Коли по радіо виступав Андрій Сова, багато людей кидали роботу й поспішали до приймачів. Щоб почути іскрометний гумор артиста і потім переказувати друзям та знайомим приповідки улюбленого пересмішника. А читав він зі сцени понад тридцять років, брав участь у восьми тисячах з гаком концертів... Доти, доки не підкосила тяжка недуга — відмовили ноги. Професура не змогла встановити діагноз, а хвороба прогресувала: судоми, нестерпний біль, несила ходити... Та не здавався...
Працював удома зі студентами Київського училища естрадно-циркового мистецтва, читав класику, писав спогади, есе, замальовки з життя. До слова, багато що з його доробку не опубліковано. Донька Андрія Корнійовича — Валентина Сова, артистка театру “Колесо” — люб’язно надала “Хрещатику” ексклюзивне право надрукувати кілька творів знаменитого батька і поділилася спогадами про нього.
Колекціонував цікаві прізвища
Андрій Корнійович Сова з’явився на світ 30 грудня 1912 року в Одесі на знаменитій Молдаванці. Все життя потім згадував рідну Балківську вулицю, де була “найгустіша в світі пилюка з Нерубайських кар’єрів”, а поруч, на дні глибокого яру, дітлахи робили своє “Чорне море”, загативши каламутний струмочок, що витікав з території джгутової фабрики. Серед того раю стояв будиночок дідуся Онуфрія, густо заселений численним потомством. Дідусь, тато і мама були зв’язківцями. У домі порядкувала бабуся Наталя. Онуки пишалися дідом-листоношею, веселим і завжди усміхненим чоловіком, котрий щодня повертався додому з подарунками від зайчика — виймав із черезплічної чорної шкіряної сумки то коробочку м’ятних цукерок, то горішки, то бублики.
Коли Андрійко підріс, віддали в приватний дитячий садок Клавдії Шевельової. Там навчали багато чого: читати, декламувати, ліпити, малювати, правил “хорошого тону”. За опанування “політесу” матері довелося віддавати чи не половину місячного заробітку. Та раптово студії припинилися. Одесу лихоманило. Стали звичними слова “фронт”, “білі”, “червоні”, “Антанта”. В’юнилися кілометрові черги за гасом, хлібом. У місто прийшли холод і голод. Перебути лихоліття поїхали до родичів на Полтавщину. Там хлопчина закінчив два класи. Коли повернулися додому, дідуся вже не було і будинок став чужим. Довелося наймати житло в хамовитого й жорстокого чоловіка.
У Одесі пішов навчатися в зразкову школу імені Івана Франка, де працювало безліч гуртків — спортивний, хоровий, танцювальний, драматичний... Навіть палітурну майстерню мали. До революції там був Інститут шляхетних дівчат. Що не урок — цілий спектакль. З щирим теплом згадував артист учителів німецької, російської мов, а особливо — української, Костя Федоровича Арсені. Роблячи перекличку за класним журналом, обов’язково наголошував на яскравих прізвищах. Пояснював дітям їхнє походження: ти — Пушкар, отож пам’ятай, що був такий сподвижник у славного Богдана. Не ганьби його, вчись добре. (До слова, Андрій Сова перейняв від педагога любов до збирання цікавих прізвищ і завжди записував їх. Нині збереглося кілька таких зошитів.) Закінчувався урок неодмінно піснею про Шевченка. У школі підліток уперше вийшов на сцену як герой п’єси “Робін Гуд”...
Хотів стати моряком, але помилився трапом
Кожен хлопчина з Молдаванки мріяв про море. Не винятком був і Андрій — вступив до школи плавскладу. Про ті настрої він написав у спогадах “Дорога до сміху”: “Моряками станемо! А там — матрос, чи капітан, чи кочегар, — значення не мало. Головне — море”. І ось уже на голові зсунутий набакир картуз із якорцем. “Справжнісінький тобі морський вовк”. Моторист І класу мріяв про Сейшели, далекі мандри, а потрапив на МТС у степове село — готувати трактори до сівби. Лише на двадцять першому році життя отримав “Морехідну книжку” й дістав направлення на теплохід “Цюрупа”. Коли “новобранець” з’явився на корабель, помічник капітана суворо запитав: “Чи не помилилися ви трапом, обираючи професію?” І мов у сині морські хвилі дивився... Саме в рейсах почав виявлятися талант майбутнього артиста. За спогадами Андрія Корнійовича, в закутку біля трюму збиралася вільна від чергування команда (це місце жартома називали брехайлівкою), і часто чулося: “Совушко, підкинь трошки гумору. Зобрази парочку речей із власного життя”. Імпровізував на ходу, розповідав цікаві бувальщини, анекдоти. Всім подобалося. Отоді й закрався сумнів: чи не помилився трапом?..
