львова, а винайняв приватне таксі. При цьому він торгувався з водієм дуже лапідарно, вживаючи лише короткі слова: Львів, скільки, багато, давай. Балакучий водій марно намагався розговорити пасажира. Той закутався в куртку і, відвернувшись до вікна, лише мовив: дуже втомився, треба спати. У Львові Рамірес вийшов з машини біля залізничного вокзалу і розрахувався з водієм, котрий якось підозріло провів поглядом струнку фігуру пасажира.

«А, байдуже, - подумав Хосе. - В міліцію він наврядчи повідомить, але якщо і зробить це, документи у мене в повному порядку».

Звичайно, він міг вляпатися у якусь таку пастку, але способів порятунку знав безліч, як описаних в літературі, так і розроблених ним особисто. Міг одним пальцем убити людину. Лазив, як кіт по деревах, пройшовши спеціальний курс навчання лазіння по скелях і будинках без страховки. Ці знамениті курси постійно діяли у Каліфорнійському університеті США. Виїжджаючи на чергове завдання, завжди брав з собою пакетик з крейдою, яку, в разі потреби, використовував для кращого зчеплення пальців з поверхнею будівель або скель.

Перший міліцейський патруль, який трапився йому на вокзалі, Рамірес проминув трохи насторожено. Але двоє молодих міліціонерів не звернули на нього жодної уваги. Це остаточно заспокоїло кілера, адже вказувало, що він має вигляд «свого». Зовсім несподівано на Хосе накотилося доволі гостре відчуття власної причетності до цієї країни і її мешканців, можливо, найдавнішого народу в світі. Йому раптом закортіло дійсно стати своїм серед цих людей, з якими мав генетичну спорідненість, зробити щось для них. «Сентименталізм - ознака старіння», - подумав він.

Хосе із зацікавленістю придивлявся до людей, будівель, шляхів і бачив всюди бідність і соціальне розшарування. «Це суспільство - далеке від справедливості», - зробив він висновок. Йому пригадалися слова одного з американських письменників, що «всі мислячі істоти народжуються нерівними. Досконале суспільство дає кожному рівну можливість плавати на його власній глибині». Країну, куди його занесла доля, досконалість чекала десь у неосяжному майбутті.

Рамірес купив у касі квиток до Києва у купейний вагон фірмового потягу «Галичина». До відправлення лишалося ще декілька годин, і він вирішив оглянути місто. Воно його вразило.

«А я думав, що на схід від Польщі Європи вже немає, - розглядав він розкішне старовинне європейське місто з абсолютно виразною українською специфікою в архітектурі. - А тут раптом отаке - не схоже ні на Польщу, ні на Німеччину або Францію. А хто знає про Львів у Британії, США, Аргентині чи Уругваї?» - дивувався Рамірес, задерши голову перед Чорною кам’яницею на площі Ринок.

Обличчя будь-якого європейського міста визначає не лише його архітектура, але й, скажімо, кав’ярні, які у Львові виглядали належно кращим європейським традиціям. Хосе надовго «зависав» у них, переходячи з однієї до другої і якось зачудовано прислуховуючись до людського гомону довкола. І в ньому наростало відчуття причетності до країни і цих щирих, простих і привітних людей.

«От знайти б собі тут якусь гарненьку жіночку, он їх скільки навкруги, і кинути десь якір аж до завершення свого земного шляху... - думав він. - Все одно і оком не встигну змигнути, як десь проколюсь, втрачу пильність і загину або просто стане фізично важко виконувати замовлення. Вже зараз варто думати, де доведеться мешкати до кінця днів своїх. Це має бути якесь цивілізоване місце, країна, але ще не повністю, так би мовити, інтегрована у світову чи європейську систему... Проте ще рано приймати остаточне рішення», - відмахнувся Рамірес від сентиментальних думок.

Наближався час відходу потягу, і кілер, відвідавши наостанок доволі пристойний гіпермаркет, зупинив таксі й дістався до залізничного вокзалу. Його дублер мав приїхати до Києва за тиждень перед здійсненням акції. Цього часу, на думку Раміреса, вистачило б на його адаптацію. Власне, роль дублера була суто номінальною. Хосе міг обійтися і без нього. Можливо, він і відішле дублера. Але поки що рано про це думати. Він підійшов своєю пружною котячою ходою до вагону і, використавши одну із своїх чарівних посмішок, відпрацьованих роками, привітався з молодою провідницею, яка стовбичила біля дверей, і простягнув їй свого проїзного квитка.

- У вас четверте купе, нижнє тринадцяте місце, - сказала провідниця, теж відповідаючи посмішкою і кокетливо дивлячись на ставного молодика.

- Дякую, серденько, - промовив своїм глибоким оксамитовим голосом Рамірес.

Цей голос, його тональність теж були відпрацьовані протягом довгих тренувань. Голос ніби йшов з самих глибин чоловічого єства Хосе. Підхопивши валізу, чоловік миттєво злетів по сходах, демонструючи відмінну фізичну форму, і рушив вузьким коридором вагону. Підійшовши до четвертого купе, Рамірес постукав.

- Заходьте, - долинув до нього жіночий, як йому видалось, юний голос.

Чоловік відсунув двері купе і зазирнув всередину. Біля вікна дійсно сиділа молода дівчина. Саме цієї миті вона розгортала на столику свій проїзний квиток.

- Доброго вам вечора, - чемно привітався Рамірес.

- Добрий вечір, - відповіла дівчина.

- А де місце тринадцять? - запитав він.

- Саме на ньому я сиджу. Ой, вибачте, зараз пересяду, щоб ви могли сховати речі. Моє місце чотирнадцяте, на другому ярусі.

- Щоб я таку молоденьку і гарненьку пані вигнав на верхній ярус?! - посміхнувся Хосе. - Пропоную помінятися місцями. Я спортсмен, для мене вилізти на верхню полицю - це просто розминання перед змаганнями.

- Ви їдете до Києва на змагання? - запитала дівчина.

- Зовсім ні, я їду до столиці шукати роботу і житло. Давайте знайомитися, - простягнув він руку дівчині. - Роман-Мар’ян. Пропоную скоротити до Романа.

- А я Орися, - відповіла дівчина, ледь-ледь потискуючи руку Раміреса.

- Ну, що ж, - посміхнувся Роман, - першу обов’язкову процедуру ми виконали. Ви будете перевдягатися? То я вийду.

- Не зараз. Провідниця має ще забрати в нас квитки. Але це буде лише після того, як рушить поїзд.

- Добре. Я дійсно вже давно не їздив місцевою залізницею. Майже все забув. Доведеться знову звикати.

- А ви звідки? У вас такий цікавий акцент. Ніби належите до української діаспори, але не знаю з якої країни.

- Та ні, я родом з України, громадянин, так би мовити. Але вже багато років працюю в Іспанії. Тобто працював. Жив в місті, можна сказати містечку, і працював у сфері, де українців майже не траплялося. Протягом декількох років взагалі не мав можливості говорити українською. Мій акцент - то цілком природний вплив іспанської мови і іспаномовного середовища, в якому я жив.

- Ви будівельник? Мої батьки теж заробітчани. Щоправда, працюють у Португалії. Будують там житлові будинки. Саме на їхні гроші я живу і навчаюся в Києві.

Рамірес завжди пам’ятав про свої випещені руки, і тому ніколи не використовував у легендах причетність до професій, пов’язаних з виконанням фізичної роботи.

- Зовсім ні, - відповів він дівчині. - Працював помічником нотаріуса. Маю юридичну освіту, володію декількома мовами. Знайомі мене переконали, що в Києві, з моїм набором іноземних мов і вищою юридичною освітою, можна знайти грошовитішу роботу, ніж в Іспанії. Це дійсно так? Ви ж маєте краще знати, аніж я, нинішню ситуацію на ринку праці в столиці.

- Відверто кажучи, я майже не розбираюся в цій темі, - відповіла дівчина, як здалося Хосе, дещо похнюпившись. - Хотілося б вам допомогти, але я далека від юриспруденції. Навчаюся на біологічному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Це на Виставці.

- Я зовсім не знаю Києва. А на якому курсі?

- Закінчую другий.

- Мабуть, відмінниця?

- Майже вгадали.

- Живете в гуртожитку?

- Так, в гуртожитку на вулиці Ломоносова.

- А мені туди не можна тимчасово влаштуватися? Поки не знайду підходящої роботи. Мені казали, що знімати квартиру в Києві - надто дорого, а я ж не мільйонер. Поки що, - засміявся Рамірес.

- Це дійсно так, знімати квартиру в Києві дуже дорого, не всім по кишені. Особливо, якщо у вас немає роботи.

- А ви не могли б мені щось підказати чи порекомендувати? Я давно не був в Україні, обстановка тут змінюється дуже стрімко, тому відчуваю себе не зовсім у своїй тарілці…

- Доброго вечора, - до купе зайшла жінка похилого віку. - Де тут місце п’ятнадцять?

- Ось це, нижнє, - показала рукою Орися. - Ми вийдемо до коридору, а ви тут влаштовуйтеся.

- Дякую.

Хосе і студентка вийшли з купе і зупинилися біля вікна, час від часу пропускаючи пасажирів, які проходили повз них до своїх місць у потязі.

- То чи не могли б ви мені щось порадити відносно житла? Де б я міг влаштуватися в Києві, щоб було не дуже дорого? - продовжив розмову Хосе.

- На жаль, гуртожитки в нас всі заповнені. В університетському кампусі, в районі Національного виставкового центру, є декілька будинків з однокімнатними квартирами для аспірантів. Але й вони переповнені. Це я точно знаю, бо там живе одна моя знайома землячка.

- І що, ніяких ідей, куди прилаштувати такого видного чоловічка, як я, немає? - засміявся Рамірес, випнувши груди і відобразивши на обличчі одну зі своїх найчарівніших посмішок, з власної приватної колекції.

Дівчина з веселою цікавістю лукаво подивилася на молодика.

- Ні, нічого немає. Хоча… Стривайте. Як же це я забула! Знаєте, по вулиці Ломоносова є санаторій-профілакторій для студентів, туди дають путівки на місяць. Там є і житло, але більшість там не живуть, продовжують мешкати в гуртожитку або вдома в Києві, а там лише харчуються і лікуються. Я одного разу відпочивала в цьому профілакторії і звернула увагу, що в ньому чимало вільних місць. А в їдальні зустрічаються і сторонні люди, які за віком зовсім не схожі на студентів. А от вам і критися не треба. Назвіться аспірантом, і за віком ви можете цілком підійти до верхньої межі цієї категорії.

- Невже я виглядаю справжнім старим шкарбуном в очах такої гарної панянки?

- Не кокетуйте, пане Романе, - засміялася дівчина. - Ви ж, певно, й самі добре знаєте, як виглядаєте в очах таких панянок, як я. Але я вважаю, що санаторій-профілакторій для вас підійде якнайкраще. Отримаєте за мінімальну плату цілком пристойне для тимчасового проживання житло та ще й дієтичне харчування, різні там лікувальні процедури... Думаю, ви ж відклали в Іспанії, про чорний день, якісь грошенята і могли б на цій основі домовитися з головним лікарем. Це доволі симпатична молода жінка. До речі, не одружена

- Ви що, виступаєте у ролі свахи?

- А чом би й ні? Вона має власну квартиру в Києві, і ваші проблеми були б автоматично вирішені.

- А я, старий дурень, вже налаштувався на вічну дружбу з вами.

- У мене є хлопець, теж студент. Ми збираємося за кілька років одружитися. А ви ж років на двадцять від мене старший, хоча, очевидно, ніхто вам ваших років не дає. Але ж я все-таки - біолог і, як ви самі зазначили, відмінниця. Мене не обдуриш. Однак допомогти землякові завжди рада. Якщо ви домовитеся з головним лікарем, а я навіть впевнена в цьому, отримаєте житло, чотириразове харчування і лікування. А між тим шукатимете собі постійне житло. Або окрутите цю симпатичну лікарку і пристанете в прийми, - посміхнулася Орися.

- Дякую, це для мене дуже конструктивна ідея, - зрадів Рамірес. - Так би мовити, і житло, і харчування. Два в одному.

- Три в одному, - поправила його Орися. - Ще ж і лікування.

- Це, мабуть, не згодиться: я і теоретично, і практично здоровий. А от харчування не завадить. Щоправда, мабуть, обідати не випадатиме. Цей профілакторій десь на околиці Києва розташований?

- Так, доволі далеко від центру.

- Але вранці і ввечері поснідати і повечеряти - те що лікар, як кажуть, прописав. Як там годують?

- Нічого такого вишуканого, до чого ви, мабуть, звикли в Іспанії, немає, але цілком пристойна їжа, як для студентів. З голоду не вмрете.

- Ви мене врятували, - посміхнувся Хосе. - Хотів би віддячити вам чимось. Чи не міг би я запросити вас до ресторану в найближчу суботу? Ви ж в цей день не навчаєтеся? Якщо ваш кавалер ревнивий, давайте запросимо і його.

- Він зараз на стажуванні у США. Але відвідини ресторану в Києві обійдуться вам у копієчку. Це доволі дорогий заклад, а ви ще не влаштувалися на роботу.

- Якось викручусь. Погоджуйтесь.

- Ну, добре. - відказала Орися. - Давайте обміняємося номерами телефонів. Якщо не передумаєте, зателефонуйте мені у п’ятницю ввечері. Тоді і домовимося конкретніше.

Чоловік і дівчина обмінялися номерами мобільних телефонів. Перетелефонували один одному, перевіряючи, чи не помилилися в наборі, і повернулися до купе, де літня жінка вже вклалася спати. Хосе і Орися ще трохи погомоніли тихцем і теж вирішили лягати спати. Четвертий пасажир в купе з’явився лише десь по дорозі, коли всі вже давно спали.

Вранці потяг прибув до другої колії центрального залізничного вокзалу Києва. Хосе ніс свою валізу і одну з двох сумок Орисі. Задерши голову, він оглядав величезну споруду вокзалу, спускаючись ескалатором за студенткою до вестибюлю. На гамірній привокзальній площі Хосе винайняв таксі, і вони поїхали вдвох до кампусу університету імені Тараса Шевченка. Таксі майже одразу потрапило до затору, який супроводжував їх практично до самого кінця маршруту слідування. З усіх боків, за ними, назустріч їхали майже суцільно дорогі автомобілі.

«Нічого собі, - подумав Рамірес, - а на Заході вважають Україну бідною державою. Така кількість наддорогих авто! Можливо, треба було вимагати від замовника подвоєння гонорару», - посміхнувся він власним думкам.

- Ну як, подобається місто? - запитала Орися, витлумачивши його посмішку по-своєму. - Тут є такі гарні місцинки, що просто дух захоплює. Якщо буде час, рекомендую їх відвідати.

- Я не проти системно і систематично відвідувати їх щовихідних, але з однією умовою: гідом будете ви, - запропонував він студентці. - Може перейдемо на «ти»? Не знаю, що там каже вам ваша біологічна освіта, але суто зовні я старший за тебе десь лише років на десять.

Хосе, у дійсності, був старший за дівчину на всі двадцять з гаком років, але зовні в це ніхто б не повірив.

- Я згодна, Романе, - просто відповіла дівчина.

- А як же наречений у США? - посміхнувся Хосе.

- Ніякого нареченого, насправді, немає. Це я видумала, щоб ти від мене відчепився. Але, схоже, в мене нічого не вийшло. Я маю на увазі спровадити тебе куди подалі. Я тільки в навчанні відмінниця, а в житті - дурепа-дурепою.

Вони надовго замовкли, думаючи кожен про своє. Машина рухалася Голосіївським проспектом, і ця місцевість одразу сподобалася кілеру. З одного боку вулиці тяглися будинки, а з іншого - на багато кілометрів проносився повз вікна чи то парк, чи то ліс.

- Красиві місця, - сказав Рамірес, показуючи ліворуч.

- Так, вони мені теж подобаються. Он там, на горі видно будівлі аграрного університету. У них увесь кампус міститься в лісі.

Таксі проїхало повз величезний білий шестиповерховий корпус, де, за словами Орисі, вона навчалася і де знаходилися, окрім її факультету, ще й географічний, а також науково-дослідний інститут фізіології і віварій. Орися весь час звертала увагу свого попутника то в правий, то в лівий бік. Навпроти величезного корпусу факультету студентки височіли будівлі Національного виставкового центру, споруджені у типово радянському архітектурному стилі. Це місце вже було знайоме Раміресу ще з часу його першого візиту до Києва десять років тому. З того часу місто сильно змінилося. Таксі ще трохи проїхало далі і, звернувши праворуч, почало підстрибувати на вибоїнах поганенької дороги, що вела вглиб університетського кампусу. Нарешті машина зупинилася біля великої будівлі, праворуч від дверей якої висіла скляна табличка з надписом «Гуртожиток №7». Всюди снували студенти, не звертаючи ніякої уваги на Орисю і Раміреса, котрий якраз витягав валізи з багажника і зупинився, запитально дивлячись на дівчину.

- Давай занесемо наші речі до мене в кімнату, - запропонувала дівчина, - а потім я проведу тебе до санаторію-профілакторію. Це зовсім близько від мого гуртожитку. Пішли.

У вестибюлі на місці чергової сидів якийсь знуджений студент, котрий скептично і, як здалося Раміресу, ревниво оглянув кілера, хмикнув і звернувся не дуже ввічливо до Орисі.

- Орисю, що це за один? Він до тебе? А документи в нього є?

- Не заводься, Колю, - остудила його Орися. - Він зі мною, попутник з потяга, тільки й того. Він лише допоможе мені занести речі до кімнати і залишить на схов свої. Більше ти його не побачиш. Може, обійдемось без формальностей?

- Проходьте, - невдоволено буркнув Коля.

- Закоханий в тебе? - запитав Рамірес біля дверей її кімнати.

- Однокурсник і одногрупник. Профспілковий діяч. Такий зануда, і руки любить розпускати.

- Бачу, з тобою такі штучки не проходять.

- Це точно. Деякі хлопці думають, що раз дівчина живе в гуртожитку, то вона легкодоступна.

- А ти вважаєш себе важкодоступною? - посміхнувся Хосе.

- Ти хочеш мене образити або розсердити?

- Та ні. Просто пожартував невдало.

- Ну, от і моя кімната. Я зараз попереджу дівчат, якщо вони вже приїхали.

Але в Орисиній кімнаті нікого не було, і Хосе заніс валізи. Майже одразу вони вийшли у довгий коридор гуртожитку і, спустившися сходами на перший поверх, прослизнули повз похмурого Колю, який провів чоловіка таким поглядом, ніби той був його особистим ворогом.

Кілер і студентка оминули ще один гуртожиток, і Хосе побачив з другого боку вулиці велику споруду, архітектура якої дещо відрізняла її від інших університетських, що знаходились поряд. Очі Хосе-Романа горіли якимось дивним жовтим полум’ям. Так завжди бувало з ним, коли необхідно було діяти. Операція, заради якої він приїхав до Києва, розпочиналась.

- Це і є знаменитий профілакторій? - запитав він в Орисі.

- Точно так, ти не помилився.

- Ти зі мною зайдеш?

- Ні, мушу йти на заняття. Ти сам все, що треба знайдеш. Зателефонуй, коли влаштуєшся або не влаштуєшся, і я видам тобі твою валізу. Бувай.

- До зустрічі.

Орися пішла на заняття, а Хосе зайшов у двері профілакторію і звернувся до чергової з проханням показати кабінет головного лікаря. Та показала рукою праворуч по коридору і повідомила, що Антоніни Григорівни ще немає. На запитання Раміреса, коли головний лікар зазвичай приходить на роботу, чергова відповіла, що по-різному. Чоловікові нічого не лишалося, як всістися в зачовгане крісло під стіною і чекати появи керівництва лікувально-оздоровчо-профілактичного закладу.

За півгодини двері черговий раз відчинилися, і до вестибюлю швидко зайшла висока, нехудорлява і доволі симпатична молодиця «років за 35» - на око визначив Рамірес. Чергова одразу повідомила лікарку, що її чекають. Хосе пружньо підхопився, подарувавши головній лікарці найкращу посмішку з власного арсеналу.

- Ви до мене? - запитала Антоніна Григорівна.

- Так. Чи можу я потрапити до вас зараз на прийом?

- Ви представляєте якусь організацію чи є приватною особою?

- Сьогодні я суто приватна особа і в мене особиста справа, - встиг ще сказати Хосе до того, як вони наблизилися до кабінету.

- Сідайте на вибір, - вказала, приязно посміхнувшись, дама на кілька стільців біля кабінету. - А я зараз перевдягнуся в медичну уніформу і тоді покличу вас.

Вона зникла за дверима, а кілер роздивився довкола. На стінах висіли плакати з розповідями про різні хвороби, пандемії, а також інструкції про правильне чищення зубів і безпечні статеві відносини. Більшість з тих папірців вочевидь провисіла тут не один рік. На деяких веселі студенти дописали і домалювали щось явно сороміцьке. Нарешті двері відчинилися, і звідти визирнула головна лікарка, яка вже встигла не лише перевдягтися в білосніжний халат, який, до речі, дуже гарно підкреслював жіночність її фігури, але й підмалювати обличчя.

«Для мене старається», - вирішив Рамірес.

Він стрімко підвівся і рушив до кабінету.

- Що вас привело до нас? - запитала головна лікарка. - Чим я можу допомогти?

- Буду з вами абсолютно відвертим, як пацієнт з лікарем, - посміхнувся Хосе. - Декілька років працював в Іспанії помічником нотаріуса. Трохи заробив грошей, володію кількома мовами. Мене переконали, що зараз в Києві я можу заробити грошей більше, ніж там, на чужині. Волів би спробувати тут. Мені потрібно десь перебути, поки влаштуюся на роботу. Тоді зможу винайняти квартиру. А зараз я просто дезорієнтований. Зовсім не знаю Києва. Місто величезне, в Іспанії я жив у невеликому провінційному містечку і не звик до таких масштабів. Чи не домогли б ви мені влаштуватись у вашому санаторії-профілакторії на місяць-два, поки не знайду роботу? Я людина дуже спокійна, горілки не п’ю, дівчат приводити не буду. У вас не виникне через мене жодних проблем. Готовий платити за проживання та харчування, і окрім офіційної платні - ще й вам особисто, скільки скажете. Щоб ви не думали, що я якийсь там засланий козачок, ось, прошу, ознайомтесь з моїми іспанськими паперами з дозволом на проживання і працевлаштування.

Головна лікарка взяла документи. Було помітно, що вона зблизька майже нічого не бачить, але одягти окуляри, очевидно, посоромилась.

- Я іспанської мови не знаю, - сказала вона, відсуваючи документи. - Думаю, ми вам допоможемо. - Потім додала, витримавши довгу, майже театральну паузу. - Місяць-два - це саме в моїй компетенції. А там, можливо, знайдете собі якусь жіночку з квартирою. Дехто з приїжджих чоловіків непогано таким чином влаштовується в столиці. Тут стільки самотніх жінок…

- Вибачте, - Хосе вирішив йти напролом, - а ви одружені?

- Ні, але в цьому сенсі на мене не розраховуйте. Знаємо ми таких «іспанців»...

- Ви себе просто недооцінюєте, - Рамірес черговий раз зобразив на обличчі фірмову посмішку. - Не треба бути іспанцем, щоб це помітити. Я, наприклад, в Іспанії таких гарних жінок не зустрічав.

Це вже були відверто грубі лестощі, і головна лікарка вирішила закінчувати розмову.

- Ви тут посидьте, а я піду дам розпорядження, щоб вас прийняли належним чином. Український паспорт у вас, сподіваюсь, є?

- Ось, будь ласка, - Рамірес простягнув жінці свого паспорта.

- Роман-Мар’ян Ткачук, - вголос прочитала головна лікарка. - Народився в місті Самборі Львівської області. Ха-ха! А моє дівоче прізвище теж Ткачук. Щоравда, родом з Київської області.

- Може, це доля? - стиха промовив лагідним тоном Хосе.

Головна лікарка не відповіла і, вибачившись, з паспортом у руках вийшла до коридору. За декілька хвилин вона повернулася і повела Раміреса поселятися. Конверт з євро кілер залишив у неї на столі. Його поселили на другому поверсі в кімнаті, де окрім нього нікого не було. Вікнами вона виходила в тихий двір. На столі вже лежали талони на харчування і перепустка до профілакторію. В день приїзду Хосе відпочивав, а вже наступного дня почав активні дії з рекогносцирування місця проведення запланованого замовлення.

