Після закінчення Львівського ПТУ -12 мене направили на завод залізобетонних конструкцій, який знаходився на Левандівці, біля озера, електромонтером з обслуговування козлових кранів та бетонних вібростолів. Закінчив я училище з червоним дипломом і міг без вступних екзаменів поступати в Львівський Політехнічний інститут. Це був 1982 р. і вже три роки йшла війна в Авганістані. Навчання в інституті не звільняло від служби в армії, тому я вирішив відслужити, а вже потім продовжити навчання. Через Залізнодорожний військомат мене направили на навчання в ДОСААФ (добровільне товариство сприяння армії, авіації і флоту) вчитися на оператора УКВ радіостанцій. Я ходив на роботу і два рази на тиждень відвідував ДОСААФ на протязі трьох місяців. Вчитися мені подобалося, на роботі платили зарплату і після закінчення курсів я із своїм другом Зеником поставили фляжку коняку офіцеру на військоматі і записалися ще на трьохмісячні курси водіїв. Вчили нас правил дорожнього руху, конструкції грузових машин та моторів. Через місяць ми почали їздити, спочатку на полігоні, а потім і по місту Львову. Їздили ми на 130 ЗІЛах. І було би все добре, але наближалися Великодні свята. А при радянському союзі до цих свят відносилися негативно і на свята призначили заняття в ДОСААФ, на які ми не пішли бо роз’їхалися по домівках святкувати Паску. Після свят в автошколі почалися розбірки. Під час тих розбірок хлопці набили комсорга групи, який був на Паску на навчанні. Хлопці були з Левандівки, а комсорг був з Майорівки. На наступний день почалася велика потасовка серед слухачів ДОСААФ. Щоб зупинити масові безпорядки групу водіїв в якій я вчився розформували і призвали всіх хлопців до армії. На вйськоматі нам пообіцяли, що ми будемо служити за полярним колом, або підемо на війну в Афганістан. На збори дали сутки. Я отримав на роботі розрахункові, за 25 рублів найняв автобус «Пазік», зібрав своїх львівських друзів і поїхав в село. Батьки і сестри були в шоці, що я йду до армії. Терміново почали готувати проводи. Я з Миколою Жуковським сів на мотоцикл і об’їхав ближню родину, запросивши їх на проводи. Проводи гуляли цілу ніч і з ранку я вже був на військоматі у Львові, а в обід нас вже пострижених вишикували на обласному збірному пункті, який розташовувався в П’ятому парку на Левандівці. На шикуванні я зустрів двох своїх одногрупників: Павліва Зеника та Рогальського Віталія. Мама Віталія була членом обласної медичної комісії. Вона свого сина відправляла на службу в Угорщину і пообіцяла що і нас з Зеником відправить разом з ним, щоб він служив не сам. Так як нам обіцяли в автошколі за наш проступок на Великодні свята, на другому шикуванні нам оголосили, що наша команда відправляється в місто Ташкент. А це виходило, що нас посилають на війну в Афганістан. Віталік доповів це своїй мамі, яка порадила мені зникнути з збірного пункту. Так як я вчився і працював на Левандовці і жив в сімейному гуртожитку, то я без проблем зник і переночувавши в гуртожитку після обіду з’явився на збірному. На наступний день мені прийшлося ще раз зникати, поки не підійшла команда відправки на місто Вапнярка.
На аеродромі в місті Вапнярка. Я крайній з ліва на пів присядки, правіше від мене Віталік Рогальський та ще правіше Зеник Павлів.
Туди ми їхали поїздом, потім йшли пішки через всю Вапнярку, по дорозі годували собак порченою ковбасою зі своїх рюкзаків. Собаки з радістю бігли за нашою колоною. Вапнярка це військовий аеродром. На ньому нас протримали тиждень поки ми трохи освоїлися, а потім посадили в літак ТУ-134 і відправили в Угорщину. В Угорщині я служив три місяці в учбовій частині, а потім нас розвели по бойових частинах. Я попав на військовий аеродром в місто Тьокель, не далеко від Будапешта. Служив я в батальйоні зв’язку та аеродромного забезпечення.
Прийняття присяги в учбовій частині. Я третій з ліва. Павлів Зеник перший з права.