“Розправляй крила, Сово, на всю широчінь”,— радив Марк Бернес
У 1935 році вступив до театрального училища. Перша кінороль і одразу одна з провідних — у фільмі Мирона Білинського “Стара фортеця”. У ньому грав і Марк Бернес. Почав заохочувати юнака: “Розпрямляй крила, Сово, на всю широчінь”. Потім брав участь у фільмах “Морський яструб”, “У далекому плаванні”, “Максимко”, “У мирні дні”, “Голубі дороги”... Та хотілося чогось гумористичного. Отож зголосився на роль... орангутанга в “Таємничому острові” Бориса Шелонцева. Як розповідала донька актора, тоді він мало не поплатився життям за нерозважливість. “Мавпа” вирішила пожартувати й вийшла назустріч туристам, не помітивши, що з ними був вовкодав. Довелося негайно знімати шкуру примата і ретируватися з криком: “Товариші громадяни, зупиніть собаку! Я ж артист!” У фільмі “Танкер “Дербент” знімався з відомими акторами Василем Меркур’євим, Юхимом Копеляном, Лідією Сухаревською, в “Морському яструбі” — з Іваном Переверзєвим, Леонідом Кмітом, Ростиславом Сушкевичем. Кінцівку “Морського яструба” довелося змінити, бо вже почалася війна з фашистами. Сценарій адаптували до подій 1941 року Юрій Олеша і Веніамін Рискінд. Працювали під бомбами. Море було “нашпиговане” мінами. Дознімали картину на Каспії, монтували в Тбілісі. Там і звістка застала, що Одесу захопили окупанти.
Студія евакуювалася до Ташкента. Сова одразу попрямував до військкомату, але Марк Бернес порекомендував колегу режисеру Леонідові Лукову на роль артилериста в фільмі “Два бійці”. За його участю створено також картини “У далекому плаванні”, “Я — чорноморець”.
Повернувся до Одеси в травні 1945 року. Там чекали на нього лише старенький батько та сестра Марія: мати вже померла, загинув на фронті старший брат. І тут познайомився з Амвросієм Бучмою. Зустріч стала доленосною. Ось як про це пише в книзі спогадів Сова: “Багато я тоді дум передумав і суворо переоцінив усе, що зробив раніше...”
Чоловіка для Галі вибирала мама
Київський період розпочався зі вступу до Театру Радянської Армії. Завершилося й холостяцьке життя тридцятип’ятирічного актора: зустрів молоденьку артистку Галину Жирову. Побралися. Але цьому передувала цікава історія. Річ у тім, що на нього спочатку звернула увагу не дівчина, а... її мама. Майбутня теща виділила серед інших чоловіка, який згодом став улюбленим зятем, сказавши доньці: “Придивися до нього. Він — талант!” (До слова, Андрій Корнійович дуже шанував Валентину Олександрівну. Навіть оселилися поруч із нею. І завжди привозив подарунки. Як кажуть, теща й зять жили душа в душу, бо були ті душі молоді до скону. Валентина Андріївна розказала, як старенька насмішила до сліз усю родину. Коли Андрій Корнійович повернувся з Америки і завітав до тещі з презентом, вона жартома запитала: “Андрюшо, а як там із сексом?” Мовляв, у нас про них пишуть казна-що. У цьому шлюбі народилися прекрасні діти: Олександр та Валентина. Син, який нині працює перекладачем при МАГАТЕ у Відні, й досі вдячний татові за те, що навчив його не халтурити, все робити грунтовно. Тобто не “на хіп-хап”. Рід Сови продовжують онука Ольга — тлумач з французької, німецької та англійської мов, і маленька правнучка Софійка. Кажуть, буцімто дівчинка дуже схожа на прадіда: і сміється так само, і кривиться...)
