Операція "Анаконда" і геополітичні перспективи України

Останнім часом багато західних ЗМІ почали наводити приклад анаконди як тактику, яку використовує Білий Дім щодо Кремля. Як відомо, анаконда (як і всі подібні тварини) не нападає на свою жертву відразу. Спочатку тварина довго вичікує, заманюючи жертву на сприятливу територію і поступово підпускаючи її все ближче. Потім жертву анаконда або відразу заковтує цілком, або повільно охоплює хвостом, поступово стискаючи зашморг аж до летального результату. В результаті, "кролик" одумується вже в останній момент, коли можливості врятуватися вже не залишається.

Саме таку «тактику анаконди» проти Кремля ось вже півтора року з початку анексії Криму (а точніше з часів Сочинської олімпіади) використовує Білий Дім. Таким чином він поступово затравлює "російського ведмедя".

Упевнений, що даний план був уже давно написаний і погоджений у вищих кабінетах Вашингтона задовго до анексії Криму. Штати розуміли, що рано чи пізно Путін зірветься і таки піде у відкритий наступ. Подібний план вторгнення в Україну під назвою "Механічний апельсин" розроблявся Кремлем ще в 2009 році. До цього була агресія проти Грузії в 2008 році, а в російській пресі масово видавалися бестселери про "русскій мір", "перемогу над НАТО в Україні" та "збирання російських земель". Це також служило передвісником прийдешніх подій.

Тому, у Вашингтоні не могли не знати про амбіції Кремля і особисто Путіна, особливо, в контексті розширення НАТО біля кордонів Росії. З іншого боку, детонаторами "бліцкригу" у Криму, а потім і на Донбасі стали два фактори:

1) ізоляція режиму Путіна на міжнародній арені, включаючи бойкот Західними лідерами Сочинської олімпіади;

2) Євромайдан в Україні, в результаті чого був повалений режим Януковича.

При всьому цьому, головною проблемою для Путіна став не стільки сам "євромайдан" як явище, скільки відмова протестувальників йти на "мирову" після трагічних подій 18-20 лютого, коли нібито вже були досягнуті домовленості про дострокові президентські вибори. Під документом підписалися ряд західних лідерів, включаючи офіційну делегацію з Росії.

Але, як відомо, під тиском протестувальників на Майдані "мирової" так і не відбулося. В результаті цього, Янукович і його союзники були змушені покинути територію України.

Це стало останньою краплею для Кремля, де до того ж були впевнені, що самі протести були зрежисована в катівнях Держдепу, а потім нав'язані українському суспільству. Що насправді є абсурдом саме по собі.

Разом з тим, ми можемо сміливо припускати, що Вашингтон готувався до такого розвитку, оскільки Штати не звикли реагувати на події спонтанно, особливо коли справа стосується питань зовнішньої політики.

У кожній ситуації у Вашингтоні прописують кілька сценаріїв розвитку, прикріпивши до кожного відповідну стратегію. Потім просто продовжується впровадження задуманого плану, коректуючи його залежно від ситуації, що склалася.

Однією з таких стратегій і стала операція "Анаконда" (назва запропоновано деякими ЗМІ, будь-які подібності є збігом), згідно з якою "зашморг" для Кремля розрахована Штатами на період наступних 10-15 років. У цій ситуації Україна виступає лише наживкою для полювання на більш великого і небезпечного звіра.

Іран та Близький Схід: між країнами - шістьма світовими лідерами, з одного боку, і урядом Ірану, з іншого, - був підписаний "договір століття", покликаний призупинити іранську ядерну програму в обмін на часткове зняття санкцій Заходу, які діяли проти Тегерана ось уже більше двадцяти з гаком років.

Даний договір наполегливо лобіював Білий Дім і відразу ж після підписання документ був одноголосно підтриманий на Радбезі ООН. Тепер останнє слово залишається за Конгресом США, де протягом двох місяців повинні проголосувати "за" або "проти" зняття санкцій з Ірану і подальшої реалізації договору з боку Мін'юсту США.

Тому, в Білому Домі вже почали безпрецедентну рекламну кампанію про необхідність і корисність для США та її громадян підписаної "угоди століття".

Автор припускає, що в даній грі Україну просто-напросто використовували втемну на догоду Росії, яка також відігравала важливу роль у переговорному процесі. Саме з цим пов'язана жорстка розмова з українською делегацією у Вашингтоні напередодні підписання договору 13-14 липня. Саме з цим пов'язаний терміновий візит до Києва помічника Держсекретаря з питань Євразії Вікторії Нуланд, яка гаряче переконувала українську владу і парламентаріїв все ж підтримати зміни до Конституції щодо децентралізації і "особливого статусу" для окремих регіонів Донбасу. Видаючи даний факт за необхідність виконання "мінських угод".

Але чому така необхідність назріла саме зараз, адже після "Мінська-2" пройшло вже більше п'яти місяців?