Після декількох тижнів служби в батальйоні та декількох бійок з армянами мене відправили служити на «точку». Вона розміщувалася на початку летовища. На цій точці служили два хлопці з Рівенської області, які обслуговували центр зв’язку, через який можна було зателефонувати до Львова. Два хлопці, один з Тернополя, а один з Івано-Франківська, які обслуговували аеродромні ліхтарі. І один хлопець з Тернопільської області «дєд» його звали Василь, який служив начальником «СКП Южний старт». Він готувався до демобілізації і мене прислали на його заміну.. На цьому командному пункті під час польотів працював заступник керівника польотів разом з помічником, який слідкував за випуском шасі у літаків, які здійснювали посадку. Роза вітрів на летовищі переважала така, що майже всі польоти відбувалися з нашого командного пункту. «Дєд» на точці керував всіма і всім. Офіцерів з частини ми бачили рідко. Коли я служив, в армії панувала «дідовщина» - неуставні стосунки між військовослужбовцями. Якщо в американській армії сержанти тримали дисципліну, згідно їхнього уставу, то в радянській армії «дєдушки». Це були кримінальні порядки перенесені з радянських сталінських таборів до збройних сил. Я думаю, що і зараз російська армія, з якою ми воюємо, тримається не на Уставі та Законах, а на неписаних правилах кримінального світу. Тому українці зараз жартують, що на двох російських солдат припадає три судимості, а на двох українських тири дипломи.
Я під час польотів на «СКП Южний старт».
Опанував я свою військову спеціальність швидко і вже через місяць мене допустили до польотів. Мій наставник був задоволений і міг собі відпочивати, а я обслуговував польоти. Після вечері мене чекала ще одна робота – це йти на мадярщину продавати пальне. Ходив я ще з одним молодим солдатом з Львівщини Віктором. Виторговані гроші ми приносили «дєдушці». Так він заробляв собі на дємбель. Я хочу сказати, що в армії крали всі від солдата до офіцера. Тільки солдат на дембель їхав з чемоданом, а офіцер віз декілька залізнодорожних контейнера та легкову машину в придачу. Тому мій одногрупник Віталій Рогальський так хотів попасти служити в Угорщину. І його мрія здійснилася. Прослуживши півтора року він пішов вчитися в школу прапорщиків і потім залишився служити, аж до розпаду Союзу і виводу радянських військ з Угорщини. Зараз він на пенсії і ще таксує по м. Львову.
Хлопці які служили зі мною на точці. Моє день народження в 1984 році.
В нас на точці служили одні українці. Хоча в батальйоні були росіяни, білоруси, молдаван, грузини, чеченці, дагестанці, з десяток армян і азербаржанців. Армяни тримали дідовщину в батальйоні, тому коли я тільки приїхав служити вони мене хотіли принизити і заставити їм служити. Але я їм не дався, почав з ними битися. Командир роти побачив, що назріває скандал, відправив мене на точку. Азербаржанці і армяни служили в роті охорони аеропорту, грузіни і дагестанці на кухні, а українці і білоруси обслуговували техніку. По вечорах та вихідних на точці було весело. Ми грали в карти, більярд, під гітару співали українські пісні. В нас була гітара на якій я навчився грати. Але одного разу після чергового зальоту до нас приїхав з перевіркою старшина батальйону і розбив нам цю гітару, що від неї залишився лише гриф. Коли я вчився в школі я відвідував радіогурток, тому трохи розбирався в радіотехніці. На точці було багато зіпів з радіодеталями до радіостанцій. З цих деталей я змайстрував звуковий підсилювач та електрогітару. Про цю гітару дізналися льотчики і приходили до нас на точку пограти на ній. Служба в армії проходила своєю чередою, хоча дні тягнулися дуже довго. Відволікало трохи від служби написання листів. То зараз в есемесках пишуть три слова. А тоді ми писали листи на трьох аркушах паперу і листів цих писали по декілька штук. Окремий лист мамі і татові, окремий лист сестрам, для брата інший, а ще інший для дівчини, яка залишилася тебе чекати з армії. А ще друзям які залишилися на україніі, або служили в інших військових частинах. Михайло з Левандівки та Микола Жуковський(Кочан). Двоюрідний брат Степан Шкоропад. Так я переписувався з двоюрідним братом Степаном, який служив під Москвою, та з другом Михайлом з Левандівки, який служив в Афганістані, з Миколою Жуковським. В день на написання листів витрачалося до двох годин. Не всі хлопці писали так багато