Важливість: 
3

Категорія:

Подорож до південноамериканських українців

Чернігівець Олександр Волощук 9 місяців подорожував Латинською Америкою. За час перебування на материку він побував у шести країнах – Аргентині, Парагваї, Бразилії, Болівії, Чилі та Перу. Наприкінці лютого 2018 року подорож розпочалася, а 2 грудня закінчилася.

19010602.jpg

Олександр Волощук на поромі в Чилі

Олександр Волощук відвідав 55 країн світу, водночас досліджуючи при цьому тему сталінських репресій та життя української діаспори за кордоном. Мандрівку в Південну Америку чоловік не планував (надто далеко й дорого), але фортуна повернулася так, що він отримав таку можливість. Поштовхом стало відкриття у столиці Аргентини Буенос-Айресі мандрівницького "Дому для всіх", де можна було зупинитися.

Про це - в матеріалі кореспондента Укрінформ Натаїлі Потапчук, але трохи скорочено.

АРГЕНТИНЦІ – ЛЮДИ ВЕСЕЛІ

Аргентинці люблять влаштовувати всілякі акції, мітинги, демонстрації. Всі заходи в них супроводжуються музикою, петардами, барабанним боєм, асадо (щось на зразок наших шашликів), навіть акції протесту проходять весело. Буває так, що на одному кінці площі збираються прихильники якогось суспільного явища, а на іншому – противники, на сусідній вулиці протестують таксисти, десь – іще якесь дійство, – і скрізь весело. Там нема ніяких заворушень, і поліції фактично не видно.

Українській громаді Аргентини ­– вже понад 100 років. Перша хвиля переселення українців була наприкінці 19-го століття, коли жителі, здебільшого, Галичини їхали на вільні землі. Вони були дуже важкими для освоєння – під лісом (субтропічною сельвою з отруйними зміями й комахами), який треба було вирубувати. Багато людей тоді загинуло й померло, але ті, хто вижив, відвоювали у природи землю, створили власні господарства, облаштувалися й асимілювалися – і живуть досить непогано. Володіють плантаціями мате (південноамериканського чаю), тютюну, рису... Через високий вміст міді земля там має коричнево-червоний колір, але при цьому вона дуже благодатна для ведення сільського господарства.

У Буенос-Айресі є кілька українських громад, які займаються, переважно, культурною роботою. Раніше було кілька газет, зараз уже немає жодної. До 1991 року діяльність громад була спрямована на отримання Україною незалежності. Після 1991-го року мета зникла, і в українській діаспорі Аргентини виникла якась внутрішня криза, розповідає Волощук.

Четверта хвиля еміграції українців була в період президентства Леоніда Кучми. Під час візиту в Південну Америку він домовився з тодішнім президентом Аргентини Карлосом Менемом про те, що ця країна прийматиме наших співвітчизників і надасть їм роботу. Кількасот людей ризикнули переселитися, однак Аргентина не змогла їх забезпечити ані роботою, ані житлом. Допомогу українцям тоді надала греко-католицька церква, яка розселила їх на своїх площах. Та згодом багато людей виїхало до більш благополучних європейських країн.

- Під час перебування в Аргентині я зустрічався з майже десятком емігрантів 4-ї хвилі (1990-2000 роки) – і жодної людини, яка була б задоволена тим, що вона емігрувала туди, мені не трапилось. Перша-друга-третя хвилі – задоволені, але тоді Аргентина була іншою. А зараз це країна перманентної економічної кризи, яка триває 25 років, і українцям там не дуже добре живеться, – зауважив мандрівник.

Під час перебування в Аргентині Волощук здолав частину шляху героїв роману Жуля Верна "Діти капітана Гранта", які йшли від Тихого океану до Атлантичного по 37-й паралелі. Великі аргентинські рівнини, Патагонія, спека...

- Я побачив Аргентину, якою вона була, мабуть, 150 років тому. Дуже багато худоби – корів, овець, вся земля приватна, обгороджена парканами, вільних ділянок майже немає. На великих рівнинах населення дуже мало, дороги ґрунтові, я їх долав де пішки, де автостопом, дістався Атлантики й уже звідти повернувся до Буенос-Айреса, – розповів Олександр.

Через 2 місяці він залишив "Дім для всіх" і вирушив у самостійну подорож. На півночі Аргентини провідав нащадків тих українців, які вирубували сельву, і поїхав далі.

ВЛАДА ПАРАГВАЮ НІКОЛИ НЕ ЗАВАЖАЛА ЛЮДЯМ ЖИТИ

У Парагваї Волощук побачив такі ж, як і в Аргентині, червоні ландшафти. Найбільше українців – 2 тисячі родин – проживає у південній частині країни, в департаменті Ітапуа. Парагвайська діаспора дуже відрізняється від бразильської, аргентинської і чилійської тим, що туди група переселенців прибула тільки в другій половині 30-х років минулого сторіччя. Це були вихідці з Волині та Галичини, які відчували наближення війни й не хотіли залишатися між фашистами та більшовиками. Тоді Волинь була під Польщею, а в Парагваї якраз закінчилася кровопролитна Чакська війна. Втрати були великі, і уряд Парагваю домовився з владою кількох європейських країн про організоване переселення людей для компенсації людських втрат. Були укладені угоди з Німеччиною, Польщею, Італією, Швейцарією, Австрією – і багато людей переселилося.