Посередник ще в Лондоні наділив Раміреса даними про Бенгалурова. Де мешкає, зазвичай відпочиває, з ким спілкується, хто коханка, на які хвороби страждає. Вбити найбагатшу людину України було справою нелегкою. Окрім того, що Бенгалурова стерегла ціла армія охоронників, олігірх був людиною достатньо розумною і обережною, до того ж з неабияк розвиненим інтуїтивним складом мислення. Саме інтуїція не раз рятувала його від небезпеки. Рамірес також добре володів інтуіцією, тому усвідомлював всю складність завдання. Крім того, однією з вимог замовника було не просто вбити Бенгалурова, а знищити його страшно, вкинувши тіло в Дніпро, річку, яку багато українців підсвідомо сприймали, так само, як індуси - Ганг, священним символом нації. І після такого, напевно, ніхто в Україні вже не зміг би почуватися в безпеці, чого, власне, й добивався замовник. Адже якщо вбивають мільярдера, та ще й розчленовують його тіло, що вже говорити про інших?

Рамірес володів безліччю методів і способів знищення людини, арсенал яких періодично поповнювався. Наприклад, Бенгалуров страждав гемороєм і постійно користувався свічками. Саме у свічки можна було ввести отруту... Ще було відомо, що олігарх надзвичайно пестив свої руки. Він постійно їх намащував спеціальними кремами, які його дружина замовляла в одному з інститутів краси в Києві. Можна було б додати до крему якусь сильнодіючу отруту, тим більше, що проникнути до інституту було зовсім неважко. Мав олігарх і улюбленого собаку, ротвейлера Макса, який мав персонального кухаря, ветеринара і навіть масажистку. Рамірес знав декілька способів впливу на тварину, внаслідок яких улюблений пес загризе свого хазяїна. Але як викрасти і вивезти тіло? Це була головна проблема, яку кілер мусив вирішити впродовж наступних двох місяців. Рамірес розумів, що саме за кінцевий результат і платить такий величезний гонорар замовник, котрий, певно, й сам спромігся б грохнути олігарха, але от як викрасти тіло, придумати не зміг. Тому і вирішив звернутися до Раміреса.

Хосе чудово влаштувався в Києві і навіть трохи розслабився, розуміючи, що до виконання замовлення його і пальцем ніхто не зачепить. Головна лікарка виписала йому якусь п’яту дієту, і він цілком пристойно харчувався, виконував щодня на подвір’ї профілакторію складні вправи з розтяжкою. Вечори поперемінно проводив то з Орисею, то з головною лікаркою. Грошей вистачало, тому він водив своїх нових знайомих до дорогих ресторанів і просто на науково-організованому рівні провадив над бідними жінками свої психолого-сексуальні експерименти. Врешті-решт, переспав спочатку з Орисею, а потім і з головною лікаркою. І невдовзі саме через Орисю змушений був покинути насиджене місце у профілакторії.

Одного місячного вечора, коли Хосе повертався з чергового експедиційного дослідження околиць маєтку Бенгалурова, неподалік профілакторію його зустріла група студентів. Попереду стояв уже відомий кілеру профспілковий діяч Коля. Хосе відразу зрозумів, чого вони хочуть, і відступив у тінь крислатого клена, який розкинув свої гілки біля самісінької будівлі санаторію. Був початок липня, і в кампусі лишалося зовсім небагато студентів. Завтра на практику до Канева мала від’їжджати і Орися. Довкола нікого. Рамірес міг вбити їх усіх, але це не входило в його плани.

- Якщо ти, падло, не припинеш морочити голову Орисі, ми тебе зараз же заб’ємо як мамонта, - пообіцяв Коля, заїкаючись від хвилювання.

- А в чому справа? - спокійно запитав Хосе. - Я кілька разів зустрівся з цією дівчиною. У нас суто ділові відносини. В неї були проблеми з англійською мовою, намічалася перша четвірка. А дякуючи мені, вона склала іспит на відмінно.

- Ах ти ж, сука! - не тямлячи себе закричав Коля. - Суто ділові стосунки! Та вона вже мабуть вагітна. Саме дякуючи тобі! Я думав одружитися з нею, а тепер що мені робити? Вбивайте його, хлопці!

Але хлопці нічого не встигли зробити, бо Хосе вже був на дереві. Всі спроби поплічників Миколи вилізти слідом, нічого не дали. Кілер майстерно бив ногами по руках, збиваючи студентів з дерева, немов якісь грушки. Він просто насолоджувався комізмом ситуації, уявляючи собі, як все це виглядає зі сторони. Хтось запропонував знайти цеглини і збити ними чолов’ягу, і було б Раміресу непереливки, якби на вулиці неподалік не з’явився міліцейський патруль. Хлопці кинулись тікати, а Рамірес, як кіт, зліз з дерева і зайшов до профілакторію.

«Все. Це моя остання ніч у цьому райському куточку, - думав він лежачи в ліжку. - Якщо хочеш мати неприємності, зв’яжися з жінками. Точніше не так - з гарними жінками».

Наступного дня він зібрав свої речі і зателефонував Орисі.

- Я не зможу прийти тебе проводжати, - сказав він. - Вчора Коля з групою друзів вирішили полічити мені ребра. В них, звісно, нічого не вийшло, але спроб вони не припинять. Мені не хотілося б, щоб я когось вбив і через це загримів до в’язниці. До речі, він сказав мені, що ти, можливо, вагітна.

- От дурний! - хмикнула Орися. - Ким це треба бути, щоб вийти за такого заміж. А відносно моєї вагітності - то його хвороблива фантазія. Не турбуйся за мене. Телефонуй.

- Щасливої дороги.

Треба було знову шукати житло. Рамірес невипадково осів у кампусі Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Їздити через усе місто через постійні затори на шляхах виявилося надзвичайно складно і довго. А вілла Бенгалурова розміщувалася по Одеській трасі, яка брала початок майже біля самого студмістечка. Цим кілер постійно користався, досить швидко і комфортно потрапляючи у місце, де розмістилася садиба олігарха. Він уже мав декілька варіантів організації викрадення і вбивства Бенгалурова, і тепер необхідно було розпочинати теоретико-методологічне забезпечення акції. Він здійснював це у доволі оригінальний спосіб. Виїжджав до лісу і у швидкому темпі рухався в якомусь напрямку по стежці. Через певний час кров збагачувалася киснем, інтенсивно прямуючи до мозку. Моментально виникало безліч ідей, варіантів вирішення проблем і навіть народжувались різноманітні теорії. Рамірес одразу надиктовував їх на диктофон у мобільному телефоні, продовжуючи рухатися. Він вже знав, що якщо не зафіксувати міркування, вони швидко забудуться і з’являться знову нескоро, а інколи взагалі пропадали назавжди. Це був і божий дар, і прокляття Раміреса. Він мусив постійно думати, як акула плавати, через відсутність у неї повітряного міхура. Робити щось руками в принципі набагато легше, ніж міркувати, планувати і прогнозувати. Саме в прогностиці і полягав найсильніший бік Раміреса. Здійснити правильний прогноз не на день, а на рік чи десятиліття здатні лише декілька людей на всій нашій планеті. Саме до когорти цих обраних і належав Хосе. Його життєвим кредо в сенсі прогностики був вислів: «Коли нам здається, що ми щось знаємо, то це саме той момент, коли треба поглянути якомога глибше».

Рамірес з кожним днем все більше «вмонтовувався» в реалілії українського середовища. Але багато чого він так і не зміг второпати. В очі кидалися очевидні несправедливості, які відбувались в українському суспільстві. Скажімо, на виборах люди голосували за партію комуністів, які в свій час влаштували в Україні декілька голодоморів. Сьогодні ж керівництво компартії майже повністю складалося з мільйонерів. Кілер не міг уявити собі, щоб лейбористська партія у Великій Британії підвищувала, як це зробили комуністи, ціну на газ або пенсійний вік для літніх людей. Подібні дії в будь-якій іншій країні моментально призвели б до масових протестів і відставки уряду.

В Україні все було інакше. Хосе знав, що в країні немає жодного олігарха, який би національністю належав до українського етносу. У будь-якій іншій державі це було б неможливим явищем. Найбільшою в світі тридцятимільйонною діаспорою, до якої належав і Рамірес, виступала українська. І якщо можна було б зібрати з кожного діаспорника хоч би по 100 доларів, то отримані 3 млрд ох як допомогли б батьківщині. Але діаспора була абсолютно неорганізована. Він бачив необроблені українські поля з чудовим родючим чорноземом. В той же час 100 тисяч українських заробітчан валили в Аргентині ліс, щоб звільнені там поля засіяти пшеницею. Чому ці люди не в змозі працювати на своїй історичній батьківщині? Хто виштовхує українців на чужину, заважаючи обробляти власну українську землю?

Ще будучи в Лондоні й аналізуючи інформацію з різних українських ЗМІ, Хосе зрозумів, що правдиву і політично незаангажовану інформацію найлегше знайти на сайті «Народний оглядач», а філософські засади розвитку українського суспільства найкраще висвітлює журнал «Перехід-ІV». Приїхавши до України для виконання замовлення, снайпер і тут регулярно читав ці видання, намагаючись вникнути в дійсні, а не віртуальні процеси, які відбуваються в українському суспільстві. Він знав, що реальна інформація коштує шалені гроші, а все інше, що безкоштовно «вішається на вуха» людям, є лише брехливою рекламою і промиванням мізків. Мешкаючи в доволі комфортних умовах університетського студентського профілакторію, Рамірес частенько розмірковував стосовно землі своїх батьків, тобто України. І згодом в його уяві вималювалися два проекти, втілення котрих в життя він вирішив розпочати одразу після виконання замовлення.

По-перше, він додумався до абсолютно простої і навіть елементарної ідеї. Мова йшла, не більше й не менше, як про створення Світової української корпоративної держави. Вона мала складатися з держави України і української діаспори з усіма її ресурсами, перш за все, інтелектуальними й інформаційними. «Тут і видумувати нічого не треба, - міркував Рамірес, - ця корпоративна держава буде організована на кшталт найбільших міжнародних економічних корпорацій, скажімо, «Кока-коли» або «Дженерал моторс». Адже реальну конкуренцію глобальним транснаціональним корпораціям здатні скласти лише такі ж глобальні національні держави-корпорації. Українська нація вже нині є глобалізованою. Сьогодні немає в світі держави, де б не було української діаспори. А в таких країнах, як Польща і Росія, особи українського походження навіть здатні реально впливати на державну політику. Їм просто треба нагадати про їхнє походження і моральні зобов’язання перед своєю батьківщиною. І тут нічого вигадувати не треба. Всі методики вже відпрацьовані, хоча б тими ж євреями і державою Ізраїль. Там використовується навіть «сьома вода на киселі» єврейської крові. І дуже ефективно».

По-друге, Рамірес вирішив сформувати з української діаспори різних країн цілу бригаду снайперів. Перебуваючи в Україні, він уже зрозумів, що без внутрішнього її очищення не може бути й мови про будь-який поступ і розвиток української нації. Хосе вже давно переріс виконавчі функції і дозрів до організаційних і навіть ідеологічних. Для початкового етапу реалізації своїх задумів гонорар за вбивство Бенгалурова був надзвичайно доречним. «Однією своєю смертю «інородець» Бенгалуров послужить розвитку української справи, - розмірковував Рамірес. - Хоча за все своє життя цей олігарх не виділив жодної гривні зі своїх мільярдів, награбованих в українців, на видання української книжки, постановку українського фільму або хоча б на порятунок однієї української дитини від хвороби».

Рамірес належав до того рідкісного типу людей, авторитет котрих з роками лише зростав. Він був талановитий багато в чому. Стосовно ж проекту створення підрозділу українських снайперів, він часто думав про того українського снайпера, власного візаві. За його задумом, саме Андрій Орос мав очолити українську філію світової корпоративної снайперської бригади. Але поки що треба було виконати замовлення.

Поряд з будівлями університетського кампусу розташувалась автостанція «Південна», з якої відправлялися автобуси в південному напрямку, який саме і цікавив кілера. Повз станцію проходило також безліч маршрутних таксі, котрими їздили як місцеві жителі, так і велика кількість дачників.

«А це ідея, - подумав Хосе, сидячі на лавці біля автостанції. - Неподалік будинку Бенгалурова міститься декілька дачних кооперативів. Дачний сезон у самому розпалі. Кожен кооператив має власну охорону. Рамірес уже з’ясував, що проблема з охоронниками на дачах - доволі гостра. Платня пропонувалась невелика, тому важко було знайти бажаючих на таку роботу. Щоб зацікавити у такій роботі всіляких приїжджих або бездомних, їм пропонували навіть житло на території кооперативу. У багатьох охоронних сторожках був проведений газ, отож там можна мешкати й зимою. Дачі постійно грабувались, тому найняти охоронників було значно дешевше, аніж періодично втрачати майно і ремонтувати зламані двері, вікна тощо. Тим більше, що в останні роки на дачних ділянках з’явилися справжні палаци. Проблема їх охорони стала ще актуальнішою. «Треба буде знайти дачний кооператив, розміщений найблище до садиби Бенгалурова - прикинув Рамірес, - і, чергуючи там вночі у якості офіційного охоронника, ні в кого не викликаючи підозри, слідкувати і за денним і за нічним життям олігарха». - Кілер інтуїтивно відчував, що саме цей варіант є найбільш продуктивним. Та й до зими лишатися тут було не обов’язково. Він уже розробив план, яким чином «заляже на грунт» і як вибереться з України після виконання замовлення.

Рамірес перейшов на інший бік вулиці і спинився на тролейбусній зупинці. Повз нього проносилися численні маршрутні таксі, представлені переважно жовтими автобусами «Богдан». Деякі з них зупинялися на заклично підняті руки пасажирів. Своїм орлиним зором Хосе за півкілометра побачив, що в правому ряду повільно рухається маршрутне таксі з номером 726. Це був саме його напрямок, і кілер теж підняв руку. Автобус зупинився, і з нього вийшло двоє пасажирів. Зайшовши всередину, Рамірес навіть знайшов вільне місце і, передавши гроші за проїзд водієві, всівся біля якоїсь бабусі. Її порожні кошики вказували на те, що бабця вже встигла спродатися на ринку.

«Оперативна бабуся - хто рано встає, тому Бог дає», - подумав він.

Не пройшло і півгодини, як Рамірес вже йшов лісопосадкою вздовж залізничної колії у напрямку великого скупчення дач, які височіли попереду на підвищенні. Далі, за дачами, здіймалося, як собор, сховане в лісі обійстя Бенгалурова. Підійшовши до входу в дачний кооператив, Хосе помітив, що біля двоповерхової сторожки лежало не менше шести великих собак. Побачивши чоловіка, вони з гавкотом кинулися до нього, але, не добігши до Раміреса якихось кілька кроків, передній пес раптом зупинився, заскавучав і кинувся геть. За ним дременули й інші. Люди часто-густо просто не розуміли хижого виразу, котре міг напускати на обличчя кілер, але собаки відчували його внутрішній стан готовності одразу вбивати і тікали чимдуж.

Двері сторожки були відчинені, і Рамірес зайшов у середину. За столом сиділа жінка і щось писала.

- Чи не потрібен вам тут сторож? - запитав Хосе.

На його обличчі вже не було його фірмової посмішки, але і хижий вищир теж зник. Воно набуло оманливо нейтральним.

- Дуже потрібен, - жінка відклала в бік ручку і поглянула пильніше на Хосе. - Ми тут навіть змушені були створити охоронцям такі-сякі умови для проживання. Ось у сусідній кімнаті поставили душову кабінку. А що поробиш? Цим літом уже шосту дачу обчистили. Оголошення давали скрізь, та ніхто не бажає в охоронці. Ми ж не можемо багато платити за таку роботу. Я - Надія Федорівна, бухгалтер цього кооперативу. А ви звідки?

- Я приїхав зі Львівської області. Там у нас взагалі роботи немає, навіть такої. То мені дуже вибрикувати не доводиться. Але якщо я стану тут сторожувати, гарантую - крадіжки припиняться.

- Ми маємо одного охоронника з місцевих дачників, але він дуже полюбляє горілку, і ми вже його кілька разів звільняли. До нього кілька місяців взагалі охорони не було. Крадіжки моментально зросли втричі. А так хоч знають, що в сторожці хтось є.

- Я зовсім не вживаю, - запевнив бухгалтерку Рамірес. - У мене алергія на спиртні напої.

- Можемо домовитись: якщо крадіжки припиняться, випишемо вам якусь премію. Та й тут можна підробляти на будівництві й ремонті дач. Володієте якоюсь будівельною професією?

- Я практично можу робити все, - запевнив жінку Рамірес. - Декілька місяців взагалі не мав роботи, то добре відіспався. Тому згоден чергувати вночі. Когось одного впіймаю, побалакаю з ним по-своєму, і крадіжки припиняться. Запевняю вас.

- Тільки без насилля, будь ласка, - злякалася бухгалтерка. -У нас тут, знаєте, дачний кооператив Академії наук. Не вистачало нам ще, щоб тут когось скалічили чи вбили.

- Не хвилюйтесь, все буде дуже інтелігентно, - пообіцяв кілер. - Я нікого й не обіцяв убивати чи калічити. Лише поговорити зі злодієм, і він мене обов’язково зрозуміє. А якщо не зрозуміє, йому ж гірше, бідоласі.

- Якщо ви згодні, давайте оформляти документи. Маєте паспорт?

- Звичайно. Ось, візьміть.

- А ви напишіть, будь ласка, заяву. От вам аркуш паперу і ручка.

Після залагодження формальностей, Рамірес взяв свою валізу й услід за бухгалтеркою піднявся гвинтовими сходами на другий поверх. Тут розміщувались дві кімнати і туалет.

- Ось тут будете спати, - показала жінка на продавлене ліжко біля вікна. - На жаль, у нас навіть випраного і випрасованого простирадла немає.

- Нічого страшного, все необхідне я привіз з собою, - сказав Рамірес.

Коли жінка пішла, він зазирнув до туалету. Тут знаходився невеличкий рукомийник із облупленим дзеркалом над ним. Рамірес склав під дзеркало предмети гігієни і витягнув з валізи камуфляжну уніформу. Одягнув і припасував до паска гумовий кийок. Хоч він і не бачив себе у дзеркалі, але вирішив, що вигляд у нього доволі грізний. На дачах вправляється переважно дрібна шпана. Ця публіка дуже ляклива, і через переляк здатна на відчайдушні вчинки. У валізі були м’ясні консерви, галети, твердий упакований сир і ще чимало всілякої їжі. Кілер поїв і спустився вниз.

- Запам’ятайте, наш кооператив зветься «Калинівський-2», - нагадала жінка. - Я вже піду додому, а ви тут управляйтеся самі. Ось ключі від сторожки. Тут на столі лежить свисток. Якщо щось трапиться, свистіть.

- Свисток не знадобиться, - посміхнувся Рамірес.

Кілер уявив Бенгалурова зі свистком в руках. Він свистить, і цей свисток раптом провалюється йому до рота і застряє в горлі. Олігарх задихається і гине. А чом би й ні? Іще один метод знищення людини. Свистком. Та це ж ноу-хау!

Жінка пішла, а Хосе вийшов на терасу першого поверху сторожки і глянув у бік садиби Бенгалурова. Її паркан відділявся від загальної огорожі дачного кооперативу лише дорогою. За парканом починався ліс, що, мабуть, увесь належав олігархові. На галявині височів будинок химерної архітектури. Біля нього було озеро і два басейни: один літній відкритий і другий зимовий, закритий. Далі в лісі маячили тенісні корти. Ще далі, по схилах невеличких пагорбів, розміщувалося поле для гольфа. На скільки поверхів під землю заглиблювалася п’ятиповерхова споруда, він не міг сказати.

«Не менше трьох, - вирішив Рамірес, - враховуючи розміщення будинку на пагорбі і особливості дренажної системи».

Кілер піднявся на другий поверх сторожки і оглянув обійстя олігарха у спеціальний бінокль. До дванадцятої ночі він і не збирався виходити на чергування. Тому повечеряв, влігся на продавлене старе ліжко-диван і одразу заснув. Йому знову наснився сон «про чуже життя». Прокинувся Рамірес приблизно сорок хвилин на дванадцяту. Вмився, вдягнув камуфляжну форму і причепив до паска гумовий кийок та ліхтарик. Почував себе свіжим і бадьорим, готовим до будь-яких звершень. Вийшов за периметр ділянок дачного кооператива і, присвічуючи собі ліхтариком, рушив у бік садиби Бенгалурова. Потім звернув праворуч і опинився між парканами кооперативу і території олігарха. Тільки-но він наблизився на два кроки до загорожі, як включилися ліхтарі, спеціально встановлені на металевих стовпах. Стало видно, як удень.

«Датчики руху, - констатував кілер. - Світло автоматично вмикається, якщо хтось підходить до загорожі. В Бенгалурова не жаліють коштів на підтримання безпеки. Напевно, і камери візуального спостереження є. Зараз перевіримо».

Рамірес підійшов ближче до паркана. Його припущення дуже швидко справдилося. З-за рогу вискочив крутий джип, і звідти повагом вийшли два дебелих молодика. Третій лишився в машині.

- Хто ви такий, що тут робите? - запитав один із них, наближаючись до кілера. - Це приватна територія і вештатися тут не можна. Тим більше вночі.

- Я новий охоронник кооперативу «Калинівський-2», - спокійно відповідав Рамірес. - Перший день, чи то пак ніч, на роботі і знайомлюся з обстановкою на місцевості. На територію приватного володіння, якщо воно позначене огорожею, не заходив. На жаль для вас, ви дарма сюди примчали, колеги.

- Ми нічого просто так не робимо, - вишкірився другий охоронник. - Тепер будемо знати, хто ти є і з чим тебе їсти. Посвідчення маєш?

- Мені його обіцяли виписати завтра.

- Тоді тримайся подалі від цієї загорожі. Ходи собі всередині кооперативу, по його внутрішньому периметру і не виходь назовні.

- Це вже, шановні, дозвольте вирішувати мені. Або узгодьте з головою кооперативу, де мені можна ходити, а де ні. Я просто виконую свої службові обов’язки. Не більше і не менше.

- Ти, я бачу, людина з наших, - пильніше придивився до Раміреса вищий охоронник. - Служити у спецвійськах доводилося?

- Доводилося.

- Де?

- Національна гвардія, Устилуг Волинської області. Це на самому кордоні з Польщею.

- Як така людина потрапила до цього бомжатника? - знову запитав вищий охоронник. - У них же серед охоронників завжди були одні алкаші й бездомні. Що, життєва драма?

- Вгадав, друже. Розійшлися зі скандалом з дружиною, втратив житло, запив, вигнали з роботи у Львові. Вирішив змінити обстановку. Так опинився у Києві. Грошей немає, дружина все нажите заграбастала собі. Квартири у Києві дуже дорогі. Ось мені добрі люди і порадили найнятися на літо сторожувати до дачного кооперативу. Хоча платня й мізерна, але можна непогано підробити, виконуючи будівельні і ремонтні роботи на дачах. Зараз тут розгорнули таке будівництво…

- Це точно, скоро нашого шефа доженуть за розмахом, - посміхнувся один з охоронників. - Якщо хочеш, можемо тебе рекомендувати до нашої команди. За місяць саме планується додатковий набір охоронників. Платня дуже пристойна, гарне житло і харчування. Повний соціальний пакет. Одну добу чергуєш, дві відпочиваєш. Про інші переваги зараз говорити не буду. З документами в тебе все гаразд? Десь місяць тебе ще перевірятимуть по своїх каналах. Отже за два місяці можеш починати роботу. Тебе як звати?

- Роман.

- А я Валерій, а це теж Роман. Ми передамо наступній зміні, що в наших сусідів з’явився новий охоронник. Вони тут міняються ледь не кожного місяця. Думаю, і ти довго не затримаєшся. Бувай. І не старайся ти так. Цей кооператив ніхто реально не стереже. Приходять злодії з навколишніх сіл, приїжджають електричкою з Києва. Зараз довкола вештається багато бомжів. Іди і лягай спати.

- Ні, я так не звик. Раз мене найняли, мушу виконувати свої службові обо’язки.

- Нічого, за кілька днів розберешся, що до чого, і будеш відпочивати.

- Ми поїхали. Сьогодні вночі шеф їде на засідання капітулу ордена і треба забезпечити гідний супровід. Коли будеш у нас працювати, байдикувати не доведеться. Шеф у нас - людина дуже дієва, і не дасть тобі розслабитися ні вдень, ні вночі.