листів, але таких щоб зовсім не писали не було. До мене щотижня приходило з десяток листів, які я акуратно збирав і регулярно відписував. Правда всі листи в армії перечитувалися спеціальною службою КГБ. Але були випадки коли до мене доходили листи з грішми. Десять руських рублів заклеювали у відкритки. Наприклад: «З Днем Перемоги», або « З Днем Жовтневої революції». Я розумів, що та відкритка не проста, бо такі свята в нашій родині не святкувалися. В таких відкритках були заклеєні гроші. Переважно це десять рублів, які ми обмінювали на 170 форинтів, за які можна було купити вісім пачок хороших сигарет з фільтром. Вони називалися «Пегас». Джинси коштували від 1000 до 2000 форинтів. Літра пального на чорному ринку коштувала десять форинтів. Щоби заробити на джинси потрібно було продати від 100 до 200 літрів пального. А це 10-15 самовільних вилучень з військової частини. Ми також на точці тримали маленьку кролеферму. Трави і сіна на летовищі було багато і кролики мали що їсти, тому плодилися нам в великій кількості. Ми їх жарити, пекли, тушили з картоплею на вихідні та свята. Міняли кроликів на спирт та інші продукти в техпрацівників, що обслуговували літаки. Так ми жили і служили, дисципліни дуже великої не вимагали, головне щоб добре, без збоїв, працювала апаратура, яку ми обслуговували. Польоти були регулярні, як денні так і нічні. Я ходив на свій «КП Южний старт», як на роботу. Вісім годин відлітав і йшов відпочивати. По суботах і неділях переважно польотів не було. І тоді нас брала нудьга і ми видумували різні штуки, щоб розважитися. Наприклад: ловили сусликів, яких було дуже багато на просторах летовища, ходили в гості на інші точки, яких також на аеродромі було декілька і там служили переважно українці. На одній точці, в кінці летовища, жили прожектористи, які під час польотів підсвічували посадку літаків. По середині аеродрому знаходилися локатори-висотоміри. На початку аеродрому знаходилася КЕЧ – частина де обслуговувалися і ремонтували літаки. На летовищі базувався авіаційний учбовий полк літаків МІГ-21 та дивізіон транспортних літаків від АН-12 до ТУ-134. Одного разу до нас на аеродром прилетіли з Союзу два Ан-22, які брали на борт до 300 десантників. Ці літаки були дуже великі і наші рульові доріжки не були розраховані для них. То вони нам поздували всі ліхтарі і кабелі, що потім наші хлопці декілька днів відновлювали і мусіли все по новому закріплювати. Літаки ці привезли з Союзу «партизанів». Це дорослі чоловіки, які колись відслужили, але їх щороку брали на перепідготовку. От їх привезли в Угорщину на стрільби. Ми їм казали, що вони за кордоном, але вони нам не вірили. В ночі їх посадили в тентові машини відвезли на полігон відстрілятися і на другу ніч відправили в Союз. О такі були маневри. В Угорщині клімат тепліший ніж в Україні, але одної зими випало трохи снігу і польотів не було, а ми десь добрих два тижні кожного дня горнули сніг на летовищі. Для Угорщини сніг, то екзотика, але ми тоді напахалися, як трактори. Літо в Угорщині жарке, ще гірше ніж сніг, особливо на аеродромі, де немає дерев і немає тіні тільки суслики бігають від нори до нори. Військове містечко від точки знаходилося на відстані тридцять хвилин ходу. Нас час від часу визивали в частину в наряд або на навчання. В містечку було розташовано декілька військових частин. Літуни, зв’язківці, ПВО та інші служби. А ще більше було цивільних. Тому що офіцери і льотчики жили в містечку з сім’ями. Діти ходили до гарнізонної школи. В солдатській столові харчувалося півтори тисячі солдатів. Поряд була ще офіцерська столова. В офіцерській столові готували їжу цивільні повара, а в нашій –повара солдати. Я декілька разів був в наряді на кухні і знаю яка це була робота. Потрібно за ніч було почистити до пів тони картоплі, буряка та цибулі. Правда працювала картоплечистка, але вічка все рівно потрібно було вибирати ножичком. Чистило картоплю 7-8 чоловік. Стільки ж мило посуду. Миття посуди солдати називали дискотекою. Вся посуда була алюмінієва і дюраль алюмінієва. За стіл сідало їсти десять солдатів. Один з них призначався розводящим. Який наливав чи насипав з казанка всім по черзі страви. Годували в столові більш менш добре. Тільки на початку служби, в учбовій частині, не вистачало харчування, тому молоді солдати носили в кишенях сухий хліб. Харчі на точку привозили три