Згодом театр ліквідували. Хлопці та дівчата створили “веселу й співочу бригаду”, мандрували селами й містами України. Виступали де випаде — в клунях, у коморах, на полі... При гасових лампах, свічках або й при місячному сяйві. Музика, пісні, романси і, звичайно, гумор. Потім група розпалася. Дружина Сови — Галина Жирова — стала актрисою Театру імені Лесі Українки. Андрій Корнійович залишився при філармонії і повністю перейшов на гумор. Заприятелював зі Степаном Олійником. Щира дружба тривала все життя. Степан Воскрекасенко якось зауважив: “Довго природа трудилася, доки звела їх”. А донька актора Валентина Андріївна розповіла, що батько ретельно готувався до зустрічей із поетом. Ідучи до Олійника в гості, довго вибирав костюм, краватку. Хоча бачилися часто, кожен візит ставав подією, бо з’являлися нові твори, що їх згодом читав зі сцени. Репертуар розширювався. На мініатюри Павла Глазового натрапив випадково, взявши в бібліотеці тоненьку збірочку невідомого на той час автора. Це вже потім заприязнилися. Обговорювали теми, радилися з різних питань. Як згадував артист, часто він бував у сатирика і вдома, і на роботі, та жодного разу не повернувся з порожніми руками.
Про народження доньки й присвоєння звання заслуженого артиста УРСР дізнався в один день
Перший сольний концерт у Колонному залі філармонії імені Миколи Лисенка відбувся при аншлазі. Коли в 1959 році створили “Укрконцерт”, аудиторія ще розширилася. Юхим Березін і Юрій Тимошенко поставили спектакль до декади української літератури та мистецтва в Москві. Серед його учасників був і Андрій Сова. Виступили з тріумфом. Саме під час декади — 23 листопада 1960 року — Андрій Корнійович дістав аж дві чудові звістки: про народження доньки Валентини та про присвоєння йому звання заслуженого артиста УРСР.
Нова програма, концерти у Великому театрі СРСР, у Ермітажі, Ленінградському театрі естради, по всіх куточках неосяжної держави — від Соловецьких островів аж до Сахаліну. Донька теж часто їздила з ним. Мала терпляче чекала за кулісами, доки тато виступить.
Бачила, як він готувався до зустрічі з глядачами. Тепер це називається акторським тренінгом. Працював над мімікою, текстом, налаштовувався внутрішньо. Часто повторював слова знаменитої Єрмолової: “Поки не вивчу текст, не зможу зіграти”. Артист на сцені має почуватися вільно. Отож легкість і розкутість давалися з великими труднощами. Польща, Німеччина, Чехословаччина, Америка, Франція, Канада... У домі часто бували Юрій Гуляєв, Юрій Тимошенко, Юхим Березін, Таранець і Ретвицький, Діана Петриненко.
30 жовтня 1965 року земляки запросили Андрія Корнійовича на святкування знаменної події — присвоєння Одесі звання міста-героя. Серед гостей були й знані в усьому світі уродженці цього міста Леонід Утьосов та Еміль Гілельс. Через тиждень Сова став народним артистом УРСР.
Класику гумору викладати в театральному інституті не дозволили
Потім було 16 років боротьби з тяжкою хворобою. Та не здавався: щодня сувора дієта (вівсяна каша без солі, з морською капустою чи яблуком, горіхами), щоб бодай не набрати зайвого кілограма, бо ходити й так тяжко. Гімнастика за будь-якої погоди (40 хвилин вправ щоранку). І робота з учнями: протягом багатьох років тричі на тиждень приходили до нього на Червоноармійську студенти Київського училища естрадно-циркового мистецтва по науку. Викладати в Театральному інституті імені Карпенка-Карого не дозволили: мовляв, не має вищої освіти.
Писав спогади, гумористичні оповідання з власного життя. Дуже багато читав. Особливо цінував Чехова — за лаконізм, конкретику і вміння побачити головне. Єдине, що докучало,— біль. Іноді скаржився доні: “Коли б хоч на секунду його позбутися, який би я був щасливий!” Та не хотів нікого обтяжувати своїми клопотами. На милицях обслуговував себе сам. Дружину відпускав на тривалі гастролі. Навіть заохочував, бо ніщо не повинно порушувати життєвий ритм.
Усе робив з артистизмом. Якщо писав комусь поздоровлення, то обов’язково щось дотепно віршував, компонував колаж. Любив тишу. Дуже йому не подобалося, коли треба було кудись їхати. В таксі (своєї машини не мав) прикривав характерний ніс рукою... Щоб не впізнали.
Не хотів показувати слабкості ні перед ким. Навіть перед найріднішими. Коли за два тижні до його смерті прийшла донька (якраз був її день народження) й принесла улюблене біле натуральне вино, тяжко хворий Андрій Корнійович взявся відкоркувати пляшку: “Я чоловік! Відкоркую!” Доклавши останні сили, він справився з корком і був дуже радий. Мовляв, переміг неміч.