- А можна мені якось заглянути до вас на пиво? - запитав Хосе. – Я тут нікого, окрім бухгалтера кооперативу, не знаю. Ну і тепер вас двох.

- Нічого не вийде. У нас дуже строго. Нікого стороннього на територію не пускають. Але завтра вранці ми звільняємось. Поспимо вдень, а ввечері заглянемо до тебе. Ти в сторожці живеш?

- У сторожці.

- Там у вас на території дачного кооперативу розчистили ставок, завезли пісок і зробили дуже пристойну зону відпочинку. Можна покупатися, приготувати шашлики, випити пива. Все облаштовано по вищому розряду. Але попереджаю, нам заборонено пити щось міцніше за пиво. Навіть поза службою нас тестують кожного вечора. Але життя тут чудове і платня теж, тому ми дуже дорожимо своєю роботою.

- Добре, я буду вас чекати.

- Не турбуйся, пиво і закуску принесемо самі. Але ти будь тут обережним. Якщо заскочиш зненацька тих, хто грабує дачі, можуть виникнути великі неприємності. Не втручайся сам, викликай міліцію. За таку платню, як у тебе, ризикувати життям і здоров’ям не варто. У нас от платня незрівнянно вища, а ризику практично ніякого.

Охоронці пострибали до джипа і поїхали, а Хосе подумав, що уже першого ж дня свого перебування тут він отримав дуже цінну інформацію. Бенгалуров вночі виїжджає на якесь засідання. За логікою речей, це доволі секретні справи, і тому він не повинен брати з собою численну охорону. Маючи освіту психолога, Рамірес добре розумів, що якщо такі поїздки відбуваються регулярно і тривають роками, то пильність будь-якої людини відносно власної безпеки повинна неминуче суттєво знизитися, особливо коли за цей час не трапилося жодного інциденту. Саме тут і може критися один із реальних варіантів виконання замовлення.

Рамірес попрямував далі, вздовж зовнішнього паркану кооператива, підсвічуючи собі ліхтариком. Коли він завернув за ріг, назустріч йому вийшло від залізничного полотна троє чоловіків.

- Хто такі, що тут робите в таку пізню пору? - запитав Рамірес.

- А тобі яке діло? - визвірився один з них. - Зараз ми тебе тут заріжемо і закопаємо у лісосмузі біля залізниці. Будеш кожен день зустрічати поїзди. У нас там і лопата лежить. Уже одного такого охоронника закопали. Я думав, що більше бажаючих охороняти цей клятий кооператив не знайдеться. Помилився, дурнів ще виста…

Чоловік не встиг договорити, коли у вразливе місце між шиєю і плечем йому з великою силою врізався гумовий кийок. Балакун, як підкошений, рухнув додолу. Рамірес вимкнув ліхтарика і відступив назад під кущ шипшини, зробивши кілька кроків вбік. Хтось з тих кинувся вперед і одразу завив від болю, напоровшись на колючки. Правий черевик кілера армійського гатунку врізався другому чоловікову збоку в пах і той дико заверещав.

«Потрощив усю чоловічу апаратуру, - зосереджено подумав Хосе, чуючи, як третій чоловік, ламаючи кущі, тікав у бік залізничної станції. - Сьогодні і, думаю, увесь найближчий період, можна не виходити на чергування. Ніхто цей дачний кооператив вже не насмілиться грабувати. У цих хлопців система оповіщення працює дуже гарно. Десь за місяць, коли залижуть рани, вони вирішать мені помститися але тоді мене вже тут не буде. Я свою обіцянку перед головним бухгалтером виконав. Тепер - до своїх проблем».

Хосе ліниво почвалав стежкою до хвіртки, присвічуючи собі ліхтариком, і увійшов всередину кооперативу. Потім попростував вулицею, яка звалася Центральна-1, до сторожки. Прийняв душ і піднявся на другий поверх. Трохи постояв на балконі, дивлячись на зорі і пішов спати.

Наступний день з самого ранку обіцяв бути спекотним. Хосе поніжився у постілі, і коли вийшов на подвір’я сторожки, побачив чимось заклопотану головну бухгалтерку, яка швидким кроком майже бігом наближалася до нього.

- Голова кооперативу поїхав на море і всі дачні проблеми повисли на мені, - пожалілася вона Хосе. - Ходять чутки, що вночі тут у нас відбувся якийсь інцидент. Нібито довелося навіть викликати швидку допомогу. Якихось чоловіків покалічили. Люди йшли від останньої електрички і ледь не наступили на тих двох у темряві. Потім виявилося, що вони спеціалізувалися на пограбуванні дачних кооперативів у Глевасі і Калинівці, і міліція полює за ними вже не один рік. Ви до цих подій маєте якесь відношення?

- Звичайно, що ні, - запевнив жінку Хосе. - Ми, мабуть, з ними розминулися. Вам треба щось робити з освітленням. Вночі тут будь-хто може скалічитися. Дорога нерівна, скрізь по вулицях насаджено всіляких колючих рослин. Просто жах.

- Та вони не ногу ж підвернули, - невпевнено промовила головна бухгалтерка. - Кажуть, хтось жорстоко їх побив. Міліція навіть вважає, що це робота професіонала, котрий начебто знав, як і куди найдошкульніше вразити людину.

- То тепер мене через цих злодюг почнуть у міліцію тягати? - Рамірес зробив вигляд, що розсердився. - Я вам обіцяв, що крадіжки припиняться, а в який спосіб це відбудеться, ми з вами не домовлялися. Краще б найнявся сторожувати у якийсь інший кооператив.

- Ну, що ви, - замахала руками головна бухгалтерка. - Вам немає про що турбуватися. Ніхто вас займати не буде. У нас тут і міліцейські чини мають дачі, і судді, і працівники СБУ. Ми все влаштуємо найкращим чином. Працюйте спокійно і далі. Коли повернеться з моря голова кооперативу, ми вам випишемо навіть невелику премію. Я ось тут принесла вам поснідати. До речі, ця прикра пригода трапилася за межами території нашого кооперативу. Отож формально до нас у міліції ніяких претензій і бути не може. Місце, де знайшли тих скалічених злодіїв, належить Південно-Західній залізниці. Хай вони його самі охороняють і відповідають за те, що там трапилося.

Посміхаючись, Хосе з великим апетитом їв якусь грецьку страву, котру головна бухгалтерка назвала мусакою. Страва дійсно була дуже смачною, і містила, окрім дарів дачних городів, ще м’ясний фарш. Після сніданку він ще повалявся в ліжку, а потім взяв спеціальний бінокль і, вийшовши за межі кооперативу, знайшов розлоге високе дерево. Видряпався на нього і, зручно влаштувавшись на товстих гілках, почав ретельно і уважно оглядати садибу Бенгалурова. І одразу побачив, як з будинку якось невпевнено вийшла гарна, струнка дівчина чи молода жінка, котру вів під руку до машини якийсь молодик.

«Видно, напилася, - спершу подумав снайпер, але жінка йшла дуже твердо. Схоже, вона добре трималася на ногах, але, чи то не знала куди йти, чи то не хотіла йти, а може й не бачила, куди йти. «Навіщо такі люди Бенгалурову? - дивувався Хосе. - Яку роль може відігравати така ущербна особа в садибі олігарха? Як служниця вона не годиться. Повія? Може, Бенгалурова заводять сліпі повії?»

Машина із жінкою від’їхала. На терасу вийшов сам Бенгалуров, якого Рамірес одразу впізнав за фотографією, переданою посередником. Тут олігірха чекав сніданок. Кілер навів різкість бінокля так, що міг розрізнити навіть страви, які заповнювали майстерно сервірований стіл. Вибір, як для сніданку, здавався надзвичайно великим. Судячи зі статури олігарха, він полюбляв попоїсти.

Рамірес оглянув дорогу, яка вела до садиби. Вийшовши з воріт, вона петляла погорбкуватою місцевістю. Приблизно через кілометр з правого боку до неї прилягав перелісок, куди вела грунтова дорога. Ще далі схожий перелісок прилягав до дороги з лівого боку. Все це відобразилося в голові кілера, ніби на мапі. Переліски його дуже зацікавили.

Рамірес спустився з дерева і пройшовся грунтовою дорогою до одного з перелісків. Тут було майже ідеальне місце для засідки. Всю місцевість мережили дачні кооперативи. Сховатися серед них, при потребі, здавалося справою доволі легкою. Тисячі дачних ділянок, з різноманітними житловими і господарськими будівлями, були майже ідеальним місцем для схованки. Кілер пройшовся ще далі, до другого переліску - тут ситуація була подібна. Великі надії Рамірес покладав на зустріч з охоронниками. Необхідно було отримати інформацію, так би мовити, з перших рук, але при цьому не викликати підозри у доволі професійних, як він переконався вже, охоронців Бенгалурова.

У другій половині дня йому зателефонував один з них - Валерій і повідомив, що за півгодини вони з Романом завітають до нього в сторожку.

- Тільки нічого не купуй, - попередив Валерій. - У нас тут харчів більше, ніж достатньо. Шашлики вже готові. А пиво ми отримуємо на замовлення - його доставляють просто з заводів або складів. Звикай до нормального життя, хлопче.

За півгодини охоронники вже стояли перед дверима сторожки. В руках кожен з них тримав майстерно упаковані пакети з їжею і пивом.

- Охоронців наш хазяїн підбирає сам, і хто сподобається, тому і дозволяє жити в садибі, - запевнив Хосе Роман. - Він дуже довіряє власній інтуїції. Може вранці встати і, ніби ні за що, ні про що, когось звільнити. А потім виявиться, врешті-решт, що за діло. Пішли до пляжу.

Чоловіки розташувалися у гарній альтанці біля штучної водойми на пляжі з навезеним і добре перебраним піском. На столі одразу розстелили картату паперову скатертину і виставили шашлики, різні салати, сушену рибу і запітнілі пляшки пива. Охоронці поглядали на Хосе, чекаючи його реакції. Вона не забарилася.

- Ну, ви й молодці, - похвалив він нових друзів. - Це ж усе не з магазину?

- Який там магазин, - відповідали потішені охоронці. - Якби ми прийшли сюди після чергової гулянки в садибі хазяїна, тут можна було б нагодувати навіть цілий взвод. Там такі делікатеси залишаються, їх потім віддають нам. Торопаєш, як тобі може пощастити? - плескав Роман по плечі Хосе.

- Ну, ви й влаштувалися, друзі! - ще більше заохотив охоронників кілер. - Хотілося б, все-таки, більше довідатися про майбутню роботу, про її умови, вимоги хазяїна. Може, він така людина, що краще мені туди і носа не сунути, а сидіти собі тихесенько тут, у кооперативі.

- Тхе-хе, - пирснув Валерій. - Ну, що тут порівнювати? Взяти хоча б житло. Ти в сторожці животієш. Які тут побутові умови? А у нас - спеціальний будинок з усіма вигодами для охорони. У кожного окрема кімната, туалет, душ. Знаєш, що таке євроремонт?

- Так.

- У нас навіть унітази і душові кабінки італійського виробництва. Є чудовий бошівський двокамерний холодильник. А в тебе він є?

- В мене взагалі ніякого холодильника немає.

- Ну, що тут порівнювати, - втрутився Роман. - Холодильник забито їжею, яку кожен день міняють на нову. Білизна на постілі імпортна. Нам видають весь комплект одягу - від трусів до шкарпеток. Та й взагалі не треба думати щодо будь-яких побутових проблем. Професійно і чесно виконуй свої службові обов’язки, не напивайся, дівчат не води - і все.

- Але ж, ви молоді здорові хлопці, як ви обходитеся без дівчат?

- Ну, ти слухай далі, - продовжив Валерій, черговий раз розливаючи пиво по одноразових склянках. - Будьмо, третій тост за жінок, і саме про них я і хотів тобі розповісти. Жінок ми замовляємо індивідуально. Що ти витріщив очі? Не віриш?

- Про таке й не чув.

- Отож бо й воно, - засміявся Роман. - Хазяїн добре розуміє, що через наші походеньки за межами садиби можуть дістатися й особисто до нього, тому дівчат привозять індивідуально, але жодних оргій ми не влаштовуємо. Повії обираються за випадковим принципом. Ведеться суворий облік. Другим разом вони сюди не потрапляють. Це й краще - різноманіття.

- А як ви їх замовляєте? - зобразив на обличчі щиру цікавість Хосе.

- Існує окремий журнал для запису замовлень. Можна раз на місяць складати навіть спеціальні побажання. Я маю на увазі: колір очей, статуру та інші індивідуальні жіночі особливості.

- Ви дійсно живете, як у Бога за пазухою, - констатував Рамірес. - Аж не віриться.

- Сам пересвідчишся, коли будеш працювати у нас, - запевнив Валерій. - До речі, чули про твої подвиги цієї ночі. Це ти впоров велику дурницю. Хіба що, можливо, вони самі на тебе напали?

- І ви вже знаєте?

- Така робота: знати про все, що трапляється і всередині об’єкта, і зовні.

- Я просто оборонявся. Після того як ви поїхали, я вже йшов до сторожки, аж тут вони на мене наскочили. В мене просто іншого виходу не було - або я їх, або вони мене.

- Вони там так скавучали, що довелося й нам втрутитись. Ти крутий хлопець, скалічив двох здоровенних дядьків. Там ще хтось був?

- Був третій, але він утік.

- Ху-ху, - засміявся Роман, - уявляю собі картину. Враховуючи, що третій вислизнув, бачу тут два варіанти розвитку подальших подій. Той, третій, організовує команду і за два тижні вони знову сюди навідаються, але вже в іншому складі. Другий варіант, найімовірніший: чекають, поки оклигають ті двоє, і заявляються сюди знову втрьох, але на цей раз прихопивши з собою вогнепальну зброю. За будь-якого варіанту протягом найближчих двох тижнів тобі необхідно звідси «линяти». Залишиш нам свої координати, і коли у хазяїна виникне потреба в нових охоронцях, ми з тобою зв’яжемося.

- Ви маєте рацію, - згодився Рамірес. - Днів з десять я ще тут перекантуюся, а потім дійсно треба кудись перебиратися. А яка людина ваш хазяїн? - перевів він розмову у потрібне для себе русло. - Якщо найматися до нього на роботу, то і його характер, звички, певно, матимуть не останнє значення. Ви з ним хоча б колись зустрічаєтесь безпосередньо? Вітається з вами, коли трапитесь йому на дорозі? Щось знаєте про його особисте життя?

- Ні, ми практично з ним не спілкуємося, - сказав Валерій. - Він має охоронців двох рівнів, так би мовити. Ми належимо до другого, охороняємо садибу, а є люди, які охороняють безпосередньо його особисто. От з цими людьми він має справу безпосередньо, напряму. Вранці вони його «забирають» , а ввечері «здають», якщо можна так сказати, «під ключ». Ці хлопці поряд з ним скрізь, де б він не був і тому в курсі усього його життя. Але туди потрапити дуже важко. Там вони всі з вищою освітою, дехто навіть іноземними мовами володіє. Зарплата - незрівнянно вища за нашу, але й відповідальність і небезпека теж вища. Наскільки мені відомо, два з них вже загинули, захищаючи хазяїна.

- Як цікаво.

- Бачу, очі загорілися, - засміявся Роман. -У тебе як з освітою?

- На жаль, лише школа і армія.

- Ну, тоді будеш з нами, - поплескав Валерій по плечу Раміреса. - Таким людям, як ми, вибирати не доводиться, і якщо трапилося на шляху щось пристойне, треба триматися обома руками.

- Це точно, - погодився кілер. - А як у вашого хазяїна з розкладом? Вночі він, ви казали, інколи кудись виїжджає? Це ж охороні в цей час не можна і очей зімкнути.

- Про сон під час чергування можеш взагалі забути, якщо не хочеш, щоб тебе швиденько вигнали з роботи. У нас тут такі були. Одразу загриміли у відставку. Особливо треба бути напоготові двічі на місяць. Наш хазяїн - граф лицарського ордена Святого Сигізмунда. Раз або й двічі на місяць у них там засідання капітулу. Відбувається, як правило, вночі.

- І що то означає, капітул, чим вони там займаються, ті лицарі?

Валерій почав пояснювати провінціалу, відчуваючи свою значущість і причетність до державних і бізнесових справ великих людей.

- Ну, це тіпа керівного органу ордену. Більше нічого не знаю, бо це таємна організація, - чомусь зменшив голос охоронник. - Чим вони там займаються, нікому не відомо. Думаю, просто п’ють горілку, - засміявся Валерій. - Як оце ми отут з тобою пиво.

- І машин у вашого хазяїна мабуть сотня?

- Не сотня, але декілька є. Всі броньовані.

- І водіїв мабуть цілий штат?

- Зовсім ні, - заперечив Роман. - всього троє. Працюють позмінно, але на засідання того капітулу ордена Святого Сигізмунда возить завжди лише один.

- Чому так? - здивувався Рамірес.

- Саме йому хазяїн найбільше довіряє, - відповів Валерій. - Справжній ас своєї справи. Професійний гонщик, і взагалі людина дуже поміркована, інтелігентна. Має гарну родину, зовсім не вживає спиртних напоїв, ніколи не чув, щоб він з якогось приводу лаявся або взагалі підвищував голос. Фактично він тримає в руках життя нашого хазяїна. І Бенгалуров це добре розуміє - подібного шофера знайти буде дуже важко.

- І де той водій мешкає, невже з вами? - зобразив на обличчі щире здивування Хосе.

- Ні, має власний будинок у Дзвонковому. Неподалік звідси. Там у нашого хазяїна своєрідна тренувальна і відпочинкова спортивна база. Поряд з нею і міститься садиба нашого супергонщика.

- А яка в нього родина?

- Молода дружина і шестирічна донечка. Він їх дуже любить, особливу малу. Таке кумедне дівча. І дуже розумне. Він нею так пишається, а ми знай її підхвалюємо. Просто дивно, як така доросла людина може розцвітати, чуючи похвалу дитині.

- Ну, а яким чином доводиться випускати вночі хазяїна на засідання цієї, як його, - капітелі?

- Та не капітелі, - засміявся Валерій, - капітулу. Це він, а не вона.

- Там, мабуть, виїжджає ціла кавалькада машин і вам вистачає мороки на півночі? - запитав Хосе.

- На засідання капітулу хазяїн їздить лише однією машиною, з шофером і двома охоронниками. Про ці його поїздки практично ніхто не відає. Справа ж секретна, а ти кажеш, кавалькада. Ти ще скажи, щоб вони мигалки включили.

- А що і вони є? Це ж заборонено законом.

- Про який закон ти кажеш? - знову посміхнувся Роман. - Та ти бери їж, а то ми лише язиками чешемо. Давай вип’ємо за те, щоб найближчим часом ти, Романе, поповнив нашу дружну команду, - підняв склянку Валерій. - Будьмо!

Чоловіки черговий раз випили пива і взялися за наїдки.

- А коли наступний раз Бенгалуров поїде на засідання цього, ну, як його?.. - спеціально затнувся Рамірес.

- Запам’ятай: капітулу, - посміхнувся Валерій. - Вони ціле літо не засідали і тепер зустрінуться в ніч перед Днем Незалежності. У людей свято, а для нас - підвищений рівень готовності. Розслабитися не вийде навіть на хвилину. Хазяїн може приїхати вночі із засідання не сам. Всі будуть стояти «раком», чекаючи гостей. Їх же треба розмістити, нагодувати, напоїти. А вранці всі вони ескортом Бенгалурова вирушать на Майдан Незалежності, на парад. Ціла доба буде надзвичайно напруженою. Та ми вже звичні.

Ця зустріч була дуже продуктивною для Раміреса. Він довідався одразу про два вразливих місця Бенгалурова. Ними були: нічна поїздка олігарха на засідання капітулу ордена, і його особистий водій, котрий мешкав окремо від садиби, що охороняється, з родиною, якою він дуже дорожив. Вочевидь, ключовими словами операції, а він завжди давав їм власні імена, були: «донечка водія». Все виявилося набагато простіше, ніж він уявляв собі в Лондоні. Чоловіки ще випили пива, покупалися в ставку і, розпрощавшись, подибали кожен до місця свого житла і роботи. Рамірес з планом виконання замовлення на ліквідацію олігарха в голові повернувся до сторожки, де за столом вже сиділа головна бухгалтерка. Вона зустріла Хосе посмішкою.

- Хоч майже всі члени нашого кооперативу - науковці і люди інтелігентні, але ваш рейд по охороні дач зустріли дуже схвально. Усіх же просто дістали ті грабіжники. Не дивуйтеся, якщо до сторожки приходитимуть люди, щоб просто подивитися на вас.

- У мене до вас прохання, - звернувся до жінки Рамірес. - Мені не дуже до вподоби жити в сторожці. Вона передбачена для прийому членів кооперативу і тут цілий день товчуться люди. Я не маю спокою ні вночі, ні вдень. Чи не могли б ви мені порекомендувати для тимчасового проживання якусь дачу, яку б я міг орендувати у господарів? Звичайно, що недорого.

- Добре, я звернуся до членів кооперативу з вашим проханням. Думаю, після вчорашньої події знайдемо людей, які погодяться, виїжджаючи там на море або ще кудись, надати вам свою дачу для проживання. І навіть цілком безкоштовно. Що, що, а стосовно безпеки своєї дачі протягом вашого там проживання вони, думаю, будуть абсолютно спокійні.

- Буду вам вельми вдячний.

Ще до вечора Рамірес отримав аж три пропозиції безкоштовного проживання у трьох, порівняно невеликих, але по сучасному облаштованих усіма комунальними вимогами, дачах. Він обрав одну з них, що знаходилася найближче до залізничної магістралі. Вибір випав саме на неї через дві обставини: ця дача мала гарно облаштований бетонний льох, у вигляді бункеру під будинком. Близькість же до залізниці, з її періодичним гуркотом потягів, що проносилися не далі як за 200 метрів, надавала можливість повної звукової «ізоляції». Можна було вибити вікно, зламати двері, навіть вистрілити, і ніхто б нічого не почув. Крім того, сусідні ділянки не мали забудови і давно вже фактично перетворились на пустирі.

Рамірес отримав ключі від дачі і льоху і переніс свої речі зі сторожки в нове помешкання. Потім поїхав до Глевахи і на ринку викрав стару машину, попередньо прослідкувавши за її хазяїном. Йому не довелося навіть з’єднувати дроти у запалюванні старого автомобіля, як це полюбляють показувати у фільмах. Він просто прослідкував, куди водій поклав ключі, і у штовханині ринку дуже майстерно витягнув їх з піджака чоловіка.

Тепер кілера мав машину й приміщення. Його план полягав у тому, щоб викрасти доньку водія і доправивши її автомобілем до дачі, де він оселився, заховати в підземному бункері. Рамірес був абсолютно впевнений, що далі проблем у нього вже не виникатиме і замовлення буде виконано саме так, як побажав таємничий замовник. Біля дачі знаходилася літня кухня? і Хосе знайшов там біотуалет, який він заніс до льоху разом із запасом харчів. Зняв з одного ліжка матрац і теж спустив його до низу. Попередні приготування закінчив швидко. Тепер треба було почати вивчати місцевість в районі садиби довіреного водія Бенгалурова.

Крадіжки на дачах припинилися, ніби сто баб пошептали, тому дії Раміреса, як охоронника, в дачному кооперативі ніхто не контролював. Фактично він міг як завгодно розплановувати свій день і взагалі робити все, що йому заманеться. Так він і робив, користуючись сприятливою для себе ситуацією. Брав викрадені «Жигулі», цілком справедливо вважаючи, що таке «залізо» ніхто, в тому числі і хазяїн, шукати не буде, і прямував до садиби водія у Дзвонковому. Кілер завжди діяв нахабно, хоча і чітко розраховував ступінь ризику. Декілька років тому навіть заїхав до Ізраїлю за ізраїльським паспортом іншої людини, змінивши свій зовнішній вигляд так майстерно, що пошив у дурні пильних і прискіпливих ізраїльських прикордонників.

Родина водія Бенгалурова жила своїм власним розміреним життям, навіть не підозрюючи про небезпеку, яка нависла над ними. Дружина не працювала, а свою доньку батьки відводили до дитячого садка в селі, щоб підготувати її там до школи. Саме цим і скористався Рамірес. Він дочекався біля садка слушного моменту і втягнув дівчинку в машину. На його подив, вона зовсім не пручалася і вела себе як справжня маленька леді. По дорозі до дачі кілер спілкувався з дівчинкою, розпитуючи про дитячий садок і взаємовідносини з батьками і друзями. Дівчинка спокійно відповідала.