рази на день в алюмінієвих бачках чергові по кухні. Деколи ми від цих страв відмовлялися, бо готували свої, брали лише хліб і гарнір. Завжди мали свій компот або чай та тушеного кролика. Для того щоб спілкуватися з мадярами «дєдушки» вчили молодих солдатів угорської мови. І мені також прийшлося вивчити декілька десятків мадярських слів, щоб розуміти їх і спілкуватися з ними. Угорська мова важка і незвична, але ми її вчили. За два кілометри від частини жив один українець, який мав свої теплиці і ще виготовляв домашню ковбасу. Коли ми з ним познайомилися то спілкувалися українською, яку він трохи знав. Ми до нього носили керосин, яким він опалював теплиці і будинок, газу в них не було, ліс також не ріс. Довкола росли сади і виноградники. От і купляли в нас керосин, солярку і бензин. В солдатів вона була на половину дешевше ніж на заправці. Мій командир роти родом був з Ростова і називав мене земляком та деколи співав «Банда із Растова прибила до Львова». Коли я йшов на дембель, він просив мене залишитися на дострокову службу бо вважав мене хорошим спеціалістом бо за час моєї служби не було нештатних ситуації. Але мені так остогидла радянська армія, той дурдом і ці тюремні закони, що залишатися я не хотів. На відміну від мого одногрупника, я не пов’язував своє життя з армією. В армії до мене вчепилося дві речі з якими я довго не міг розпрощатися. По перше на другому році служби я навчився курити сигарети і покинути цю звичку вдалося лише через 25 років. По друге я навчився лихословити і розмовляти російською мовою. Цю звичку я переборював три а то і більше років. В армії одне літературне слово і два три мати, іншої розмови немає, навіть серед офіцерів. Тому ми зараз, через перехвати СБУ, чуємо як російські солдати розмовляють між собою та із своїми рідними. О так спілкувалися в радянській армії. Така сама ситуація була і в українські армії, поки вона потрохи не почала переходити на українську мову. Коли ти спілкуєшся українською мовою ти не можеш лихословити, наша мова підходить тільки для українських лайливих слів, а не для російських матів. Наша мова солов’їна, а соловї не матюкаються. Так що внуки бережіть нашу українську мову. Служба в армії була також корисна для мене. В армії я змужнів, став більш самостійним, навчився захищати свою гідність. Ще за час служби я перечитав майже всю гарнізонну бібліотеку. Завжди під час польотів на моєму столі лежала книжка. Вдалося багато перечитати українських і зарубіжних авторів. Але більшість книжок в бібліотеці було присвячено лєніну і комуністичні партії. Ці книжки давали в загрузку до тих книжок які ти сам вибирав, щоб по документах було видно, що солдати цікавляться комуністичними ідеями. Десь на другому році служби до мене вчепився замполіт, щоб я писав заяву на вступ до КПРС. Я вже так і сяк від нього відбивався, казав що вірю в Бога, що до армії відвідував церкви, що я не достойний бути в партії, але нічого не помагало, поки в нас на точці не зловили, що ми пішли в самоволку. Так мені вдалося спасатися від комуністів. В жовтенятах був, піонерах був, в комсомолі був, а в комуністах не був.
Павлів Зеник.
Богдан Іванів. В армії зі мною служили три одногрупники з училища. Це Рогальський Віталій, Павлів Зеновій та Іванів Богдан. На дємбель я вертався разом з Зеником на літаку Ту-134. Над Львовом була погана погода і нас посадили в місті Коломия. З Коломиї до Львова ми їхали поїздом. В поїзді переділися в цивільний одяг, тому що нам військовий за два роки надоїв і патрулі не так будуть чіплятися у Львові на вокзалі. Зі Львова я вернувся в село Боброїди на три місяці. В селі помагав батькам будувати нову стайню і літню кухню. Після армії тоді можна було відпочивати лише один місяць. За місяць будівельні роботи не закінчилися і мама відкрила для мене лікарняне. Це лікарняне і досі вклеєне в моїй трудовій книжці. Зараз в мене 43 роки непереривного трудового стажу з першого вересня 1979 року. Після армії я влаштувався на роботу на об’єднання «Іскра», наладчиком вакуумних полу автоматів по випуску низьковольтних ламп. Підприємство знаходилося на вулиці Привокзальній, а жив в старшої сестри Гані в Скнилові. Але це вже інша історія. Далі буде.
Наші інтереси:
Знати історію
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Родинне дерево – книжка для внуків. Розділ ІV
Військова служба
Родинне дерево.