Не стало народного артиста України Андрія Сови 11 грудня 1994 року. Поховали 13 грудня. В день його ангела — апостола Андрія Первозванного.
В тему:
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Готові дізнатися, чому ваше життя – це як метаморфоз гусениці, але з купою екзистенційних криз і без кокона? У новому подкасті ми розбираємо сім стадій розвитку людини – від крихітного плоду до...
Пересмішник. За день до 2003-го Україна відзначатиме дев’яносторіччя від дня народження Андрія Сови
Світ:
02121101w.jpg
Колекціонував цікаві прізвища
Андрій Корнійович Сова з’явився на світ 30 грудня 1912 року в Одесі на знаменитій Молдаванці. Все життя потім згадував рідну Балківську вулицю, де була “найгустіша в світі пилюка з Нерубайських кар’єрів”, а поруч, на дні глибокого яру, дітлахи робили своє “Чорне море”, загативши каламутний струмочок, що витікав з території джгутової фабрики. Серед того раю стояв будиночок дідуся Онуфрія, густо заселений численним потомством. Дідусь, тато і мама були зв’язківцями. У домі порядкувала бабуся Наталя. Онуки пишалися дідом-листоношею, веселим і завжди усміхненим чоловіком, котрий щодня повертався додому з подарунками від зайчика — виймав із черезплічної чорної шкіряної сумки то коробочку м’ятних цукерок, то горішки, то бублики.
Коли Андрійко підріс, віддали в приватний дитячий садок Клавдії Шевельової. Там навчали багато чого: читати, декламувати, ліпити, малювати, правил “хорошого тону”. За опанування “політесу” матері довелося віддавати чи не половину місячного заробітку. Та раптово студії припинилися. Одесу лихоманило. Стали звичними слова “фронт”, “білі”, “червоні”, “Антанта”. В’юнилися кілометрові черги за гасом, хлібом. У місто прийшли холод і голод. Перебути лихоліття поїхали до родичів на Полтавщину. Там хлопчина закінчив два класи. Коли повернулися додому, дідуся вже не було і будинок став чужим. Довелося наймати житло в хамовитого й жорстокого чоловіка.
У Одесі пішов навчатися в зразкову школу імені Івана Франка, де працювало безліч гуртків — спортивний, хоровий, танцювальний, драматичний... Навіть палітурну майстерню мали. До революції там був Інститут шляхетних дівчат. Що не урок — цілий спектакль. З щирим теплом згадував артист учителів німецької, російської мов, а особливо — української, Костя Федоровича Арсені. Роблячи перекличку за класним журналом, обов’язково наголошував на яскравих прізвищах. Пояснював дітям їхнє походження: ти — Пушкар, отож пам’ятай, що був такий сподвижник у славного Богдана. Не ганьби його, вчись добре. (До слова, Андрій Сова перейняв від педагога любов до збирання цікавих прізвищ і завжди записував їх. Нині збереглося кілька таких зошитів.) Закінчувався урок неодмінно піснею про Шевченка. У школі підліток уперше вийшов на сцену як герой п’єси “Робін Гуд”...
Хотів стати моряком, але помилився трапом
Кожен хлопчина з Молдаванки мріяв про море. Не винятком був і Андрій — вступив до школи плавскладу. Про ті настрої він написав у спогадах “Дорога до сміху”: “Моряками станемо! А там — матрос, чи капітан, чи кочегар, — значення не мало. Головне — море”. І ось уже на голові зсунутий набакир картуз із якорцем. “Справжнісінький тобі морський вовк”. Моторист І класу мріяв про Сейшели, далекі мандри, а потрапив на МТС у степове село — готувати трактори до сівби. Лише на двадцять першому році життя отримав “Морехідну книжку” й дістав направлення на теплохід “Цюрупа”. Коли “новобранець” з’явився на корабель, помічник капітана суворо запитав: “Чи не помилилися ви трапом, обираючи професію?” І мов у сині морські хвилі дивився... Саме в рейсах почав виявлятися талант майбутнього артиста. За спогадами Андрія Корнійовича, в закутку біля трюму збиралася вільна від чергування команда (це місце жартома називали брехайлівкою), і часто чулося: “Совушко, підкинь трошки гумору. Зобрази парочку речей із власного життя”. Імпровізував на ходу, розповідав цікаві бувальщини, анекдоти. Всім подобалося. Отоді й закрався сумнів: чи не помилився трапом?..