- Навіщо ви привезли мене сюди? - запитала вона, коли машина зупинилася біля дачі. - Ви вимагатимете викуп за мене в моїх батьків чи дяді Аміра? Ви хочете його убити?

- Звідки ти таке взяла? - запитав вражений Рамірес.

- А я бачила таке у кіно, - серйозно відповіла мала.

- Ні, маленька, ти повинна пам’ятати лише одне: ні за яких умов я нічого поганого тобі не зроблю. У тебе просто буде декілька днів відпочинку від садка. Умови, правда, не дуже комфортні, але нічого не вдієш.

- Ви благородний злочинець? - знову запитала дівчинка.

- Так, вгадала, моя маленька, - засміявся Рамірес.

- Я вже доросла, - продовжувала дівчинка. - За декілька років я навіть можу вийти за вас заміж.

- Ну, про це ще рано говорити. Пішли до будинку.

- А ви будете відстрілюватися, коли сюди заскочить міліція? - знову серйозно запитала крихітка.

- Не турбуйся, все буде як у кіно, яке ти бачила.

- Але там викрадача застрелили, а я не хочу, щоб ви загинули.

- Ти - справжнє диво. Як тебе звати?

- Юля.

- Ходім, Юлю, ось тут сходи в підвал. Дивись, оце тут твоє ліжечко, ось туалет, а тут всілякі делікатеси.

- Мама мені не дозволяє їсти таку їжу, - зраділа дівчинка, - але я її дуже полюбляю. Я довго тут сидітиму?

- Всього лише кілька днів. Ну, все, мені треба йти.

Рамірес вийшов з підвалу і замкнув двері на ключ. З точки зору безпеки дівчинки, проблем не виникало. У підвалі була витяжка, проведене світло, а стіни побілені в ясно блакитний колір. Єдиний недолік полягав в тому, що там було доволі прохолодно. Через це Хосе залишив в льоху теплі дитячі речі, які знайшов на дачі. Вони майже ідеально підходили для дитини віку Юлі. Потім він поїхав до Дзвонкового і підкинув конверт зі зверненням до водія майже під самі двері їхнього будинку. На конверті було написано лише два слова: «Водієві Бенгалурова». Було очевидно, що матір дівчинки ще не підняла тривогу через зникнення доньки, і вийшовши з хати, мала одразу ж наштовхнутися на конверта з листом. Трохи подалі лежали підкинуті кілером два невеликих, схожих на гранати, балони. Якщо зняти в них чеку, почне надходити сильний сплячий газ. В конверті лежала дуже коротка записка: «Ваша донька Юля викрадена нашою терористичною організацією. Будь-яке звернення до правоохоронних органів або Бенгалурова, означатиме її мученицьку смерть. Ми присилатимемо вам вашу доньку по частинах. Якщо ви виконаєте наші вимоги, ваша донька буде жива і здорова. Коли вночі, 24 серпня, ви виїдете з Бенгалуровим і його охоронцями на набережну Дніпра, рухаючись на засідання капітулу, вам потрібно кинути балони в салон і зупинити машину. Самі не вискакуйте. Ви теж повинні заснути, щоб вас ні в чому не звинувачували. День Незалежності будете зустрічати з донькою. Смерть буржуям!». Підпису не було, але, зважаючи на зникнення дівчинки, сумнівів у тому, що це неправда або чийсь дурний жарт, ні в жінки, ні в її чоловіка-водія, якого вона одразу викликала додому, повідомивши, що в доньки різко підскочила температура, не виникало.

Рамірес залишив записку і балончики з газом, а сам абсолютно спокійно поїхав на дачу, загнав машину до гаража і пішов до будинку прийняти душ. Потім поголився, відвідав свою заручницю, яка все ще трималася дуже добре, як для дитини, побалакав трохи з нею і вирушив до зупинки маршрутного таксі. За півгодини він вже сидів в одному з кращих ресторанів Києва, де просто розкошував, адже був абсолютно впевнений, що виконає замовлення у належний термін і в належному вигляді. Враховуючи все, що він взнав про довіреного водія олігарха і його родину, звернення того до міліції чи Бенгалурова просто виключалося. Наступного ранку він повернувся на дачу і ліг спати. Прокинувся кілер в другій половині дня і зателефонував до Валерія.

- Привіт. Це сусід з кооперативу «Калинівський-2» Роман, - привітався він. - У мене поки що все абсолютно спокійно, а у вас?

- У нас теж все спокійно. Як завжди. Ти хочеш щось нам запропонувати?

- Тепер моя черга запросити вас на пиво. До речі, я безкоштовно орендував дачу і живу тепер з комфортом. Як там хазяїн себе почуває? Не дуже вас напружує?

- Та, все нормально, всі живі і здорові, а ми навіть веселі. Хіба що, помітно захандрив чомусь наш головний водій. Кажуть, його донька захворіла. На ньому лиця немає. Хазяїн запропонував свою допомогу, але той відмовився. Готуємося до святкування Дня Незалежності.

- Щастить же вам. Живете весело і багато, а от я…

- А про безкоштовну оренду дачі ти явно перебрав. Що ти називаєш безкоштовною орендою? Своїм нічним рейдом ти фактично поставив на кін своє здоров’я, а може, і життя. Саме заради цих хлопців і дівчат, які тобі нібито безкоштовно віддали у тимчасове користування дачу. Як на мене, вони взяли з тебе надто дорогу ціну.

- Ти якийсь песиміст.

- А ти, виходить, оптиміст? От скоро тобі мізки вправлять, і де подінеться твій оптимізм?

- Чи з’явилась інформація стосовно того нічного інциденту?

- Нічого нового не чув, але я просто знаю таких людей, яким ти ребра полічив.

- Так коли ви зможете прийти до мене в гості вдвох з Романом?

- До Дня Незалежності нічого не вийде. А опісля я тобі зателефоную, і десь зустрінемося. Я вже розмовляв з начальником нашої охорони відносно тебе. Він погодився з тобою зустрітися. Якщо вирішить, що ти саме той, хто нам потрібен, а в цьому я аніскільки не сумніваюся, тебе десь з місяць будуть перевіряти, а потім зарахують до нас у штат. Як бачиш, я не забув про свою обіцянку. Ти, випадково, в тюрязі не сидів? Може, когось скалічив у своїй улюбленій манері? Хоча наш хазяїн сам сидів, але тебе на роботу, якщо в минулому у тебе тюрьма, не візьмуть.

- Чого не було, того не було.

- Ну, от і добре. В мене все. До зустрічі.

Рамірес довідався з розмови про все, що волів знати. Водій нікуди не звертався через зникнення доньки і звертатися не буде. Він надто довго співпрацював з людьми кримінально-бізнесового світу, і тому добре розумів, що в такій ситуації йому може допомогти повернути дівчинку лише чітке виконання вимог викрадачів, ким би вони не були і чого б не добивалися. Зрозуміло, що яким би відданим не був водій Бенгалурову, він ніколи не поставить життя хазяїна над життям своєї доньки.

Зважаючи на те, що крадіжки припинилися, довіра керівництва «Калинівського-2» до нового охоронника зросла ще більше. Хосе суцільні дні проводив на пляжі, засмагав на сонці, потім йшов до дівчинки, годував її, розповідав різноманітні цікаві історії. Вони подружилися. Рамірес думав над тим, що дитина з такою сильною нервовою системою могла б стати чудовим снайпером. Тим більше, що дівчинка відзначалася гарним зором. Відомо, що люди, котрих природа обдарувала чимось надто сильно, часто бувають дуже нервовими. Ця ж дитина відрізнялась дивним спокоєм, впевненістю в собі і вірою в те, що все минеться. Було видко, що вона сумує за батьками, але намагається цього не показувати. Кілер усвідомлював, які муки переживають її батьки, але ніколи з цього не переймався, переконуючи собе: «Нічого особистого, лише робота».

Декілька днів пролетіли швидко і от настав вечір 23 серпня. Рамірес ще раніше придбав самонадувного човна з веслами, бронежилет, а на базарі здибав спеціального шолома бійців спецназу, що витримував удари пістолетних куль. Його продавав колишній спецназівець, котрий рекламував товар як найкращий шолом для мотоциклістів. Також були придбані шнурки для черевиків, пластиковий медичний утримувач для зламаних рук. Одного дня кілеру вдалося знайти на ринку й купити надзвичайно гострий складний ніж системи «наваха». Рамірес також придбав дешевий моторолер, на якому домогосподарки у селах їздять за покупками. Повністю закінчивши приготування, він останній раз зайшов до дівчинки.

- Ну що ж, кицюню, - звернувся він до дитини, яка підвелася з ліжечка назустріч. - Сьогодні твої муки закінчуються. Якщо не буде несподіванок і ускладнень, за декілька годин за тобою заїде тато. Ти дуже за ним скучила?

- Дуже. І за ним, і за мамою. А з вами я більше ніколи не зустрінуся?

- Краще нам більше ніколи не зустрічатися. Тут у тебе лишилося чимало їжі, нехай тато її забере з собою. І іграшки теж.

- Мені дуже сподобалася ця ляля, можна я її заберу з собою? І ось ці книжечки з малюнками?

- Звичайно, кицюню, все, що тут залишається - твоє. Ми вже не побачимося. Я зачиню двері на спеціальний замок, але якщо тато не зможе за тобою сьогодні вночі приїхати, вранці замок відчиниться автоматично. Виходь сама і скажи будь-кому, хто трапиться тобі по дорозі, щоб він викликав міліцію, бо тебе викрала банда. Це дійсно так.

- А де ж тоді інші бандити? - запитала дівчинка.

- Моє ти золотце, - засміявся Хосе. - Вони підслуховують під дверима.

- А вони дуже страшні? - продовжувала допитувати Раміреса Юля. -Я вас чомусь аніскілечки не боялася.

- Не турбуйся про них. Ці хлопці й дівчата тобі нічого поганого не зроблять. Вони навіть зайти сюди без мого дозволу бояться.

- Ти в них за головного?

- Так, моя крихітко.

- А які у вашій банді дівчата? - не заспокоювалася дівчинка. - Вони такі ж страшні і злі, як і хлопці, чи зовсім інакші?

- Деякі навіть гарні, але тільки зовні. Ніколи не довіряй зовнішності людей, вона може бути дуже оманливою.

Рамірес поцілував дівчинку, приголубив її і ще раз переконав, що скоро вона буде вдома зі своїми татом і мамою. Потім замкнув льох на спеціальний замок з вмонтованим таймером і вийшов на подвір’я дачі. Ще в будинку він одягнув бронежилет, поверх нього натягнув камуфляжну уніформу. Довершував екіпірування шолом спецпризначенців. Вечір 23 серпня в цьому році видався доволі спекотним, але після заходу сонця спека спала. Хосе вивів з двору моторолер і, завівши його, поїхав з дачного кооперативу «Калинівський-2» назавжди.

Спочатку він досить повільно прямував Одеським шосе в бік Києва, а заїхавши до міста, звернув на Одеській площі праворуч. По Кільцевій дорозі спустився у долину Дніпра і по Наддніпрянському шосе проїхав виїзд на міст Патона, зупинившись в призначеному місці. Тепер залишилося тільки чекати на появу машини Бенгалурова. Рамірес сховав моторолера в кущах на схилах Дніпра, а сам, причепивши шолом до паска, почав прогулюватися віддалік. Він знав, що Бенгалуров надзвичайно пунктуальна людина. Це місце зупинки було обрано кілером невипадково, адже саме тут до Дніпра з окутої гранітом набережної спускалися кам’яні сходи. На воді вже гойдався надувний човен зі спущеними і закріпленими в уключинах веслами, який був припнутий до попередньо забитого між гранітними брилами товстого стального цвяха.

Вже настала ніч. Наближався час появи машини олігарха, і Хосе спустився у темряві на декілька сходинок до Дніпра так, щоб його не було видно у світлі поодиноких ліхтарів Наддніпрянського шосе. Нарешті зверху на узбіччі набережної зупинився чорний броньований «мерседес». Рамірес не поспішав виявити свою присутність, пильно придивляючись не тільки до машини, але й до всієї обстановки довкола.

Двері з боку водія раптом відчинилися і звідти вискочив з пістолетом в руках середнього віку чоловік. Він зацьковано озирався на всі боки, намагаючись помітити в темряві хоча б якийсь рух. Але нічого виявити йому не вдалося, тому що кілер попередньо порозбивав лампочки не лише на тому світильнику, який знаходився просто перед сходами, але й на всіх сусідніх.

- Ми так не домовлялися, - з темряви подав голос Рамірес. - Ви повинні були приспати і себе.

- Невже ви не здатні зрозуміти стану людини, в якої викрали дитину? - Захриплий голос водія видавав крайній ступінь нервового напруження. - Я ледь не збожеволів цими днями. То ж краще загинути, мені вже все одно. Де ви там ховаєтеся? Скільки вас там? Виходь сюди до мене, якщо ти не боягуз. Давай один на один: або я, або ти.

- А про доньку ти подумав? - запитав Рамірес, все ще не піднімаючись по сходах. - Хто її знайде? Може ти чи міліція? Ти ж доросла людина.

- Юля ще жива?

- Жива і здорова, - запевнив водія кілер. - Маєш чудову доньку, дуже сильну і розумну. Тобі б її витримку.

- Вона не в мене, а в свою матір вдалася.

- Воно і видно. Кинь у воду пістолет, тоді будемо говорити далі.

- Не кину.

- Якби я бажав, давно б тебе підстрелив, - сказав Хосе грубим голосом. - Давай відкинемо емоції, хоча я і розумію, що для тебе це не легко. У мене тут автомат «Узі», то ж у тебе - жодних шансів. Крім того, я тебе бачу, а ти мене - ні.

Рамірес дійсно тримав у руках автомат «Узі», котрий він закопав ще десять років назад кілометрів за три звідси. Він був потрібний на той випадок, якщо водій не виконає його вимог або сповістить міліцію, або ж у машині замість Бенгалурова сидітимуть охоронці з автоматами. Для цього ж випадку до човна було припасовано невеликого, але дуже потужного мотора. Скориставшись ним, кілер за лічені секунди зникне в хвилях Дніпра, де, серед численних островів, заток і проток, його до ранку ніхто не знайде. А пристати до лівого берега в будь-якому місці і розчинитись в багатомільйонному місті було зовсім неважко.

- В машині є Бенгалуров? - знову звернувся він до водія. - Він і охоронники сплять?

- Я все зробив так, як вимагалося, тільки не зміг приспати себе, - запевнив водій.

- Поясни, як вдалося зробити, що вони сплять, а ти ні? В одній же машині сиділи.

- Між сидінням водія і задніми місцями зроблено перегородку, яку можуть піднімати і опускати як пасажири, так і я. Я легенько опустив перегородку і кинув туди балончика. Потім швидко її підняв. Після цього спинив машину і вискочив на дорогу.

- Кинь пістолет до парапету набережної і відкрий з мого боку задні дверцята автомобіля, - скомандував Рамірес.

Водій на якусь мить завагався, але потім виконав вимогу кілера. Пістолет покотився до парапету і далі сходами. Хосе не ловив його, і той булькнув у воду. Потім водій приречено підійшов до правих задніх дверей і відчинив їх. Звідти випав дебелий охоронник. Рамірес піднявся ще на одну сходинку і присвітив потужним ліхтарем у машину. Другий охоронець притулився до лівих задніх дверей. Він теж спав. Спав і Бенгалуров, закинувши голову назад.

«Не схоже на пастку, - вирішив Рамірес, піднімаючись по сходах і на набережну. - Навряд Бенгалурову спало б на думку розігрувати увесь цей спектакль, зображаючи з себе «сплячу красуню». Це не його рівень, то вже точно. Ніхто ніколи б не примусив таку людину виглядати сміхотворно».

- Стояти на місці! - заволав кілер, коли водій рушив у його бік.

Він натягнув на голову шолом і пішов до відчинених дверцят автомобіля, тримаючи в руках автомат. Це подіяло на водія, як відро холодної води. Він закляк на місці.

- Мені знадобиться твоя допомога, - буденним голосом звернувся він до водія. - Треба витягнути твого хазяїна з машини і перенести по сходах набережної до мого човна.

- Я нічого робити не буду, поки не довідаюся, де моя донька! - зірвався на фальцет водій.

«Треба його заспокоїти, а то чолов’яга наробить дурниць», - вирішив Хосе.

- Твоя донька в абсолютно безпечному місці, і після того як ти мені допоможеш перенести Бенгалурова на човен, я тобі його повідомлю.

- А що буде з моїм хазяїном? - запитав водій. - Ви у листі написали: «Смерть буржуям!»

- Нехай це тебе не обходить. Думай про свою доньку, а не про це лайно. Він же рідкісне лайно, хіба не так?

- Можна й так сказати, - погодився водій. - Але хто мені гарантуватиме, що з моєю донечкою все в порядку?

- Які гарантії тобі ще потрібні і від кого? Ти ж не повіриш моєму слову чи словам моїх соратників? Якщо так, то ти - рідкісний бовдур.

- Ти правий.

- Гарантією безпеки твоєї Юлечки буде виконання моїх вимог. До речі, коли будеш її забирати, прихопи її улюблену лялю, яку я їй подарував. І влаштовуйте ви для своєї манюсінької хоч би якесь вряди-годи свято. Я зрозумів з її слів, що ви з дружиною - страшенні зануди. А вона ж вас так любить! Особливо тебе, шановний.

Цього вже водій не в силах був витримати - він розридався, як дитина. А коли заспокоївся, сам пішов до автомобіля, відсунув заснулого охоронника вбік і почав витягати з машини олігарха. Йому на допомогу поспішив Рамірес. Вдвох вони спустили обм’яклого Бенгалурова до човна. Потім піднялися по сходах на набережну і, витягши другого охоронника, поклали обох рядком на тротуарі.

- А тепер сідай до машини і їдь до дачного кооперативу «Калинівський-2», - скомандував кілер. - Тобі ж відомо, де це? Поряд з садибою твого хазяїна. Ворота я залишив відчиненими. Проїдеш вулицею «Центральною-2» в бік залізничної колії, там є примітні жовті таблички. Не доїжджаючи до кінця вулиці, звернеш на вулицю «Залізничну». Побачиш триповерхову дачу під номером 23. Двері відчинені. Зайдеш на перший поверх, в хол і побачиш сходи до підвалу. Відчиниш його ось цим ключем. Думаю, Юля вже давно спить.

- А дружині можна зателефонувати? Вона вже кілька ночей не спить.

- Телефонуй, але до ранку, я дуже прошу тебе, не звертайся до міліції.

Водій зателефонував дружині і, стрибнувши до машини, розвернув її і швидко погнав по шосе. Рамірес же повільно спустився до води, озирнувся на Печерські пагорби, потім подивися на заквітчаний вогнями далекий лівий берег Дніпра. Можливо, він востаннє в житті відвідував цей справді райський куточок планети. Але треба було братися до кінцевого етапу виконання замовлення - найнеприємнішого, позбавленого притаманому Раміресові інтелектуального забарвлення. Він спустився в човен і почав гребти просто перпендикулярно до берега. Через декілька сотень метрів, ближче до лівого берегу, мав наштовхнутися на острівець, утворений намивом річкового піску. Бенгалуров, як лантух, валявся на дні човна. Не встиг кілер упріти від роботи веслами, як раптом попереду помітив силует якоїсь яхти. Вона нерухомо стояла на якорі у майже суцільній темряві, і на палубі не спостерігалось жодного руху. Лише кілька вогників, здається від сигарет, вказували на присутність когось живого. Рамірес вирішив обплисти її правим бортом і через таку зміну напрямку проскочив потрібний йому острівець.

«Хай йому чорт! - вилаявся він про себе. - І де взялася ця яхта на мою голову?»

Довелось вигрібати лівим веслом, намагаючись підійти до острова з його бокової частини. Біля острова бовваніла іще одна яхта, трохи менша, а неподалік він побачив ще й третю. На останній веселилася ціла компанія. Над річкою линули сміх і гучні вигуки. Хтось шубовснув у воду і заіржав немов жеребець.

«Треба поспішати, - вирішив Хосе, причалюючи до низького піщаного берега острова. - Схоже, за годину тут буде цих яхт неміряно. Мабуть, «золота молодь» вирішила зустрічати національне свято на воді».

Він з помітним зусиллям витягнув човна на берег і приступив до виконання останнього етапу завдання, заради якого і прибув до України. Спочатку сплів з придбаних шнурків удавку і задушив Бенгалурова. Потім пробив ножем хрящову перетинку його носа і вставив туди вже розплетений шнурок. Наступним етапом стало вставляння правої руки олігарха в пластикову конструкцію, яка в медицині слугує для фіксації переломів. З її допомогою рука олігарха мала стирчати з води у відомому всьому світові «вітанні Раміреса». Далі кілер зсунув тіло у Дніпро і навахою відтяв голову від тулуба. Нарешті, прив’язав шнурок, який проходив через ніс Бенгалурова, до його піднятої руки і штовхнув тіло подалі від берега. Воно плавно загойдалося на невеличких хвилях.

Рамірес ще трохи походив низьким піщаним острівцем, милуючись святковою ілюмінацією правого й лівого берегів Дніпра. Справу було зроблено. Він мав отримати гонорар, найбільший за всю попередню діяльність кілера.

«Чортова інфляція, - подумав він. - Десять років тому за вбивство Президента України він отримав менший гонорар, але тоді то були гроші, а тепер… Куди котиться цей світ?..»

Рамірес знову сів на весла, вигрібаючи проти течії назад. Плисти до лівого берега, де все було вкрите верболозами, в нього не було ніякого бажання. Хоча він був повністю впевнений, що до ранку водій до міліції не звернеться, але до гранітної набережної пристав вже в іншому місці, значно далі, в бік Подолу.

Кілер випустив повітря з човна, затопив його «залишки» разом з мотором і, перейшовши на інший бік порожнього в цей час шосе, загорнув у спеціальну упаковку і закопав автомат «Узі». Потім зупинив таксі і поїхав до залізничного вокзалу. За день він мав бути у Львові, а ще за добу - у Франкфурті-на-Майні. Але туди ще треба було доїхати, і тому Рамірес, котрий ніколи нічого не пускав на самоплив, вранці найняв на вокзалі дещо схожого на себе за віком і зовнішністю бомжа, купив йому пристойний одяг, куди сховав товсту пачку доларів і трохи гривень. Бомж мав їхати в тому ж потязі, що і Рамірес, і слугувати відволікаючою підсадною качкою для правоохоронних органів. Довідавшись, що бомж є затятим курцем, кілер подарував йому цілу пачку особливих цигарок. Кожна сигарета містила речовину, яка дуже швидко викликала в людини важкий інсульт.

Сидячи вранці в потязі і слухаючи по радіо репортаж про святковий парад з Майдану Незалежності, бомж раптом відчув у голові спалах.

«Інсульт», - єдине, що встиг подумати він, після чого нічого ні думати, ні відчувати вже не міг.

Стривожені пасажири пробували за допомогою води і помахування газетою біля обличчя привести чоловіка до тями, але нічого з того не вийшло. Коли стало зрозуміло, що пасажир помер, провідниця вагону переселила пасажирів до інших купе, а бомжа накрили якимось брудним рядном і залишили так до найближчої станції, повідомивши місцеву санітарну частину залізниці. Цією станцією виявилася Вапнярка у Вінницькій області. Коли потяг зупинився, до вагону зайшло двоє санітарів з ношами і винесли тіло на перон. Пасажири з цікавістю і острахом роздвлялися ноші, вкриті брудною тканиною.

Під’їхала машина, і санітари затягли ноші до кузова. Машина рушила, і цікаві пасажири розбрелися хто куди. Потяг стояв на цій вузловій станції доволі довго, і тому вони залюбки пішли торгуватися з продавцями на імпровізованому базарі, в який перетворився перон вокзалу. Про померлого пасажира всі забули.

Машина з тілом псевдоРаміреса їхала недовго. Приміщення моргу містилося в будинку медико-санітарної частини, яка належала Південній залізниці. Санітари витягли ноші з машини, відчинили кімнату, яка слугувала для тимчасового зберігання померлих у дорозі пасажирів, і повільно занесли тіло до приміщення з облупленими стінами. Після цього вони почали доволі ретельно обшукувати мертвяка.

- Ти диви! - здивовано вигукнув один з санітарів. - Та у нього ціла пачка доларів.

- Та ну тебе! - не повірив інший.