Частина четверта.
Військова служба.
Після закінчення Львівського ПТУ -12 мене направили на завод залізобетонних конструкцій, який знаходився на Левандівці, біля озера, електромонтером з обслуговування козлових кранів та бетонних вібростолів. Закінчив я училище з червоним дипломом і міг без вступних екзаменів поступати в Львівський Політехнічний інститут. Це був 1982 р. і вже три роки йшла війна в Авганістані. Навчання в інституті не звільняло від служби в армії, тому я вирішив відслужити, а вже потім продовжити навчання. Через Залізнодорожний військомат мене направили на навчання в ДОСААФ (добровільне товариство сприяння армії, авіації і флоту) вчитися на оператора УКВ радіостанцій. Я ходив на роботу і два рази на тиждень відвідував ДОСААФ на протязі трьох місяців. Вчитися мені подобалося, на роботі платили зарплату і після закінчення курсів я із своїм другом Зеником поставили фляжку коняку офіцеру на військоматі і записалися ще на трьохмісячні курси водіїв. Вчили нас правил дорожнього руху, конструкції грузових машин та моторів. Через місяць ми почали їздити, спочатку на полігоні, а потім і по місту Львову. Їздили ми на 130 ЗІЛах. І було би все добре, але наближалися Великодні свята. А при радянському союзі до цих свят відносилися негативно і на свята призначили заняття в ДОСААФ, на які ми не пішли бо роз’їхалися по домівках святкувати Паску. Після свят в автошколі почалися розбірки. Під час тих розбірок хлопці набили комсорга групи, який був на Паску на навчанні. Хлопці були з Левандівки, а комсорг був з Майорівки. На наступний день почалася велика потасовка серед слухачів ДОСААФ. Щоб зупинити масові безпорядки групу водіїв в якій я вчився розформували і призвали всіх хлопців до армії. На вйськоматі нам пообіцяли, що ми будемо служити за полярним колом, або підемо на війну в Афганістан. На збори дали сутки. Я отримав на роботі розрахункові, за 25 рублів найняв автобус «Пазік», зібрав своїх львівських друзів і поїхав в село. Батьки і сестри були в шоці, що я йду до армії. Терміново почали готувати проводи. Я з Миколою Жуковським сів на мотоцикл і об’їхав ближню родину, запросивши їх на проводи. Проводи гуляли цілу ніч і з ранку я вже був на військоматі у Львові, а в обід нас вже пострижених вишикували на обласному збірному пункті, який розташовувався в П’ятому парку на Левандівці. На шикуванні я зустрів двох своїх одногрупників: Павліва Зеника та Рогальського Віталія. Мама Віталія була членом обласної медичної комісії. Вона свого сина відправляла на службу в Угорщину і пообіцяла що і нас з Зеником відправить разом з ним, щоб він служив не сам. Так як нам обіцяли в автошколі за наш проступок на Великодні свята, на другому шикуванні нам оголосили, що наша команда відправляється в місто Ташкент. А це виходило, що нас посилають на війну в Афганістан. Віталік доповів це своїй мамі, яка порадила мені зникнути з збірного пункту. Так як я вчився і працював на Левандовці і жив в сімейному гуртожитку, то я без проблем зник і переночувавши в гуртожитку після обіду з’явився на збірному. На наступний день мені прийшлося ще раз зникати, поки не підійшла команда відправки на місто Вапнярка.
На аеродромі в місті Вапнярка. Я крайній з ліва на пів присядки, правіше від мене Віталік Рогальський та ще правіше Зеник Павлів.
Туди ми їхали поїздом, потім йшли пішки через всю Вапнярку, по дорозі годували собак порченою ковбасою зі своїх рюкзаків. Собаки з радістю бігли за нашою колоною. Вапнярка це військовий аеродром. На ньому нас протримали тиждень поки ми трохи освоїлися, а потім посадили в літак ТУ-134 і відправили в Угорщину. В Угорщині я служив три місяці в учбовій частині, а потім нас розвели по бойових частинах. Я попав на військовий аеродром в місто Тьокель, не далеко від Будапешта. Служив я в батальйоні зв’язку та аеродромного забезпечення.
Прийняття присяги в учбовій частині. Я третій з ліва. Павлів Зеник перший з права.