“Розправляй крила, Сово, на всю широчінь”,— радив Марк Бернес
У 1935 році вступив до театрального училища. Перша кінороль і одразу одна з провідних — у фільмі Мирона Білинського “Стара фортеця”. У ньому грав і Марк Бернес. Почав заохочувати юнака: “Розпрямляй крила, Сово, на всю широчінь”. Потім брав участь у фільмах “Морський яструб”, “У далекому плаванні”, “Максимко”, “У мирні дні”, “Голубі дороги”... Та хотілося чогось гумористичного. Отож зголосився на роль... орангутанга в “Таємничому острові” Бориса Шелонцева. Як розповідала донька актора, тоді він мало не поплатився життям за нерозважливість. “Мавпа” вирішила пожартувати й вийшла назустріч туристам, не помітивши, що з ними був вовкодав. Довелося негайно знімати шкуру примата і ретируватися з криком: “Товариші громадяни, зупиніть собаку! Я ж артист!” У фільмі “Танкер “Дербент” знімався з відомими акторами Василем Меркур’євим, Юхимом Копеляном, Лідією Сухаревською, в “Морському яструбі” — з Іваном Переверзєвим, Леонідом Кмітом, Ростиславом Сушкевичем. Кінцівку “Морського яструба” довелося змінити, бо вже почалася війна з фашистами. Сценарій адаптували до подій 1941 року Юрій Олеша і Веніамін Рискінд. Працювали під бомбами. Море було “нашпиговане” мінами. Дознімали картину на Каспії, монтували в Тбілісі. Там і звістка застала, що Одесу захопили окупанти.
Студія евакуювалася до Ташкента. Сова одразу попрямував до військкомату, але Марк Бернес порекомендував колегу режисеру Леонідові Лукову на роль артилериста в фільмі “Два бійці”. За його участю створено також картини “У далекому плаванні”, “Я — чорноморець”.
Повернувся до Одеси в травні 1945 року. Там чекали на нього лише старенький батько та сестра Марія: мати вже померла, загинув на фронті старший брат. І тут познайомився з Амвросієм Бучмою. Зустріч стала доленосною. Ось як про це пише в книзі спогадів Сова: “Багато я тоді дум передумав і суворо переоцінив усе, що зробив раніше...”
Чоловіка для Галі вибирала мама
Київський період розпочався зі вступу до Театру Радянської Армії. Завершилося й холостяцьке життя тридцятип’ятирічного актора: зустрів молоденьку артистку Галину Жирову. Побралися. Але цьому передувала цікава історія. Річ у тім, що на нього спочатку звернула увагу не дівчина, а... її мама. Майбутня теща виділила серед інших чоловіка, який згодом став улюбленим зятем, сказавши доньці: “Придивися до нього. Він — талант!” (До слова, Андрій Корнійович дуже шанував Валентину Олександрівну. Навіть оселилися поруч із нею. І завжди привозив подарунки. Як кажуть, теща й зять жили душа в душу, бо були ті душі молоді до скону. Валентина Андріївна розказала, як старенька насмішила до сліз усю родину. Коли Андрій Корнійович повернувся з Америки і завітав до тещі з презентом, вона жартома запитала: “Андрюшо, а як там із сексом?” Мовляв, у нас про них пишуть казна-що. У цьому шлюбі народилися прекрасні діти: Олександр та Валентина. Син, який нині працює перекладачем при МАГАТЕ у Відні, й досі вдячний татові за те, що навчив його не халтурити, все робити грунтовно. Тобто не “на хіп-хап”. Рід Сови продовжують онука Ольга — тлумач з французької, німецької та англійської мов, і маленька правнучка Софійка. Кажуть, буцімто дівчинка дуже схожа на прадіда: і сміється так само, і кривиться...)
Згодом театр ліквідували. Хлопці та дівчата створили “веселу й співочу бригаду”, мандрували селами й містами України. Виступали де випаде — в клунях, у коморах, на полі... При гасових лампах, свічках або й при місячному сяйві. Музика, пісні, романси і, звичайно, гумор. Потім група розпалася. Дружина Сови — Галина Жирова — стала актрисою Театру імені Лесі Українки. Андрій Корнійович залишився при філармонії і повністю перейшов на гумор. Заприятелював зі Степаном Олійником. Щира дружба тривала все життя. Степан Воскрекасенко якось зауважив: “Довго природа трудилася, доки звела їх”. А донька актора Валентина Андріївна розповіла, що батько ретельно готувався до зустрічей із поетом. Ідучи до Олійника в гості, довго вибирав костюм, краватку. Хоча бачилися часто, кожен візит ставав подією, бо з’являлися нові твори, що їх згодом читав зі сцени. Репертуар розширювався. На мініатюри Павла Глазового натрапив випадково, взявши в бібліотеці тоненьку збірочку невідомого на той час автора. Це вже потім заприязнилися. Обговорювали теми, радилися з різних питань. Як згадував артист, часто він бував у сатирика і вдома, і на роботі, та жодного разу не повернувся з порожніми руками.