- Сам подивися, - підняв руку з грошима догори перший санітар, - давай їх заберемо собі. За нашу роботу прокляту. Ми ніколи не мали тут достойної винагороди.

- В нього ж, напевно, є родичі, - заперечив скептично налаштований другий санітар. - Піднімуть хай.

- Ну, то й що? Лягаві все одно все собі заберуть. Не будь дурнем, раз нам так пощастило. Уяви, що його хтось по голові бренькнув і всі гроші забрав. Та й хто знає, скільки їх у нього було? Ось тут є і гривні. Їх ми залишимо для міліції, а долари собі заберемо. Тут же пачка з сотенних купюр. Тисяч вісім-десять, не менше.

Санітари перелічили долари. В пачці було понад дев’ять тисяч баксів. Вони поділили їх навпіл і почали роздягати мертве тіло.

А в цей час у потязі, з якого зняли мертве тіло, в одному з вагонів їхала імпозантна жінка - чергове геніальне артистичне перевтілення Раміреса.



Розділ V.

24 серпня,
17 година 40 хвилин


Орест Хома, котрий святкував День Незалежності зі своїми новими колегами з філії іноземної компанії мобільного зв’язку «Еріксон», не добув до кінця святкування і поспішив додому до Мар’яни. Цілий день він не знаходив собі місця. По-перше, не звик так надовго розлучатися з коханою. По-друге, спокою не давала думка: як там батько дівчини? Чи вдалося реалізувати задумане? Лише почувши по радіо, що Президент виголосив промову під час параду на Майдані і нічого страшного не сталося, він трохи заспокоївся. Молодий чоловік намагався зв’язатися з дівчиною по телефону, але нічого з того не вийшло. Мар’янин мобільний не відповідав, так само, як і домашній. Нарешті Орест не витримав і, вибачившись перед колегами, поїхав додому.

В міру того як маршрутне таксі наближалося до вулиці Кіквідзе, десь всередині у молодика зріла неясна тривога. Він не міг пояснити її джерело. Орест попросив зупинити таксі неподалік будинку Мар’яни і майже бігом рушив до під’їзду. Не чекаючи ліфту, котрий десь гримав угорі, він, немов на крилах, злетів на третій поверх. Руки чомусь дрижали, і він не зумів вставити ключа до замка. Спробував ще один раз. Але ключ не підходив. Орест здивовано глянув на двері. І хоч номер квартири був той же, дверей він теж не впізнав. Вони були іншими. Його охопила паніка. «Спокійно, - наказав він сам собі, - не панікуй, сядь і розберися в тому, що ж насправді сталося».

Він так і зробив, всівшись на східці прямо біля дверей квартири. Було очевидно, що нині в цій квартирі живуть чужі люди, які могли з’явитися в будь-який момент. Треба негайно звідси йти. Орест почав спускатися сходами на перший поверх. Назустріч йому йшла родина. Попереду простував хлопчик років шести з національним прапорцем у руках, далі слідувала старша дівчинка з двома кульками жовтого і блакитного кольору. За ними повагом рухався могутній чолов’яга, обіймаючи молоду жінку. Було видно, що він уже добре приклався до чарки. Хома розминувся з ними і, пройшовши вниз, вернувся трохи і став чекати. Родина зупинилася перед квартирою. Тією. Дружина витягла ключі, і родина зникли за дверима.

Хома вийшов у двір будинку, де росли гарні крислаті дерева, і всівся на лавочку. Треба було добре подумати і оцінити ситуацію, що склалася. Десь глибоко всередині Орест вже починав здогадуватися, що ж таке відбулося. Пояснення напрошувалось лише одне: Андрій Орос, перемістившись на десять років назад, зміг-таки знищити Раміреса і вберегти від загибелі Президента. Саме через це життя міліційного снайпера і життя його родини неминуче змінилося. З тієї точки біфуркації воно потекло іншим руслом. Зараз він, напевно, вже генерал міліції, тодішній Президент був людиною вдячною і мав би зробити все, щоб просунути снайпера по службі, надати йому гарне житло десь на Липках і забезпечити його родину.

- Де ти, Мар’яно? - застогнав Орест, стискаючи голову руками і розуміючи, що його щастю, можливо, наступає повний «гаплик». Якась нездоланна хвиля гострого горя захопила все єство чоловіка. І тому він не помітив, як на лавочку біля нього сіла якась дівчина з конспектом у руках.

- Вам погано? - запитала вона, допитливо і співчутливо зазираючи в обличчя Хоми.

- Погано, - несподівано для себе відповів Орест. - Дуже погано.

- Викликати швидку? - підвелася на ноги дівчина.

- Ні, ні! Швидка мені не допоможе, - прибрав руки від обличчя Орест. – Я, здається, щойно втратив дуже близьку мені людину.

- Зрозуміло, - мовила дівчина. - Вибачте, я піду, не буду вам надокучати.

- Не йдіть, будь ласка, - несподівано для самого себе раптом попрохав Хома, - мені не варто зараз лишатися одному. В мене просто душа рветься на частини. Так страшно важко, навіть дихати майже не можу. Можливо, ваше щире співчуття мене врятує.

- Добре, - абсолютно просто, природно і невимушено сказала дівчина, - я залишуся.

- Розкажіть мені про себе, може, мені стане легше.

- Я студентка Київського інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. За фахом - художник-оформлювач. Закінчила перший курс. Сьогодні поселилася у гуртожитку і почала готуватися до навчання на другому курсі. В гуртожитку майже нікого немає, але я приїхала раніше, хотіла відвідати парад. Зараз у приміщенні дуже душно, тому я й опинилася в цьому дворі. Он, за парканом, видніється наш гуртожиток. Моє ім’я Леся.

- А звідки ви?

- З Хмельницької області, південної її частини. Моє село зовсім неподалік Кам’янця-Подільського.

- Благословенна українська земля, дністровські субтропіки, - сказав Орест, відчуваючи що гостре відчуття втрати потихеньку відступає.

- Дійсно, у нас там дуже м’який клімат, - погодилася Леся, - Всі дороги між селами обсаджені волоськими горіхами і черешнями. Навесні найближчі гори на нашій річці Смотрич вкриваються суцільно квітучим дереном. Вони ніби горять на сонці. Через це їх називають Золотими горами. Так гарно, що хочеться сміятися і плакати одночасно.

Орест пильніше придивився до дівчини. Дуже просто і разом з тим зі смаком вбрана, на вузький і трохи зависокий лоб спадало густе пасмо світлого волосся, що просвічувало на сонці рудизною, неначе високоякісний бурштин. Ніс невеликий, абсолютно рівний, подекуди обсажений дрібним ластовинням. Рот можливо трохи завеликий, як на прийняті стандарти краси. Нижня губа теж дещо товстувата. Сірувато-блакитні очі на сонці загорялися золотом, що вказувало на золотаві вкраплення райдужної оболонки. Ніби всього і було занадто: від рудизни до рота, але все в комплексі витворювало доволі приємну картину. Не надто гарна, але таке обличчя не забудеш. Це не ті розписні біляві красуні, яких Голівуд ніби поставив на конвеєр. Такі обличчя ніколи не набридають саме через їхню неповну симетрію. Вона надає їм з роками тільки кращого вигляду, що вже саме по собі є рідкісним явищем. Крім того, з такими жінками, куди б не пішов, не треба брати з собою зброю для оборони. Вони виглядають як жінки-матері, жінки-дружини, а не як жінки-повії.

Все це промайнуло в його голові, поки він приглядався до дівчини. Та зашарілася і відвела погляд. Схоже, на неї справили враження яскраво-блакитні очі Ореста, магнетична сила котрих полягала у погляді, спрямованому ніби всередину душі.

- Я вже піду, - підвелася Леся з лавочки на якій вони сиділи.

- Мила дівчино, залиштеся, будь ласка, ще трохи. Мені вже стало легше, і я це пов’язую з вашою присутностю. Можливо, це Бог надіслав вас для того, щоб я сьогодні вижив. Поговоріть ще трохи зі мною.

- Вас кинула кохана? - співчутливо запитала дівчина ніжним голосом. - Вона не варта вас. Я б такого ніколи не зроб…

Дівчина запнулася і відвернулась.

- Ні, ні, вона не кидала мене, - заспокоїв студентку Орест.

- Ваша кохана померла? - очі дівчини округлилися, і Орест дійсно побачив ті золотаві цятки в їх райдужній оболонці, які сам собі домислив.

- Вона зникла. Раптом. Майже безслідно. Не думаю, що вона здатна була мене покинути, просто щось трапилося, і вона вимушена була кудись терміново виїхати.

- Думаю, вам треба звернутися до міліції. Що могло примусити вашу кохану раптово зникнути? Може її викрали? Вона була красива?

- Гарніших не буває.

- Мене батьки застерігали від того, щоб я комусь у Києві довіряла. Тут, кажуть, дуже поширена работоргівля. Молодих і гарних жінок викрадають для східних гаремів. Я навіть в якомусь журналі читала статтю, аж страшно стало: сотні київських красунь зникають щорічно безслідно. І міліція так і не знаходить жодної. Видно, вони в долі з цими бандитами. Тому звернення до правоохоронних органів нічого й не дасть. Треба самому проводити розслідування.

- А хто ваші батьки?

- Заробляють гроші в Швейцарії.

- Будівельники?

- Зовсім ні. Мій батько - менеджер з продажу нерухомості. Колись викладав французьку і англійську мови в школі. Мама не працює.

- І як це вони відпустили вас до Києва одну?

- Самій закортіло, довелось повоювати з ними. Погодилися лише тому, що тут тітка живе, мамина сестра. Вона самотня і має двокімнатну квартиру. Але я не хочу з нею жити. Не тому, що вона погана людина, а просто не хочу заважати тітці влаштовувати своє особисте життя. Їй потрібно заміж, але вона вже стільки натерпілася від чоловіків, що, мабуть, так і залишиться назавжди одиначкою. Сумно.

- Дякую вам за допомогу і пораду. Завтра почну власне розслідування. Але доведеться проводити його в позаробочий час і у вихідні. У нас на фірмі з трудовою дисципліною дуже строго. Вибачте, я не представився. Орест.

- Дуже приємно. А де ви працюєте?

- У шведській фірмі «Еріксон».

- А вам секретарка не потрібна для проведення розслідування, раз ви так зайняті? Чи то, як тепер кажуть, помічник-референт?

- Я не маю права вас про таке прохати. Вам же потрібно готуватися до занять Початок же навчального року.

- Ні, ні, відверто кажучи, я приїхала раніше не тому. Я навіть не знаю чому. Раптом стало так нудно в селі. Душа рвалася кудись геть. Ніби якийсь поклик, чи то зовні, чи зсередини. Я й поїхала до Києва. І в гуртожитку не могла оце всидіти. Щось мене ніби вивело з нього і посадило на цю лавочку. А тепер уже, слава Богу, відпустило. Не проганяйте мене, я щиро хочу допомогти.

- Ну, добре.

- А ким ви працюєте у «Еріксоні»?

- Я подав їм один розроблений мною проект з технічного удосконалення мобільного зв’язку. Вони послали його на експертизу до Стокгольму, а там проект прийняли до подальшої розробки і впровадження. Хочуть, щоб я очолив науково-дослідний сектор у Мальме. Це місто на півдні Швеції. Але я відмовився, тоді мене зарахували до регіональної філії компанії у Києві.

- Ви володієте шведською?

- Ні, лише англійською. Але цього достатньо. У Швеції майже всі нею розмовляють.

- А чому ви відмовилися? Ви патріот чи здуру?

Орест вперше за останні години засміявся.

- Звичайно, що від великого розуму. Хотів бути разом з Мар’яною, не розлучатися з нею ні на один день. І більше ніяких прихованих мотивів.

Леся серйозно подивилася на Ореста, ніби вивчаючи його.

- Ви заради кохання до жінки пожертвували своєю кар’єрою? Нині це рідкісне явище.

- Та навіщо мені та Швеція? Я і тут не пропаду. У професійному сенсі, звичайно.

- А скільки вам років?

- Тридцять.

- Я думала, ви молодший. Бо мені лише вісімнадцять.

- Не вживаю алкоголю, не палю, за жінками не упадаю, - засміявся Орест. - От і зберігся.

- А де ви живите?

- На даний час ніде. Жив у Мар’яни, але вона зникла, і тепер в її квартирі живуть інші люди.

- Тепер зрозуміло, - сплеснула руками Леся. - Вашу кохану викрали заради квартири. Вона жила там одна, без батьків?

- Одна.

- Все ясно, це мафія. І міліція разом з ними. Про це в Києві всі говорять. Тут їм подвійна вигода. Вашу дівчину вкрали і продали в гарем, а її квартиру оформили на інших людей і теж продали. Звертатися до міліції немає сенсу. Вона з викрадачами у змові. Необхідно проводити власне розслідування. Я вам допоможу.

- А ви не подумали, що це може бути небезпечним? Не хочу вплутувати вас в цю, можливо, трагічну історію.

- Я вже сама в неї вплуталася і не зможу себе почувати спокійно, поки ми не розплутаємо цей клубок. А де ви ночуватимете сьогодні?

- Я тільки но почав працювати у фірмі і поки що в мене грошей, як кіт наплакав. Тому не можу забитися до готелю. Піду подивлюся на салют, погуляю, а потім десь перекантуюся на лавці або на вокзалі.

- Ні, так не можна, - гаряче заперечила дівчина. - У моєї тітки кімната «гуляє». Раніше вона її здавала, гроші не зайві, квартплата постійно зростає. Але пожильці траплялись якісь не такі. То гроші поцуплять, то нап’ються, то ще щось. А ви мене запевнили, що не випиваєте і навіть не курите. Ідеальний квартирант! Тітці веселіше, та й гроші не завадять. Згоджуйтеся. Давайте, я вас просто зараз відведу до неї. Це зовсім недалеко. Документи маєте якісь?

- Ось, паспорт.

Студентка взяла паспорт Ореста до рук і почала його перегортати.

- Так ви зі Львова? У мене там друга тітка мешкає. Хмельницька область має подвійне тяжіння як до Києва, так і до Львова. От тітки за цим тяжінням і розподілилися між двома містами.

- Так, хмельничан у Львові багато. А от ви з вашою київською тіткою презентуєте інший полюс цього тяжіння.

- Називайте мене на ти, - запропонувала Леся. - Так зручніше.

- І ти мене теж називай на ти.

- Ні, я не зможу. Можливо, пізніше. Не примушуйте мене, будь ласка.

- Добре. Жаль мені тебе, Лесюню.

- Це чому ж?

- Ти така добра і наївна. Жива мішень для всілякого роду авантюристів і аферистів, котрими так і кишить Київ. Хіба ж можна так довіряти людям? Ти ж мене зовсім не знаєш. Може, я якийсь сексуальний маніяк чи серійний вбивця.

- Я зовсім не така наївна. В принципі, я дуже недовірлива до людей. І взагалі - одиначка. Мені добре самій.

- Чому ж тоді проявляєш ініціативу і бажаєш мені допомогти? Ні, вже допомогла.

- А ви б почули збоку те своє розпачливе: «Мар’яно!» Воно просто серце краяло.

- Та, можливо, я спеціально влаштував цей спектакль для вас.

- Ні, це був не спектакль. Ви перебували в такому стані, що про мою присутність і не підозрювали. Думаю, якби ви про це знали, то такого б вигуку не було. Ви, як на мене, також дуже стримана людина. Ви - одинак, як і я, чи не так?

- Мабуть, що так, - згодився Орест. - Вперше в житті з Мар’яною я не почувався самотнім. Дивно, але і з тобою так само не відчуваю себе самотнім.

Дівчина відвела погляд, нічого не відповівши. Знітившись, вона почала длубатися в сумочці, потім підвелася і запропонувала Орестові хвилинку зачекати. Витягла з сумочки мобільний телефон і набрала номер.

- Тьотю, - сказала вона, - хотіла б вам хвилин за 20 привести квартиранта. Можна? Добре.

Дівчина поклала мобільний до сумочки, застебнула її і повернулася до Ореста.

- Вона нас чекатиме. Пішли.

- А де це?

- Тітчин будинок знаходиться на вулиці Німанській. Вгору по Кіквідзе, і не доходячи до Бастіонної - ліворуч. Хвилин десять йти звідси, а може й менше.

Молодий чоловік і дівчина вийшли з двору і повільно, гуляючи, вирушили вулицею Кіквідзе в напрямку Печерського мосту. Щось трапилося з Хомою. Абсолютно невловиме і поки що неусвідомлене. Ніби відчуття трагічного завершення чогось і, разом з тим, початок народження чогось нового, світлого і прекрасного. Він мовчав, прислухаючись до власних відчуттів. Дівчина мовчки йша поряд. Обоє ніби не наважувались якимось словом сполошити це невловиме щось.

Нарешті вони дістались до рогу вулиці Німанської й зупинилися.

- Давайте, перш ніж я заведу вас до тітки, обміняємося номерами наших мобільних телефонів і обговоримо подальший план розслідування, - запропонувала Леся.

- Я не проти, - відповів Орест.

Вони обмінялися номерами мобільних і почали обговорювати спільні дії у розшуках Мар’яни.

- Ні, не так, - раптом перервала розмову Леся. – Ви, непевно, зголодніли, а я тут філософію розвожу. Ходімте до тітки. Ви влаштуєтеся, вона нас нагодує, а потім, якщо у вас немає інших планів, прогуляємося вечірнім святковим Києвом і обговоримо наші проблеми. Не проти?

- Я не знаю, як тобі дякувати. Ти мене врятувала і продовжуєш рятувати.

Дівчина зашарілася, опустила голову, а потім вперто тріпнула нею і легкою ходою попрямувала до під’їзду п’ятиповерхового будинку. Орест поспішив услід. Вони піднялися сходами на третій поверх, і Леся натиснула кнопку дзвінка біля квартири номер десять. За дверима почулися кроки і вони відчинилися. На порозі стояла доволі симпатична жінка років сорока п’яти, одягнена по-домашньому і в капцях на босу ногу.

- Доброго дня, тьотю Ларисо, - привіталася Леся. - Знайомтеся, це Орест. Ми з ним зустрілися сьогодні. Він працює у шведській фірмі «Еріксон». Нещодавно переїхав зі Львова і йому немає де жити. Чи не могла б ти йому допомогти?

- Доброго дня, заходьте, будь ласка, - відступила вбік жінка. - Знімайте черевики і проходьте до кімнати.

Орест з Лесею зайшли до невеличкого коридорчика типової київської «хрущовки». Скинули взуття, і Орест попрямував за Лесею, дорогою озираючи доволі убогу обстановку квартири. Все тут виглядало так, ніби вже давно відсвяткувало срібне весілля. Вони сіли в старі продавлені крісла, вкриті витертими килимками. На стінах, немов картини, висіли килими ще радянського стилю, зовсім невиразні й збляклі. Як і сама Лесина тітка, усе в цій квартирі видавалось видобутим з учорашнього, або й з позавчорашнього дня. До кімнати зазирнула жінка.

- Ви тут собі погомоніть, а я швидко приготую щось попоїсти, - сказала вона і зникла в кухні.

Орест втомлено розправив ноги, відкинувшись на спинку крісла.

- Можливо, ви втомилися і наша прогулянка з виробленням плану розслідування сьогодні відміняється? - турботливо запитала дівчина.

- Зовсім ні, я готовий. Не буду ж я після прийому їжі одразу лягати спати. Лікарі не рекомендують, - посміхнувся Орест. – Потрібен, так би мовити, вечірній променад, моціон, бажано з цікавим співрозмовником. Це саме те, що лікар прописав. Бо обсядуть сумні думки, і через них я все одно не засну вночі. Фактично, я підло використовую тебе, Лесю, для скидання власних проблем. А натомість завантажую тебе. Ось так, дівчинко моя.

- Не називайте мене так. Я не ваша дівчинка.

- Образилася?

- Ні, просто мені раптом здалося, що ви дуже швидко забули ту, що зникла. Це неправильно, так не можна. Ми тут з вами сидимо, їсти збираємося, а що з вашою Мар’яною відбувається, про те навіть не думаємо. Які ви чоловіки, все таки... Іноді я вас просто ненавиджу.

Дівчина почервоніла і відвела погляд. Потім різко підвелася і рушила до ванної кімнати. В її очах бриніли сльози.

Поверхнею невеличкого журнального столика, який стояв біля крісла, ліз чорний лискучий жук, який, напевно, залетів до кімнати у розчинене вікно. Орест переключився на нього, уважно слідкуючи, як той дістався до краю й гепнувся на підлогу догори дригом. Він мотав у повітрі лапками, намагаючись перекинутися на черевце. Це йому ніяк не вдавалося. Нарешті жук перекинувся на лапки, і Орест з полегшенням зітхнув. Підводитися з крісла чоловікові просто не стало сил. Жук навмання побіг до стіни, досліджуючи вусиками її поверхню і намагаючись знайти прийнятний вихід. Але його не було.

«Немає виходу, немає виходу», - як цвях засіла в голові Ореста думка.

До кімнати зазирнула Леся

- Ви тут трошки посидьте, а я допоможу тьоті.

- Добре, я посиджу, поміркую на самоті.

Орест продовжував меланхолійно спостерігати за спробами жука вибратися на волю. Той уже проповз вздовж однієї короткої стіни і почав рухатись вздовж іншої, довшої. Леся знову зазирнула до кімнати і запросила Хому вечеряти. В маленькій кухонці ледве вмістилося троє людей. Особливо незручно сиділося за столом високому Орестові. Леся помітила це і запропонувала помінятися місцями. Він з вдячністю погодився. На столі диміла варена картопля, але за кількістю салатів, які можна було приготувати лише заздалегідь, Орест здогадався, що жінка готувалася до свята.

- Що будемо пити? - Лесина тітка виставила на стіл пляшку дешевого вина і надпиту пляшку горілки. - Сьогодні ж все-таки свято. Може гість скаже тост?

Жінка налила Орестові чарку горілки, а собі з Лесею по чарці вина.

- Найкоротший і найвідповідніший сьогоднішньому дню тост: «Слава Україні!»

- Героям слава! - відповіла Леся.

Тітка мовчки підняла келих і трохи відпила. Ледь пригубила і Леся. Орест перехилив чарку і випив до дна.

- Отже вам немає де жити, але робота у вас є, - констатувала тітка, коли вони трохи закусили.

- Думаю, проблем з грошима не буде, - запевнив жінку Орест. - Мені призначили немалу, навіть для Києва, платню. Якщо буду пропонувати свіжі ідеї, отримаю бонуси. Чого-чого, а от ідей у мене завжди було багато.

- Хто ви за освітою?

- Основна освіта - фізик. Теоретик. Закінчив Львівську політехніку. Через це я не повністю теоретик, а й практик.

- Маєте якісь сімейні проблеми? Леся казала, що у вас зникла дружина.

- Ми не були офіційно одружені і навіть не жили, як чоловік і дружина. Моїй подрузі не було ще й 18 років.

- Хіба у нинішні часи це становить якусь перешкоду? - здивувалася жінка. - Дівчатка он живуть активним статевим життям ледь не з 13 років.

- Але ж не всі. Навіть у Великій Британії 2% наречених до весілля ні з ким не спали. Щоравда, цифра мізерна, але ж ми поки що не Велика Британія.

- З цим можна погодитися. І на жаль, і на щастя.

Випили ще по чарці, закусили.

- Я згодна взяти вас на квартиру, - сказала Лесина тітка. - Залиште мені ваш паспорт, будь ласка. Будете спати у великій кімнаті. В квартирі не можна курити, включати голосно телевізор чи радіо, не напиватися і не водити дівчат. Умови прийнятні?

- Цілком.

- Тоді можете переносити свої речі.

- У мене жодних речей немає. Тільки ті, що на мені.

- І навіть зубної щітки?

- Немає.

- Мені навіть якось лячно брати вас на квартиру, - похитала головою тітка. - Я таких людей ще не зустрічала.

- Тьотю, він хороший, - раптом прохопилася Леся і, почервонівши, знову відвела погляд.

Тьотя якось особливо подивилася на свою небогу.

- Ну, добре, якщо це дійсно так, - згодилася вона. - Домовилися. Леся сказала, що ви підете прогулятись. Я буду вдома і приготую вам постіль. Тільки довго не затримуйтеся.

- Коли найпізніше я можу повернутися додому, щоб вас не турбувати?

- Об одинадцятій. Ні, ні, - протестуючи замахала руками тітка, коли Леся заходилась мити посуд, - ти йди, а я сама помию.