Після декількох тижнів служби в батальйоні та декількох бійок з армянами мене відправили служити на «точку». Вона розміщувалася на початку летовища. На цій точці служили два хлопці з Рівенської області, які обслуговували центр зв’язку, через який можна було зателефонувати до Львова. Два хлопці, один з Тернополя, а один з Івано-Франківська, які обслуговували аеродромні ліхтарі. І один хлопець з Тернопільської області «дєд» його звали Василь, який служив начальником «СКП Южний старт». Він готувався до демобілізації і мене прислали на його заміну.. На цьому командному пункті під час польотів працював заступник керівника польотів разом з помічником, який слідкував за випуском шасі у літаків, які здійснювали посадку. Роза вітрів на летовищі переважала така, що майже всі польоти відбувалися з нашого командного пункту. «Дєд» на точці керував всіма і всім. Офіцерів з частини ми бачили рідко. Коли я служив, в армії панувала «дідовщина» - неуставні стосунки між військовослужбовцями. Якщо в американській армії сержанти тримали дисципліну, згідно їхнього уставу, то в радянській армії «дєдушки». Це були кримінальні порядки перенесені з радянських сталінських таборів до збройних сил. Я думаю, що і зараз російська армія, з якою ми воюємо, тримається не на Уставі та Законах, а на неписаних правилах кримінального світу. Тому українці зараз жартують, що на двох російських солдат припадає три судимості, а на двох українських тири дипломи.
Я під час польотів на «СКП Южний старт».
Опанував я свою військову спеціальність швидко і вже через місяць мене допустили до польотів. Мій наставник був задоволений і міг собі відпочивати, а я обслуговував польоти. Після вечері мене чекала ще одна робота – це йти на мадярщину продавати пальне. Ходив я ще з одним молодим солдатом з Львівщини Віктором. Виторговані гроші ми приносили «дєдушці». Так він заробляв собі на дємбель. Я хочу сказати, що в армії крали всі від солдата до офіцера. Тільки солдат на дембель їхав з чемоданом, а офіцер віз декілька залізнодорожних контейнера та легкову машину в придачу. Тому мій одногрупник Віталій Рогальський так хотів попасти служити в Угорщину. І його мрія здійснилася. Прослуживши півтора року він пішов вчитися в школу прапорщиків і потім залишився служити, аж до розпаду Союзу і виводу радянських військ з Угорщини. Зараз він на пенсії і ще таксує по м. Львову.
Хлопці які служили зі мною на точці. Моє день народження в 1984 році.
В нас на точці служили одні українці. Хоча в батальйоні були росіяни, білоруси, молдаван, грузини, чеченці, дагестанці, з десяток армян і азербаржанців. Армяни тримали дідовщину в батальйоні, тому коли я тільки приїхав служити вони мене хотіли принизити і заставити їм служити. Але я їм не дався, почав з ними битися. Командир роти побачив, що назріває скандал, відправив мене на точку. Азербаржанці і армяни служили в роті охорони аеропорту, грузіни і дагестанці на кухні, а українці і білоруси обслуговували техніку. По вечорах та вихідних на точці було весело. Ми грали в карти, більярд, під гітару співали українські пісні. В нас була гітара на якій я навчився грати. Але одного разу після чергового зальоту до нас приїхав з перевіркою старшина батальйону і розбив нам цю гітару, що від неї залишився лише гриф. Коли я вчився в школі я відвідував радіогурток, тому трохи розбирався в радіотехніці. На точці було багато зіпів з радіодеталями до радіостанцій. З цих деталей я змайстрував звуковий підсилювач та електрогітару. Про цю гітару дізналися льотчики і приходили до нас на точку пограти на ній. Служба в армії проходила своєю чередою, хоча дні тягнулися дуже довго. Відволікало трохи від служби написання листів. То зараз в есемесках пишуть три слова. А тоді ми писали листи на трьох аркушах паперу і листів цих писали по декілька штук. Окремий лист мамі і татові, окремий лист сестрам, для брата інший, а ще інший для дівчини, яка залишилася тебе чекати з армії. А ще друзям які залишилися на україніі, або служили в інших військових частинах. Михайло з Левандівки та Микола Жуковський(Кочан). Двоюрідний брат Степан Шкоропад. Так я переписувався з двоюрідним братом Степаном, який служив під Москвою, та з другом Михайлом з Левандівки, який служив в Афганістані, з Миколою Жуковським. В день на написання листів витрачалося до двох годин. Не всі