Про народження доньки й присвоєння звання заслуженого артиста УРСР дізнався в один день
Перший сольний концерт у Колонному залі філармонії імені Миколи Лисенка відбувся при аншлазі. Коли в 1959 році створили “Укрконцерт”, аудиторія ще розширилася. Юхим Березін і Юрій Тимошенко поставили спектакль до декади української літератури та мистецтва в Москві. Серед його учасників був і Андрій Сова. Виступили з тріумфом. Саме під час декади — 23 листопада 1960 року — Андрій Корнійович дістав аж дві чудові звістки: про народження доньки Валентини та про присвоєння йому звання заслуженого артиста УРСР.
Нова програма, концерти у Великому театрі СРСР, у Ермітажі, Ленінградському театрі естради, по всіх куточках неосяжної держави — від Соловецьких островів аж до Сахаліну. Донька теж часто їздила з ним. Мала терпляче чекала за кулісами, доки тато виступить.
Бачила, як він готувався до зустрічі з глядачами. Тепер це називається акторським тренінгом. Працював над мімікою, текстом, налаштовувався внутрішньо. Часто повторював слова знаменитої Єрмолової: “Поки не вивчу текст, не зможу зіграти”. Артист на сцені має почуватися вільно. Отож легкість і розкутість давалися з великими труднощами. Польща, Німеччина, Чехословаччина, Америка, Франція, Канада... У домі часто бували Юрій Гуляєв, Юрій Тимошенко, Юхим Березін, Таранець і Ретвицький, Діана Петриненко.
30 жовтня 1965 року земляки запросили Андрія Корнійовича на святкування знаменної події — присвоєння Одесі звання міста-героя. Серед гостей були й знані в усьому світі уродженці цього міста Леонід Утьосов та Еміль Гілельс. Через тиждень Сова став народним артистом УРСР.
Класику гумору викладати в театральному інституті не дозволили
Потім було 16 років боротьби з тяжкою хворобою. Та не здавався: щодня сувора дієта (вівсяна каша без солі, з морською капустою чи яблуком, горіхами), щоб бодай не набрати зайвого кілограма, бо ходити й так тяжко. Гімнастика за будь-якої погоди (40 хвилин вправ щоранку). І робота з учнями: протягом багатьох років тричі на тиждень приходили до нього на Червоноармійську студенти Київського училища естрадно-циркового мистецтва по науку. Викладати в Театральному інституті імені Карпенка-Карого не дозволили: мовляв, не має вищої освіти.
Писав спогади, гумористичні оповідання з власного життя. Дуже багато читав. Особливо цінував Чехова — за лаконізм, конкретику і вміння побачити головне. Єдине, що докучало,— біль. Іноді скаржився доні: “Коли б хоч на секунду його позбутися, який би я був щасливий!” Та не хотів нікого обтяжувати своїми клопотами. На милицях обслуговував себе сам. Дружину відпускав на тривалі гастролі. Навіть заохочував, бо ніщо не повинно порушувати життєвий ритм.
Усе робив з артистизмом. Якщо писав комусь поздоровлення, то обов’язково щось дотепно віршував, компонував колаж. Любив тишу. Дуже йому не подобалося, коли треба було кудись їхати. В таксі (своєї машини не мав) прикривав характерний ніс рукою... Щоб не впізнали.
Не хотів показувати слабкості ні перед ким. Навіть перед найріднішими. Коли за два тижні до його смерті прийшла донька (якраз був її день народження) й принесла улюблене біле натуральне вино, тяжко хворий Андрій Корнійович взявся відкоркувати пляшку: “Я чоловік! Відкоркую!” Доклавши останні сили, він справився з корком і був дуже радий. Мовляв, переміг неміч.
Не стало народного артиста України Андрія Сови 11 грудня 1994 року. Поховали 13 грудня. В день його ангела — апостола Андрія Первозванного.
Зверніть увагу
Від гомо сімплекс до гомо триплекс: невідомі стадії людського розвитку – подкаст на Радіо Гартленд