- Сьогодні у Парагваї живуть діти й онуки тих українців, які переїхали сюди 80 років тому. І ці люди створили тут таку Україну, про яку мріяли їхні діди й батьки. Особливість Парагваю в тому, що його влада ніколи не заважала людям жити. У влади тут свої інтереси, у людей – свої. І тому Парагвай – унікальна країна. Емігранти (українці, поляки, німці, швейцарці, навіть японці) займалися сільським господарством, і держава ніколи не душила їх податками. Після Чакського конфліку ніяких війн чи революцій у країні не було.

Основою тамтешньої економіки є контрабанда – доходи від неї складають 60% економіки держави. Якщо при Стресснері (колишній керівник держави) переважала контрабанда наркотиків, тютюну й алкоголю, то зараз це – електроніка й одяг. Народ вирощує продовольство, держава його купує – і всі цілком пристойно живуть.

Волощук зустрівся з українським консулом Андресом Троцюком – найвпливовішим у Парагваї українцем. Він – дуже багата людина, підтримує українську культуру і завдяки йому зараз між Україною і Парагваєм – безвізовий режим. 

 

Родина Григорія Ребрука має 250 га землі. Загалом простий українець у Парагваї тримає 20-30 корів, має комбайн, пару тракторів, кілька машин і щорічний дохід 300-400 тис. доларів США. 

У БРАЗИЛІЇ УКРАЇНЦІВ ОБ’ЄДНУЄ ЦЕРКВА

У Бразилії Волощук був тільки в одному департаменті – штаті Парана, де живе найбільша кількість українців. А їх там – приблизно 400 тисяч. Це – нащадки переселенців кінця XIX - початку XX століття, в основному, з території нинішніх Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської областей.

Там людей об’єднує греко-католицька церква, де працюють ченці Василіанського ордену. Служба у храмах правиться українською мовою і лише частково – португальською. В одному з міст – Прудентополісі, яке було засноване українцями і яких зараз там більшість, є навіть двомовна українська газета "Праця". У місті є три українських храми. Поза межами церкви мало хто з українців говорить рідною мовою, діти її вже взагалі не знають.

Пройшов Волощук і відомою болівійською "дорогою смерті", яка пролягає між містами Ла-Пас і Коройко. Вона була прокладена полоненими парагвайцями під час Чакської війни. Це майже прямовисна скеля з вирубаною "поличкою" для проїзду машини. Протяжність дороги – 28 км, і вона дуже небезпечна. Майже на кожному повороті там висять хрести або таблички з написами про те, що хтось зірвався тут у прірву й загинув. Але дорога дуже красива, за всі роки мандрів таких гарних доріг іще не бачив. Їздять нею тільки місцеві, і то дуже повільно – машинами або велосипедами. Хоча для зручності й безпеки років 30 тому в тих краях більш-менш нормальну дорогу все ж таки збудували.

ЧИЛІЙЦІ ДУЖЕ ЛЮБЛЯТЬ УКРАЇНОК

В Чилі Волощук одразу потрапив у найсухішу на Землі пустелю Атакама. Вона – мертва і безплідна, там немає води, комах, ніяких звірів, там десятки років, а в деяких місцях і сотні, не було дощу. Це тому, що з обох боків пустеля заблокована Андами та Чилійським прибережним хребтом, тож ніяка волога в неї не потрапляє. Пустелю мандрівник проїхав автостопом по діагоналі, а потім пройшов 37-му паралель – від Тихого океану до кордону з Аргентиною, всього 270 км. У порівнянні з аргентинською частиною шляху дітей капітана Ґранта чилійська була значно гарніша й цікавіша.

Українська діаспора Чилі дуже відрізняється від тих, що сформувалися в інших латиноамериканських країнах. Перш за все тим, що вона – наймолодша. У ті часи, коли в Південну Америку з України їхали тисячі людей, безземельна Чилі мало кого цікавила. І тому перші українські емігранти з'явилися там лише в 1990-2000-х роках. Зараз їх у Чилі 400 чоловік. Це або жінки, які вийшли заміж за чилійців, або ж ті українці, які поїхали туди працювати і там залишилися. Чилійські чоловіки, зауважив Олександр, дуже люблять українських жінок. Вони визнають їх дуже вродливими і знайомляться через Інтернет.

Особливе враження справила на мандрівника триденна поромна подорож на південь країни уздовж берегів Чилі – від Пуерто-Монта до Пуерто Наталеса. Квиток на пором коштував 400 доларів США (за весь період мандрівки це була найбільша витрата, якщо не рахувати квитків на літаки). Але побачене, зазначив він, було того варте. Дика природа, фіорди, гори, які постають із води… Кити, пінгвіни, котики, морські леви на берегах. Протяжність маршруту становила півтори тисячі кілометрів.

Із найпівденнішого міста Чилі Пунта-Аренаса на поромі через Магелланову протоку Волощук дістався міста Порвенір острова Вогняна Земля, відкритого Магелланом у 1520 році. Звідти без зупинок 5 днів їхав до Буенос-Айреса – 2800 км вісімнадцятьма машинами. А 2 грудня повернувся до Києва

Загальний кілометраж, який Волощук здолав у Південній Америці, становить 22 тис. 700 км. Із них 1140 км він пройшов пішки. Причому, в одній лише парі взуття – у чоботах зі свинячої шкіри, придбаних на базарі в Чернігові. Півроку вони витримали без проблем, а потім вимагали постійного ремонту. Купити ж нове взуття у Чилі чернігівець дозволити собі не міг, тому що це – економічно найуспішніша і найдорожча країна Південної Америки.

Наші інтереси: 

Подорожувати невідомими країнами - це, як прожити нове життя. Цікавий досвід Олександра захоплює і надихає.

Гравець: 
Олена Каганець

Новини від RedTram - для збільшення прихильників НО

Loading...
 
Форум Підтримати сайт Довідка