хлопці писали так багато листів, але таких щоб зовсім не писали не було. До мене щотижня приходило з десяток листів, які я акуратно збирав і регулярно відписував. Правда всі листи в армії перечитувалися спеціальною службою КГБ. Але були випадки коли до мене доходили листи з грішми. Десять руських рублів заклеювали у відкритки. Наприклад: «З Днем Перемоги», або « З Днем Жовтневої революції». Я розумів, що та відкритка не проста, бо такі свята в нашій родині не святкувалися. В таких відкритках були заклеєні гроші. Переважно це десять рублів, які ми обмінювали на 170 форинтів, за які можна було купити вісім пачок хороших сигарет з фільтром. Вони називалися «Пегас». Джинси коштували від 1000 до 2000 форинтів. Літра пального на чорному ринку коштувала десять форинтів. Щоби заробити на джинси потрібно було продати від 100 до 200 літрів пального. А це 10-15 самовільних вилучень з військової частини. Ми також на точці тримали маленьку кролеферму. Трави і сіна на летовищі було багато і кролики мали що їсти, тому плодилися нам в великій кількості. Ми їх жарити, пекли, тушили з картоплею на вихідні та свята. Міняли кроликів на спирт та інші продукти в техпрацівників, що обслуговували літаки. Так ми жили і служили, дисципліни дуже великої не вимагали, головне щоб добре, без збоїв, працювала апаратура, яку ми обслуговували. Польоти були регулярні, як денні так і нічні. Я ходив на свій «КП Южний старт», як на роботу. Вісім годин відлітав і йшов відпочивати. По суботах і неділях переважно польотів не було. І тоді нас брала нудьга і ми видумували різні штуки, щоб розважитися. Наприклад: ловили сусликів, яких було дуже багато на просторах летовища, ходили в гості на інші точки, яких також на аеродромі було декілька і там служили переважно українці. На одній точці, в кінці летовища, жили прожектористи, які під час польотів підсвічували посадку літаків. По середині аеродрому знаходилися локатори-висотоміри. На початку аеродрому знаходилася КЕЧ – частина де обслуговувалися і ремонтували літаки. На летовищі базувався авіаційний учбовий полк літаків МІГ-21 та дивізіон транспортних літаків від АН-12 до ТУ-134. Одного разу до нас на аеродром прилетіли з Союзу два Ан-22, які брали на борт до 300 десантників. Ці літаки були дуже великі і наші рульові доріжки не були розраховані для них. То вони нам поздували всі ліхтарі і кабелі, що потім наші хлопці декілька днів відновлювали і мусіли все по новому закріплювати. Літаки ці привезли з Союзу «партизанів». Це дорослі чоловіки, які колись відслужили, але їх щороку брали на перепідготовку. От їх привезли в Угорщину на стрільби. Ми їм казали, що вони за кордоном, але вони нам не вірили. В ночі їх посадили в тентові машини відвезли на полігон відстрілятися і на другу ніч відправили в Союз. О такі були маневри. В Угорщині клімат тепліший ніж в Україні, але одної зими випало трохи снігу і польотів не було, а ми десь добрих два тижні кожного дня горнули сніг на летовищі. Для Угорщини сніг, то екзотика, але ми тоді напахалися, як трактори. Літо в Угорщині жарке, ще гірше ніж сніг, особливо на аеродромі, де немає дерев і немає тіні тільки суслики бігають від нори до нори. Військове містечко від точки знаходилося на відстані тридцять хвилин ходу. Нас час від часу визивали в частину в наряд або на навчання. В містечку було розташовано декілька військових частин. Літуни, зв’язківці, ПВО та інші служби. А ще більше було цивільних. Тому що офіцери і льотчики жили в містечку з сім’ями. Діти ходили до гарнізонної школи. В солдатській столові харчувалося півтори тисячі солдатів. Поряд була ще офіцерська столова. В офіцерській столові готували їжу цивільні повара, а в нашій –повара солдати. Я декілька разів був в наряді на кухні і знаю яка це була робота. Потрібно за ніч було почистити до пів тони картоплі, буряка та цибулі. Правда працювала картоплечистка, але вічка все рівно потрібно було вибирати ножичком. Чистило картоплю 7-8 чоловік. Стільки ж мило посуду. Миття посуди солдати називали дискотекою. Вся посуда була алюмінієва і дюраль алюмінієва. За стіл сідало їсти десять солдатів. Один з них призначався розводящим. Який наливав чи насипав з казанка всім по черзі страви. Годували в столові більш менш добре. Тільки на початку служби, в учбовій частині, не вистачало харчування, тому молоді солдати