Орест підвівся з-за столу і попрямував до великої кімнати, де йому випадало спати. Підійшовши до стіни, взяв у руки лискучого жука. Загорнув його до серветки. Леся стояла в дверях і дивилася.

- Хочу визволити з неволі жука. Він залетів до кімнати, а виходу звідси сам не може знайти.

Коли вони спустилися сходами вниз, Орест підійшов до куща у дворі й посадив на нього жука.

Леся якось прискіпливо мовчки подивилася на Хому. Вони вийшли з двору і рушили вгору вулицею Кіквідзе до скверу. Там знайшли вільну лавочку і заходились обговорювати виниклі в Ореста проблеми.

- А хто батьки Мар’яни і де вони працюють? - запитала Леся. - Я думаю, це дуже важливий аспект розслідування.

- Мати не працює, а батько колись служив у міліції.

- У міліції? Схоже, я помилилася у своїх твердженнях.

- Чому це?

- В такому разі ні міліція, ні злочинний світ до викрадення вашої нареченої жодного відношення не мають.

- Не обов’язково, - заперечив Орест. - Я ж не знаю, можливо, її батько був якимось непідкупним борцем з корупцією в міліцейських лавах. Або дуже комусь насолив із злочинного світу. Все може бути.

- Ви щось не добалакуєте, щось приховуєте від мене, - зазирнула дівчина в очі Оресту. - Так наше розслідування неминуче зайде в глухий кут. Довіртеся мені. Я не зраджу.

- Та не зради я боюся, - спохмурнів Орест. - Щоб розкрити сутність проблеми, мені б довелось розповідати тобі фантастичні речі, і ти б вирішила, що я або несповна розуму, або вішаю тобі локшину на вуха. В будь-якому випадку ти не повіриш мені. А мені зараз так необхідно, щоб у світі знайшлась хоча б одна людина, яка б щиро вірила мені.

- Ви думаєте, я не здатна? Вважаю, що можу відрізнити, коли людина каже правду, а коли бреше.

- Я просто бажав скористатися твоєю допомогою, бо відчуваю, що Мар’яна десь живе на цьому світі. А от знайти її, думаю, буде дуже важко. Вона може жити в Києві, або в іншому місті чи селі України, а то й за кордоном.

- Як це може бути? Вона що, сама втекла від вас? Ви посварилися?

- Ні, ми не сварилися. Але я не знаю, як це все пояснити вісімнадцятирічній дівчині-студентці, яка через свою доброту вирішила допомагати практично зовсім незнайомій людині.

- Дуже просто. Потрібно казати тільки правду і все буде добре.

Орест підняв руку вгору долонею до дівчини і урочисто сказав: - Клянуся казати тільки правду, одну правду і нехай допоможе мені Бог.

- Я серйозно, - не бажала сприймати його жарту Леся.

- Нічого не поробиш, доведеться тобі розповідати все. В мене просто іншого виходу немає.

І Орест розповів дівчині все. Та дуже уважно слухала його, намагаючись вловити в розповіді хоча б одну фальшиву ноту. На щире здивування Ореста, Леся сприйняла все дуже спокійно і якось виважено.

- Я не думала, що таке можливе, - зітхнула вона. – Але якщо дійсно подивитися на декілька десятків років назад, то людям, які жили тоді, нинішні технічні досягнення видалися б суцільною фантастикою. Можливо, через декілька років те, про що ти розповів, стане буденним і банальним. Але знову полетіли шкереберть всі мої намагання стати другою місіс Марпл.

- Тобі подобаються детективні романи?

- Іноді читаю. Абсолютно безсистемно. Що я по-справжньому люблю, так це таку собі реалістичну фантастику у стилі Рея Бредбері.

- Думаєш, і в мене фантастика?

- Це не натяк. Я просто відповіла на твоє запитання.

- Чудово, ти вже назвала мене на ти. Це великий прогрес у наших стосунках.

- А що вже є якісь стосунки?

- Чом би й ні? От ми зараз з тобою розмовляємо, ти влаштувала мене жити до своєї тітки, взялася допомагати - це хіба не стосунки? Якщо ти вважаєш, як деякі, що між чоловіком і жінкою дружба неможлива, а її обов’язково має замістити кохання, то тоді стосунків у нас дійсно ще немає.

- Ти правий. Бачиш, я щойно викрила свою гнилу сутність.

- Не говори так. Аби всі були такі, як ти, світ був би кращим.

Дівчина знову зашарілася і відвела погляд.

- Я навіть і уявити собі не можу, що треба робити в такому випадку і де може бути твоя кохана.

- Та будь-де. На жаль, це правда. Думаю, мені потрібно шукати її батька десь у системі МВС України, а ти, будь ласка, пошукай її у твоєму інституті. Вона вчилася там. Виходить, ви з нею, можливо, були навіть однокурсницями.

- А яке в неї прізвище?

- Орос, Мар’яна Андріївна Орос.

- Ні, такої в нас немає. Якби вона була студенткою нашого інституту, я б обов’язково знала. У нас не так вже й багато студентів. Та й люди мистецтва більш розкуті у спілкуванні. Всі один одного знають.

- А якщо вона на заочному відділенні вчилася? Їй дуже подобався ландшафтний дизайн. Не думаю, що біфуркація плину часу спроможна зруйнувати генетичні схильності людини. Її ж мало б тягти до цієї справи, ніби магнітом.

- Вже завтра я довідаюся про це у заочному відділенні. Хоча, можливо, співробітники ще у відпустках і з’являться на роботі лише з початком навчального року.

- А завтра чим займатимешся?

- До початку занять вільна цілий день. В тебе є пропозиції?

- Маю два запрошення на ювілей відомого поета Іванчука в Національну оперу. Сьома вечора. Мені запропонували їх у нашій фірмі. Думав піти разом з Мар’яною, - спохмурнів Орест.

- А тепер вимушений йти зі мною, щоб запрошення не пропало? - посміхнулася лукаво Леся.

- В мене складається враження, що тобі не подобається моя дівчина, хоч ніколи з нею не зустрічалася і зовсім її не знаєш.

- Вибач будь ласка, це просто жіночі штучки. Мені дуже соромно. Я іноді ненавиджу себе, але, як усі жінки, відчуваю заздрість до чужого кохання. Свого не маю, і тому десь глибоко в душі зріє підсвідома думка, що справжнього кохання не існує і люди лише роблять вигляд, що воно є. А коли зустрічаєш у когось щось дійсно справжнє, питаєш у долі: «А чому це щастя випало не мені?..» Ти не відміняєш свого запрошення?

- Звичайно, що ні.

- Просто, цього поета ми вчили ще в школі, співали пісні на його вірші. Вони вже давно стали українською класикою. Я ніколи в житті не була за запрошенням на таких заходах. Там, мабуть, збереться весь бомонд?

- Безсумнівно. Він - Герой України, доклавший багато зусиль для виникнення і утвердження нашої держави. Тому не виключна поява й самого Президента та інших високопосадовців, а також членів дипломатичного корпусу.

- А що мені вдягти? Як одягаються на такі заходи? Я просто ніколи не була на них. Ти, судячи по всьому, шанована в своїй фірмі людина, раз тобі там дають такі запрошення?

- Ти мені лестиш. Мені просто запропонували, і я не відмовився. Є й такі, що відмовилися. Бажав показати Мар’яні, яка я важлива особа. Ой, вибач.

- Та нічого, на ім’я Мар’яна в нас поки що не накладене табу. А то я тебе своїми жіночими ревнощами так залякала, що будеш при мені боятися і згадувати ім’я своєї нареченої. То ж це ти мені вибач, обіцяю в подальшому тримати себе у відповідних рамках. Поїхали на Дніпровські схили, скоро почнеться святковий салют.

- А куди краще їхати? Я все ще дуже погано орієнтуюся в Києві.

- Думаю, Володимирська гірка буде саме те, що треба.

Чоловік і дівчина сіли в автобус і поїхали до центру міста. На пропозицію Лесі вони вийшли раніше і з задоволенням пройшлися вулицями святкового міста між Дніпровськими схилами і кварталами столиці. Дістались оглядового майданчика, з якого відкривався приголомшливий вид на Поділ, Оболонь і весь лівий берег. Орест дивився на дівчину і бачив, що та почувається дуже щасливою. Він і сам із здивуванням відчував якийсь дивний напад щастя, який, ніби приплив у затоці Фанді, заливав його внутрішні береги. Ще декілька годин тому він був у страшному відчаї і розпачі і не знав, що з ним буде. Думка про самогубство здавалася тоді не такою вже й божевільною. Леся мовчала, очі в неї світилися і, здавалося, вона прислухається до чогось, що зріло в її душі.

Орест, пропускаючи людей, які намагалися і собі пробратися до самих поручнів оглядового майданчика, вимушено притиснувся до дівчини і у відповідь отримав такий дивовижний погляд, якого не зустрічав ні в кого за все своє життя. Мабуть, так дивилася кішка, лижучи йому ніс, яку він якось зняв з високого дерева у Львові, де вона сиділа, жалібно нявкаючи до людей, котрі байдуже проходили вулицею.

«Боже, що мені робити з цим дивовижним створінням, коли я знайду Мар’яну? - подумав Хома, відсовуючись від дівчини настільки, наскільки це дозволяла тіснява на оглядовому майданчику. - Ну як такі люди взагалі виживають у цьому світі? Вона ж абсолютно беззахисна. Хіба можна так безмірно довіряти майже незнайомій людині? Вірити, що я не підведу, не зраджу, не ображу. А може я помиляюся, і вона навпаки дуже внутрішньо сильна для того, щоб зрозуміти чи відчути, що я її ніколи не здам. Господи! - раптом обпекла його думка. - Можливо, вона вже впевнена, що я більше ніколи не знайду Мар’яну. Бо за ці десять років, які через мене пішли в Україні зовсім іншим шляхом, з дівчиною могло трапитися що завгодно: захворіла, збила машина, навіть вмерла, або з батьками виїхала, наприклад, до Канади чи США. Якщо я її навіть і знайду, чи будуть наші стосунки такими, як в минулому? Чи бажатиме вона взагалі знайомитися зі мною?»

Обоє мовчки міркували - кожен про щось своє, оглядаючи чудовий вечірній Київ. Кульмінацією дня був святковий феєрверк. Надивившись на заквітчане кольоровими вогнями небо, вони поїхали на вулицю Кіквідзе. Орест провів дівчину до гуртожитку, а сам пішки попрямував до будинку її тітки. Та вже чекала на нього. На столі в кухні стояла замотана в якесь ганчір’я, щоб не захололо, вечеря. Орест намагався відмовитись, але тітка Лесі настояла, щоб він поїв. Вона коректно вийшла з кухні, помітивши, що чоловікові не до розмов. Потім Хома пішов до ванної кімнати, після чого ліг спати. Мити посуд і прибирати на кухні після вечері тітка Орестові не дозволила.

Наступний день в Ореста видався дуже напруженим. З самого ранку він зустрівся з керівником регіональної філії фірми «Еріксон» паном Свенсоном.

Свенсон повідомив Хомі, що і друга його пропозиція керівництвом затверджена як базова ідея розвитку компанії у найближчі десять років. Розмова велася англійською мовою.

- Пане Хома, ми дуже зацікавлені у вашій роботі в науково-дослідному секторі нашої фірми в Стокгольмі, - продовжив Свенсон. - Наша компанія цілком усвідомлює ту можливу ситуацію, що вашими ідеями цікавляться також і наші конкуренти. В контракті не обумовлене поширення ваших ідей, котрих, як ми підозрюємо, у вас багато, за межі кола нашого з вами спілкування. Ми, європейці, дуже прискіпливо ставимось до будь-якої приватної власності, в тому числі й інтелектуальної. Керівництво компанії згодилось подвоїти ваш гонорар, якщо ви виявите добру волю і очолите науково-дослідний сектор у Стокгольмі. Зверніть увагу, ми пропонуємо на цей раз не Мальме, а саме столицю. У цій папці міститься текст проекту вашого контракту. Не буду приховувати, що там доволі жорсткі умови стосовно ваших можливих контактів з нашими конкурентами. Поставтесь до цього з максимально можливим розумінням. Це бізнес, і більше нічого. Коли ви будете готові дати відповідь?

- В мене є сумніви щодо власних якостей організатора, - відверто пояснив свою позицію Орест. - Ефективне управління залежить не стільки від законів, скільки від особистих якостей керівника. Механізм управління завжди підпорядковується волі тих, хто керує цим механізмом. Таким чином, найважливіший елемент управління - це метод добору лідерів. Чи зможу я стати таким лідером у Стокгольмі? Я в цьому не впевнений.

- А от керівництво нашої компанії абсолютно в цьому впевнено, - безапеляційно заявив Свенсон. - Ми вам призначимо дуже тямущого й кваліфікованого заступника, а ви пропонуйте нам такі ж ідеї, котрі ми вже отримали від вас впродовж лише цих декількох днів. І все буде добре.

- Пане Свенсоне, я ціную нашу співпрацю і ваше особисте щире ставлення до мене як до фахівця і людини. Тому буду так само відвертим. В принципі, я не проти прийняти ваші дуже привабливі пропозиції. Однак у мене нині виникли непередбачувані обставини в особистому житті. Я волів би поїхати на роботу до Швеції не сам, а з дружиною. І от у цьому сенсі в мене виникли проблеми.

- У такого гарного чоловіка? Я просто не вірю, - посміхнувся Свенсон. - Напевно, за висловом наших сусідів, німців, вибір приносить людині муку.

- Розумні слова. Але мені треба не менше місяця, щоб розібратися з цією проблемою. Якщо вас влаштовує такий термін, я готовий пристати на ваші пропозиції.

- Я переговорю з керівництвом, - запевнив явно задоволений Свенсон. – І, думаю, вони погодяться. Від мене потрібна якась допомога?

- Так, мені потрібний аванс.

- Скільки і в якій валюті?

- Мене влаштують п’ять тисяч євро.

- Сьогодні ж ви їх отримаєте. Дякую за те, що ви у нас працюєте.

- І вам дякую за розуміння. До побачення.

- До зустрічі.

Ювілейний вечір поета Іванчука розпочинався в Національній опері о 19 годині, і в Ореста не вистачало часу з’їздити додому. Єдине, що він встиг зробити, так це заскочити по дорозі до обмінного пункту і обміняти декілька сотень євро на гривні. Леся вже чекала біля входу, якось перелякано озираючись довкола.

- Ти знаєш, кого я бачила? - зашепотіла вона до Ореста. - Просто повз мене пройшов патріарх. Такий гарний, з білою бородою, а потім йшли і йшли люди, котрих можна побачити лише у телевізорі. Якісь генерали й адмірали з орденами. Бачила Якимчука, відомого телеведучого. На вході встановили «рамки», кажуть, що завітає Президент і Прем’єр-міністр. Так цікаво!

Орест витягнув квитки і прочитав вголос: «Балкон другого ярусу, ряд перший, місця 20 і 21». - Це майже навпроти сцени. Непоганий вид. Ти сядеш на 20 місце, а я - на 21. Заперечення є?

- Заперечень немає.

Вони підійшли до одягнених у костюми хлопців, які перевірили квитки, надірвавши праву їх частину з написом «Контроль». У їхніх вухах Хома помітив вставлені мікрофони. Наступним етапом було проходження «рамки». Орест витягнув ключі, мобільний телефон, поклав все це на столик і рушив крізь рамку. Ввічливий працівник спецслужб подякував за розуміння. В цей час інший молодик длубався в сумочці Лесі. Не знайшовши там жодного криміналу, він пропустив дівчину всередину театру. Вона прискорила крок і миттю опинилася біля Ореста, трохи збентежена, трохи розсерджена, а в цілому горда собою.

- Я сьогодні отримав немалу суму грошей, - сказав Орест, коли вони піднімалися сходами до другого ярусу театру. - Ти не проти, якщо опісля ми з тобою ненадовго відвідаємо ресторан? Тут, неподалік оперного, є цілком пристойний.

- Ні, я не хочу. Це дуже дорого. Та й концерт закінчиться, напевно, пізно.

- Але ж тобі ще рано на заняття, - заперечив Орест. - Я потім відвезу тебе на таксі до гуртожитку. Або переночуєш у тітки. Я не знаю, як там у вас в гуртожитку з пізніми поверненнями. У вас є комендантська година?

- Чому це ти маєш витрачати стільки грошей на мене? Хто я тобі така?

- Людина, яка щиро бажає допомогти мені, вже допомогла, а можливо, і врятувала. Це дорого коштує. Не відмовляйся.

- Ну, добре. Тільки не надовго.

- Ти що, ніколи не сиділа в ресторані допізна?

- Ніколи.

- Чому?

- Де, коли, з ким і за які гроші?

- А ти спроможна бути доволі непоступливою, коли схочеш.

- Ти ж нічого про мене не знаєш. Хоч, насправді, і знати нема чого. Школа, інститут, гуртожиток, батьки за кордоном, тітка в Києві. Практично все. Ні, не все. Випадково доля звела мене з тобою, і я зрозуміла, що до цього моє життя було нудним. Я довідалася про переміщення в просторі і часі, про снайперів і кілерів, про створення надсучасних видів озброєнь, про фірму «Еріксон», а зараз вже тусуюся з видатними людьми на святковому заході: поетами і брюнетами, патріархами і президентами. Мене обмацують працівники спецслужб і обнюхують службові собаки. І все це завдяки тобі, Оресте. Ось так.

- Щось собак я не помітив.

- Та це я так, про собак, - посміхнулася Леся.

- А ти можеш бути саркастичною.

- Це явно нервове, - знову посміхнулася дівчина. - Зазвичай я не така. Скромна, тиха, очей на чоловіків не піднімаю.

- Ну, досить вже тобі, ось і наші місця. Дивись, як на нас подивилися ті хлопці з наушниками, які замикають лівий фланг балкону нашого ярусу. Хіба ми схожі на терористів?

- Чому це в театрі така метушня? Скільки охорони. Може хтось готує якийсь терористичний акт?

- Я не думаю, що на таке хтось у нас зважиться. В цьому сенсі українці є однією з найспокійніших націй світу. Але цей театр має давні терористичні традиції.

- Що ти маєш на увазі? - запитала Леся, коли вони вмостилися на сидіннях.

- В Київській опері в 1911 році застрелили прем’єра Російської імперії Петра Столипіна. Фактично через це російська історія пішла іншим шляхом і, врешті-решт, імперія зруйнувалася. В науці такі моменти, часові відрізки і періоди, називають біфуркаційними. В цей час історія може рушити декількома відмінними шляхами розвитку, які приведуть до тієї чи іншої мети і результату. Наприклад, у нас з тобою мить біфуркації буде після закінчення святкового вечора. Ми можемо одразу поїхати додому, прогулятися схилами Дніпра або «зависнути» в ресторані.

- Ми про це щось вчили в школі, але без жодних подробиць.

- На жаль. Київ взагалі відіграв величезну роль у руйнуванні Російської імперії. Тут не лише вбили Столипіна, але й дружина брата царя познайомилися з відомим авантюристом Распутіним, який довершив повну моральну деградацію тієї країни.

- А ти не знаєш, в якому саме місці оперного театру застрелили Столипіна?

- Ні, не знаю, але те, що це дуже вплинуло на подальший хід російської історії, - факт.

- А чому і хто його вбив?

- Столипін з 1906 року перебував на посадах міністра внутрішніх справ і прем’єра. Він був сильною і розумною людиною. Придушив революцію 1905-1907 років, навів порядок залізною рукою. Але головна його заслуга полягала в сміливому впровадженні реформ, яких в Росії не існувало віками. Одна з основних - аграрна - в Російській імперії, селянській країні, мала вирішальне значення. Саме в цьому театрі його і застрелив терорист-есер Богров. Після цього все в тій країні пішло шкереберть. Слабовольний цар сам не міг правити такою величезною імперією. Я думаю, Столипін не дозволив би Росії так по-дурному встряти в Першу світову війну. Можливо, саме тому його і вбили.

- Дивися, музиканти в оркестровій ямі вже почали включати свої пюпітри, - показала пальчиком вниз Леся. - Схоже, скоро все почнеться. Дивися, он в партері сидить Міністр внутрішніх справ з дружиною. І Прем’єр-міністр уже на місці. Немає лише Президента.

- Він, зазвичай, запізнюється. Та й, за логікою речей, має вийти на сцену, щоб привітати і нагородити ювіляра. А вже пройшло більше як півгодини від зазначеного в квитках початку дійства. Тобі не нудно?

- Зовсім ні. Дивись, дивись, Президент.

Хома глянув вниз і закляк на місці. Президентом країни була зовсім інша, незнайома Орестові людина. «Знову біфуркація», - вражено подумав фізик.

Президент у супроводі ювіляра з’явився на сцені, привітав і поздоровив відомого поета і прикріпив тому до піджака високу державну нагороду. Ювіляр подякував, і концерт почався. Виконувалися різні твори на вірші поета, виступали відомі в країні співаки, музиканти, декламатори. Ці виступи змінювали поздоровлення від відомих політиків і громадських діячів. Їхні виступи були доволі банальними, а от підбір артистів дійсно виглядав найкращим. Орест вже трохи оговтався і спостерігав за реакцією Лесі на виступи артистів. Вона поводилась для такої молодої дівчини на диво природно і відповідно.

- Ти часто буваєш на концертах класичної музики? - запитав він дівчину.

- Це я перший раз на нього потрапила, - посміхнулася та. – Я навіть і на концертах естрадної музики ніколи не була.

- Чому?

- Не було нагоди, та й, якщо відверто, бажання. Але цей концерт мені сподобався. Дуже професійні музиканти, співаки, а от політики їм явно поступаються в професіоналізмі.

Орест черговий раз пересвідчився, що дівчина мислить практично синхронно з ним. Щоб він у неї не запитав, вона майже завжди відповідала так, як він думав сам. Це взагалі рідкісне і дивовижне явище, яке йому, як фізику-теоретику, багато чого сказало про їхню не лише духовну спорідненість, але й значну генетичну близькість.

«Треба розпитати Лесю детальніше про її батьків, - подумав він. - Про своїх я практично нічого не знаю, а раптом вона мені сестра? Хоч навряд, щоб ми мали спільних батьків. Таке важко собі уявити. А от братів і сестер вони цілком могли мати, і вона, можливо, - моя двоюрідна сестра. Або у нас спільний батько. Він же міг лише раз зустрітися з моєю матінкою і навіть не підозрювати про моє існування. Але, ні. То все дурня!» - підсумував Хома.

Однак Орест все ж таки бажав порозпитувати дівчину щодо її генеалогічного древа, але не став це робити, помітивши, як уважно Леся слухає музику, що линула зі сцени. Оголосили виступ народної артистки України, яка прославилася на весь світ своїм унікальним голосом, і дівчина радісно заплескала в долоні. Було видно, що вона щаслива знаходитися в цьому театрі серед інтелігентних людей, справжньої духовної еліти нації. Поступово концерт добіг кінця, і чоловік з дівчиною рушили сходами до виходу.

На вулиці стояла чудова погода, денна спека спала й повітря дихало вечірньою свіжістю. Старовинний центр, вулиці Володимирська, Стрілецька і Рейтарська, Золоті ворота, знаменитий Ярославів вал зосередились на невеликій площі, органічно вписуючись у чудовий погорбований ландшафт міста.

- А ти усвідомлюєш, Лесю, - почав трохи насмішкувато Орест, - що цими вулицями тисячі років назад ходили Кий, Щек, Хорив, їхня сестра Либідь, князі Аскольд і Дір, Володимир Великий і Ярослав Мудрий, майбутні королеви Франції, Норвегії і Угорщини?

- Можливо, ти колись придумаєш, як пересуватися в просторі і часі на декілька століть і навіть тисячоліть назад?

- Можливо, але як ми вже пересвідчилися, це доволі небезпечна для майбутнього річ. Все може рушити інакше, і майбутнє буде вже не таким, як зараз. Добре, якщо кращим, але ж не виключена можливість, що й гіршим. Досвіду втручання в ці процеси у людства немає зовсім. Але якби і був, наше сучасне життя однозначно вказує на те, що люди не здатні вчитися на історичному досвіді і просто приречені весь час наступати на одні й ті ж граблі.

- Слухай, давай поїдемо додому.

- Ну, ти ж уже погодилася зайти ненадовго до ресторану. А от і він.

Орест відчинив двері до ресторану в районі Золотих воріт і пропустив Лесю вперед. Дівчина пройшла кілька кроків і розгублено зупинилася, вражена надмірною розкішшю інтер’єру. Орестові раптом до нестями закортіло взяти дівчину за руку, щоб вона не боялася. Так він і зробив. Леся спочатку не помітила його дотику, і тому не забрала руку. Але коли осягнула розумом, одразу висмикнула долоню.

До вільного столика їх провів одягнений у смокінг молодик, який відсунув стільця для Лесі, допомагаючи їй сісти. Ненадовго відійшов кудись, а потім повернувся, несучи в руках обтягнене натуральною шкірою меню. Усе в цьому ресторані виглядало аж занадто багатим, підкреслено вигадливим, надмірно химерним. Орест відчував, що Леся перебуває ніби не у своїй тарілці.

- Розслабся і отримуй задоволення від вечері, - звернувся він до дівчини. - Ось тобі меню і зроби, будь ласка, замовлення.

Леся трохи злякано відсунула меню, навіть не розгорнувши його.

- Я повністю довіряю твоєму смаку, прошу, зроби це сам.

Орест жестом підкликав до столика «смокінгового» чоловічка, і, радячись з ним щодо страв і напоїв, досить швидко зробив замовлення.

- Знаєш, на що я звернула увагу? - сказала Леся, коли «смокінговий» чоловік зник з поля зору.

- Навіть не здогадуюся.

- За весь час, що ми були в театрі, ти жодного разу навіть не згадав про Мар’яну. Мені так соромно за тебе. Та й за себе теж. Так не можна. Так неправильно.

- Це чому ж? Якщо я не згадував Мар’яну, це аж ніяк не означає, що я про неї не думав. Просто не хочу зайвий раз «грузити» тебе своїми проблемами. От і все. Можеш ти хоча б на хвилинку не думати про мої проблеми?

- Я так не можу. Розумію, що тобі з твоєю роботою немає коли займатися пошуком коханої, але ж я маю декілька вільних днів. От і хочу доповісти тобі, що вже встигла за цей короткий час. Думаю, що немало. По-перше, пройшлася Інтернетом. Оросів там не так вже й багато. Але й не мало. Фактично, виявила два ареали поширення цього прізвища в Україні - Закарпаття і Полтавщина. Зустрічаються вони і в Києві, і в Одесі, Вінниці й Дніпропетровську. В Інтернеті є навіть телефонні довідники сіл. Але роботи - непочатий край.

- Думаю, треба починати з київських Оросів.

- Я так і зробила. Але вважаю, що всі вони походять або з Закарпаття, або з Полтавщини.

- Це ти правильно підмітила. Батько Мар’яни родом з Закарпаття. До речі, твоя Хмельницька область, саме в тій її частині, звідки ти родом, віками заселялася вихідцями з Гуцульщини, Бойківщини і навіть Лемківщини. Тому і полтавські Ороси - теж переселенці з Закарпаття. Тільки потрапили вони туди дуже давно, сотні років назад, пройшовши через козакування на Запорізькій Січі. На жаль, в наших школах не розповідають, що нинішнє населення Полтавщини, Чернігівщини, Сумщини, Харківщини є останньою в часі хвилею переселенців з Закарпаття, Карпат і Галичини.

- А ти звідки про це знаєш?

- Читав.

- У тебе хіба є час читати про такі речі? Я уявляла тебе таким ученим-фізиком, якого крім своєї науки більше нічого не цікавить.

- Часу немає, але я все одно читаю. Спеціально. Треба ж будити фантазію, а це можна зробити лише за межами власного професійного кола.

Вони замовкли, бо саме в цей час офіціант приніс величезні тарілки, у яких лежали вигадливо оздоблені чималі омари.

- Поясніть нам, як їх треба їсти, так би мовити, за всіма гастрономічними канонами, - звернувся Орест до офіціанта.

Той заходився детально пояснювати. Коли він закінчив, Орест подякував і попросив офіціанта купити для дівчини найкращі троянди, сунувши йому до рук гроші.

- Не треба, будь ласка, - зашарівшись, попросила Леся. - Це вже занадто. Складається враження, що ти за мною упадаєш.

- А що ти мені накажеш робити? Не звертати на тебе уваги зовсім? Ніби тебе немає? Ти он скільки всього зробила для мене, і я не повинен хоча б чимось тобі віддячити? Тим більше, що це для мене нічого не варте.

- Ну добре, буду доповідати далі щодо виконаної роботи. Окремі університети розмістили в Інтернеті списки своїх студентів. Я навіть знайшла в Національному університеті харчових технологій студентку 5 курсу Марину Орос. Але за віком вона точно не підходить. Але треба перевірити. Вони могли щось сплутати і неправильно надрукувати як ім’я, так і курс.

- Не схоже це на Мар’яну. Схильності до харчових технологій у неї явно не було - похитав головою Орест. - Хоч вона і добре готувала, але лише тому, що хотіла мені догодити.

- А я не дуже вправна в кулінарії, - зауважила Леся. - Але теж навчуся і буду добре готувати, - сказала вона і знову знітилася і почервоніла. На очах у дівчини з’явилися сльози. Але вона миттєво опанувала собе.

- Ще доповідаю, - продовжила дівчина. - Я склала план дослідження по лінії МВС. Не знаю, наскільки він правильний і ефективний. Зараз не маю його з собою. От поки що все. Завтра розширю фронт пошуків і після 1 вересня продовжу, лише не так інтенсивно.

- За місяць я мушу їхати на роботу до Швеції. Сьогодні пристав на чергову пропозицію керівництва компанії. Виявилося, через те, что я раніше відмовився, тепер мій гонорар зросте вдвічі. Вони чомусь вирішили, що мене сватають їхні конкуренти. Я думаю, що, виїхавши до Швеції і отримуючи там великі гроші, зможу найняти тут якогось приватного детектива, а може й цілу фірму, щоб вони знайшли мені Мар’яну. Звичайно, якщо вона мешкає в Україні. Врешті-решт, вона могла виїхати до будь-якої країни світу, може бути одруженою і навіть мати дітей. Що тоді робити, я навіть собі не уявляю.

Леся мовчки дивилася на нього, зовсім забувши про їжу.

- Таким чином я тепер стану багатою людиною навіть за високими західними стандартами. Раз ти моя секретарка, то мушу тобі виплачувати платню. Чи не так?- дивився Хома на Лесю

- Не так, не так, - запротестувала Леся. - Якщо ти це кажеш серйозно, я ображуся. Ти і так витратиш на мене сьогодні стільки грошей, що моєї стипендії за рік, мабуть, не вистачить. І те, що я тебе влаштувала до тітки, це ж не задаром. Платитимеш їй гроші. Хіба це не платня за мою роботу, якщо ти хочеш перевести наші стосунки в суто ділове і прагматичне русло?

- А зараз вони які, наші стосунки?

- Ну, чому ти постійно чіпляєшся до моїх слів? Тобі приємно мене мучити?

Дівчина знову зашарілася і відвернулася, але миттєво опанувавши свої емоції, гордо випросталася на стільці і почала дуже елегантно їсти омара. Орестові було приємно спостерігати, як всередині дівчини змагаються протилежні сторони людського єства. Та він знав, що з них перемагають завжди кращі. Тому і чіплявся до Лесі.

- Сподіваюся, ми друзі, тобто, люди, яких звела разом доля і які допомагають один одному, - відклала вбік виделку Леся.

- Ти дійсно допомагаєш мені, а от я в чому тобі допоміг? Думаю, жінкам просто подобаються пристрасті, романтичні стосунки, таємниці. Ось тому ти і зі мною. Це ж так?

- Секрет, - посміхнулася Леся, - вважай це дівочими таємницями, про котрі ніколи не розповідають чоловікам. Можу ж я мати щось таємниче чи повинна бути для тебе розкритою книгою?

- Цілком маєш право.

Орест замовк, попиваючи вино і дивлячись крізь чарку вдалечінь. Мовчала і Леся. Так, в повному мовчанні, і закінчилась вечеря. Орест розрахувався з офіціантом і вони вийшли під каштани вечірньої вулиці. Майже одразу під’їхало таксі і відвезло Лесю до гуртожитку, а Ореста - на квартиру.

Наступного дня під час обідньої перерви в їдальні до Ореста підсів головний менеджер їхньої компанії.

- Де ти підчепив таку чудову білявку? - звернувся він до фізика. – Їй же ж років 16-17, не більше. Вчора бачив вас у ресторані. Ти сидів до нашого столика спиною і тому не помітив мене, а я не захотів тебе турбувати. Через це і не підійшов. Але увесь час спостерігав за вами. Навіть моя супутниця почала ревнувати. Розкішна в тебе дівчина. Ти везунчик.

- Це донька одного мого друга. Колись гойдав її на коліні, коли їй було років чотири.

- На якому? Дай помацати. Таке для будь-якого коліна не минулося б даром.

- Та ну тебе.

- В тебе з нею як, серйозно чи так? На повію вона зовсім не схожа. Коли набридне, познайомиш?

- Відчепися, що я тобі, сутенер? Сам шукай собі дівчат.

- А я думав, ти мені друг.

- Я про тебе теж так думав, а ти он хочеш відбити у мене дівчину.

- Класна кицька, дуже класна. Але не бреши, що це просто знайома донька твоїх друзів.

- Ну, добре, я тобі зізнаюся. Ця дівчина має лише 15 років і вона - моя донька. Була колись чудова весна у романтичному, старому, як казка, Львові. Цвіли без і конвалія. Я, тоді ще студент політехнічного інституту, втратив голову від однієї старшокласниці. От ця дівчина і є плодом нашого жагучого, юного і грішного кохання.

- Ну, ти даєш! Блазнюєш? Не дури дівчинці голову. А яка фігура класна!

- А ти вже все й помітив. Але ж у ресторані панувала інтимна напівтемрява.

- Ага, саме для зустрічі з донькою, - зареготав менеджер. - Яка там донька! Чи, може, я не бачив, як вона зазирала в твої очі? Не знаєш, що вона там шукала? Це ж очевидно, дівчина закохана в тебе по самі вуха. І сама себе, видно, розпинає за це. Чому тільки? Що ти робиш з цією розкішною юніоркою, Казанова? Такий з виду тихий, спокійний, а жінки липнуть, як мухи на мед. З твоїм приходом у компанію серед наших красунь зчинився справжній фурор. Який у тебе секрет? Поділися.

- По-перше, думаю, маю погану спадковість. Мене підкинули під двері дитячого будинку. Якими сексуальними особливостями відрізнялись мої батьки, можна лише здогадуватися.

- А по-друге?

- По-друге, видаю безкоштовно рецепт, бо підозрюю, що вже не знадобиться. На будь-якій вечірці підходиш до дівчини й питаєш: «Тут є щось більш стимулююче, звичайно, окрім тебе, золотце?» Діє безвідмовно.

- Ха-ха-ха. Це дійсно так чи ти мені в черговий раз морочиш голову?

- А ти сам спробуй.

- Спробую невдовзі. Пройшла чутка про чергову корпоративну вечірку, яку організовує наше керівництво в цю суботу. Запрошення, як завжди, будуть даватися на двох. Жінкам дозволяється приводити з собою чоловіків, а чоловікам - жінок. Обіцяють найняти в Київському пароплавстві цілий корабель. Будемо плавати на ньому Дніпром, причалювати до островів. Головне, щоб погода на вихідні не зіпсувалася. Якщо стоятиме така ж спека, як зараз, всі будуть у купальниках. Тоді вже ніхто нічого не приховає.

- Та в тебе і так он які «рентгени». Як ти розгледів мою Лесю?

- Так її звати Леся? Гарне і ніжне ім’я. Запросиш її на нашу корпоративну вечірку? «Моя Леся», як ти сказав.

- Неодмінно, хоча і не впевнений, що вона це запрошення прийме.

- Обов’язково прийме, - заспокоїв його менеджер, - аби лиш бути з тобою.

- Ти, очевидно, переоцінюєш мене. Бувай.

- А ти, очевидно, що недооцінюєш. Бувай.

По закінченні робочого дня всі співробітники отримали запрошення на корпоративну вечірку на найближчу суботу. Відмовилися практично одиниці і, звичайно, Ореста серед них не було. Він повернувся до тітки Лесі на квартиру, повечеряв, порозважав жінку всілякими веселими оповідками і пішов до своєї кімнати. Полежав на ліжку, кинув око у телевізор, але одразу ж вимкнув його. Чогось не вистачало і чоловік вже знав чого. Він потягнувся за своїм мобільним і зателефонував Лесі. Та одразу ж відповіла.

- Доповідаю, я вже в твоєї тітки Лариси. Вона мене пригостила чудовою вечерею. І навіть натякнула, що її готувала не вона, але не призналася, хто саме. Не треба бути великим аналітиком, щоб не помітити в цьому твою ніжну руку. Ану, признавайся! - чоловік підвищив голос. - Це твої підступні дії призвели до того, що я заледве не ковтнув язика?

У відповідь, як струмочок, зазвучав Лесин сміх.

- Ти казав, що Мар’яна не дуже полюбляла готувати, але справлялася на відмінно. Я точно така ж і вирішила себе теж перевірити. Щоправда, мала кваліфікованого консультанта-помічника. Якщо бути хоча б трохи об’єктивною, то саме на мою тітку і припадає 70% ефекту, пов’язаного з твоїм язиком.

- Якщо ти не дуже стомилася, може зустрінемося сьогодні?

- Ні, сьогодні не вийде. Давай зустрічатися лише заради моїх звітів у пошуках Мар’яни. Мені тітка сьогодні добре пояснила, щоб я тобі не надокучала, бо це може для мене погано закінчитися.

- Ну, що вона таке видумує? Я зараз з нею поговорю. Якщо вона ще не лягла спати.

- Не треба. Я тебе прошу. Хіба ми не здатні вирішувати питання без втручання третіх осіб?

- Щось не дуже виходить. Вчора нас в ресторані бачив один наш співробітник і вже сьогодні розпитував мене про тебе.

- Так, я звернула увагу, що один з молодиків, який сидів за колоною навпроти мене, просто їв нас очима. Але списала це на мою привабливу чудову вроду, - засміялася дівчина. - А це, виявляється, просто твій знайомий. Яке розчарування.

- Знову в тебе сарказм проривається.

- Більше не буду, клянусь.

- Так я й повірив. Я от чого телефоную, в нас на суботу призначена корпоративна вечірка.

- Вибач мені за невігластво, але я не знаю, що це таке.

- Звичайна гулянка, але під дещо іншою назвою. Збираються колеги, кожен має право запросити друга чи подругу. Грошей наша фірма на це не жаліє Наймають корабель з рестораном, танцювальними майданчиками, каютами і мандрують Дніпром. Пристають до островів. Одним словом, потрібно прихопити купальний костюм.

- Це ти так мене запрошуєш?

- Так, я вас офіційно запрошую, Леся Батьківна, супроводжувати мене на корпоративну вечірку нашої фірми. Буде весело, якщо, звісно, ми забажаємо. В думках я знімаю з могутніх плечей свого піджака і стелю його під ваші ноги, мадам.

- Як романтично. Ти сам таке вигадав або десь вичитав?

- Читав.

- А що ще треба взяти з собою? Що, зазвичай, люди беруть на такі вечірки?

- Як під присягою?

- Як під присягою.

- Беруть парасольки, на випадок дощу, а також майже всі запасаються цілими упаковками презервативів. Вибач, але я знаходжуся під присягою. Нам вони, звісно, ні до чого. Так ти приймаєш офіційно виголошене запрошення, чи мені потрібно подати заявку в письмовому вигляді?

- Я згодна і ще раз пересвідчуюся, що до знайомства з тобою моє життя було нецікавим і прісним.

- От і чудово, тепер залишилося тільки заклинати, щоб була гарна погода, яка підніме тонус вечірки на цілий порядок.

- Тоді до зустрічі.

- Добраніч.

Орест поклав телефон на тумбочку, повернувся на бік і майже одразу заснув. Наступного дня він, у перерві, купив і заніс до своєї хазяйки цілий пакунок різної смакоти. Та віднікувалася, але все ж прийняла продукти і завантажила їх до холодильника.

- Це знову готувала Леся? - запитав він тітку Ларису ввечері за столом.

- Так, але в останній раз, - відповіла та, чимось видно занепокоєна. - Хочу після вечері поговорити з вами, - звернулася вона до Ореста.

- Добре.

Орест з задоволенням повечеряв. Їжа була смачною і поживною. Враховуючи, що день в нього видався просто скаженим і практично не вдалося по-людськи пообідати, така вечеря була наче знахідка. Після вечері він вимив руки й підійшов до Лесиної тітки, яка саме мила посуд на кухні.

- Ви хотіли зі мною поговорити?

- Так, мені необхідно з вами поговорити.

Орест сів до столу, а з іншого боку присіла його квартирна хазяйка. Видно було, що вона не знає, як почати.

- Як квартирант ви мене цілком влаштовуєте, - почала вона. - Однак я пообіцяла сестрі, що буду наглядати за Лесею. Я не боюся, що вона пуститься берега, але не хотілося б, щоб вона і страждала. Леся розповіла мені про ваші проблеми, з якими вона допомагає вам справитися. За інших умов я б нічого не мала проти, але бачу, як вона дивиться на вас. Ви, чоловіки, можливо цього й не відчуваєте так гостро, але в жінок значно частіше трапляється кохання з першого погляду. От і моя небога щойно зустріла когось і вже практично не може без нього жити.

- Та я…

- Зачекайте хвилинку. Давайте уявимо собі таку ситуацію. Леся допомагає вам знайти вашу наречену, і ви з Мар’яною знову стаєте закоханою парою. А що робити в такому разі Лесі? Куди їй дітися? Вона в цей трикутник явно не вписується. Скільки у нас таких жінок зі зламаними долями! І гарні, і розумні, і хазяйновиті, а щастя немає. Навіть коли вони потім виходять врешті-решт заміж.

- Ну, й що ж ви пропонуєте? Мені шукати іншу квартиру?

- Це нічого не змінить. Думаю, стане навіть ще гірше. Я не знаю, чого вимагати від вас, чого від неї. Може, давайте поміркуємо разом?

- Я потрапив у дуже складну ситуацію, - провів обома руками по своєму волоссю Орест, опустивши голову. - За місяць маю їхати до Швеції. Я волів би, найнявши приватного детектива, шукати свою дівчину, сплачуючи за послуги звідти. Але не впевнений, що, якщо її знайдуть, вона схоче зі мною зустрічатися, як це було раніше. Може вона переїхала з батьками за кордон, може взагалі загинула?..

- Саме тому в Лесі є шанс, і вона це розуміє. Боже ж ти мій, як вона має себе ненавидіти, картати і ганьбити. Я знаю її змалечку, вона завжди була такою. Як щось зробить не те, сама бере батькового паска і несе йому, щоб він її відшмагав. Навіть, коли про це ніхто й не знає. Як їй, бідній, зараз важко.

- А що мені накажете робити?

- Може, менше з нею спілкуватися? Я її буду відганяти від цієї квартири, коли ви тут, а ви постарайтеся не спілкуватися з Лесею. Можливо, пройде, або вона зустріне якогось студента свого віку. Вона казала, що у цьому її інституті довкола крутиться цілий рій хлопців. Та й у гуртожитку все-таки живе. Там кожну суботу дискотеки влаштовують для студентів.

- Добре, домовилися. Я вже її запросив на корпоративну вечірку нашої фірми в цю суботу. Але це востаннє. Якщо ви думаєте, що так буде краще, я можу хоч завтра переїхати до готелю. В мене вже завелися грошенята.

- Леся розповідала, як ви їли омарів у ресторані і яке вино пили. Цікаво, скільки коштує така вечеря? Не треба нікуди переїжджати, якщо ви самі не бажаєте, я про це кажу цілком щиро.

- Вечеря в такому ресторані дуже дорога, але я і вас колись поведу до того ресторану. Якщо ви погодитеся. Саме перед від’їздом до Швеції в мене день народження. Родичів не маю, справжніх друзів у Києві ще не нажив, тому запрошу вас з Лесею. Ви мої і друзі, і родичі. Але після корпоративної вечірки я не зустрічатимуся з Лесею й телефонувати не буду. Клянуся. А ви потурбуєтеся, щоб ми не зустрічалися тут увечері, коли я повертатимусь додому з роботи. Вас влаштовує така програма дій?

- Не знаю, що тут ще можна придумати розумнішого, - зітхнула тітка Лариса.

- Отже, план ми склали, починаємо його реалізувати. Якби ви мені сказали про це раніше, я б її не запрошував на корпоративну вечірку. Але тепер уже пізно, і мені доведеться там бути. Приділятиму увагу іншим дівчатам. Танцюватиму з ними і взагалі показуватиму, що для мене світ на Лесі клином не зійшовся. Там буде один наш головний менеджер, який бачив нас у ресторані, і йому Леся дуже впала в око. Він від неї не відходитиме, якщо відходитиму я. Думаю, в неї щодо мене - це не серйозно. Вона ж зовсім юна. А такі дівчата часто закохуються в старших за себе чоловіків, наприклад, вчителів чи викладачів в університеті. Це швидко проходить.

- Ой, не знаєте ви Лесі, - якось майже приречено похитала головою тітка.

Декілька днів Орест з Лесею не спілкувався. Не з’являлася вона і на квартирі своєї тітки. Хома багато працював на роботі, а у вільний час готував статтю з теоретичної фізики і послав її до одного з американських часописів. Тітка Лесі продовжувала годувати Ореста сніданками і вечерями, тим більше, що Хома майже кожного дня завантажував холодильник всілякими делікатесами.

Суботній день ознаменувався сухою і спекотною погодою. Орест прийняв ванну і, одягнувшись у світлий костюм, який придбав лише вчора, напхав у валізу всілякі пляжні прибамбаси: шорти, спортивну майку, плавки, сонцезахисні окуляри, м’яча, ракетки для гри у бадмінтон і, про всяк випадок, пінг-понг. О десятій годині за ним мали прислати машину. Рівно за десять хвилин на десяту, як вони і домовлялися, до квартири зайшла Леся. На ній була бавовняна картата літня сукня, перехоплена на талії вузьким паском. Середньої довжини волосся вперше було не розпущене по плечах, як зазвичай, а зібране на потилиці. Виглядала вона просто приголомшливо. Дівчина не піднімала на Ореста очей, соромлячись того, що не змогла себе примусити не показатися молодому чоловікові у всій своїй красі. Очевидно, був збентежений і Орест. Приховуючи свою ніяковість, він одразу закомандував виходити на вулицю, щоб чекати машину на подвір’ї, а не в душній квартирі.

Вийшли надвір і посідали біля будинку на лавочку. Тітка визирала з вікна. Леся мала з собою лише невеличку сумочку. Під’їхала легкова машина компанії «Еріксон», вони сіли на заднє сидіння і помахавши руками тітці Ларисі, вирушили на корпоративну вечірку.

- Юра, ти вже відвіз пана Свенсона на теплохід? - запитав Орест у водія.

- Так, Оресте Ярославовичу, вже відвіз.

- Як завжди самого?

- Ні, - посміхнувся водій, - з ним була якась, мабуть, модель або кіноактриса. Дуже гарна і фігура відповідна. Зовсім молоденька. Десь мабуть з Франції, бо вони розмовляли французькою.

- А ти звідки знаєш, що то була саме французька мова?

- Я вже скільки перевозив тих іноземців. В основному говорять англійською, але траплялося немало й французів. Їхню мову не сплутаєш з якоюсь іншою, досить лише раз почути.

- Ти правий, Юро.

- Але ви, Оресте Ярославовичу, мабуть і самого Свенсона переплюнули, - засміявся водій.

- Це тобі такий комплімент, - повернувся Хома до Лесі. -Від захоплених водіїв нашої фірми.

- Я щось не те сказав? - насторожився водій.

- Та ні, думаю, що це саме те, що моїй супутниці зараз потрібне. Раз я сам не здогадався висловити своє захоплення тим, як вона сьогодні виглядає. І не лише сьогодні...

Леся черговий раз зашарілася і гордо скинула голову. Так, перекидаючись нічого не значущими, здавалось би, фразами, вони під’їхали до річкового вокзалу. Біля причалу уже чекав заквітчаний різнокольоровими прапорцями і ілюмінацією чималий теплохід. До нього саме підсаджувалися кілька десятків радісно збуджених веселих людей, які прибували переважно парами. Декому з них працівник на вході вручав ключі від кают. Такі ключі передав він і Орестові.

- У вас, Оресте Ярославовичу, каюта навіть краща, ніж у пана Свенсона, - запевнив він Хому. - Шеф попросив передати його ключі вам і при нагоді нагадати, що компанія, і він особисто, вас дуже цінують.

- Ми що, будемо разом жити в одній каюті? -злякалася Леся.

- Не хвилюйся, разом ми там жити не будемо. Каюти виділили лише щоб перевдягнутися чи відпочити. Ніхто спати цієї ночі взагалі не збирається. Будемо цілу ніч танцювати до упаду і стрибати як молоді цапки. Ось тобі ключі. Якщо виникне потреба припудрити носика чи перевдягтися, сміливо йди до каюти. Це - люкс з ванною кімнатою. На палубах чергуватимуть спеціальні люди, які вкажуть каюти гостям, в якому б стані ті не знаходилися. А для молоді передбачено безліч зручних крісел, де можна відпочити і навіть поспати, якщо такі бажаючі знайдуться.

- Такий гарний теплохід! - висловила своє захоплення Леся, ховаючись за спиною Ореста від суцільного потоку людей, що пропливав повз них.

- Збудований у Німеччині. Давай зробимо так, якщо ти не проти: я проведу тебе до каюти і залишу в ній свої речі. Ти сама там все обдивишся, з усім познайомишся, а потім піднімайся на верхню палубу. Там я тебе й чекатиму.

- Гаразд, - просто відказала Леся.

Вони спустилися до вузького освітленого коридору і знайшли свою каюту. Орест відчинив двері, передав ключі дівчині й заніс до каюти речі. Це була дійсно класна каюта, яка складалася з вітальні, спальні і ванної кімнати. В останній знаходилися необхідні туалетні приладдя. Все сяяло чистою і дихало затишком. Очі Лесі сяяли. Вона була дуже горда, що до її кавалера ставляться у відомій в світі компанії з такою повагою.

- Ну, я тебе чекаю, - сказав Орест, вийшов в коридор і тихенько зачинив двері.

Майже оддразу він почув звук ключа, що повернувся в замку. Орест вийшов на верхню палубу і почав дивитися на те, як теплохід повільно відходить від причалу. Коли на палубу піднялася Леся, вони сіли на лавочку на носі корабля і підставили обличчя свіжому вітрові, який линув назустріч з широких дніпровських просторів. Відчуття було дуже комфортним. Корабель виплив на фарватер і попрямував на південь до Канівського водосховища з його численними островами, затоками й протоками. Лавочки під великим навісом поступово наповнювалися співробітниками компанії і гостями. Багато хто з них підходив до Ореста привітатися. Чоловіки з цікавістю розглядали його супутницю. Потім з’явився і пан Свенсон. Він дуже коротко виступив перед присутніми, нагадавши, що їхня компанія є великою родиною однодумців, об’єднаних спільною метою. На завершення він побажав всім присутнім гарно відпочити й набратися нових сил перед наступним робочим тижнем.

Після цього пішла доволі стандартна розважальна програма. Компанія не поскупилася запросила декількох зірок вітчизняної естради. Офіціанти розносили напої і канапки з м’ясом, сиром та ікрою. Дехто, кого не влаштовували коктейлі і закортіло чогось суттєвішого, посунув до бару. Коли почало сутеніти, лавочки відсунули з середини палуби вбік, під поручні, і почалися танці. Включили святкову ілюмінацію. Немало присутніх вже були добряче підігріті алкоголем і веселилися, як могли. Цілком пристойний оркестр грав, виконуючи численні замовлення. Танці час від часу переривалися різноманітними розіграшами доволі цінних призів.

Після чергового танцю Хома з Лесею всілись на лавочці. До них підійшов головний менеджер компанії й почав розповідати різні веселі історії. І раптом Орестові перехопило подих. Серед гурту молоді, яка танцювала якийсь сучасний танець, він помітив Мар’яну. Не вірячи своїм очам, Хома затинаючись мовив:

- О-о-ось і вона.

- Хто? - не зрозуміла Леся.

- Та Мар’яна ж! - Орест уже стрімко підхопився на ноги й швидко пішов у напрямку до дівчини.

В цей час музика закінчилася, і Орест помітив, що й Мар’яна раптом вирушила в його бік і зупинилася поряд. Вона показувала всім своїм виглядом, що змерзла. Орест скинув з себе піджака і одягнув його на плечі дівчини. Вона зміряла молодого чоловіка насмішкуватим поглядом, ніби оцінювала одяг у крамниці.

- Доброго вечора, Мар’яно, - привітався Орест раптом охриплим голосом, який, здається, йшов із самих глибин його душі.

- Ми знайомі? - здивувалася дівчина. - У мене ж з пам’яттю все в порядку. Такого мена я б не забула. Ніколи.

- Так уже й ніколи?

- Я серйозно, - посміхнулася дівчина. - Правда ж непогано вийшло з цим «ніколи»? Так звідки ви довідалися, як мене звати? Ану признавайтеся, а то зараз задушу.

Мар’яна взяла молодого чоловіка за кінець його елегантної дорогої краватки.

- Все дуже просто. Почув, як вас хтось так називав.

- Не обманюйте бідну наївну дівчинку, - капризно сказала вона. - Тут мене ніхто не знає. Мене привів сюди пан Свенсон, щоб я трохи розважилася. А ви, значить, шпигуєте за мною?

- Звичайно, що шпигую. Хіба можна інакше? Наприклад, мені відомо, що сьогодні в машині, яка вас сюди доставила, ви розмовляли з нашим шефом французькою мовою. З якого б це дива? Ваша вимова вказує на те, що ви українка. Закінчили гуманітарний ліцей при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

- Ви точно шпигун або якийсь спецагент, типу Джеймса Бонда, - засміялася Мар’яна. - Так, так, тепер я зрозуміла, кого ви мені нагадуєте. Ви просто якийсь покруч з усіх цих британських акторів, які грали того кіногероя.

- Вельми вам вдячний за таке образне порівняння. Фантазії, бачу, у вас хоч відбавляй.

- І як звати нашого Джеймса Бонда? - запитала дівчина.

- Орест.

- Так я й думала. До рідкісної зовнішності треба додати ще й рідкісне ім’я.

- Не таке вже воно й рідкісне.

- Ну, добре, - згодилася дівчина, - але рідкісну зовнішність все ж варто залишити. До речі, стережіться розповідати мені якісь свої таємниці. Мій батько донедавна представляв Україну в Міжнародній організації кримінальної поліції, більше відомої як Інтерпол. Її штаб-квартира знаходиться в Парижі. Генерал Андрій Орос, може чули?

- Ні, не чув.

- Ну, скажіть, тільки відверто, ви дійсно шпигували за мною?

- Що ви, як так можна? Я просто спостерігав за вами. Суто як чоловіки спостерігають за гарними жінками. Хіба вам не відомо, що бідним чоловікам важко відірвати від вас погляду? І я - не виняток.

- А ви вмієте лестити жінкам. Ви з фірми «Еріксон» чи запрошені якоюсь щасливою співробітницею, збоку, так би мовити?

- Я працюю у цій компанії.

- Цікаво, ким?

- Очолюю науково-дослідний відділ.

- О! А чим же займаєтеся ваш відділ?

- Я вам розповім як доньці представника Інтерполу, але лише в тому разі, якщо зможете переконати мене, що не належите до промислових шпигунів і не підіслані фірмою-конкурентом.

- А якщо я вам призначу побачення, це вас не шокує? - несподівано запитала дівчина і пояснила, побачивши здивування на обличчі Хоми. - Просто я декілька років прожила у Франції і виробила дещо відмінні від українських погляди на стосунки між чоловіком і жінкою. А тепер батько вийшов у відставку, і ми повернулися до України. Мені тут конче необхідна якась така опора. Аж ось раптом такий мен, як ви. На ловця, кажуть, і звір біжить. Скажу відверто, таких чоловіків у Франції я не зустрічала. Зовні ви виглядаєте навіть краще за кумира всіх француженок Алена Делона. Звичайно того Алена Делона, яким він був у молодості.

- І чим же це я такий розчудовий, як на погляд парижанки?

- Чорнявий, смаглявий, а очі такі яскраво блакитні. Надзвичайно рідкісне поєднання.

- Ну, а як там свято, що завжди з тобою?

- Що ви маєте на увазі?

- Я маю на увазі Париж, місто кохання, Хемінгуей і таке інше…

- Знаєте, це значною мірою - міф. Гарний, цілеспрямовано створений міф. Там дійсно багато людей, які розуміються на мистецтві кохання, але такого, у суто фізичному сенсі, як в Україні, там - обмаль. Подивіться, скільки гарних жінок і чоловіків нас оточує на цьому кораблі. У Парижі довелося б спеціально їх підбирати. Отож маємо відповідний «матеріал», але ми не вміємо кохати на рівні науки і мистецтва.

- Ви зараз говорите як спеціаліст?

- Коли ми познайомимось ближче, то й довідаєтесь. - кокетливо відповіла Мар’яна.

- А чому ви вважаєте, що я захочу пізнати вас ближче?

- Це написано у ваших очах. До речі, познайомте мене з вашою супутницею, яка ховається за вашою спиною, але так зацікавлено нас слухає.

- Це моя подруга, Леся. А це Мар’яна Орос.

Дві дівчини обмінялися не дуже прихильними поглядами. Вони досить критично оглянули одна одну, і жодна не знайшла відповідного критичного аргументу. Але буквально за декілька хвилин виявилося, що в Мар’яні набагато менше толерантності, у порівнянні з Лесею. Саме тому, а може через неприховану, суто жіночу досаду на суперницю, вона відразу кинулася у відверту атаку на Лесю.

- Мушу схвалити ваш вибір. Дуже гарна дівчина, - звернулася вона знову до Ореста. - Але цей вибір був доцільним лише до появи у вашому житті іншої.Тобто, мене. Вибачте, але буду відвертою. Леся явно мені програє. Я слідкувала за нею ще тоді, коли ви танцювали. Вона дуже скута внутрішньо і вже ніколи не розкриється для вас, як бутон троянди. Без цього такий мен, як ви, ніколи не буде щасливим. -Якось грайливо і якось надто розкута промовила Мар’яна.

- А ви, Мар’яно, значить, - відкрита книга? Хіба це цікаво для чоловіків?

- У кожній жінці криється таємниця. Просто треба знати, де вона прихована. Це справжнє мистецтво, і воно до снаги не кожному чоловікові. Тому жінка, яка внутрішньо відчула, що зустріла свою долю, має брати ініціативу до своїх рук. Чоловіки, як на мене, - дуже слабкі істоти щодо визначення свого майбутнього. Їм краще, коли вибір за них робить хтось інший. От хоча б я.

- В тебе ціла філософська школа. Скільки ж тобі років?

- Я саме в тому рідкісному віці, коли жінка радо відповідає на це некоректне запитання. Мені вісімнадцять. І я просто впевнена, що вже за місяць ви будете моїм.

Позаду хтось тихенько зойкнув і вхопився за руку Ореста. Це була Леся.

- За місяць у вас нічого не вийде. В цей час я вже буду в Стокгольмі. Я підписав контракт з фірмою «Еріксон» на цілих п’ять років.

- То поїдьте зі мною, хоч мені Швеція і не дуже подобається. Холодно. Але нас зігріє наше гаряче кохання.

- Ви дуже самовпевнені.

- Ми ідеально підходитимо одне одному, і в будь-якому інтер’єрі. Я трохи вивчала мистецтво дизайну в одній Паризькій приватній школі. Тож чоловіків і жінок можна добирати один до одного так само, як окремі елементи дизайнерської композиції. Ви не знаходите, що я права?

- Про ваше дизайнерське обдарування я здогадувався.

- Звідки?

- По очах.

- Ви жартуєте! Але зараз он зазвучала чудова музика танго. Це мій улюблений танок. Я вас запрошую. А ваша супутниця теж не буде нудьгувати. Тільки но ми підемо, її напевно запросить он той молодик, що буквально їсть її очима.

- Не сумніваюсь в цьому.

Вони пішли танцювати і Орест зрозумів, що для Мар’яни це був лише привід, щоб відірвати його від Лесі.

- Ваша Леся - провінціалка, селючка і простушка, хоча і дуже гарна. До речі, вона дивно схожа на Кім Бесінджер, відому американську акторку і модель. Хоча ні, краща за неї. Очі більші і не такі спухлі від віскі, як у Кім.

- Тепер я розумію, чому французькі, американські, грецькі та інші чоловіки відкрили справжнє полювання на українських жінок з метою одруження. Їхні жінки надто розкуті і не прихильні до сімейного життя. Ось і ви така.

- І звідки ви це знаєте?

- Ну, ви тут вже багато чого наговорили…

- Слова, слова… А яку роботу вам пропонують у Стокгольмі?

- Керівник науково-дослідного сектору компанії «Еріксон».

- Ого! То ви видатна людина. І такий молодий. Бідні шведки! Вони просто збожеволіють від жаги: чорнявий, смаглявий чоловік з яскраво блакитними очима. Повний фурор.

- А ви у Швеції були?

- Лише один раз, але цього виявилося цілком достатньо, щоб зрозуміти - це не моя країна.

- А яка ваша?

- Франція, Баварія, Бельгія, Південна Британія, середня частина України. Люди, клімат... Іспанці, португальці, італійці, греки - аж занадто експансивні, а скандинави, ніби заморожені, такі зануди.

- Але ж ви вже майже погодилися їхати зі мною до Стокгольма. - саркастично ввернув Хома

- От ви ж самі й розкрили цю нібито незбагненну таємницю, яка криється лише в двох, але яких чудових словах - «зі мною». З вами, чоловіче добрий, я готова їхати хоч до Антарктиди.

- Мені розповідали старі люди, що неодружені випускники військових училищ України, котрих посилали служити десь на китайський кордон або ще куди подалі, просто заїжджали, скажімо, до рідного села і йшли на танці до місцевого клубу. Танцювали там з дівчатами, а потім пропонували їм виходити за них заміж. Багато хто погоджувався. Іноді такі родини були доволі щасливі, хоча люди до того фактично один одного не знали.

- От бачите, я просто відчуваю, що ви саме та людина, яка мені потрібна. Якби я не втрутилася, вас би дуже швидко окрутила та ваша Леся. Тим більше, що невдовзі ви станете доволі заможним чоловіком. Я впевнена, в контракті «Еріксона» ви не забули внести пункт про відсотки своїх акцій. Або щось таке в цьому сенсі. Я не помилилася? Бо інакше ви мене дуже б розчарували.

- Ви дійсно не помилися, - засміявся Орест. Його все більше веселила ця, по суті, чужа йому жінка.

- А ви ще запитуєте, чому це я до вас причепилася.

- А паспорт у вас уже є?

- Не треба наді мною насміхатися. Ми з вами не в Америці. Я вже повнолітня за українським законодавством і можу навіть обирати президента цієї держави. То ж можемо одружитися хоч завтра. А мій впливовий тато все влаштує.

- Розкажіть мені більше про нього.

- Колись він врятував Президента України і вбив Раміреса - гіперкілера всіх часів і народів. Батька дуже поважають в Інтерполі. Там він справжня ікона. У штаб-квартирі цієї організації в Парижі є навіть спеціальна дошка, де його ім’я і прізвище вибите золотими літерами.

Музика замовкла, і Мар’яна потягла Ореста до бару. По дорозі він на всі боки крутив головою, шукаючи Лесю.

- Мені віскі з содовою, - звернулася вона до бармена. - А вам що? Сподіваюся не теплого молока?

- І мені, будь ласка, те ж саме.

- Вип’ємо на брудершафт, - запропонувала дівчина, - поцілуємося і перейдемо на «ти». Я чула, що для керівників фірми на цьому теплоході виділені окремі каюти люкс. Це дійсно так?

- Тебе правильно поінформували.

- Тоді давай усамітнимося в твоїй каюті. Леся нічого не помітить. Не треба засмучувати цю дитину. Ти ж з нею ще не спав?

Орест пильніше придивився до Мар’яни і зрозумів, що вона вже добряче напідпитку.

- Не будеш же ти купувати кота в мішку, - захихотіла вона. - Треба провести, так би мовити, апробацію. Не пожалкуєш. Я таке вмію, що тобі і не снилося.

Вона звелася навшпиньки і поцілувала чоловіка у губи.

- Іншим разом, дорогенька. Мені треба йти. Не коректно надовго залишати даму одною, якщо ти привів її сюди.

- Куди ти? - закричала Мар’яна, - залиш хоч би номер телефону.

- Мене чекають, - викрикнув він і майже бігом попрямував до танцювальної зали. Засмучена Леся якось приречено стояла тихенько в куточку. Біля неї вже кинув якір головний менеджер. В нього, видно, не клеїлося, бо і він виглядав невесело.

- Дозвольте вас запросити, - звернувся Хома до дівчини і, не чекаючи відповіді, потягнув її до центру зали, де тупцяло декілька пар.

- У тебе все обличчя в помаді, давай витру, - Леся витягла носову хусточку і почала витирати з Орестового обличчя яскраво червону помаду. При цьому вона зазирала у вічі Хомі. - Ви цілувалися?

- Вона мене поцілувала, не я її. Це доволі суттєва різниця.

- Ну, от і знайшов ти свою кохану. Я так тобі нічим і не зарадила. Сам знайшов. Бачу, ви вже порозумілися і мені пора йти у відставку з посади твоєї секретарки. Та й з твого життя взагалі.

- Не поспішай робити висновки. Мар’яна хотіла мене згвалтувати, - раптом засміявся він. - Майже вимагала, щоб я відвів її до нашої каюти. Це зовсім не та людина, яку я знав раніше. Зовсім інша. Зовні та ж, а всередині геть не та. Стало аж гидко.

Орест раптом засміявся знову:

- А ключі-то від каюти виявляється в тебе. І не лише від каюти, але й від мого серця. Як я цього раніше не помічав?

Орест більш як на голову височів над дівчиною і раптом, не роздумуючи більше ні секунди, прихилив правою рукою її голову на свої груди. Граційна голівка дівчини лягла на широкі груди чоловіка і той відчув, як крізь сорочку на його шкіру просочилось щось мокре і гаряче. Леся мовчки плакала.

Він підняв голову дівчини, зазирнув у її очі і почав цілувати їх, а потім поцілував м’які податливі теплі уста.

- Куди ти сховала ключі від каюти? - запитав він Лесю.

Та мовчки вийняла з кишені ключі і віддала Хомі. Орест міцно взяв дівчину за руку і повів геть. Вона не піднімала голови. В спину їм уперлося два погляди - Мар’яни і головного менеджера. Леся вже не плакала. Вона раптом зупинилася і втомлено запитала його: «Хто я тобі?»

- Кохана дружина, людина з якою я хотів би провести стільки життя, скільки мені долею відміряно.

Вони провели в каюті чудову шлюбну ніч. Орест був дуже ніжний і проявив максимум розуміння, адже до нього Леся ще ніколи не була з чоловіком.

Вранці, чекаючи, що дівчина не підніме очей на людях від сорому, був дуже здивований метаморфозою, яка трапилася з Лесею. Вона ніби враз стала старшою на декілька років. Йшла поруч, тримаючи його за руку і з гордо піднятою головою.

За два тижні вони побралися. Леся перевелася на заочне відділення і за місяць молоде подружжя вирушило до Швеції. На той час Леся була вже вагітна.

Чекаючи свого рейсу на Стокгольм у величній будівлі аеропорту «Бориспіль», Орест сидів з Лесею в ресторані за столиком на двох. Вони куштували якийсь десерт, запиваючи його соком. Розмова не клеїлася.

- Де ти, коханий? - стурбовано запитала Леся. - Десь далеко-далеко. Набагато далі, ніж Швеція. Що тебе турбує? Поділися зі мною.

- Я не знаю, навіщо ми їдемо за кордон, - сказав Орест. - Ну, твоя поїздка цілком осмислена, ти їдеш зі мною. А от навіщо я їду на чужину? Я знаю і вмію те, чого поки що не знає і не вміє в цьому світі ніхто. І ці свої знання буду змушений спрямовувувати на розвиток, добробут і славу іншого народу й іншої країни. Коли я шукав Мар’яну, моя поїздка хоча б мала сенс, я б заробляв гроші і витрачав їх на пошуки коханої. Але тепер у мене є кохана дружина, матір моїх майбутніх дітей. Ну, зароблю я багато грошей, побудую віллу, буду їздити відпочивати по світу, ходитиму до найдорожчих ресторанів. Цього мені в житті замало. Дуже скоро я почну страшенно нудитися. Потім знайду «вихід» в алкоголі або наркотиках. А я ж все життя мріяв зробити щось для своєї країни, свого народу, залишити власний слід в нашій історії. А так, якщо, приміром, фірма «Еріксон» висуне мене на Нобелівську премію, то я буду представляти Швецію, а не Україну.

- Любий, а хто тобі може завадити діяти так, як ти робив у своїй лабораторії у Львові? Виконуй власні дослідження, а сам в цей час, між іншим, винайди щось для своєї країни. Створи з української діаспори організацію, яка буде допомагати захопленню, як би це не парадоксально звучало, українцями «влади» в Україні. Ти ж знаєш, що в нинішньому уряді етнічних українців зовсім немає. Уяви собі, щоб президентом Китаю став японець, і уряд складався з японців, монголів або в’єтнамців. Та такої ганьби не допустила б жодна поважаюча себе нація світу! А ти не знаєш, що тобі робити і куди використовувати гроші?

- Ти права. Але не бери усе це до серця, тобі не можна хвилюватися.

- Як я можу не хвилюватися? Я ж - майбутня мати, - похитала головою Леся. - Неукраїнський уряд знаходиться під п’ятою Росії і вже готовий відправити наших дітей на бійню до Північного Кавказу, щоб догодити північному сусідові. А ти кажеш не хвилюватися!

- Дякую тобі, серденько! Я вже знаю, що мені робити. Чуєш, оголошують посадку на наш рейс. Пішли, зіронько.

Молодята підвелись і рушили на реєстрацію.




Завантажити (скачати) текст роману «День незалежності» у форматі RTF (1.4 Мб)

Завантажити (скачати) текст роману «День незалежності» у форматі RAR (239 Кб)

Обговорення книги на форумі НО

Книга Петра Масляка «День Незалежності» – кращий подарунок родичам і друзям


ПРО АВТОРА

Масляк Петро Олексійович народився у 1948 р. в м. Миргород Полтавської області. Ще школярем двічі був переможцем республіканських олімпіад юних географів-краєзнавців. Закінчив Київський державний університет ім. Т. Шевченка і аспірантуру Академії наук України. Працював у середній школі, Академії наук, в Київському національному університеті ім. Т. Г. Шевченка. Доктор географічних наук, професор, академік Академії наук вищої освіти України. Вчений, педагог, публіцист, письменник, громадський діяч. Відомий геополітик і футуролог, наукові передбачення якого мають магічну силу збуватися. Бачить кольорові пророчі сни.



Вибрані статті Петра Масляка на порталі
«Народний Оглядач»:


Очищення згори або очищення знизу: геостратегічний прогноз

«Розстрільні списки» очима футуролога

Геостратегічний нонсенс

Корупція та історія: історичні реалії й українські аналогії

Корупція, влада і держава: геостратегічний прогноз майбутнього України

Серійні вбивці як комуністично-радянський синдром

Прощавай, демонократіє... Аналітичні нотатки напередодні диктатури

Постгеноцидна нація має право на нестандартні програми відродження


В тему:

Нова угода снайперів

Держава-гвинтокрил. Інформаційна стратегія Третього Гетьманату

Відновлення порядку. Українська ідея третього тисячоліття.

Випуск 5 «Народного Оглядача» – для засновників Третього Гетьманату

Свята простота

Що робити? Програма «Три О»: Оздоровлюйся! Організовуйся! Озброюйся!

Паралельне суспільство як цивілізаційна надбудова (настанови для снайперів)

В тему: 
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Передчуття Великого джигаду

Фільм і роман «Дюна» як війна людей і психопатів – три вибухові ідеї таємного послання Френка Герберта

Моад’Діб став рукою Господньою – і пророцтво вільних справдилося. Моад’Діб приносив мир туди, де була війна. Моад’Діб приносив любов туди, де панувала ненависть. Він повів свій народ до справжньої...

Останні записи

Кращий коментар

Зображення користувача Владислав Дзигар.
0
Ще не підтримано

Доволі стисло, як для художньої книги, але мені сподобалось)

Жнива почалися, браття!

Коментарі

Зображення користувача Владислав Дзигар.
0
Ще не підтримано

Доволі стисло, як для художньої книги, але мені сподобалось)

Жнива почалися, браття!