Аж надто високі сьогодні ставки і не можна допустити того, щоб події в Україні будь-яким чином вплинули і на без того хиткий переговорний процес з Іраном. Більше того, РФ цілком може "підкидати дрова" в інші "гарячі" регіони, один за іншим підпалюючи країни на Близькому Сході, починаючи від Ісламської держави і бойовиків в Ємені і закінчуючи військовою підтримкою сирійського режиму Башара Ассада та поставками модернізованих комплексів ППО "С-300" тому ж Ірану. Тим самим, максимально нагнітаючи обстановку біля кордонів Ізраїлю, який є головним стратегічним партнером США, який до того ж володіє колосальним лобі у Вашингтоні.

Крім того, Іран необхідний Білому Дому не тільки для врегулювання ситуації навколо Ісламської держави, але також і щоб запобігти зближенню Тегерана з країнами БРІКС. Тим самим, Штати ставлять за мету розбити тріумвірат Росія - Іран - Китай.

З іншого боку, в довгостроковій перспективі Штати мають намір приборкати Росію шляхом відкриття ринків енергоресурсів Ірану (до введення обмежень з боку Заходу країна посідала трете місце в світі після РФ з експорту нафти і газу). Таким чином, ціни на нафту продовжать істотно знижуватися, що у зв'язці з діючими санкціями Заходу проти Росії безпосередньо позначиться на політичній та економічній ситуації в країні.

Крім того, на арену знову може вийти "невидима рука" Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК), куди не входить РФ. Цілком можливо, що рекордне падіння цін на нафту наприкінці минулого року сталося саме з подачі цієї Організації, яка цілком може штучно регулювати ціни на енергоресурси. По суті, країни ОПЕК є монополістами і сумарно контролюють 2/3 світових запасів нафти. Тиск на Організацію цілком міг здійснюватися як з боку США, так і в середині самих членів залежно від інтересів кожного з них.

Тепер, коли на світовий ринок енергоресурсів знову виходить Іран, кільце навколо Росії поступово стискається, що ще більше погіршить економічну ситуацію і цілком може закінчитися внутрішніми протестами опозиції.

Також не виключені інші непродумані кроки Кремля в зовнішній політиці (як це було в Криму і на Донбасі). Природно, в даній геополітичній грі Україна виконує роль "капкана" для "російського ведмедя", якого грамотно і послідовно зацьковував Захід.

Крім того, не варто забувати, що паралельно знижується енергозалежність від "Газпрому" в Україні та країнах ЄС. Для України сьогодні важлива модернізація власної ГТС, а також реверсні поставки газу зі Словаччини.

Нині ЄС залишається головним споживачем "Газпрому", тому російський монополіст буде продовжувати поставки. У той же час Вашингтон заявляє про перспективи будівництва спеціальних LNG-терміналів для поставок скрапленого газу з США до Євросоюзу, що також в довгостроковій перспективі знизить залежність від російського газу. Таким чином, Захід поступово вибиває головний козир з рук Кремля.

Куба і Латинська Америка. Паралельно США затягують петлю на шиї РФ ще за кількома напрямками. Вперше майже за 50 років було офіційно відкрито Посольство США на Кубі, а небачене зближення Білого Дому з урядом Кастро викликало здивування навіть у середовищі Демократичної партії. Аж до 2003-2004 років Куба залишалася єдиною можливістю для російський балістичних ракет, які несли пряму загрозу США. У результаті тривалого переговорного процесу багаторічний союзник СРСР, а потім РФ з недавніх пір став новим союзником США. Це називається мистецтвом дипломатії. Це природно закриває перспективи Кремля в даному регіоні.

Поступово Білий Дім продовжує "затягувати петлю" і навколо іншого зростаючого альянсу серед країн БРІКС (Бразилія, Росія, Індія, Китай і Південна Африка). Наприкінці червня вперше за два з гаком роки відбувся візит до США Президента Бразилії Ділми Руссефф. Обидві сторони відзначили значне "потепління відносин" через скандал з прослуховуванням перших осіб бразильського уряду в 2013 році.

Все дуже просто. Бразилії потрібні надійні союзники і ринки в США. У такій ситуації будь-яка держава не зацікавлена ​​втрачати прибуток. У свою чергу, Штатам потрібні партнери серед країн БРІКС, а також природні ресурси, яких є вдосталь у Латинської Америки.

Таким чином, Білий Дім у довгостроковій перспективі поступово заводить власного "троянського коня" в стан зростаючого альянсу, що набирає міжнародну вагу. У всякому разі, сьогодні серед цих країн вже ніхто не говорить про створення альтернативної валюти, а також власного прототипу ОПЕК. Короткострокові доступні перспективи виявляються куди більш цікавішиими і привабливішими.

В результаті, сьогодні можемо констатувати відразу кілька фронтів, які були прямо або побічно розгорнуті США проти Росії та її впливу в регіоні і по всьому світу. Зокрема, мова йде про "угоду століття" з без'ядерної програмою з Іраном, усунення бар'єрів з давнім союзником РФ - Кубою, а також підпилювання "ніжок стільця" у БРІКС.

Цілком природно, що ніхто не бажає повторення "холодної війни", тому сьогодні Білий Дім і намагається уникнути всякого роду різких рухів проти Кремля, паралельно реалізовуючи довгострокову операцію "Анаконда" строком на 10-15 років. У даній ситуації Україна виступає лише "кроликом" для заманювання більш серйозного і великого хижака.

Разом з тим, тут варто більш детально зупинитися на сьогоднішній місії України в глобальній грі і зрозуміти: яким чином країна змогла б досягнути максимальної вигоди від протистояння Заходу проти Росії та її союзників по всьому світу?

Україна. Починаючи з лютого 2014 року, Україна володіла безпрецедентним шансом не лише на модернізацію власної економіки і промисловості, але також цілком могла стати впливовим суб'єктом на геополітичній арені і таким чином максимально використовувати глобальну "шахівницю" з вигодою для своїх національних інтересів.

У цьому випадку апелювати можна було з двох позицій: проблеми та її рішення. З точки зору проблеми України стикалася з третьою військовою силою в особі РФ, а анексія Криму стала першим прецедентом переділу кордонів у Європі з часів Другої світової. Дії Кремля прирівнювалися до агресії фашистської Німеччини та анексії Судет в 1938 році.

З точки зору рішення, Україна опинялася на передовій Історії, і керівництво країни цілком могло б проявити свої найкращі якості. А саме - приймати вольові та своєчасні рішення щодо протидії зовнішньої агресії, консолідувати українську націю, заручитися підтримкою Заходу і врешті-решт зупинити агресора (нанести йому максимальні втрати). На початкових етапах для цього були всі необхідні ресурси, запит суспільства, високий національний підйом.

Під час цього короткого періоду Заходу потрібно було "продавати" саме готовність громадян України битися за свою землю. При цьому, самим сурмити про агресію на кожному форумі і конференціях по всьому світу, роблячи акцент на недостатній підтримці з боку США. Таким чином, натискаючи на Білий Дім щодо надання Україні широкої фінансової допомоги аж до поставок озброєння. Паралельно підігравати опонентам Обами, які виступали за більш радикальний сценарій, всіляко критикуючи уряд США.

На жаль, цей важливий момент владою був упущений.

Разом з тим, штучне затягування війни не тільки ускладнює плани Заходу, але й дозволило Кремлю почати власну "довгу гру", в результаті якої з'явився "Мінськ-1", а потім і "Мінськ-2" - документи, які деякі американські експерти вже назвали договором про "розподіл країни"

В результаті Україна опинилася аутсайдером. Нездатність влади впоратися, в першу чергу, з внутрішніми проблемами, повальною корупцією і нерішучістю до реформ призвели до того, що Захід цілком резонно почав дивитися в бік РФ як більш "потрібного" переговорника.

Чи йшло "українське питання" в пакеті з "договором сторіччя", відповісти складно, але вже зараз проглядається чітка тенденція, коли з потенційного сильного суб'єкта переговорів Україна переходить в категорію другорядних об'єктів. Така "real politic" в сучасному світі жорсткої конкуренції і з цим нічого не поробиш.

Станом на сьогодні можна зробити два ключові висновки:

Перший. Очевидно, що в Білому Домі тягнуть час, і Обама хоче зробити все можливе, щоб дотягнути свій термін у статусі "миротворця". Від цього мізерна військова допомога США не тільки для України, але також і уряду Іраку, який також стикнувся з масштабними і серйозними викликами у вигляді ІДІЛа.

Нерішучість по Сирії та Ємену. Очевидно, що проблема Ісламської держави і в інших "гарячих" регіонах повністю ляже на плечі вже наступного Президента США. На цю тему сьогодні вже спекулюють багато кандидатів.

Другий. У розумінні Путіна сьогодні Росія воює не з Україною, а проти НАТО за контроль над Україною. У розумінні Заходу, Штати зараз воюють не з Росією, а проти Китаю за контроль над Росією і ослаблення свого головного опонента в особі Піднебесної.

Все це цілком логічно вписується в довгострокову стратегію "Анаконда", яка поступово душить РФ, поки та зосереджена на сьогоднішніх проблемах біля своїх кордонів.

Навіть якщо Кремль і отримає контроль над кількома регіонами Донбасу, загальної картини на "світовій дошці" це не змінить, і ще більше заманить Путіна в заготовлений "капкан". Сьогодні головним завданням Білого Дому є "приспати" Кремль.

Інше питання: що в такій ситуації буде з Україною?

У даній ситуації Україні варто лише відігравати свій сценарій, який, чим далі - тим більше, від власних національних інтересів дрейфує у бік Заходу (що не є гіршим варіантом). Крім того новопризначеному Послу України в США Валерію Чалому слід налагоджувати комунікації з наступною Адміністрацією Білого Дому, роблячи поправки на кандидатів у Президенти США, які ведуть більш жорстку риторику по відношенню до РФ.

З іншого боку, стійкість ЗСУ, добровольчих батальйонів і самовідданість тилу зможуть поламати плани Кремля і одночасно перемішати фігури на "глобальної дошці". Тим самим завершити план "Анаконда" набагато раніше.

Микола Воробйов, директор Центру Східно-Європейських перспектив у Вашингтоні (Center for Eastern European Perspectives).