носили в кишенях сухий хліб. Харчі на точку привозили три рази на день в алюмінієвих бачках чергові по кухні. Деколи ми від цих страв відмовлялися, бо готували свої, брали лише хліб і гарнір. Завжди мали свій компот або чай та тушеного кролика. Для того щоб спілкуватися з мадярами «дєдушки» вчили молодих солдатів угорської мови. І мені також прийшлося вивчити декілька десятків мадярських слів, щоб розуміти їх і спілкуватися з ними. Угорська мова важка і незвична, але ми її вчили. За два кілометри від частини жив один українець, який мав свої теплиці і ще виготовляв домашню ковбасу. Коли ми з ним познайомилися то спілкувалися українською, яку він трохи знав. Ми до нього носили керосин, яким він опалював теплиці і будинок, газу в них не було, ліс також не ріс. Довкола росли сади і виноградники. От і купляли в нас керосин, солярку і бензин. В солдатів вона була на половину дешевше ніж на заправці. Мій командир роти родом був з Ростова і називав мене земляком та деколи співав «Банда із Растова прибила до Львова». Коли я йшов на дембель, він просив мене залишитися на дострокову службу бо вважав мене хорошим спеціалістом бо за час моєї служби не було нештатних ситуації. Але мені так остогидла радянська армія, той дурдом і ці тюремні закони, що залишатися я не хотів. На відміну від мого одногрупника, я не пов’язував своє життя з армією. В армії до мене вчепилося дві речі з якими я довго не міг розпрощатися. По перше на другому році служби я навчився курити сигарети і покинути цю звичку вдалося лише через 25 років. По друге я навчився лихословити і розмовляти російською мовою. Цю звичку я переборював три а то і більше років. В армії одне літературне слово і два три мати, іншої розмови немає, навіть серед офіцерів. Тому ми зараз, через перехвати СБУ, чуємо як російські солдати розмовляють між собою та із своїми рідними. О так спілкувалися в радянській армії. Така сама ситуація була і в українські армії, поки вона потрохи не почала переходити на українську мову. Коли ти спілкуєшся українською мовою ти не можеш лихословити, наша мова підходить тільки для українських лайливих слів, а не для російських матів. Наша мова солов’їна, а соловї не матюкаються. Так що внуки бережіть нашу українську мову. Служба в армії була також корисна для мене. В армії я змужнів, став більш самостійним, навчився захищати свою гідність. Ще за час служби я перечитав майже всю гарнізонну бібліотеку. Завжди під час польотів на моєму столі лежала книжка. Вдалося багато перечитати українських і зарубіжних авторів. Але більшість книжок в бібліотеці було присвячено лєніну і комуністичні партії. Ці книжки давали в загрузку до тих книжок які ти сам вибирав, щоб по документах було видно, що солдати цікавляться комуністичними ідеями. Десь на другому році служби до мене вчепився замполіт, щоб я писав заяву на вступ до КПРС. Я вже так і сяк від нього відбивався, казав що вірю в Бога, що до армії відвідував церкви, що я не достойний бути в партії, але нічого не помагало, поки в нас на точці не зловили, що ми пішли в самоволку. Так мені вдалося спасатися від комуністів. В жовтенятах був, піонерах був, в комсомолі був, а в комуністах не був.
Павлів Зеник.
Богдан Іванів. В армії зі мною служили три одногрупники з училища. Це Рогальський Віталій, Павлів Зеновій та Іванів Богдан. На дємбель я вертався разом з Зеником на літаку Ту-134. Над Львовом була погана погода і нас посадили в місті Коломия. З Коломиї до Львова ми їхали поїздом. В поїзді переділися в цивільний одяг, тому що нам військовий за два роки надоїв і патрулі не так будуть чіплятися у Львові на вокзалі. Зі Львова я вернувся в село Боброїди на три місяці. В селі помагав батькам будувати нову стайню і літню кухню. Після армії тоді можна було відпочивати лише один місяць. За місяць будівельні роботи не закінчилися і мама відкрила для мене лікарняне. Це лікарняне і досі вклеєне в моїй трудовій книжці. Зараз в мене 43 роки непереривного трудового стажу з першого вересня 1979 року. Після армії я влаштувався на роботу на об’єднання «Іскра», наладчиком вакуумних полу автоматів по випуску низьковольтних ламп. Підприємство знаходилося на вулиці Привокзальній, а жив в старшої сестри Гані в Скнилові. Але це вже інша історія. Далі буде.
Знати історію
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта